Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 13 страница

На VIII з'їзді РКП(б) (1919 р.) було прийнято нову програму, яка розглядала федеральне об'єднання радянських республік як одну із перехідних форм до їх повного об'єднання.

Декларацією Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 26 січня 1919 р. на територію України повністю поширювалося законодавство РРФСР.

Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 р. було об'єднано збройні сили, органи постачання, транспорту та зв'язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. А рішенням Політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 р. державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх радянських республік. Того ж дня декретом Всеросійського ЦВК «Об объединении Советских социалистических республик России, Украины, Литвы, Латвии, Белоруссии для борьбы с мировым империализмом» було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік. В декреті, зокрема, зазначалося: «Провести тісне об'єднання: 1. Військової організації і воєнного командування; 2. Рад народного господарства; 3. Залізничного управління і господарства; 4. Фінансів; 5. Комісаріатів праці Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій».

У віданні уряду України у 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції, але й вони діяли у тісному зв'язку з наркоматами РРФСР. З 1920 р. було введено посаду уповноваженого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР. На цю посаду було призначено М.Фрунзе.

Отже, у період 1917—1920 pp. незалежної держави Радянської України не існувало. її територія була включена до складу РРФСР.

На окуповану територію України поширювалося законодавство РРФСР, яке було спрямоване Російською компартією на «придушення контрреволюції і дрібнобуржуазної анархії, на охорону створюваної соціалістичної власності, прав громадян і повсюдне встановлення суворого революційного порядку».

Соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту стала основою радянського цивільного законодавства.

Рада народних комісарів РРФСР проводила націоналізацію власності і в Україні. Так, декретом Раднаркому було вперше «конфісковано» в Україні завод Шимановського в Харкові (27.1.1918 р.). На 2 березня було націоналізовано 97 підприємств. Було націоналізовано вугільну промисловість Донбасу, а слідом за нею підприємства металургійної та металообробної промисловості. Разом з ліквідацією приватної власності вводилася державна монополія на торгівлю, зокрема на торгівлю хлібом.

Монополія на торгівлю хлібом була оформлена законом «Про соціалізацію землі», хоча примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 р. Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 р. вводилася економічна політика військового комунізму, у відповідності з якою заборонялася торгівля хлібними продуктами, вводився їх, розподіл, реквізовувались хлібні пекарні. Промислові вироби бралися на облік і розподілялися за класовою ознакою.

У зв'язку з націоналізацією і забороною торгівлі зникло і зобов'язувальне право, зокрема договірне.

Протягом 1919—1920 pp. було націоналізовано житло, благочинні установи, лікувальні та санаторні установи. Управління націоналізованим майном здійснювалось Всеросійською радою народного господарства (ВРНГ). Господарський розрахунок було ліквідовано, а безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ.

Хоча діяльність ремісників не було заборонено, але вона була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували ремісників, виробляти необхідну для держави продукцію і здавати її державі. Декретом Ради народних комісарів від 1 березня 1919 р. «Про відібрання надлишків одежі і білизни у буржуазії» проводилася конфіскація і реквізиція особистих речей.

Декретом Раднаркому від II березня 1919 р. скасовувалось право успадкування. Майно померлого ставало державною власністю. Майно, вартістю не більше 10 тис. крб., могло бути передане лише у користування родичів померлого (дружини, дітей, братів, сестер, батьків).

Політика військового комунізму, яку проводив уряд Радянської Росії протягом 1918—1920 pp., характеризується встановленням державної власності на засоби виробництва, державної монополії на торгівлю хлібом. Було введено продрозверстку, у відповідності з якою селяни мали здавати державі усі «надлишки» хліба. Вводилася загальна трудова повинність. Робітники і службовці одержували мінімум продуктів харчування і предмети першої необхідності по картках. «Нетрудові елементи» карток не одержували і тим самим були приречені на голодне вимирання, адже спеціальні загони червоногвардійців, так званих «мішочників», що везли продукти до міста, розстрілювали на місці без слідства і суду. У цілому продуктами харчування не можна було торгувати або обмінювати їх; винні у порушенні державної монополії розстрілювались. Паливо, фураж, медикаменти, вода, газ, електроенергія постачалися безкоштовно. Було скасовано плату за користування транспортом, поштою, телеграфом, телефоном, банями і т.ін. Отже, Російська Комуністична партія більшовиків ввела у країні комунізм і сконцентрувала в руках держави усі засоби виробництва та розподіл як промислової, так і сільськогосподарської продукції.

