Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 3 страница

Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом чигиринського сотника Б.Хмельницького, який взявся за зброю із-за власної кривди, якої він зазнав від Чигиринського підстарости Чаплинського. Після розгрому польських військ під Жовтими Водами та Корсунем повстання охопило Поділля та Волинь. Після розгрому у вересні 1648 р. поляків під Пилявцями селянські повстання охопили Галичину.

Скориставшись перемогами, Б.Хмельницький, який став гетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх, хто брав участь у повстанні, залежність гетьмана тільки від короля, скасування церковної унії, гарантування козацьких прав, збільшення кількості реєстрових козаків, територіальну автономію України.

Підтримка, яку одержав Б.Хмельницький від киян, розкрила йому очі на те, що в Україні почалася війна за незалежність, і це сприяло творенню його державницької ідеології.

Військова невдача влітку 1649 р. під Зборовом змусила Б.Хмельницького підписати мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Ця область знаходилася під керівництвом гетьмана. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис, а селяни мали повернутися до панів. Відновлювалася польська адміністрація, а польська шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Церковна унія скасовувалась, а єзуїтські школи закривались. Православна церква зрівнювалась у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на 16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже, результатом війни було створення національно-територіальної автономії для козацького стану населення України.

Умови Зборівського договору не виконувала ні Польща, а ні Б.Хмельницький. Обидві сторони розуміли неминучість нової війни. Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовами Білоцерківського договору автономна частина України обмежувалася тільки Київським воєводством. Але і цей договір не був реалізований із-за того, що один із шляхтичів наклав у сеймі на нього «вето». Подальші військові дії велися з перемінним успіхом. Кожна із сторін шукала собі союзників на міжнародній арені. Богдан Хмельницький, зокрема, вступав у союз з Кримом, Туреччиною, Молдавією. Але всі вони не приносили належних результатів. Брак надійних союзників наштовхнув Б.Хмельницького на укладення союзу з Московською православною державою.

Богдан Хмельницький звертався з проханням про допомогу Москви у війні проти Польщі, починаючи з 1648 року. Але московський уряд відповідав загальними заявами або посилав лише хліб та сіль, не бажаючи порушувати мирний договір з Польщею. Хоча союз з Україною був конче потрібний для Москви, але вона не поспішала з допомогою, боячись, що революція селянства України пошириться і на Московську державу. Москві потрібна була виснажена і знекровлена війною Україна. У жовтні 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя». На Раді старшин та загальній Раді мешканців Переяслава у січні 1654 р. на переговорах з російським посольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзу України з Московською державою, гарантовано захист московським царем України та збереження всіх прав і вільностей Української держави.

У березні 1654 р. українське посольство прибуло до Москви з проектом договору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою «Березневих Статей» Богдана Хмельницького. Проект угоди складався із 23 статей. Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною та Московською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньої самостійності української держави. Задовільна відповідь царя українським послам на 23 статті була ратифікацією договору. Отже, цей договір не порушував суверенних прав України.

Аналіз Переяславсько-московського договору показує, що Україна уклала військовий союз з Москвою на рівноправних засадах. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. У тогочасній Польщі, Швеції, Туреччині, не дивлячись на українсько-московський союз, Україну розглядали як незалежну державу, а Б. Хмельницького вважали за її главу. Гетьмана Б.Хмельницького в Україні називали «Гетьман з божої милості», «Государ», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель».

Українсько-Московський військовий союз був спрямований проти Польщі і мав деякі риси протекторату Москви. Подібні договори Б.Хмельницький уклав з Кримом та Туреччиною.

Московський уряд вважав, що договір з Україною мав чинність тільки за життя Б.Хмельницького, а тому поновлював його з новообраними гетьманами, вносячи до нього суттєві зміни.

Союз України з Москвою викликав до життя союз Польщі з Кримом, і спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнувати Поділля, Брацлавщину. Українсько-московські війська воювали в Галичині, звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмана населення Волині, Поділля та Полісся. Отже, територія Української держави поширилася на захід та північ. Одночасно Польща зазнала поразки від Швеції, і становище Речі Посполитої стало безнадійним. Але її врятувала Москва. Польська шляхта запропонувала московському цареві польську корону і той пішов у 1656 р. на укладення у Вільно сепаратного, без участі України, перемир'я з Польщею. Б.Хмельницький вважав, що військовий союз України з Москвою втратив чинність, а тому у 1657 р. пішов на створення коаліцій з Швецією, Бранденбургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домовленістю між союзниками, Польща мала бути розділеною, і Україна мала включати усі землі, заселені українцями. Україна разом із Швецією встановлювали протекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досягнення коаліційних домовленостей.

