Культура становить певний творчо-естетичний та історико-соціальний тип поєднання «системи знання», суспільного життя людини і спільноти в єдину людську дійсність. Культура – це певний «агломерат» реальності (життя), знання (інформації) і сенсу «свободи» (індивідуальної активності) в напрямі їх синергетичного розгортання. Те, що називається живою культурою для «тибетського монаха», не є такою для космополітичного бізнесмена чи прибічника європейської богеми. У кращому випадку представники різних культурних середовищ можуть порозумітися на рівні естетично-мистецьких артефактів, а прийняти культуру – означає жити в ній усією глибиною чуттєво-емоційного світу. Так само залежно від культурного контексту життя «свобода в одному суспільстві вважається цілком зрозумілою і наявною дійсністю, а в іншому суспільстві вона може бути цілом загубленою і забутою на рівні індивіда чи колективу».
«Суб’єктивні значення» культури найбільше акумулюються у мистецьких напрямах і творах. Культура і мистецтво певного народу адекватні щодо внутрішнього сенсотворення, але не тотожні. Говорити про культуру означає брати до уваги не лише мистецтво як досконане явище, а й сукупність набутих звичаїв, традицій, обрядів, стереотипів, норм, ідеалів, етичностей тощо.
Культурна і митецька творчість виявляє зміст суб’єктивних настроїв людини і суспільства; найважливіші з-поміж них значення, пов’язані з усвідомленням можливостей свободи. Оскільки бути для живої істоти означає жити, а творити – самоздійснювати свободу, тоді здійснювати можливості свободи означає створювати культурні цінності й конструювати культурні традиції. Тобто культурні традиції можемо розглядати як здійснені форми влади і свободи, в котрих люди живуть реально. Культура безпосередньо виникає як початкове встановлення свободи і розвивається в сенсі посилення міри свободи щодо здатності людини і людей контролювати обставини або не залежати від них. Отже, культура виявляє свободу і стає нею тією мірою, якою людина за конкретних соціокультурних умов спроможна до самоздійснення і водночас покликана до нього у своєму волінні. Культура, з одного боку, - це комплекс інститутів, звичаїв і традицій, що встановлюють межі для свободи, а з іншого – культура сама в собі є виявом творчої активності, спроможної переступити узвичаєні, набуті форми і створити нові зразки – передусім у мистецько-естетичних формах, знаках і значеннях.
Мистецтво подібно реальному людському життю, тобто відтворює (моделює) життя в його реальній цілісності й структурної складності. Воно «подвоює» реальну життєдіяльність людини, є її уявлюваним продовженням і доповненням, що в свою чергу розширює життєвий досвід особистості, дозволяючи їй «прожити» багато ілюзорних «життів» в тих «світах», які створені письменниками, музикантами, живописцями.
Разом з тим мистецтво виступає одночасно і як подібне реальному життю, і як відмінне від нього - вигадане, ілюзорне, як гра уяви, як витвір людських рук. Художній твір збуджує в одночас найглибші переживання, які подібні переживанням реальних подій, і естетичну насолоду, що виникає з його сприйняття саме як твору мистецтва, як створеної людиною моделі життя.
Мистецтво як особливе суспільне явище являє собою складну систему якостей, структура якої характеризується обє’днанням пізнавальної, оціночної, творчої (духовно й матеріально) і знаково-комунікативної граней (або підсистем). Завдяки цьому воно виступає і як спосіб спілкування людей, і як знаряддя їх освіти, збагачення їх знань про світ і про самих себе, і як спосіб виховання людини на основі тієї або іншої системи цінностей, і як джерело високих естетичних радощей.
Мистецтво є унікальний механізмом культурної еволюції. Під впливом виробничої діяльності змінювалась організація передлюдей - від зграї (біологічної) до суспільства (соціальної).
Взаємини у зграї будуються, як правило, на принципі домінування сили. Виготовлення знарядь праці передбачає ускладнення центральної нервової системи, передусім головного мозку, здатність до тонших і точніших рухів, але аж ніяк не розвиток м’язів. Взаємини, що існують у моменту зробили фактично неможливим розвиток виробничої діяльності. Треба було або відмовитись від удосконалення знарядь праці, а отже, від адаптації оточуючого середовища (що означало б припинення еволюції виду і його деградацію, чи обирати інший шлях вийти за межі біологічної організації до соціальної, де провідними відносинами стають виробничі, які й визначають особливості поведінки людей, передусім рівний доступ до їжі.