«Декрет про землю» та закон «Про соціалізацію землі» стали основою радянського земельного законодавства. В Україні набула чинності постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Ці акти закріпили право розпоряджатися землею за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами. Отже, земельне законодавство фактично встановило державну власність на землю, оскільки право розпорядження є вирішальним елементом права власноті. Таким чином, було реалізовано програму РКП(б) з земельного питання. Націоналізація землі, за твердженням В Леніна, «надала найбільші можливості пролетарській державі переходу до соціалізму в землеробстві».

Споживчо-трудові норми земельного володіння селян вироблялись губернськими і повітовими з'їздами Рад. На базі поміщицьких маєтностей створювались державні радянські господарства (радгоспи), сільськогосподарські артілі і комуни.

Загальне керівництво по створенню радгоспів і колгоспів здійснював Наркомат землеробства. У 1919 р. в Україні було створено 1 685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Ці господарства створювалися у примусовому порядку. На основі резолюції ЦК РКП(б), написаній В.Леніним, а потім затвердженій у грудні 1919 р. VIII Конференцією РКП(б), Наркомат землеробства затвердив Типовий статут трудових землеробських артілей, яким і було визначено організацій-но-правові форми створення колгоспів в Україні.

Домінуючою формою землеволодіння в Україні було індивідуальне зрівнювальне трудове користування землею. У" відповідності з резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав «Закон про землю», яким обмежувалось безпосереднє використання землі державою через радгоспи.

Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були створені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р., які базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В перших декретах «Про організацію відділів запису актів громадського стану» та «Про розлучення» визнавались тільки громадянські шлюби. Шлюб розривався на прохання однієї з сторін, при цьому головним було забезпечення інтересів дітей. Зокрема, якщо жінка вказувала, що вона перебувала в інтимних стосунках не тільки з батьком дитини, але й з іншими чоловіками, то всі вони несли витрати по вагітності жінки та по вихованню дитини. В.Ленін, оцінюючи досягнення радянського сімейного законодавства, зазначав, що «за два роки Радянська влада в одній з найвідсталіших країн Європи зробила для звільнення жінки, для рівності її з «сильною» статтю стільки, скільки за 130 років не зробили всі разом передові, освічені, «демократичні» республіки всього світу».

На Україні, спираючись на досвід Радянської Росії, створювались надзвичайні органи влади — революційні і військово-революційні комітети, які займалися організацією повстань з метою повалення органів влади Української держави, вели боротьбу з «контрреволюцією» та займалися забезпеченням «революційного порядку». 18 грудня 1917 р. було створено Крайовий військово-революційний комітет, який повів «боротьбу з контрреволюцією». 21 лютого 1918 р. було створено Надзвичайну комісію, яка одержала «найбільш широкі повноваження, включаючи і право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки».

Створювалися й інші надзвичайні органи Радянської влади: революційні штаби, революційні «трійки», «шестірки», «семірки» і «дев'ятки». Революційні штаби, наприклад, виконували функції штабів Червоної Армії, а також функції надзвичайних комісій.

Революційні комітети, революційні штаби призначали комісарів, які на місцях виконували військові, продуктові завдання і одночасно вели боротьбу з так званою контрреволюцією. Комісари наділялись надзвичайними правами.

Постановою Ради народних комісарів від 5 вересня 1918 р. було розпочато проведення політики червоного терору. Шляхом терору проводилася боротьба не тільки з контрреволюцією, але й спекуляцією і злочинністю.

Політика масового терору була обгрунтована В.Леніним Ще у дореволюційний період. Він зазначав, що боротьба партії має бути спрямована на вбивство окремих посадових осіб і на конфіскацію коштовностей. Після Жовтневої революції 1917 p. більшовики розпочали червоний терор, який був спрямований на знищення не окремих осіб, як це було до революції, а цілих класів і верств населення: буржуазії, селян, козаків, духовенства.

Власне В Леніну належить пріоритет у розробці науково обгрунтованого плану превентивного, залякуючого терору. У всі кінці країни відправляли ленінські накази: «... будьте зразково нещадні», «треба заохочувати енергію і масовидність терору...», «якщо Ви абсолютно упевнені, що не вистачає сил для жорстокої і нещадної розправи, то телеграфуйте», «розстрілювати, нікого не питаючи». У серпні 1918 р. Рад-нарком видав декрет за підписом В.Леніна, у якому говорилося про необхідність «створення нещадного масового терору проти куркулів, духовенства і білогвардійців. Усіх підозрілих, — говорилось у ньому, — заключати у концтабори».