Отже, 1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б.Хмельницький зумів створити й міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але Б.Хмельницький планував зробити її спадковою.

Українська держава, що виникла у 1648 p., проіснувала аж до 1783 року, коли повністю було скасовано її залишки: військову організацію та незакріпачене селянство. Ця держава розвивалася не звичайним шляхом. Вона раптово постала у середині XVII ст. на чистому місці шляхом збройної боротьби і мала назву «Військо Запорізьке». Військовий характер держави відбився на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував у своїх руках функції військового керівника і глави держави.

Як уже зазначалося, Б.Хмельницький планував передати впаду гетьмана у спадщину, Спочатку він призначив своїм спадкоємцем старшого сина Тимоша, а коли той загинув — неповнолітнього Юрія. На старшинській Раді було затверджено спадкоємцем гетьмана Юрія Хмельницького, що викликало опозицію з боку старих полковників. За наказом Богдана Хмельницького п'ятьох опозиціонерів було страчено, що негативно позначилося на становищі у війську. Коли у кінці липня 1657 р. Богдан Хмельницький помер, то Юрій залишався гетьманом тільки один місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманату.

На старшинській Раді було тимчасово обрано гетьманом Івана Виговського, а потім на Генеральній раді у Корсуні, за участю міщан і духовенства, було підтверджено його обрання. Оскільки запорізькі козаки не брали участі на цій Раді, то запорізька старшина почала оспорювати законність обрання Івана Виговського. За допомогою Москви у Переяславі було скликано нову Генеральну раду, але й тут Івана Виговського було одностайно обрано гетьманом.

У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з Польщею договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, що називалася «Велике князівство Руське» включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. У відповідності із Гадяцьким договором Україна створювала свій законодавчий і виконавчий органи. Вища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — обраному населенням гетьману, якого затверджує король. В Україні скасовується унія, а римо-католицька та православна церкви визнаються рівноправними. «Велике князівство Руське» має свою адміністрацію, монету, армію.

Цей договір спричинив у 1659 р. війну Москви проти України. Проте стотисячне московське військо у бою під Конотопом було розгромлене вщент, але промосковське повстання, що почалося за спиною І.Виговського, змусило його скликати Генеральну раду, на якій він відмовився від гетьманства. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького (1659-1668 pp.).

Старшина, яка підтримала обрання гетьманом Ю.Хмельницького, схилялася до союзу з Москвою, і за новими статтями договору Україна по суті справи підпорядковувалася Москві, а Київський митрополит — Московському патріархові. У відповідності із статтями 1659 р. гетьман, після його обрання мав їхати на уклін до царя; він не мав права без згоди царя призначати та звільняти полковників, самостійно ходити у військові походи; Рада не мала права без дозволу царя змінювати гетьмана. Ці статті договору показують, що Москва прагнула знищити українську державність.

Тяжкі наслідки договору негативно позначилися на становищі різних верств населення. Московські воєводи почали втручатися в управління державою, а московські солдати чинили грабіж та насильство над населенням. З України вивозилася срібна монета, а завозилася мідна. Москва приймала без згоди гетьмана делегації від української старшини, від міст, духовенства та звільняла окремі групи населення від податків та різних тягарів, роздавала землі у власність. Тому влада гетьмана ставала номінальною.

У битві під Чудновом (1660 р.) українсько-московські війська зазнали поразки, і Юрій Хмельницький підписав з Польщею договір, який був повторенням Гадяцького договору. Але Україна була розірвана на дві частини: Лівобережна залишалася під владою Москви, а Правобережна Україна, зберігаючи автономію, ставала частиною Польщі.

На так званій «Чорній Раді» 1663 р., де були присутні не тільки козаки, але й міщани та селяни, гетьманом було обрано Івана Брюховецького (1663—1668 pp.), який погодився на збільшення кількості московських військ в Україні та на стягнення податків з українського населення на користь Москви. Гетьман також позбавлявся права мати зносини з іншими державами.

За московсько-польським Андрусівським договором 1667 p., Що був укладений без участі українських представників, Правобережна Україна відходила до Польщі, а Лівобережна — до Москви.

