Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 11 страница

За умов подальшого наступу російських військ Централь­на Рада відважилася на рішучий крок. 24 січня 1918 р. було проголошено четвертий Універсал, у якому проголошувалася незалежність Української Народної Республіки. Разом з тим, в Універсалі зазначалося, що майбутні Українські Ус­тановчі збори мають визначити долю федерального зв'язку з Росією. Центральна Рада, звертаючись четвертим Універса­лом до українського народу, зазначала: «Твоєю силою, сло­вом утворилася на українській землі вільна Українська На­родна Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю і працю робочого люду! Та в тяжку годину народилася воля України. Чотири роки жорстокої війни обез-силили наш край і народ. Петроградський уряд народних комісарів оголосив війну Україні. Ми, Українська Центральна Рада, робили всі заходи, щоб не допустити до братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградський уряд не пішов нам назустріч і веде подальшу криваву боротьбу з нашим народом і Республікою...Крім цього Петроградський уряд проволікає укладення миру й закликає до нової війни, нази­ваючи її «святою». А щоб ні російський, ні ніякий інший уряд на ставив Україні перешкод в установленні того бажа­ного миру, для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо усіх громадян України: віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від ко­го незалежною, вільною, суверенною Державою Українсь­кого Народу.

З усіма сусідніми державами, а саме Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в злагоді і приязні, але жодна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки».

Далі в Універсалі повідомлялося, що Генеральний секре­таріат перейменовано на Раду народних міністрів, якій до­ручається укласти мир з Німеччиною та її союзниками та вжити рішучих заходів для звільнення України від «більшо­виків та інших напасників».

В Універсалі зазначалося, що після виконання зазначеної мети, армія буде демобілізована, і замість неї буде створена народна міліція, яка буде захищати інтереси «робітного люду, ^а не бажань панівних класів». Мають бути створені Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів на всій те­риторії України. В Універсалі намічалася програма відбудови зруйнованих фабрик і заводів, піднесення народного доб­робуту та встановлення контролю над виробництвом. Усі національні меншини, зазначалося в Універсалі, будуть мати право національної автономії. Земля мала бути передана тим, хто її обробляє без викупу. Тобто, в Універсалі декларувало­ся положення Декрету про землю від 25 жовтня 1917 р.

Російські війська під командуванням полковника Муравйова здійснювали розстріли, чинили грабунки. Зокрема, Му­равйов наказав «нещадно вирізати всю місцеву «буржуазію» Полтави, а коли 4 лютого було взято Київ, то він віддав наказ «знищити усіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, мо­нархістів і всіх ворогів революції». Всього у Києві було роз­стріляно 5000 осіб.

Письменник В.Короленко, який мешкав у Полтаві, в лис­тах до народного комісара з питань освіти Луначарського, детально висвітлював звірства, які чинили війська більшо­виків, сподіваючись, що керівництво Радянської Росії при­пинить проведення політики грабунків та вбивств. Але Ленін давав вказівки нещадно розправлятися з ворогами революції, до яких відносили не тільки реальних ворогів, але й мирне населення, що не підтримувало більшовиків. Наскільки жор­стоко впроваджував в життя таку політику Муравйов свідчить той факт, що після звірств, вчинених на Україні, його було віддано до суду, але виправдано.

Після взяття 11 лютого 1918 р. Києва, тут було проголоше­но про утворення на окупованій частині України Українсь­кої робітничо-селянської республіки, влада якої тривала у Києві тільки три тижні. 2 березня 1918 р. до Києва з Волині повернувся уряд — Рада народних міністрів. Населення Києва зустріло його холодно, оскільки на другий день до Києва ввійшли німецькі війська, які за умовами Брестського миру надавали допомогу УНР у боротьбі з більшовицькими військами.

За умовами Брестського мирного договору Німеччина та її союзники визнали Українську Народну Республіку незалеж­ною і суверенною державою. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одного і Українська Народна Респуб­ліка з другого боку уклали договір і заявили, що будуть жити у мирі і дружбі.

