Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 5 страница

Царський уряд запровадив у 1735 р. реформу, за якою поділив козаків на так званих виборних, що безпосередньо несли військову службу, та підпомічників, які забезпечували з свого господарства всім необхідним виборних козаків. Було заборонено козакам переходити в селяни.

В Українській державі існували також і наймані війська: загони сербів, волохів, німців, татар та українців. У відповідності із Гадяцькою угодою Виговського 1658 р. кількість найманих військ в Україні становила 10 000.

Організація найманих військ була такою ж, як і козацьких, але вони підпорядковувалися безпосередньо гетьманові. За службу вони одержували платню.

Як уже зазначалося, під час походів військом командував гетьман, а коли його не було, то призначався наказний гетьман. Ним, як правило, був обозний або осавул. Так само, коли не було полковника, то полком командував наказний полковник.

У 1765 р. усі полки Слобідщини було перетворено у регулярні гусарські полки, і тих, хто служив в них, називали пікінерами. З 1783 р. усі полки Лівобережжя було перетворено у регулярні полки кавалерії, і вони стали називатися карабінерськими.

У період національно-визвольної війни було знищено не тільки адміністративну польську систему, але й польську судову систему, яка, як відомо, була становою. Так звані статутові суди, що складалися із земських, гродських та підкоморських, були скасовані і введено систему козацьких судів, які складалися із сільських, сотенних та полкових судів.

Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний Суд. У містах існували суди, що діяли на основі Магдебурзького права. Оскільки часті війни не давали змоги виробити власні українські закони, то козацькі суди діяли на основі законів, що були прийняті ще за польських королів та литовських князів. Головами судів були сотники та полковники, які поєднували ці обов'язки з судовими та адміністративними обов'язками. У особливих випадках створювалися надзвичайні суди. Прикладом їх існування може бути відправлення у 1656 р. київського полковника Антона Ждановича до Білорусії «от его милости пана гетьмана для вьіслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величества людям всяким неправду и грабеж; таковых сыскивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б такое только воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое». У результаті судного слідства полковник суворо покарав винних, а окремі справи було залишено для розгляду на суді сотників.

Вищою судовою інстанцією був суд при гетьмані, де засідали генеральні судді.

У містах інколи діяли отаманські суди за участю козацької ради. Досить часто у таких судах користувалися звичаєвим правом.

У 1760 р. на прохання старшини було проведено судову реформу. Територія держави була поділена на 20 судових повітів, у кожному з яких було створено земський суд з цивільних та підкоморський суд з земельних справ. Кримінальні справи розглядав гродський суд, який існував у кожному полковому місті. Суддів вибирала місцева старшина. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний Суд, який складався із двох генеральних суддів та 10 суддів, що обиралися полковою, старшиною по одному від кожного полку. Отже, реформа поновлювала в Україні стару станову систему судів. Разом з тим реформа відокремила судову владу від адміністративної.

У роки національно-визвольної війни було знищено, а частково вигнано польських магнатів та шляхту. На першому етапі війни «козацькою шаблею» було знищено і станову диференціацію суспільства. Проте уже під кінець війни формується новий привілейований стан населення українського суспільства. До цього стану входила перш за все шляхта українських сімей, яка підтримала Б.Хмельницького у його боротьбі за незалежність. Зрозуміло, що ця шляхта зберегла свої маєтності, а право на земельне володіння було підтверджене гетьманськими універсалами. Ця шляхта хотіла зберегти і залежність селян. Через свою малочисельність вона не створила окремого стану населення.