Усе це в сукупності викликало загальне незадоволення проти Москви та гетьмана. У 1668 р. І.Брюховецький скликав Раду старшин, на якій заявив про необхідність вигнати з України московських воєвод і просити захисту у Туреччини. Одночасно гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665— 1676 pp.) скликав у січні 1668 р. Раду, на якій також було ухвалено просити протекції у турецького султана. Петра Дорошенка було проголошено гетьманом усієї України.

Війна Петра Дорошенка проти Польщі та його союз з Туреччиною та Кримом, спустошили Правобережну Україну, і Дорошенко під тиском Москви змушений був зректися гетьманства. Обраний старшинською Радою гетьманом Дем'ян Многогрішний (1669-1672 pp.) підписав у Глухові договір України з Москвою, за яким ще більше обмежувалася автономія України. Гетьман не мав права зноситися із зарубіжними країнами, але податки збирали українські урядовці і відправляли їх до Москви. Московські воєводи з'явилися не тільки в Києві, але й у Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. Кількість реєстрових козаків становила ЗО 000, створювався особливий полк козаків у вигляді сторожі гетьмана, який займався також приборканням невдоволених. 1672 року гетьмана Многогрішного разом з усією сім'єю було заслано де Сибіру. Обраний гетьманом Іван Самойлович (1672-1678 pp.) під тиском старшини почав змінювати демократичний устрій української держави на аристократичний. За Самойловича головні державні питання вирішувались не на Загальній Раді, а на Раді старшин. Було створено так званий інститут бунчукових товаришів, до якого входили головним чином сини старшин.

Хоча гетьман був обмежений у зовнішніх зносинах, але коли почала складатися антитурецька коаліція на початку 80-х pp. XVI ст. у складі Австрії, Венеції, Польщі, Ватикану та Москви Самойлович відмовився брати в ній участь, побоюючись, що знищення татарського ханства зашкодить становленню незалежної України. Невдалий 1687 р. похід московських військ на Крим дав можливість звинуватити Самойловича у зраді, і його та його сім'ю було заслано до Сибіру.

На скликаній у липні 1687 р. Генеральній військовій Раді гетьманом було обрано Івана Мазепу (1687-1709 pp.), а також ухвалено так звані Коломацькі статті, що регулювали відносини України з Москвою. Коломацькими статтями Україні заборонено було порушувати вічний мир Москви з Польщею, самостійно зноситися з іноземними державами. Додатково вводилися московські війська до Батурина — гетьманської резиденції, для контролю за діяльністю українського уряду. Статтями заборонялося стверджувати, що «Малороссийский край гетьманского регаменту», а тому дозволявся вільний перехід з Москви в Україну. Отже, Коломацькі статті вперше заперечують державність України.

Завдяки політичному досвіду та патріотизму І.Мазепи Коломацькі статті не були реалізовані. Він прагнув до того, щоб створити державу на всій території України, створити із козацької старшини привілейований стан, на який можна було б спертися у державному будівництві. Коли почалася російсько-шведська (Північна) війна, І.Мазепа почав проводити самостійну зовнішню політику. У 1704 р. на Правобережну Україну було введено українські війська. Ї.Мазепа почав запроваджувати на Правобережжі той же соціально-економічний лад, який існував і на Лівобережжі. Він збільшив в Правобережній Україні кількість полків — з 4 до 7₅ призначив полковників, вихідців з правобережної частини. Він почав роздавати землі старшині та церкві.

Отже, під владою гетьмана Івана Мазепи на початку XVIII ст. знову було об'єднано українські землі.

Трагедія Мазепи полягала в тому, що він повинен був дотримуватись Коломацьких статей стосовно зовнішніх зносин, але неодноразово застерігав Петра І від союзу з Польщею, маючи на увазі ту шкоду, яку такий союз завдав би Україні. Україна брала участь у війні з Кримом, Туреччиною та Швецією, що коштувало їй багато сил. Будівництво Петром І численних укріплень в Україні лягало тяжким тягарем на українське населення.

Для України величезну небезпеку становило закінчення Північної війни: у випадку перемоги у війні Росії, яка виступала у союзі з польським королем Августом II, Україна була б поділена між Польщею і Росією; у випадку перемоги Швеції, яка виступала у союзі із польським магнатом Сапі-гою, Україна, як союзник Москви, стала б частиною Польщі.

Тому виходом із цього становища було звільнитися від залежності Москви ще до закінчення війни.