Між Австро-Угорщиною і Українською Народною Респуб­лікою встановлювалися ті межі кордонів, які існували між Австро-Угорщиною і колишньою Російською імперією.

Дипломатичні і консульські відносини між країнами, що уклали мирний договір, мали бути встановлені після його ратифікації.

До 31 липня 1918 р. договірні сторони мають, зазначалося в умовах, взаємно поставляти надлишки сільськогосподарсь­ких і промислових товарів. Україна мала поставити іншій договірній стороні один мільйон тон зерна, м'яса та інших продуктів.

Брестський договір мав таємну статтю про поділ Галичи­ни на польську та українську частини і створення з Галичи­ни і Буковини одного коронного краю з досить широкими автономними національно-територіальними правами. В таємній статті, зокрема, говорилося: «Під час ведення пере­говорів представники Австро-Угорщини і Української На­родної Республіки прийшли до висновку, що обидві держа­ви мають керуватися бажанням жити в тісній дружбі і мирі.

Визнаючи, що такі взаємини зміцняться, якщо меншості, що живуть в обох державах, стосовно яких друга сторона має зацікавленість, матимуть повне забезпечення свого на­ціонального й культурного розвитку, цісарсько-королівсь­кий міністр закордонних справ приймає з задоволенням до відома, що Українська Народна Республіка вже створила закони, які забезпечать права тій частині польського і німець­кого населення, що мешкає на Україні, а також права єврейського населення.

І навпаки, уповноважені Української Народної Республіки лриймають до відома, що австрійський уряд погодився на основі намірів, проголошених його цісарською і королівсь­кою апостольською величністю, при його вступі до правлін­ня і в його престольній промові здійснити заходи для подаль­шої розбудови існуючих інституцій з тим, щоб дати тій час­тині українського народу, що живе в межах Австрії, подаль­ше забезпечення її національного й культурного розвитку.

Для досягнення цієї мети, австрійський уряд запропонував обом палатам Державної ради проект закону, силою якого л частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини й злучені з Буковиною в один суцільний, коронний край. Цей намір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня ц. р. Австрійський уряд прагнутиме всіма засобами, які дає йому конституція, до того, щоб цей законопроект набув сили за­кону...»

Ця стаття набирала чинності за умови виконання всіх інших статей договору. Полякам стало відомо про цю статтю дого­вору і вони вжили заходів, щоб її не було реалізовано.

У відповідності з Брестським договором, який уклала Ра­дянська Росія з Німеччиною та її союзниками, вона зобов'я­залася визнати суверенність Української Народної Республі­ки і припинити проти неї військові дії. Але вона не спішила цього робити і Україна змушена була очищати свою територію від російських військ силою зброї. На кінець квітня 1918 р. уся територія України була звільнена від російських військ. Але вступ німецьких військових частин на Україну дав привід для більшовицької агітації проти Центральної Ради.

Український уряд просив, щоб з Австрії було прислано загони українських Січових Стрільців, але замість них прий­шли німецькі, австрійські та польські військові частини. Вони почали втручатися у внутрішні справи України, і взагалі, поводили себе як окупанти. Ні Рада народних міністрів, ні її голова, ніхто інший з Центральної Ради не могли відповісти на запитання, на яких підставах з'явилися військові части­ни іноземних держав.

У Центральній Раді ще у період наступу російських військ на Київ виникли протиріччя. Тоді загітовані більшовиками представники соціалістичних партій вийшли з уряду. Шука­ючи компромісу з більшовиками, есери поставили вимогу переобрати голову Ради народних міністрів. Замість В.Винниченка на голову було обрано В.Голубовича. Коли ж німці почали вершити суд, розстріли, то українські есдеки та деякі неукраїнські партії відкликали своїх представників з уряду і, таким чином, створили нову урядову кризу.

Рада народних міністрів не мала реальної сили, за допо­могою якої можна було б навести порядок в країні.