У роки національно-визвольної війни із середовища козаків та селян виділяються своєю кмітливістю, хоробрістю, військо-во-адміністративними здібностями та національною свідомістю окремі особи. Вони посідають вищі військово-адміністративні посади і за свою службу одержують земельні володіння. Так формується окрема привілейована верства населення, яка разом із шляхтою поступово перетворюється у привілейований стан українського суспільства. Цей стан населення не був замкненим, до нього могли перейти вихідці з іншій верств населення або ж вийти з нього із різноманітних причин. До цього стану, як правило, попадали особи, що обиралися на загальних зборах козаків або зборах козаків полку чи сотні. Це була виборна козацька старшина. Старшини одержували довічно звання заслужених, значних та значкових. Універсалами гетьмана окремі особи вилучалися із полкової та сотенної юрисдикції і одержували звання бунчукового товариша, тобто вони попадали під бунчук гетьмана. Так звані знатні товариші перебували під полковим стягом і називалися значковими товаришами. Це бунчукове та значкове товариство також входило до привілейованого стану населення, так само, як і військове товариство, що безпосередньо було підпорядковане військовій канцелярії. Бунчукові, значкові та військові товариші виконували різного роду доручення: будували мости, проводили законодавчу роботу, брали участь у посольствах, у проведенні ревізій тощо. У цілому вони становили категорію знатного товариства.

За свою службу вони одержували від гетьмана земельне володіння. Невиконання службових обов'язків вело до втрати землеволодіння.

Члени знатного товариства брали участь у старшинських радах та з'їздах, тобто вони були невід'ємною частиною козацької старшини.

Старшина володіла великими земельними маєтностями. Вона набувала їх не тільки як плату за несення відповідної служби, але й купувала, а інколи захоплювала козацькі і селянські землі. На півдні та сході старшина освоювала пустопорожні землі і таким чином ставала їх власником. Селяни на землях старшини мали відбувати різного роду повинності, про що буде сказано нижче.

Отже, у результаті утворення Української держави ц ній формується привілейований національний стан населення, в руках якого концентрується політична і військова влада та велика земельна власність.

Окремий стан населення в Україні становили козаки. Становище козака визначалося його військовою службою. Як уже згадувалося, вони несли військову службу за свій рахунок. За службу вони одержували земельні наділи. Козаки користувалися певними привілеями: вони не платили податків, користувалися свободою торгівлі, правом виробляти горілку. Окремі рядові козаки могли стати значковими товаришами.

З часом почався наступ царського уряду на права і привілеї козаків. Часті війни царської Росії обтяжували козаків відбуванням військової служби. Вони повинні були будувати фортифікаційні споруди, копати канали та осушувати болота на півночі Росії. Ті козаки, які не мали статків для несення військової служби, переходили до стану селян і ставали залежними від старшини.

Козаки, які мали міцне господарство, користувалися працею так званих підсусідків — селян, що не мали власної землі і осідали на козацькій. Під сусідки наймитували у козацькому господарстві.

Старшина мала особливу категорію наймитів, які називалися підкурінчиками. Вони не тільки виконували господарські роботи, але й різного роду доручення своєї старшини.

Духовенство, на відміну від духовенства інших країн Європи, не складало в Україні окремого стану населення. За давньою традицією українське духовенство поділялося на біле і чорне.

Біле духовенство поповнювалося новими членами із значкового товариства та окремих козаків. У свою чергу із білого духовенства походили особи, які проявляли себе на військово-адміністративній службі. В усі часи біле духовенство не підлягало юрисдикції держави. За традицією, біле духовенство було виборним. Будучи одруженим, біле духовенство не було відокремлене від решти суспільства. Тому воно займалося не тільки церковними, а й суспільно-політичними справами. У добу Речі Посполитої біле духовенство вело боротьбу проти полонізації, проти поширення унії. Як правило, біле духовенство було високоосвіченим, а тому воно Ставилося до московського духовенства з почуттям культурної зверхності, намагалося відстояти незалежність української церкви. Підкорення у 1686 р. київської митрополії московському патріархові воно сприйняло як приниження.

Чорне духовенство перебувало під спеціальною опікою держави. Ще Б.Хмельницький не тільки зберіг за монастирями їхні земельні володіння, але й збільшував їх. Таку ж політику проводили і всі наступні гетьмани. У середині XVIII ст. у монастирській власності було 17% усієї земельної власності. На монастирських землях знаходилось 10 000 селянських дворів.