Джерела організованого і планомірного більшовицького терору можна знайти у записках Леніна, що зберігалися у так званому «закритому фонді». У записці, датованій 1920 p., Ленін вимагав від своїх соратників «таємно і терміново» підготувати терор. Заради тактичних військових цілей Ленін у записці від 3 червня 1918 р. доручає «передати Теру, щоб він все підготував для спалення Баку» на випадок захоплення цього міста англійськими або турецькими військами з повідомленням про це у пресі. До речі, до таких методів вдавалися і війська Червоної Армії під час відступу у роки Великої Вітчизняної війни. Так, наприклад, було висаджено у повітря будинки на Хрещатику, а також Успенський собор Печерської Лаври.

У листі до Л.Троцького від 22 жовтня 1919 р. Ленін наставляв: «Покінчити з Юденичом нам диявольськи важливо. Якщо наступ розпочати, то чи не можна мобілізувати ще тисяч 20 пітерських робітників плюс тисяч 10 буржуїв, поставити ззаду них кулемети, розстріляти декілька сот і добитися дійсно масового напору на Юденича?» Ці методи також використовувалися у роки Великої Вітчизняної війни.

У записках (серпень 1920 р.) до заступника голови Реввоєнради Є.Склянського Ленін рекомендує таємно перейти кордони сусідніх держав — Латвії і Естонії і повісити там (—1 000 чиновників і багачів, куркулів, попів, поміщиків, виплатити за кожного повішеного премію по 100 000 крб., а потім «звалити» усі злочини на білогвардійські частини, що базувалися у Польщі.

Не дивлячись на закінчення громадянської війни, репресії поширювались, розширювалось і застосування розстрілів до усіх інакомислячих. З весни 1922 р. Ленін задумав широкомасштабну акцію по виселенню усіх інакомислячих представників інтелігенції. Всього було вислано, або самі втекли за рубіж, близько трьох мільйонів чоловік.

Оцінюючи насилля, до якого постійно вдавалася більшовицька партія, М.Бухарін писав: «З більш широкої точки зору, тобто з точки зору великого за своєю величиною історичного масштабу, пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблення комуністичного людства із людського матеріалу капіталістичної епохи».

Особливу роль в проведенні репресивної політики відігравала Всеукраїнська Надзвичайна комісія, яка мала свої відділи не тільки в губерніях, а й повітах та армії. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «Надзвичайні комісії створені, існують і працюють тільки як прямі органи партії, за її директивами і під її контролем». Керівництво Всеукраїнською НК з березня 1919 р. здійснював М.Я.Лаціс, на початку 1920 р. ЦК РКП(б) направив на Україну В.Манцева, а 5 травня 1920 р. приїхав Ф.Е.Дзержинський. Очолюючи російську ЧК, Дзержинський, будучи в Україні представником ЦК РКП(б), начальником тилу Південно-Західного фронту, організовував і проводив масові репресії проти населення. Від'їжджаючи з України, Ф.Дзержинський наказував українським чекістам: «Вам необхідно про все важливе повідомляти систематично товаришеві Леніну і ЦК». Апарат НК в Україні під кінець 1920 р. на 40% складався з комуністів.

Оцінюючи діяльність органів Надзвичайної комісії, необхідно зазначити, що вони безпосередньо здійснювали диктатуру партії більшовиків по відношенню до всього населення України.

В кінці 1918 р. при військово-революційних комітетах почали створювати відділи міліції. Загальне керівництво діяльністю міліції здійснював Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) на чолі з К Ворошиловим. Органи міліції також здійснювали репресії, вони стежили за виконанням декретів і постанов Радянської влади, сприяли діяльності інших репресивних органів. Органи міліції проводили слідчі дії, займалися затриманням, виконували вироки. Як і всі інші репресивні органи, органи міліції безпосередньо підпорядковувались державним органам РРФСР. З січня 1920 р. почало існувати Спеціальне управління уповноваженого Головного управління міліції НКВС РРФСР при Всеукраїнському революційному комітеті.

Необхідно зазначити, що всі репресивні органи партії більшовиків мали функції слідства, суду та виконували вироки. Так, наприклад, після захоплення в січні 1918 р. Києва, при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Створені революційні трибунали також були наділені функціями суду. Судові функції виконувала і Надзвичайна комісія.