Поступово формуються комуналістичні відносини, тобто рівноправний доступ всіх членів колективу до існуючої власності: їжі, знарядь праці, одягу тощо, які зустрічаються у народів, що перебувають у першій фазі первісного суспільств. Велику роль у нейтралізації біологічного індивідуалізму і формуванні суспільних відносин (спочатку як відносин рівноправ’я) відіграли табу. Табу становили собою норми поведінки, що виражались у забороні якоїсь дії. Ця норма начебто і ззовні нав’язувалась суспільству якоюсь сторонньою силою, з якою не можна було не рахувались. Так виражала себе громадська воля. Об’єднання, в яких табу порушувалося, зникало з неминучістю. Суспільні відносини остаточно утвердились, коли вимоги колективу до індивіда стали внутрішньою потребою кожного члена, причому сильнішою за його біологічні інстинкти. Це трапилося десь 40-35 тис. років тому. З цього часу культурна еволюція почала визначати розвиток людства, який пішов швидшими темпами, збільшилося число альтернативних форм поведінки людини у взаємовідносинах з навколишнім середовищем.
Відзначаючи особливості культурної еволюції, ми підкреслювали, що вона ґрунтується на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству треба було передати йому всю сукупність свого соціального життя - виробничі здібності, принципи взаємин (табу), а також духовний світ, що почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеоліті (35 тис. років тому) виникла ситуація, за якої значна частина суспільної життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими засобами. Які ж засоби мала в наявності культурна еволюція на вищезгаданий момент?
1.Передусім, як вже зазначалось, розвиток знарядь праці, передавання виробничого досвіду в процесі навчання молодших старшими.
2.Існувала мова як засіб спілкування, щоправда, вкрай примітивна, нерозвинена.
3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку людей, визначали їх ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого світу. Цьому навчали з дитинства.
4. Міфологія через одухотворення природи намагалась дати зв’язану і загальну картину світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у змодельованому, «картинному», образному вигляді.
5. Передмагія служила засобом практичного впливу на світ і давала людині впевненість в успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних сферах життєдіяльності. Зокрема, дуже ймовірно, що у первісних людей полюванню передувала його репетиція. Ускладнення мисливської діяльності неминуче вимагало на певному етапі попереднього вироблення плану дій. Через крайню конкретність мислення первісної людини вироблення плану полювання і розподіл ролей могли відбуватися лише у вигляді інсценізації полювання, яка початково не носила магічного характеру, але надалі неодмінно мала перетворитись на обряд.
Всі засоби, про які йшлося вище, зберігали наявні соціальні відносини і духовний світ людей. Обмеженість їх була в тому, що кожен із цих засобів мав вузьке поле застосування у соціальному житті (знаряддя праці - економіку, табу - моральне життя тощо). Вони були факторами зовнішньої взаємодії людини і світу. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних антигромадських проявах. Отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи суспільні цінності і «необхідну модель життя», безпосередньо й не примусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її поведінку. Духовний світ особистості, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.
Ці завдання могли бути розв’язані тільки з появою на світ мистецтва. Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена в мистецтві, «оживає» навіть для людини, яка не має в особистому досвіді чогось подібного. Завдяки цьому індивід виявляється здатним воскрешати, а отже, зберігати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається в конкретній формі справжньої життєдіяльності.
Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке додержання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не дозволялося, що заважало виявленню ініціативи, свободі особистості. Мистецтво ж - за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передавання інформації у тому, хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її «справжньою» реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином передавати суспільно необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не створює копію, зліпок світу (дійсності) - в такому варіанті воно було б непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.
Культурна еволюція з виникненням мистецтва - цього універсального механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління - набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво - це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з’явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.
Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма - магія), зміст яких визначала, «фіксувала» своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.
Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість, варварство, цивілізацію, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов’язували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що «привласнюють» (збирання, полювання і рибальство), епосі варварства - ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації - розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.
Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією - еволюцією людського духу - ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.