Як зазначалося, міщани, користуючись Магдебурзьким правом, були у значній мірі ізольовані від інших станів українського населення. У середині XVII ст. вони на Правобережній Україні становили 60% усього населення. У роки національно-визвольної війни більшість міст втратили Магдебурзьке право і були підпорядковані козацькій адміністрації. Магдебурзьким правом користувалися лише великі міста. Але і в них, як то було у Києві, велася боротьба за владу між козацькими та міщанськими кандидатами. Зрозуміло, що гетьмани у таких випадках були на боці козаків.

У великих містах купці об'єднувалися у гільдії, а ремісники—у цехи. Як гільдії, так і цехи мали свої органи самоврядування, що діяли на основі цехового статуту або статуту гільдії. Цехи і гільдії мали свої прапори.

Міста з Магдебурзьким правом мали магістрати — органи самоврядування та користувалися особливими торговельними і промисловими привілеями. За участю усього міського населення обирався війт, що виконував судові функції. Апелювати на рішення суду війта можна було до полкової та гетьманської канцелярії.

Менші міста і містечка не користувалися Магдебурзьким правом. На чолі таких міст стояв отаман з радою, яка називалася ратушею. Ратуші підпорядковувалися полковій та гетьманській адміністрації.

Необхідно зазначити, що міста України були мало заселені. Так, наприклад, у 1723 р. у Києві мешкало 1469 жителів, з них мало власне житло 925 осіб. У середині XVIII ст. у Києві нараховувалось 2 454 будинки. Пожвавлення міського життя простежується з середини XVIII ст. У цей час з'являється міська торговельно-промислова аристократія. Не тільки в економічному, але й у суспільно-політичному житті починають помітну роль відігравати сім'ї Тищенка-Лашкевича, Пригар та інші. Вони посідають посади у міських органах самоврядування, займаються благочинністю, проявляють себе у науковій та літературній сферах життя українського суспільства.

Рушійною силою повстання під проводом Б.Хмельницького було селянство. Як уже зазначалося, селянство Правобережної України у польську добу перебувало у закріпаченому стані. Тому воно у масовому порядку втікало на слободи Лівобережної України. Але з бігом часу і тут з'являлися кріпосницькі порядки. Тому селянство на всій Україні чинило масовий опір. Ненависть викликали не тільки різного роду повинності, але й свавілля панської адміністрації: різних службовців, управителів маєтків, серед яких були, як правило, особи неукраїнського походження. Тому, коли почалося повстання 1648 p., селянство масово вливалося до лав козаків і одночасно почався стихійний погром маєтків польських панів.

Договори Б.Хмельницького, укладені з Польщею під Зборовом та Білою Церквою, передбачали захист прав тільки козаків, а селяни мали перебувати у тому ж стані, що й раніше. Тільки після того, як Б.Хмельницький розірвав будь-які зв'язки з Польщею і почав будувати Українську державу, було вигнано польську шляхту і, таким чином, українське селянство одержало волю.

Усі землі, що належали польській шляхті, перейшли у власність Війська Запорізького, тобто стали державною власністю. Селяни на цих землях стали вільними і платили державі тільки податки, які, як правило, мали натуральний характер. Таким чином, різниця між правовим становищем селян і козаків майже нівелювалася. Стало можливим переходити із селянського стану у стан козаків і навпаки, козак, який не міг нести військової служби, записувався у стан селян, а селянин, який хотів служити, ставав козаком. Отже, національно-визвольна війна українського народу була не тільки війною за національне визволення, за утворення незалежної Української держави, а була й соціальною революцією, у результаті якої було знищено кріпацтво ₇ і населення перестало бути особисто залежним від панів. Ця революція за своїм характером була буржуазною. Недаремно лідер англійської революції Олівер Кромвель в особистому листі до Б.Хмельницького вітав його з переможною війною. Тому неправомірно характеризувати Українську державу, як це робили дослідники минулої та й сучасної доби, як феодальну, що «ця держава спиралася на феодальні виробничі відносини».

Проте необхідно зазначити, що ще у добу Б.Хмельницького з'являються ознаки спроб реставрації старих порядків. Так, зокрема, універсалами гетьмана 1654—1656 pp. підтверджувалося не тільки право земельного володіння монастирів, але й селянам, що сиділи на монастирській землі, було заборонено переходити у стан козаків навіть під час загальної мобілізації. Селяни мали проявляти, як зазначалося в універсалах, «звикле послушенство». Таке ж «послушенство» мали проявляти і селяни стосовно шляхти, яка підтримувала Б.Хмельницького і перебувала на військовій службі, якій за це повертали її земельні маєтності.

З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші гетьмани України виділяли земельні наділи козацькій старшині. Гетьманськими універсалами земельні володіння надавалися старшині не тільки на ранги, але й як винагорода за певні заслуги. Старшина, яка володіла великими земельними наділами, також була зацікавлена у «послушенстві» селян. Вимоги старшини на селянське «послушенство» вперше були юридично оформлені у 1701 р. універсалом гетьмана І.Мазепи, коли він повідомив селян Веркіївської сотні Ніжинського полку про необхідність виконувати повинності два дні на тиждень. Окрім праці на старшинській землі, селяни мали возити дрова, віддавати частину своєї худоби, птиці, мед, ягоди тощо. Селяни мали також платити на утримання найманих військ, на спорудження мостів та шляхів.

Війни, які вела Росія, також лягали тяжким тягарем на українське селянство, адже вони мали утримувати російські війська, віддавати волів, коней, працювати на будівництві фортифікаційних споруд. Але все ж таки правове становище селян у добу існування Української держави було кращим, ніж у добу Речі Посполитої.

Селяни в Україні були особисто вільні, вони мали право переходити з місця на місце, тобто вони не були закріпачені.

На початку XVIII ст. старшина намагається запобігти переходам селян. Так, зокрема, у 1706 р. гетьман І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку повертати селян, які самовільно переселилися на інші землі, на старі місця.

Селяни протестували проти таких утисків у різних формах: втікали на слободи, на Запоріжжя і навіть повставали, але їх становище дедалі погіршувалося.

Об'єктивно дві сили були зацікавлені у закріпаченні українських селян: старшина і російський царизм. Відомо, що селянство у Росії було остаточно закріпачене «Соборним Уложенням» 1649 р. Російські дворяни, одержуючи землю в Україні, досить часто переводили на них російських селян-кріпаків і таким чином в Україні з'являлося кріпацтво. Російський уряд був зацікавлений у закріпаченні українських селян, поскільки прагнув уніфікувати суспільний лад Російської імперії. Та й приклад існування особисто вільних селян України негативно впливав на селян Росії. З другого боку, українська старшина була зацікавлена у закріпаченні селян, у зрівнянні себе у правовому відношенні з російським дворянством.

Українські селяни поступово втрачали волю протягом XVIII ст. Спочатку вони втратили право переходити у стан козаків та міщан. У 1760 р. селянам було заборонено переходити з місця на місце, якщо вони не одержували на те дозволу власника землі. У 1763 р. універсалом гетьмана Розумовського встановлювалася повна заборона переходу селян з місця на місце. Проте царський уряд не спішив підтвердити дію цього універсалу. Тільки тоді, коли було знищено острів українських свобод і вільностей — Запорізьку Січ і вже не було сили, яка могла б захищати селян, царським указом від травня 1783 р. було підтверджено універсал К.Розумовського. Так було юридично оформлено закріпачення українського селянства.

Високий рівень матеріальної та духовної культури українського народу середини XVII ст. вплинув на високий рівень розвитку українського права. Відомо, що формування української національної держави в цей період дуже впливало на формування права, що діяло в Україні. Однак право розвивалося дещо іншим чином, ніж державність. Якщо апарат польської влади був довністю ліквідований, то у правочинстві скасувалися лише ті норми, які конкретно були спрямовані на зміцнення панування в Україні польських феодалів, а саме: «Статут на волоки», Королівська і сеймові конституції, «Ординація війська Запорозького».

Зберігали свою силу основні джерела права, що діяли в Україні до 1648 р. — Литовські статути, особливо III Литовський статут, Магдебургське чи Хелмінське право, німецький текст «Зерцала саксонів» та інші. Зазначимо, що право України вирішувало в цей час і нове для себе завдання — оформляло та закріплювало будівництво Української держави. Внаслідок цього зріс вплив «козацького права» — старого «звичаєвого права» Запорізької Січі, яким регулювалося широке коло стосунків і насамперед організація полково-сотенної системи як основи державності, системи судочинства тощо.

Тому можна стверджувати, що в процесі відродження національної державності склалася своєрідна правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право. Це право визнавалося іноземними державами, і в цьому полягала характерна особливість права, що діяло в України.

Відомо, що норми звичаєвого права сформувалися історично, в процесі розвитку суспільного життя українського народу. За його багатовікову історію склалися певні звичаї і традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі й поведінки в побуті. Групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи інших відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки.

Слід відзначити, що характерною ознакою правової норми Є її загальне значення і державна обов'язковість. Адже для того, щоб традиція чи обряд, заведений порядок або звичка перетворилися у правову норму, необхідно визначити офіційно, тобто санкціонувати державною владою. «Правові норми, — писав П.О.Недбайло, — це правило загальнодержавного значення і державної обов'язковості. Вони встановлюються або санкціонуються державою і підтримуються нею».

В історії українського народу санкціонування звичаїв здійснювалося різними способами і найпростіший полягав у тому, що держава просто не забороняла їх, визнаючи безпечним для себе їх зміст і характер. Такий спосіб мав особливий прояв і значення для України, територія якої була розчленована між кількома державами, що мали дещо інші правові порядки.

Підтвердженням цього може бути, наприклад, функціонування в Гетьманщині копних судів, що називались ще громадськими. Виникли вони на основі місцевих звичаїв і розглядали справи на підставі звичаєвого права. Тривалий час копкі суди діяли з мовчазної згоди польсько-литовської влади і лише в XVI ст. були санкціоновані державою в законодавчому порядку. Можна стверджувати, що копні суди були одними з прикладів перетворення звичаю у правову норму. Як відзначив відомий дослідник українського права А.П.Ткач, цей процес відбувався в трьох формах: а) незаперечення з боку держави; 6} фактичний розгляд справ у суді на підставі норм звичаєвого права; в) фіксування існуючого звичаю в законі.

Звичаєве право було настільки досконалим і авторитетним, що його неможливо було витіснити з системи діючого права. Тому держава санкціонувала норми звичаєвого права і визнала офіційним джерелом права. Ось чому, як би не змінювалась питома вага і місце звичаєвого права серед інших джерел, воно завжди застосовувалось поряд з нормами писаного права. Так, Литовський статут прямо зобов'язував судові органи вирішувати справи «подле давнього обычая, одно судити мают с тым писаным правом», а у випадку відсутності законодавчої норми керуватися «под сумленьем... водлуг стародавнего обычая».

Спроби витіснити звичаєві норми з числа діючих джерел права успіху не мали. Це й змусило законодавця санкціонувати їх й визнати джерелом давньоруського права.

Поряд з звичаями основними джерелами права в Українській державі були законодавчі акти органів Української держави, міжнародні договори України, польсько-литовське законодавство, царське законодавство та судова практика.

Після здобуття Україною незалежності було скасовано польську судову систему. Нові судові органи діяли виключно на підставі норм звичаєвого права. Відомі українські правники XVIII ст. відстоювали право судитися за принципом «де три козаки, то два третього судять».

Особливе значення мали норми звичаєвого права в Запорізькій Січі, де зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правила ведення війни, правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм права, яких не існувало в письмових джерелах. У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду. Суддям, які застосовували звичаєве право при розгляді цивільних справ, були відомі такі юридичні поняття як давність володіння, право першості володіння, нерівний розподіл стягнення та інші.

В Українській державі діяли ті польсько-литовські законодавчі акти, які закріплювали виключні права шляхти, старшини, козаків та міщан. У кодифікаційних працях XVIII ст. залишались постанови сейму від 1496 р. про виключне право шляхти на землю та інші. Зокрема в «Екстракті малоросійських прав» О.Безбородка 22 рази зустрічаються посилання на постанови сейму, чотири рази на конституції 1550 p., 1588 p., 1600 р. та 1635 p. — «чтобы простого народу не ставили над шляхтой». Зустрічаємо посилання на права міст, що були закріплені королівськими грамотами 1544 p., 1545 p., 1569 р. та 1588 p., що були підтверджені рядом актів і царського уряду.

Найбільшого значення серед польсько-литовських джерел набули окремі збірники і статути: Литовський статут 1588 р.₃збірники Магдебурзького права. О.Безбородько в «Екстракті...» робить посилання на Статут у 36 випадках, на "«Порядок прав цивільних» — у 9, на «Зерцало Саксонів» — у 2 випадках, Всього робиться 51 посилання на зазначені джерела. Магдебурзьке право було основою самоврядування міст, але воно дуже часто відповідало нормам звичаєвого права.

Джерелом права були також законодавчі акти органів влади Української держави. До них відносились акти гетьманської влади, акти військової канцелярії, а в окремих випадках — рішення Генеральної Ради і Ради генеральних старшин. Застосовувались і українсько-московські договірні статті, у яких визначалися права гетьмана, судова організація і джерела права. О.Безбородько посилався на договірні статті у 47 випадках, а на гетьманські універсали та інші акти органів влади Української держави у 76.

До XVIII ст, загальна система російського права на Україну не поширювалася, а царські урядовці не втручалися у систему української судової організації. З перетворенням Росії в абсолютну.монархію наступають певні зміни. Деякі суспільні відносини починають регулюватися російським законодавством. Проте воно не змогло витіснити місцеве право, що діяло в Україні. Литовський статут, наприклад, зберігав чинність аж до 1840 p., а збірники Магдебурзького права — до 1835 р. Проте деякі царські і сенатські укази були визначальними у розвитку суспільних відносин: указ 1714 р. про єдиноуспадкування, табель про ранги 1722 p., Маніфест про скасування гетьманства 1764 p., указ 1783 р. про остаточне закріпачення українських селян. Окремі спори з причин власності на землю регулювались «Соборним Уложенням» 1649 р. З кінця XVIII ст. все частіше використовується загальноімперське російське законодавство.

Різноманітність джерел права та їх суперечливість, а також кардинальні зміни у суспільному житті України вимагали уніфікації права. Царське самодержавство було зацікавлене у перегляді та систематизації правових норм в Україні, оскільки воно прагнуло поширити на українські землі російське законодавство.

В Українській державі була велика кількість досвідчених правників, які дістали юридичну освіту за кордоном. Члени ж Малоросійської колегії, яка з 1721 р. стала апеляційною судовою установою, не знали українського права та й не розуміли законодавчих актів. Тому Петро І наказав перекласти їх на російську мову.

Гетьман І.Скоропадський створив комісію з українських правників для перекладу на російську мову Литовського статуту, «Спекулюм Саксонум» Н.Яцкера та П.Щербича, «Порядка цивільних прав» Б.Гроїцького. Але комісія не завершила свою роботу.

:--У 1734 р. Анна Іоанівна наказала перекласти «Права, за якими судиться малоросійський народ» на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру. Вона мала не тільки зробити переклад на російську мову «права», але й скоротити діючі закони, внести до них поправки та додатки. У цілому вона мала завданням скласти проект Зводу законів для України. Роботу свою комісія завершила у 1743 р. Звід права, за яким судиться малоросійський народ, вирізняється високим техніко-юрвдичним рівнем. Він був не тільки оригінальним за формою і структурою, але й за змістом.

Право власності, за Зводом, розумілося як право передавати, дарувати, відписувати, міняти і закладати майно за своєю волею і потребою. Зобов'язання розрізнялися за договором і такі, що накладалися у випадку заподіяння шкоди. Найбільше цих норм було присвячено договорам про купівлю-продаж, обмін, позику, особистий і майновий найм, зокрема оренду, поклажу, доручення і зберігання. Право спадщини закріплювало успадкування за законом і за заповітом. Норми кримінального права визначали види злочинів, мету і види покарань. Покарання передбачали відшкодування збитків. Рішення та вироки суду можна було оскаржити в апеляційному порядку.

Отже, Звід права, за яким судиться малоросійський народ, мав суто буржуазний характер. Високорозвинена система права України на багато порядків перевищувала феодальну російську систему права. Це й вирішило історичну долю Зводу права, за яким судиться малоросійський народ.

Звід спочатку було послано генерал-губернатору Бібікову, а потім Сенат у 1756 р. надіслав його гетьманові К.Розумовському, який скликав комісію з представників генеральної та полкової старшини для його розгляду. Але старшина не хотіла затверджувати Звід, вона хотіла закріпити свій привілейований стан, а тому вимагала повернення до Литовського статуту і царський уряд не затвердив його. Текст Зводу права, за яким судиться малоросійський народ,⁵став просто підручником, за яким вивчали українське право, і був по суті практичним коментарем до Литовського статуту.

Висока теоретична та практична підготовка українських правників давала можливість окремим з них самостійно готувати збірники діючого українського права. Вони висвітлювали не тільки норми діючого права, але й привносили до них своє розуміння їх змісту, брали до уваги зміни, які наступили в суспільному житті України.

Член комісії по складанню Зводу Ф.Чуйкевич написав працю «Суд і розправа в правах Малоросійських». Виступаючи за відновлення станових судів, Ф.Чуйкевич подає правові норми, які визначали структуру і правове становище таких судів, а також порядок судового процесу з цивільних і кримінальних справ. Остаточне рішення у судовій справі, за Ф.Чуйкевичем, мало належати виключно генеральній старшині. За Чуйкевичем існують три джерела права власності на землю: 1) давність земська; 2) природне право по спадщині і 3) право, набуте усіма законними способами.

Праця Ф.Чуйкевича є пам'яткою, присвяченою характеристиці судової організації і судового процесу України.

У 1767 р. український правник О.Безбородько уклав для Д.К.Натальїна, обраного членом кодифікаційної комісії від Малоросійської колегії, «Екстракт малоросійських прав». Цей збірник є також видатною пам'яткою українського права. Він добре систематизований і складається із вступу та 16 розділів. Збірник дає можливість не тільки визначити основні риси окремих галузей та інститутів українського права, але й глибше уяснити найважливіші сторони суспільно-політичних і економічних відносин, зокрема адміністративно-політичну та військову організацію українського суспільства, порядок вирішення земельних, цивільних та інших справ у судах та адміністративно-політичних установах, правове становище окремих груп українського суспільства.

У першому розділі збірника подано історію і визначено правове становище центральних органів управління Української держави, висвітлено організацію української судової системи. Тлумачення О.Безбородьком актів обґрунтовували необхідність збереження інститутів місцевого самоврядування України.

У другому розділі, присвяченому розглядові судової організації, О.Безбородько виправдовує відновлення станових судів. У третьому розділі обгрунтовано чинність малоросійських прав та необхідність збереження автономних прав Української держави. Четвертий розділ присвячено висвітленню процесуального права.