Особливістю діяльності органів, що мали судові функції, була неможливість оскаржити їх дії і вироки. Постановою Народного секретаріату від 4 січня 1918 р. було скасовано не лише апеляційне, а й касаційне оскарження, а тому і неї було створено касаційної інстанції.

Право здійснювати нагляд за попереднім слідством мали революційні трибунали, а з жовтня 1920 р. і народні судці, які мали право перевіряти «законність утримання осіб під сторожею у місцях ув'язнення району і у випадку неправильності або незаконності такого».

Усі репресивні органи діяли у відповідності з так званою революційною правосвідомістю їх членів. Вона була головним джерелом і законодавства РРФСР. Ні законодавство РРФСР, ні законодавство УРСР не встановлювало конкретні види покарання. В окремих актах РРФСР є вказівки лише на дії, що «загрожують завоюванням соціалістичної революції, а тому з ними необхідно боротися репресивними методами». Навіть поширення слухів, що сіють паніку, розцінювалось, як контрреволюційне діяння.

Репресивні органи здійснювали часті обшуки, арешти, брали заложників, яких потім розстрілювали.

Замахи на суспільний лад і державну владу каралися шляхом «нещадних, рішучих і швидких» репресій. Репресивні методи застосовувались за так званий саботаж, за нездачу селянами хліба державі, за відмову підприємців виплачувати заробітну плату червоногвардійцям за їх участь в репресивних діях.

Кримінальне законодавство в Україні додатково визначалося ще й боротьбою партії більшовиків з розвитком національно-визвольного руху та створенням незалежної Української держави. Характер кримінального права визначався Програмою РКІЇ(б) (1919 p.), яка спрямовувала репресивні органи у всій їх діяльності. Вони повинні були при визначенні міри покарання брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження і становище. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за закінчене діяння, але й за задум та недонесення.

Так звані «Керівні начала по кримінальному праву РРФСР», які почали діяти в Україні з 4 серпня 1920 p., вказували на класовий характер кримінального законодавства, визначали його завдання. Під злочином «Керівні начала» розуміли дію або бездіяльність, небезпечну для системи суспільних відносин, визначали суть покарання. В них було встановлено такі види покарань: переконання, громадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, заборона займати будь-яку посаду або виконувати роботу, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл.

Як бачимо, частина видів покарань (переконання, осуд, обов'язок пройти курс політграмоти) переслідувала за мету змінити свідомість населення, залучити його на бік партії більшовиків. Інші види покарань мали за мету залякати населення. Зауважимо, що до кримінальної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й членів його сім'ї. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку. Основну масу справ розглядали в надзвичайній трибунальній судовій системі, яка вела боротьбу з найбільш небезпечними злочинами.

Приводом для порушення кримінальної справи були заяви громадян, посадових осіб, міліції, постанови органів слідства. Революційні трибунали могли без попереднього слідства взяти справу до свого судочинства.

З метою якнайшвидшого ведення слідства, 29 лютого 1920 р. Народний комісаріат юстиції УРСР видав ряд циркулярів, у відповідності з якими попереднє розслідування у контрреволюційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Заключна постанова слідчого затверджувалась на розпорядчому засіданні ревтрибуналу, що й було актом передачі до судового розгляду. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не користувався правом на захист.

Революційні трибунали не були стіснені формальними доказами, вони мали право допустити або не допустити ті, або інші докази, а при визначенні покарання члени трибуналів керувалися своєю революційною правосвідомістю. Як уже зазначалося, інститут касаційного оскарження вироку був відсутній. Правда, декретом РНК від 16 квітня 1919 р. «Про утворення Верховного касаційного суду», допускалось оскарження вироків революційних трибуналів, які не набрали законної сили. Але вироки трибуналів виконувалися протягом 24 годин. З середини 1919 р. дозволено було переглядати вироки, що набули чинності.

Оскільки в період проведення політики військового комунізму (1918—1920 pp.) цивільний майновий обіг був відсутній, то цивільні спори не розглядалися у судовому порядку. Тому і норми цивільного судочинства були в актах, що регулювали кримінальне судочинство.