Мазепа разом із старшиною планували створити незалежне «особливе князівство». Ще у 1706 р. між Україною і Швецією було укладено угоду, за якою Україна мала стати незалежним князівством, а Мазепа — князем або гетьманом. Після його смерті мав бути обраний населенням його наступник. Швеція зобов'язувалася захищати Україну. Про шведсько-українську угоду знало невелике коло наближених до Мазепи осіб. І коли Карл XII з'явився з військом в Україну, то не тільки селяни, але й старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги. На той час з 10 українських полків лише три було в Україні. Розташувавшись на зимівлю, шведи вимагали продуктів харчування та фуражу, що викликало опір у населення.

Великим успіхом І.Мазепи був перехід на його бік 8 000 запорізьких козаків. Але навесні 1709 р. російське військо зруйнувало Запорізьку Січ, що сприяло подальшому відходу від Мазепи і шведів українського населення.

У битві під Полтавою в червні 1709 р. шведсько-українські війська зазнали поразки. Карл Х1Ї і Мазепа втекли до Бендер. Там незабаром і помер Мазепа.

Перемога Петра І під Полтавою поклала початок успішній експансивній зовнішній політиці Росії. Від Петра І Росія стала йменуватися імперією. Україна ж протягом XVIII ст. поступово втрачає політичну автономію. Ліквідація державності України була завершена на початку 80-х років XVIII ст.

Після смерті І.Мазепи на Генеральній Раді старшини і запорожців на чолі з кошовим Гордієнком, гетьманом було обрано Пилипа Орлика (1710—1742 pp.). Одночасно з обранням гетьмана було схвалено конституцію, що мала назву «Конституція прав і свобод Запорізького Війська». У літературі її називають Конституцією Орлика. Основним її пунктом є проголошення незалежності України; наголошувалося, що в Україні повинна бути тільки православна церква, яка має залежати не від московського патріархату, а від константинопольського.

Конституція передбачала створення вищого законодавчого органу — Генеральної Ради, який мав би скликатися тричі на рік. Він мав складатися з Генеральної старшини, представників від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку. Конституція обмежувала права гетьмана, зокрема він не міг самочинно призначати на посади — всі вони повинні бути виборними. Гетьман не мав права нікого судити, цим мав займатися Генеральний суд. Без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати тільки поточні питання, радячись при цьому з генеральною старшиною.

Конституція також звертала увагу на становище міщан, посполитих та козаків. В ній, зокрема, зазначалось, що гетьман мав стежити за тим, щоб старшина не утискувала «людей убогих». Скасовувались усі тягарі, що були накладені на селян і козаків, та державні монополії.

Отже, у відповідності із «Конституцією прав і свобод Запорізького Війська» Україна мала стати демократичною республікою з виборними законодавчим і виконавчим органами.

Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи на бік Карла XII, то наказав обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708—1722 pp.). Було призначено спеціального міністра-резидента, який мав стежити за поведінкою гетьмана, прислухатися до розмов у середовищі козаків і про все повідомляти цареві. Петро І самостійно почав призначати полкову та сотенну старшину, головним чином не українців. Він роздавав російським дворянам маєтки, куди переводилися з Росії селяни-кріпаки, тим самим насаджувалося кріпацтво, якого в Україні не існувало. Отже влада гетьмана зводилася нанівець.

Петро І вживав різноманітних заходів, щоб знекровити Україну. Десятки тисяч козаків та селян було послано на будівництво фортець, каналів та нової столиці. Він скеровував торгівлю України тільки на Москву, що гальмувало український експорт, а значить розвиток продуктивних сил.

У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію, до якої входило шість московських старшин під головуванням президента-бригадира Степана Вельямінова. Завданням Малоросійської колегії було нібито, як зазначалося у грамоті Петра І до українського народу, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений — а ні неправими судами, а ні утисками старшини».

Насправді ж Колегія докорінним чином обмежувала суверенну владу гетьмана, по суті справи знищувала залишки Переяславсько-Московського договору про союз України з Росією.

Після смерті Скоропадського старшина звернулася до Петра І з проханням дозволити провести вибори нового гетьмана і тимчасово призначила наказним гетьманом Павла Полуботка (1722—1724 pp.). Паралельно почали діяти дві установи: Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом та Малоросійська колегія. Остання почала віддавати накази Генеральній військовій канцелярії та займатися фінансами. Гетьман протестував проти таких дій. Павло Полуботок провів судову реформу, зробивши колегіальним Генеральний суд, куди можна було скаржитись на дії місцевих судів та адміністрації, чим вибив зброю з рук Малоросійської колегії, яка нібито мала захищати українське населення.