Як Центральна Рада, так і її уряд піддавалися нападкам з боку перш за все неукраїнських елементів, які протестували проти введення українського громадянства і оголошення української мови державною. Польські поміщики Поділля та Волині, протестуючи проти скасування приватної влас­ності на землю, створювали власні військові угруповання для повернення землі. Вони виступали з вимогою розпусти­ти Раду народних міністрів і створити новий уряд з дикта­торськими повноваженнями. У цьому вони знаходили підтримку з боку німецького військового командування, яке було зацікавлене у регулярному постачанні української про­дукції до Німеччини.

Економічне становище України було надзвичайно тяжким. Війна і революція спричинили розруху як в промисловості, так і в сільському господарстві. Особливо постраждали про­мислові об'єкти, оскільки російські війська, відступаючи, залишали після себе тільки руїни.

Центральна Рада була у надзвичайно скрутному становищі; вона повинна була, налагоджуючи промислове і сільсько­господарське виробництво, вести боротьбу з внутрішньою контрреволюцією, організовувати оборону для відсічі нової можливої агресії з боку Радянської Росії та недопустити втру­чання німецьких військ у внутрішні справи України. Усе це вона мала робити у той час, коли її зсередини роздирали протиріччя: соціал-федералісти вийшли з уряду, а есери по­чали діяти спільно з більшовиками.

Уряд, здійснюючи політику боротьби з анархією, коруп­цією, грабежами налагоджував місцевий адміністративний апарат, але його у багатьох випадках підміняли німецькі військові. Україна ж не мала організованих власних збройних сил. Після масової демобілізації почали виникати окремі за­гони гайдамаків на чолі з «отаманами», які займалися грабун­ками. Коли уряд, боячись викликати незадоволення євреїв, не рішився на притягнення до відповідальності спекулянта Доброго, таємно арештував його, то німці вже на другий день, 25 квітня заявили про введення на Україні військово-польо­вих судів, які почали здійснювати судочинство і розстріли. Незабаром німецькі війська роззброїли дивізію українських козаків синьожупанників, а також Січових стрільців.

Необхідно зазначити, що Центральна Рада не врахувала того негативного враження, яке виникло у середовищі широких верств українського населення після російської більшо­вицької окупації. Масові розстріли населення, грабунки, які здійснювали більшовицькі комісари, відштовхнули значну частину робітників і особливо селян, не кажучи вже про міщан, від більшовицької комуністичної ідеології. Але Цент­ральна Рада, складаючись із представників соціалістичних партій, проводила політику соціалістичних реформ і не відступила від соціальної лінії після вигнання військ Радян­ської Росії. Курс її політики залишався незмінним. Це відштовхнуло від неї не тільки міське населення, але й ос­новну масу селян. Анархія, яка існувала в країні, поставила в опозицію до Центральної Ради і усі заможні верстви насе­лення, які вимагали проведення політики твердої руки. В цьому ж було зацікавлене і німецьке командування.

В той час, як на засіданні Центральної Ради (29 квітня 1918 р.) обговорювали закони і М.Грушевського обрали Пре­зидентом УНР, у той же день у Києві на з'їзді «українських хліборобів» було обрано Гетьманом генерала Павла Скоро­падського. Тим самим було здійснено державний перево­рот, який санкціонувало німецьке командування.

Оцінюючи роль і значення Центральної Ради в історії Ук­раїни, необхідно зазначити, що головною її заслугою було те, що вона добилася визнання права українського народу на незалежну державу, свою мову, культуру.

Протягом одного дня 29 квітня прихильники гетьмана ово­лоділи державними установами. Державний переворот здійснено було безкровно. У цей же день гетьман звернувся з маніфестом — «Грамотою до всього Українського Наро­ду», у якому він повідомив про державний переворот і роз­пуск Центральної Ради та її уряду, а також про скасування усіх законів Центральної Ради. У маніфесті повідомлялося про відновлення права приватної власності на землю та за­безпечення прав робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» було накреслено напрями діяльності гетьманського уряду стосовно прав населення, законодавства і організації управ­ління. Назву «Українська Народна Республіка» було заміне­но на «Українська Держава». Отже, у результаті державного перевороту Україна з демократичної республіки пертворювалася в конституційну монархію.У маніфесті була обіцянка видати закон про вибори до Українського сейму.

Головою уряду — Ради міністрів, ще до перевороту став маловідомий у Києві М.Сахно Устимович, а відразу після перевороту — професор історії та права України М. Васи­ленко. І перший, і другий намагалися залучити до уряду пред­ставників партії Соціалістів-федералістів, але ця справа зак­інчилася невдачею. Не дали згоди ввійти до уряду і пред­ставники інших партій соціалістичної орієнтації.

Деякі дослідники України зазначають, що нібито гетьман­ський уряд за своїм національним складом був неукраїн­ським. Таке твердження не відповідає дійсності. За націо­нальним складом у гетьманському уряді було 12 міністрів українського походження, а чотири — чужоземного. Проте в уряді, створеному 14 листопада 1918 р. і очоленому С.Гер-белем, українців майже не було.

Глибоко трагічним для Української Держави був той факт, що керівництво партій соціалістичного спрямування не змог­ло стати вище партійних інтересів і не підтримало гетьман­ського уряду. Короткий період гетьманування П.Скоропад­ського (30.IV— 14.ХІІ.1918 р.) був для нього періодом пос­тійного подолання складних умов, створених німецьким на­сильством над Центральною Радою.

Лідери соціалістичних партій виступали під лозунгом: «Якщо Україна не буде соціалістичною, то нам не треба нія­кої!» Небажання мати «несоціалістичну Україну» призвело до об'єднання у середині травня українських соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Трудової партії, Ради залізничників, Поштово-телеграфної спілки, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів в Український Національно-державний союз, який став в опозицію до геть­манського уряду. Союз проводив антигетьмакську пропа­ганду і агітацію, підтримував страйки. Одночасно проводи­лася терористична діяльність російськими більшовиками. Так, на початку червня 1918 р. було висаджено у повітря Звіринецькі порохові погреби в Києві.

Помилкою гетьманського уряду, так само, як і Централь­ної Ради, був той факт, що розбудова Української держави проводилася за допомогою старого адміністративного апарату, в якому засідало російське чиновництво, яке робило все, щоб знецінити в очах широкого народного загалу ідею Української державності і реалізувати відновлення «единой и неделимой». Тут принагідно нагадати, що й у сучасній незалежній Україні не було проведено чистку старого кому-но-партійного, як правило, зросійщеного, державно-адмі­ністративного та господарського апарату, який, переслідую­чи за мету відновлення «Союзу нерушимого», діє за прин­ципом: «Чим гірше, тим краще».

Діяльність Українського національно-державного союзу та інших антигетьманських сил породила новий революційний фермент, в огні якого згоріли не тільки гетьманат, а й Ук­раїнська держава.

Не дивлячись на антисоціалістичну політику, гетьманський уряд зробив багато чого для подальшого розвитку української культури. За гетьманату було засновано цілу мережу середніх шкіл, кілька технічних і торговельних училищ вищого типу, два університети, налагоджено українське книгодрукування тощо. За гетьманської доби було засновано Український те­атр драми та опери, Українську державну капелу та Держав­ний симфонічний оркестр, Державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Україн­ську Національну бібліотеку, Українську академію наук тощо.

Міністерство шляхів сполучення, не дивлячись на велику кількість зруйнованих мостів, залізниць і вивезення потягів до Росії, уже в середині літа налагодило нормальний заліз­ничний рух. Українська валюта, забезпечена природними багатствами, стала стійкою, а тому було складено надійний державний бюджет.

Досить обережно гетьманський уряд почав створення влас­них збройних сил. Як зазначалося, німецькі війська роззброї­ли українські військові частини. У липні 1918 р. з юнаків заможних селянських сімей було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію, яка нараховувала 5 000 воїнів. У листо­паді почалося формування Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З літа почалася підготовка до створення військових частин з українських козаків. З російських військових службовців, які не перейшли на бік Радянської Росії, було сформовано Особливий корпус.

У цілому збройні сили гетьманату були незначними і у військовому відношенні не навчені.

На початку липня 1918 р. Український національно-дер­жавний союз, перейменований в Український національний союз, оголосив про початок боротьби за владу. Головою Українського національного союзу було обрано популярно­го політика В.Винниченка (у майбутньому став письменни­ком з світовим ім'ям). Іншу опозиційну гетьманатові органі­зацію — Всеукраїнський союз земств — очолив С.Петлюра. Ці організації й почали підготовку до повстання.

Щоб приспати пильність гетьманського уряду, В.Винниченко почав з ним вести переговори про формування «на­ціонально-демократичного кабінету». Гетьман пішов на по­ступки і 25 жовтня було сформовано новий уряд, куди ввійшло п'ять представників Українського національного союзу. Новий уряд підготував земельний закон, закон про Український сейм, який намічалося скликати у січні 1919 р. та інші акти. І коли В.Винниченко виступив з заявою про незаконність гетьманського уряду, то вона викликала неза­доволення у багатьох членів Національного союзу.

Становище гетьманського уряду погіршувалося ще й у зв'яз­ку із зміною міжнародних обставин. З війни вийшли Туреч­чина і Болгарія, а 17 листопада розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині почалася революція і німецькі війська було вивезено з України. Усе це розв'язувало руки Радянській Росії. На VI з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів РРФСР Л.Троцький відверто заявив, що завдан­ням Червоної Армії є окупація України.

Гетьманський уряд почав добиватися порозуміння з краї­нами Антанти, але ті, дотримуючись декларації амери­канського президента В.Вільсона про необхідність відно­вити єдність Росії, через послів Франції і Англії заявили, Що «Україна є частиною Росії... і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Російські антибільшо­вицькі сили, що були в Україні, прагнули перетворити українські землі для відновлення єдиної Росії. До них при­єдналися заможні члени Союзу хліборобів-власників, які вимагали від гетьмана вступити у федерацію з Росією. Ці сили вважали, що з допомогою країн Антанти їм вдасться повалити владу більшовиків в Росії і відновити Російську імперію.

За таких обставин гетьман 14 листопада розпустив уряд і доручив С.Гербелеві сформувати новий, без пронімецько на­лаштованих міністрів. Одночасно грамотою П.Скоропадсь­кого було оголошено про федерацію з майбутньою небільшо-вицькою Росією. У новому уряді більшість членів була неук­раїнського походження. Новий уряд заявив, що його голов­ним завданням є «відбудова єдиної Росії на федеративних засадах і припинення на Україні права на розвиток її дер­жавності і національної самобутності». Проте ідея федерації з Росією не посилила підтримку гетьманського уряду з боку росіян та русофільських елементів України. Вони бажали не федерації, а відновлення централізованої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд опинився в лещатах між війська­ми Денікіна, якого підтримувала Антанта, і військами Ра­дянської Росії.

Необхідно зазначити, що керівники Українського націо­нального союзу, прагнучи повалити уряд гетьмана, ще влітку розпочали переговори з представниками Радянської Росії про надання їм військової допомоги. В обмін на допомогу вони обіцяли легалізацію в Україні комуністичної партії.

Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію з п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О.Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка пере­бувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою 18 листо­пада під Мотовилівкою війська гетьмана зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня гетьман зрікся влади, передавши її уря­дові, а сам виїхав за кордон. 18 грудня, війська Директорії урочисто вступили до Києва, а 26 грудня було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В.Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.

Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було створено «ра­дянський уряд України», і більшовицькі війська без оголо­шення війни пішли в Україну на допомогу цьому урядові. 1 січня 1918 р. вони ввійшли до Харкова. Почалася більшовизація-українських повстанських груп, що брали участь у вис­тупі проти гетьманського уряду. Це ускладнювало Директорії організацію відсічі російським військам. На бік більшовиків перейшла повстанська група отамана М.Григор'єва, група отамана Д.Терпила, армія анархіста Н.Махна та деякі інші. Ці групи, в залежності від військово-політичного становища, переходили то на бік більшовиків, то на бік Директорії.