Період, коли проводилася політика військового комунізму, характеризується всебічним посиленням диктатури комуністичної партії, яка здійснювала керівництво Червоною Армією і всіма репресивними органами. Так звана Радянська влада була диктаторською владою партії по відношенню до всіх верств українського населення. Характерно, що усе законодавство і навіть Конституція України були суто російського походження. Навіть Комуністична партія більшовиків України, була невід'ємною і складовою частиною Російської Комуністичної партії більшовиків. Так звана інтернаціональна природа радянської влади була суто російською. Не дивно, що російські органи влади прийняли рішення про ліквідацію формального існування радянських республік і включення їх до складу РРФСР.

Після того, як Червона Армія зазнала поразки у російсько-польській війні, керівництво Радянської Росії було змушене тимчасово відмовитися від планів поширення соціалістичної революції на країни Європи. Воно погодилося на мирні переговори з Польщею і укладення з нею мирного договору.

Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса населення не могла змиритися з політикою військового комунізму. Повстання військовослужбовців навесні 1921 р. в Кронштадті показало, що більшовики не зможуть утримати владу, не змінивши внутрішньої політики; В.Ленін змушений був визнати, що введення військового комунізму в теоретичному плані було помилковим. Тому відразу після придушення кронштадського повстання X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (неп).

Нова економічна політика включала заміну продрозверстки продподатком. У відповідності з Декретом ВЦВК РРФСР від 21 травня 1921 р. селяни, що виконали натуральний податок, мали право обмінювати або продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Фактично скасовувалась державна монополія на торгівлю хлібом. Дозволявся вільний обмін і торгівля предметами і виробами ремісничої і дрібної промисловості.

Перехід партії більшовиків до нової економічної політики не означав відступ від основної стратегічної лінії. Це була зміна лише тактики. Зберігаючи владу, більшовики допустили відродження економіки, адже обсяг промислової продукції Росії на 1921 р. становив тільки 3% від обсягу 1914 р.

У зв'язку з переходом до непу виникла необхідність зміцнити центральні органи державної влади та весь державний репресивний апарат. Беручи до уваги потужний рух за національне відродження, який існував в Україні, партія російських більшовиків вирішила надати процесові поглинання території України формального узаконення. У кінці грудня 1920 p. між РРФСР і УРСР було укладено договір про їх

військовий і господарський союз. У відповідності з договором комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ були тільки у віданні РРФСР. Встановлювалося єдине громадянство. Нормативні акти РРФСР ставали обов'язковими для УРСР.

Проте договірні відносини РРФСР з УРСР не відповідали інтересам партії більшовиків. РКП(б) прагнула до повного злиття РРФСР з УРСР та іншими радянськими республіками. В березні 1922 р. Політбюро ЦК РКЛ(б) прийняло рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі і з УРСР.

Пленум ЦК РКП(б) у постанові від 6 жовтня 1922 р. зазначив: «Визнати необхідним укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об'єднання їх в «Союз Радянських Соціалістичних Республік» з залишенням за кожною з них права вільного виходу з складу «Союзу».

Перший з'їзд Рад СРСР 30 грудня 1922 р. затвердив в основному Декларацію і Договір про утворення СРСР. На з'їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з'їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).

У Декларації про утворення СРСР говорилося, що це — перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціалістичної Республіки. «Вирішальну роль в утворенні єдиної союзної держави, — зазначалося у Постанові ЦК КПРС з нагоди 60-тої річниці утворення СРСР, — відіграла РРФСР, навколо якої на добровільних засадах згуртувалися усі радянські республіки. Будучи першою багатонаціональною державою, РРФСР стала прообразом Союзу РСР». Тобто партія більшовиків розглядала утворення СРСР не як союз рівноправних республік, а як об'єднання навколо РРФСР. До того ж, зазначаючи у Декларації, що утворення СРСР — перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціалістичної Республіки, партія більшовиків закладала причини для світової війни.

Й.Сталін, виступаючи на XII з'їзді РКП(б) у 1923 p., лицемірно заявив, що утворення СРСР призведе до того, що «советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональной». Але влада залишалася чисто руською. На першій сесії ЦВК СРСР було прийнято рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень по прийняттю декретів і постанов, обов'язкових на всій території СРСР. Партійні і державні працівники РРФСР оцінювали утворення СРСР не як союз рівноправних державних одиниць, що має забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік. Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з'їздах Рад республік.

24 лютого 1923 р. ЦК РКП (б) прийняв постанову про створення комісії для розробки проекту Конституції СРСР. В основу проекту Конституції було покладено постанову XII з'їзду РКП(б) з національного питання, у відповідності з якою СРСР мав створюватись і існувати, як централізована держава, що формально включала союзні республіки. 26 червня 1923 р. Пленум ЦК РКП(б) розглянув і схвалив проект Конституції, засудивши конфедералістський уклін, який проявили в Україні Раковський і Шумський.