Петро І наказав заарештувати Полуботка та його прибічників, чим розгромив останню горстку старшини, що боролася за українську державність.

Терор, розпочатий в Україні, перетворив Малоросійську колегію разом із слухняною старшиною на одноосібний орган управління. Малоросійська колегія накладала нові податі, які щороку збільшувалися. Якщо, наприклад, у 1724 р. з українського населення було стягнуто і відправлено до Петербурга податей на суму в 45 527 карбованців, то у 1725 р. — 244 225 крб. Все це у сукупності викликало значні хвилювання серед українського населення. Тому-то через два роки після смерті Петра І було скасовано Малорсійську Колегію, а також податки, які вона наклала. Україною почала відати Колегія закордонних справ. Росіянам було заборонено купувати землю в Україні, відновлювалося гетьманство.

Обраний гетьманом Данило Апостол (1727—1734 pp.) почав добиватися набуття «гетьманських статей», які після обрання гетьмана затверджував цар. Та замість «статей» ві одержав так звані «Решительные пункты», які закріплювала за Україною права автономної країни. З метою врегулювання прикордонних справ, гетьман одержав право дипломатичного листування з Кримом та Польщею. Генеральну старшину мала обирати сама старшина, але затверджував її цар. У військовому відношенні гетьман підпорядковувався не цареві, як то було раніше, а генерал-фельдцехмайстрові. Обрання гетьмана мало проводитися тільки за згодою царя. У Генеральному суді засідали троє українців і троє росіян, а оскаржити його рішення можна було не до гетьмана, а до царя. Створювалося окреме фінансове управління у складі одного росіянина і одного українця. Росіянам дозволялось купувати землі в Україні.

Отже, «Решительные пункты» не вносили нічого нового в державний устрій України, але давали можливість нормувати відносини та загнуздати російське свавілля.

Спираючись на статті «Решительных пунктов», Данило Апостол провів реєстрацію рангових земель.

За старим звичаєм старшина, який посідав якусь посаду, мав право на земельні маєтності. Якщо він залишав посаду, то земля, що звалася «ранговою», переходила до його наступника. Таким чином, рангові землі надавалися тій або іншій особі у володіння на час виконання службових обов'язків. Таке володіння не могло бути трансформоване у власність.

Проте під час гетьманства І.Мазепи деякі рангові землі перейшли у власність. Перехід рангових земель у власність прискорився за гетьмана Скоропадського та у роки правління Малоросійської колегії. Тому фонди рангових земель були вичерпані.

Трьохрічне слідство гетьманських комісарів (1729—1731 pp.) було узагальнено у так званих «Генеральних слідствах о маєтностях». Хоча незаконно захоплені рангові землі не було повернуто, проте було юридично оформлено державну (рангову), муніципальну, церковну, монастирську та приватну форму власності на землю, а також встановлювались службові та податкові повинності власника. «Генеральні слідства о маєтностях» містять матеріал, аналіз якого показує, що, наприклад, у Полтавському полку було 81% вільних селянських дворів, а у Чернігівському — тільки 7%. Але в Україні селяни ще не були закріпачені, вони перебували у певній економічній залежності. Селянин будь-коли міг піти з землі власника. Але той факт, що російські дворяни мали право переводити з Росії на українські землі селян-кріпаків, показує, що в Україну вносилася нова правова норма.

Данило Апостол багато робив для розвитку української економіки та торгівлі: він прагнув встановити свободу торгівлі з правом для українських купців вивозити товар до сусідніх країн; свободу підприємництва, хоча більшість українських підприємств перейшла до рук росіян. Він добився, щоб Київ підпорядковувався не генерал-губернаторові, як то було раніше, а гетьманові. У цілому треба зазначити, що добробут населення за Данила Апостола покращився. Це проявилося у тому, що зменшився рух селян за Дніпро та збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя. У 1734 р. запорожці повернулися з Олешек, що були розташовані на території кримського ханства, на Базавлук.

Ще у добу гетьмана Скоропадського було розпочато, а за Данила Апостола завершено укладення «Зводу» українських законів. їх джерелами були Литовський статут та Магдебурзьке право, перекладені на російську мову.