Директорія мала тільки дві боєздатні військові частини: Запорізьку дивізію, якою командував отаман Болбочан, та Стрілецьку дивізію на чолі з полковником С.Коновальцем.

Директорія, затиснута військами Денікіна, яких підтриму­вали країни Антанти, та російськими більшовицькими заго­нами, за умов анархії, виїхала 2 лютого 1919 р. з Києва до Вінниці. Київ зайняли більшовицькі війська. Директорія звернулася до країн Антанти за допомогою, але ті поставили за умову надання допомоги виведення В.Винниченка, С. Пет­люри, і В Леховського з Директорії, контроль Антанти над українськими фінансами та звільнення з місць ув'язнення гетьманських міністрів. За цих умов В.Винниченко вийшов з Директорії і виїхав за кордон. Посаду голови Директорії посів С.Петлюра.

Під натиском більшовицьких військ 6 березня Директорія змушена була переїхати з Вінниці до Проскурова (тепер М.Хмельницький). Занепад дисципліни в армії, анархія зму­сили Директорію створити посаду головного отамана, яко­му мала бути підпорядкована армія. Головним отаманом став генерал Греков, що весь час перебував в Одесі, але фактич­ним керівником армії був С.Петлюра, що посилювало хаос в армії і тертя між військовими командирами, оскільки час­тина з них не хотіла слухатись наказів С.Петлюри, мотиву­ючи це тим, що він не мав військової освіти.

На початку квітня 1919 р. було створено Соціалістичний Уряд на чолі з Б.Мартосом, який звернувся до народу з за­кликом до боротьби з російськими більшовицькими війська­ми. Але в цей час почали наступ на Україну польські війська, які окупували Луцьк, де були великі склади військового май­на. Це змусило переїхати Директорію до Красного і Терно­поля.

Протягом травня-червня Директорії вдалося провести ре­форми, які дали можливість створити дійсно регулярну ар­мію. Успіхи, досягнуті на початку червня Українською Га­лицькою армією у боротьбі проти поляків, дали можливість підготуватися українським військам для походу у серпні 1919 р. на Київ. Це стало можливим ще й тому, що війська отамана Григор'єва, після розгрому військ Денікіна і Антан­ти, виступили проти більшовиків. Влітку 1919 р. війська Ди­ректорії діяли спільно з військами утвореної у Західній Ук­раїні Західно-Української Народної Республіки.

Як уже зазначалося, ще на початку серпня 1914 р. у Львові з представників усіх партій і груп було створено Головну Ук­раїнську раду та організацію Українських Січових стрільців. Стрілецькі організації виникли у багатьох населених пунктах Галичини. Коли під протекторатом Німеччини було створе­но польське королівство, то Австро-Угорський уряд вирішив передати і Галичину до так званої Конгресової Польщі. Але то були тільки наміри, вони не були реалізовані завдяки рішу­чим виступам усіх верств населення Галичини.

Проголошення в Києві утворення Української Народної Республіки інтенсифікувало потяг пробуджуваного населення Західної України до об'єднання з Східною Україною. В Західній Україні почалися виступи за створення незалежної Української держави. Особливо активними були виступи українських студентів, які вимагали приєднання усіх украї­нських земель Австро-Угорщини до Української Народної Республіки.

Керівництво Української військової організації, яка виник­ла у Відні в жовтні 1917 p., та Українських Січових стрільців почало підготовку до реалізації вимог західноукраїнського населення. На конспіративних зборах представників різних партій обговорювалися питання створення власних держав­них структур. 18 жовтня 1918 р. депутати-українці в авст­рійському парламенті, об'єднані у так звану Українську пар­ламентарну репрезентацію, скликали у Львові збори полі­тичних і громадських діячів Галичини і Буковини, на яких було обрано Українську Національну раду, яка мала пред­ставляти інтереси західноукраїнського населення в Австрії і Угорщині. Українська Національна рада (УНР) заявила, що усі західноукраїнські землі мають створити Українську Дер­жаву і закликала населення інших національностей послати до УНР і своїх представників.

Розпад Австро-Угорщини дав можливість Українській На­ціональній раді добитися від австрійського уряду згоди пе­редати владу українцям. 1 листопада 1918 р. усі державні установи у Львові були поставлені під контроль українців, але почалися сутички з польськими військами. Делегати Української Національної ради О.Назарук та М.Шухевич звернулися до гетьмана Скоропадського з проханням нада­ти військову допомогу. Той дозволив окремому загонові Січо­вих стрільців «самовільно» перейти на галицьку територію, але січові стрільці, вважаючи за важливіше взяти участь у поваленні влади гетьмана, не скористалися зазначеною про­позицією. Коли ж владу гетьмана було повалено, уряд УНР почав надавати допомогу галицьким військам.

9 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголо­сила Західну Україну незалежною державою — Західно-Українською Народною Республікою. Було створено Дер­жавний Секретаріат на чолі з К.Левицьким.

Уряд Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) змушений був під натиском польських військ переїхати зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава. У Станіславі було створено колегіальний орган з десяти осіб, який вико­нував функції глави держави. Голова цього комітету Є.Петрушевич став йменуватися президентом. Було сформовано новий Державний секретаріат на чолі з С.Голубовичем.

Як зазначалося, буковинські українці, виступаючи за Со­борну Україну, створили в Чернівцях Український Крайо­вий комітет, який послав підрозділ Січових стрільців до Га­лицької армії для боротьби з польською армією. Проте в листопаді 1918 р. Буковина була окупована румунськими військами, а на Сан-Жерменській конференції в Парижі 1918 р. її було визнано частиною Румунії.

Закарпаття у листопаді 1918 р. було приєднано до Чехо­словацької Республіки.

Отже, Західно-Українська Народна Республіка фактично включала тільки частину Галичини.

Західно-Українську Народну Республіку визнали Україн­ська Народна Республіка, Австрія, Німеччина, Чехословаччина, Угорщина. Були встановлені дипломатичні відносини з Югославією, Італією, Канадою, Бразилією та Ватиканом.

4 січня 1919 р. на засіданні Української Національної Ради було ухвалено проект договору про з'єднання (злуку) Західно-Української Народної Республіки з Українською Народ­ною Республікою, а 22 січня 1919 р. у Києві урочисто було проголошено злуку Наддніпрянської України, Галичини, Буковини і Закарпаття в Українську Народну Республіку. ЗУНР було перейменовано в Західну область УНР (ЗОУНР), але організація державної влади не змінилася, фактично продовжували діяти дві українські держави. Причина цього криється в тому, що на Паризькій мирній конференції справи чотирьох частин України розглядали окремо, і у Галичини, після розпаду Австро-Угорської держави, була можливість дістати визнання з боку колишньої Антанти. До Галичини було послано спеціальну місію, яка наполягала на припи­ненні військових дій між Польщею та ЗУНР. Проте в травні 1919 р. польські війська, одержавши допомогу від колишніх країн Антанти, розпочали новий наступ проти військ ЗУНР. Одночасно почався наступ і румунських військ, які окупу­вали частину галицького Підкарпаття.

На початку червня 1919 р. президентові Є.Петрушевичу було надано повноваження диктатора, що дало можливість реорганізувати армію і ліквідувати в ній анархію. Чисельно невелика Українська Галицька армія (25 тис.) на початку червня 1919 р. розпочала наступ проти польських військ, який був надзвичайно успішним. Проте брак озброєння не дав продовжити цей наступ і польська армія, одержавши все необхідне від Франції, витіснила у липні 1919 р. Українську Галицьку Армію з Галичини. Армія і уряд ЗУНР, перейшов­ши Збруч, почали діяти спільно з армією УНР проти більшовицьких військ.