31 січня 1924 р. II з'їзд Рад СРСР затвердив Конституцію СРСР, чим було завершено юридичне оформлення централізованої російської імперії під новою назвою. Утворення СРСР було перемогою більшовицьких ідей так званого пролетарського інтернаціоналізму і стало вирішальним фактором в забезпеченні експансіоністської зовнішньої політики і політики національного гніту в середині імперії.

В радянській історичній літературі постійно підкреслювалось, що утворення СРСР «прискорило формування соціалістичних націй і становлення їх міжнаціональної спільності на основі ленінської національної політики». Але факти свідчать, що національна політика партії більшовиків переслідувала за мету русифікацію цілих народів і народностей і навіть їх фізичне знищення. Партія постійно розпалювала ворожнечу між тими націями, які не корилися політиці російського шовінізму. Показовим у цьому відношенні може бути Постанова ЦК ВКП(б) про оперу «Велика дружба» В.Мураделі (1948 р.). В Постанові, зокрема, говорилось: «Создается неверное представление, будто такие кавказские народы, как грузины и осетины находились в ту эпоху во вражде с русским народом, что является исторически фальшивым, так как помехой для установления дружбы народов в тот период на Северном Кавказе являлись ингуши и чеченцы». Цей приклад заперечує твердження основоположників наукового комунізму, що «разом з ліквідацією антагонізму класів зникнуть і ворожі відносини націй».

Утворення СРСР не призвело до формального скасування Конституції УРСР 1919 p., яку було запозичено в РРФСР.

У відповідності з Конституцією вищою владою в УРСР був Всеукраїнський з'їзд Рад, який мав розглядати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, господарського, культурного і державного життя республіки. Аналіз роботи Всеукраїнських з'їздів Рад показує, що на них жодного разу не розглядалися важливі питання державного або суспільно-політичного життя республіки. Так, наприклад, VI Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив у грудні 1921 p., прийняв за директивним листом ЦК РКП(б) декларацію про боротьбу з засухою і неврожаєм, постанову про проведення весняної посівної кампанії 1922 р., про зерновий фонд для комітетів незаможних селян, про наділення землею і утворення фонду матеріальної допомоги біднякам.

У період між всеукраїнськими з'їздами Рад вищою владою УРСР був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Він формально здійснював загальний напрямок діяльності уряду. Сесії ВУЦВК мали скликатися один раз у два місяці. Президія ВУЦВК користувалася правом видавати акти від імені ВУЦВК та скасовувати постанови Раднаркому УРСР. І ВУЦВК, і його Президія займалися дрібними, незначними, досить часто суто ідеологічними питаннями. Так, наприклад, Президія ВУЦВК проявила в грудні 1924 р. ініціативу про налагодження систематичного обміну досвіду радянської роботи з президіями ЦВК РРФСР та інших союзних і автономних республік про взаємну інформацію.

У відповідності з Конституцією 1919 р. Рада Народних Комісарів була органом центральної влади УРСР.

У зв'язку з утворенням СРСР наркомати стали поділятися на спільні (загальносоюзні) для всього СРСР та об'єднані, органами яких у республіках були однойменні наркомати.

До загальносоюзних наркоматів відносилися наркомати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Об'єднаними були наркомати праці, фінансів, робітничо-селянської інспекції та ВРНГ. Наркомати землеробства, юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення були республіканськими.

Навесні 1923 р. було підготовлено проект про ліквідацію волостей і повітів і створення замість них районів і округів. Пленум ЦК КП(б)У в жовтні 1924 p., прийняв рішення про ліквідацію губерній.

В червні 1922 р. у складі Наркомюсту було створено Державну прокуратуру УРСР. Місцевими органами прокуратури УРСР були прокурори округів. Було створено і адвокатуру УРСР.

У відповідності з законом «Основи судоустрою СРСР і союзних республік» від 1924 р. ЇХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив «Положення про судоустрій УРСР», у відповідності з яким судова система складалася з народного суду, окружного суду і Верховного Суду УРСР. «Положення про судоустрій УРСР» регулювало також організацію і діяльність прокуратури, слідчих, колегій захисників, державного нотаріату та інститутів науково-судової експертизи.