Смерть гетьмана Данила Апостола стала смертю й української автономії. Російський уряд замість обрання гетьмана поновив Малоросійську Колегію під новою назвою: «Правління гетьманського уряду». Уряд складався із трьох росіян та трьох українців, а фактично керував князь Шаховськой, який діяв у відповідності із таємними інструкціями царського уряду. Керівники Правління мінялися, але воно діяло свавільно, не рахувалось з інтересами населення та його правами. Правда, було продовжено роботу над «Зводом» українських законів. Робота спеціальної комісії, що складалася спочатку з 12, а потім з 18 знавців українського права, була завершена у 1743 р. підготовкою зібрання «Права, за яким судиться малоросійський народ».

У добу правління цариці Єлизавети Петрівни (174 і—1761 pp.) знову було відновлено гетьманство. У 1750 р. з дотриманням стародавніх традицій і з великою урочистістю гетьманом було обрано Кирила Розумовського (1750—1764 pp.), який почав добиватися повернення Україні прав, які вона втратила після І.Мазепи.

Використовуючи приязне ставлення Єлизавети Петрівни до сім'ї Розумовських, гетьман добився того, що справами України знову почала відати Колегія закордонних справ. Під управління гетьманату було передано Київ та Запоріжжя. Разом з тим гетьман повинен був складати звіти для російського уряду про прибутки та витрати державних фінансів України. Так само він не зміг добитися права вільно встановлювати відносини з іноземними країнами, як і скасування того, що українське населення мало нести тягарі, пов'язані з веденням воєн, які не стосувалися інтересів України.

У добу Розумовського регулярно проводилися у Глухові Ради Старшин, на яких обговорювалися найважливіші справи. Ці Ради із-за їх регулярності могли перетворитися на представницький орган України. У 1763 р. Розумовський скликав у Глухові Генеральні збори, які затвердили проведення в Україні судової реформи.

Як уже зазначалося, у 1743 р. було укладено кодекс під назвою «Право, за яким судиться малоросійський народ». Але царський уряд його не затвердив і повернув у 1756 р. гетьманові для нового опрацювання. Ще у 1750 р, бунчуковий товариш Федір Чуйкевич склав збірник «Суд і розправа в правах малоросійських», у якому проводив ідею введення в Україні станових судів на основі Литовського статуту.

На базі праці Ф.Чуйкевича у 1760 р. Розумовський провів судову реформу. Замість сільського, сотенного та генерального судів було введено нові. Україну було поділено на 20 повітів, і у кожному повіті створювався земський суд, який розглядав цивільні справи, підкоморський суд, що розглядав земельні справи, та гродський, що розглядав кримінальні справи. Вищою судовою інстанцією був Генеральний Суд. Усі судді обиралися з української старшини. Отже, за Розумовського намітилася тенденція до створення вищого виборного законодавчого, виборного виконавчого та виборного судового органів. Тобто, в основу створення і функціонування вищих органів влад було положено принцип розподілу влад.

У добу Розумовського українська старшина остаточно перетворилася у привілейований стан українського суспільства. Тому вона хотіла добитися заборони права селян переходити з місця на місце і закріпити право власності на маєтності, якими вона володіла.

Доба Розумовського була останнім періодом піднесення козацько-гетьманської держави, добою розквіту української національно-політичної думки, економічного розвитку та розквіту української культури і мистецтва Лівобережної України.

Коли російський престол посіла Катерина II, то вона, пройнята ідеями завершення побудови російської централізованої держави, вирішила ліквідувати автономію України. У настанові-інструкції генерал-прокуророві князеві О.В'яземсь-кому вона писала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв; порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції... треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись неначе вовки в ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Цією програмою і керувався увесь російський уряд.

У 1764 р. Катерина II видала указ, у якому повідомлялося про добровільне зречення К.Розумовським посади гетьмана і про створення Малоросійської колегії, що складалася з восьми (чотирьох росіян і чотирьох українців) членів на чолі з генерал-губернатором графом Рум'янцевим. «За відсутністю тепер гетьмана, — зазначалося в указі Катерини II, — призначеному від нас головному малоросійському командирові мати такі права, як генерал-губернатору і президенту Малоросійської колегії, де він в справах суду і розправи має голос голови за генеральним регіментом, а в решті справ, як от: підтримування в народі доброго порядку, загальної безпеки і виконання законів — повинен він виступати як губернатор, тобто як особливий нам довірений в нашу відсутність». Запорізька Січ також підпорядковувалася Малоросійській колегії. Рум'янцев мав наказ систематично нищити українські національні права та вільності, поступово підготовляти населення до поширення на Україну російського державного ладу. Він мав прагнути до того, щоб «викоріняти серед українців погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян».