Модерністська модель світу. Основні культурні течії

Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості та дали поштовх розвитку примітивних націонал- шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань і угрупувань призводить до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного «Я», втрата індивідуальності.

Характерною рисою культури ХХ ст. є її інтегрованість, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Цей процес почав виявлятися наприкінці ХІХ ст. у зв’язку з появою кінематографу (1895-1896) – специфічної форми інтеграції досягнень науки у фіксації реальності в русі з подальшою її проекцією на екран. ХХ ст. інтегрувало науково-технічний винахід з просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва.

Однією з особливостей культурного розвитку ХХ ст. у Західній Європі та Північній Америці став остаточний перехід від колективного стилю до індивідуального. При цьому більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи у невпинному пошуку нових засобів вираження і відображення світу. Культура стала багатовимірною, що передбачає варіативність напрямків та різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу («час-гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Ця культура грунтується на підприємництві, бізнесі, діловітості. Її головні герої – люди, що вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм.

Умовно історію культури ХХ ст. можна розділити на три основні періоди:

1. Продовження розвитку реалістичної традиції та модернізму (декадансу) – кінець ХІХ ст. – 10-ті рр. ХХ ст.

2. Еволюція модерністських напрямків і течій – 20-50-ті рр. ХХ ст.

3. Розквіт масової культури та виникнення так званої «рок-культури» - 50-90-ті рр. ХХ ст.

Специфічним культурним феноменом ХХ ст. називають модернізм (фр. новий) – сумарний термін, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних та суперечливих художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст. Модернізм – це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культурі (і передусім культурі реалістичній). Саме слово «модерн» було вперше використано в V ст. для розмежування християнства, що набуло офіційного статусу, і минулого римського язичества. З того часу «модерність» (належність до сучасного) завжди передбачала необхідність усвідомлення епохи у співвіднесенні її з античністю. Так, античне мистецтво завжди вважалось нормативним зразком, з яким звіряли свої твори художники «модерну» в усі часи. Культура «модерну» будь-якої епохи завжди озиралась на античність і, навіть критикуючи її, все ж ніколи повнівсю від неї не відмовлялась.

Характерними особливостями модернізму є:

- відсутність єдиного стабільного начала (модернізм неможливо визначити як стиль у мистецтві – це скоріше сукупність стильових напрямів);

- філософія життя, неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фрейдизм як теоретична база модернізму;

- відмова в мистецтві від наслідування природі, зображення її видимої реальності, спроба, як у науці, проникнути в потаємне, невидиме;

- елітарний характер культури, що поєднується з намаганням перебудови суспільства та прагнення до масовості.

Першою стадією розвитку модернізму став декаданс – напрямок культури кінця ХІХ – початку ХХ ст., який характеризується переважно занепадницьким настроєм, песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами, самодостатнім естетизмом. Відчуваючи дисгармонію світу, антигуманність відносин у суспідльстві, декаденти відмовляються від пропагування активної соціальної діяльності. Історичний досвід попередніх революцій і невтішна оцінка морального стану сучасного їм людства підірвали їх віру в можливість прогресивного соціального перевороту.

Найяскравіше декадентські мотиви знайшли відображення у творчості символістів, які подекуди називали себе співцями занепаду та загибелі відомого досі світу, хоча й проголошували можливість його майбутнього відродження з попелу руїн. Символісти приділяють увагу внутрішньому світу людини, глибинам душі, які пов’язують з містичними уявленнями, таємними силами, потойбічним світом. Символізм знайшов розвиток у літературі (Г. Гауптман, О. Уайльд, Д. Мережковський, В. Брюсов, К. Бальмонт, О. Блок, З. Гіппіус та ін.); у живописі (Е. Мунк, М. Чурльоніс та ін.); у музиці (О. Скрябін).

Серед західноєвропейських поетів-модерністів особливе місце належить Гійому Аполінеру (Аполінарій Костровицький, французький поет польського походження). Він одним з перших у ХХ ст. звернувся до традицій «фігурно-візуальної» поезії ХVІІ ст., створивши на цьому грунті декілька маленьких шедеврів. Одним з них є твір «Зарізана голубка і фонтан» (1914 р.), в якому вперше з’являється алегорія світу в образі голубки, що пізніше була використана П. Пікассо та багатьма іншими художниками і поетами.

Більшість дослідників пояснює виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Внаслідок помісного ускланення соціальних відносин та загострення протиріч, розрив між сутністю й видимістю виявився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста-констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, - вже в котре в історії стає непридатною, неефективною.

Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивіді невідомих до того науці таємниць. З’явилась потреба у нових засобах виразності в літературі, музиці, живописі, архітектурі, скульптурі, кіномистецтві тощо.

До філософських підвалин модернізму слід, насамперед, віднести ідеї таких мислителів ХІХ-ХХ ст. Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон, Зигмунд Фрейд, Освальд Шпенглер, Карл Юнг, Жан Сартр, Альбер Камю та ін. Їх філософська спадщина сповнена роздумів про трагізм життя, в якому людина відчуває себе приреченою та самотньою, про складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом. Висновки, до яких приходять вони у своїх працях, здебільшого є досить песимістичними: світ жорстокий та абсурдний, суперечності й конфлікти неможливо розв’язати раз і назавжди, самотня людина безсила щось змінити, бо всі її дії та вчинки безглузді, а обставини, в яких вона мусить перебувати, ворожі щодо неї, подолати їх без принципово переосмислення світоглядних підвалин, ідеалів і цінностей людства неможливо.

Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого у своїй ворожості щодо людини, і врешті-решт призводить до нівеляції інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношенні модернізм – це культура асоціальна, а тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні деформації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму.

Художника-реаліста цікавив об’єктивний зміст і соціальний сенс предмета. Модерніста ж предмет, як такий, не цікавить, він для нього – лише привід для суб’єктивного самовираження. Принцип відображення дійсності замінюється принципом створення нової реальності, а звідси поява умовностей, символів.

Ще одна з особливостей модернізму – це розрив зв’язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.

Виникнення розвиненого, вже «позадекадентського» модернізму більшість дослідників пов’язує з експресіонізмом (фр. «вираження»), батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури напередодні першої світової війни. Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо «природної» людини, тому ставлення до дійсності визначалось тим, що предмети та явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світоглядні установки, враження від буремних подій та спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю – з найбільшою експресивністю.

Щоб якомога виразніше передати «внутрішній сенс» твору, в якому світ зовнішній гостро і боляче заломлювався у внутрішньому світі власної особистості, художники-експресіоністи користувались відповідними художніми засобами: сміливими сполученнями кольорів, зміщенням планів, кутастими та ламаними лініями, непропорційними формами, зламом і деформацією зображення. Відомими представниками експресіонізму в образотворчому мистецтві стали Ернст Кірхнер та Оскар Кокошка. Художники Г. Гросс, О. Дікс та інші митці прагнули надати експресіонізму антиімперіалістичного й антивоєнного спрямування.

Експресіонізм знайшов вияв у літературі: з’являється жанр «драма крику» (Г. Кайзер, Е. Толлер), активно застосовували стилістику експресіонізму спочатку німецькі (Й. Бехер, Б. Брехт та ін.), а за ними й інші письменниками лівих переконань. У музиці експресіонізм розвинувся ще у другій половині ХІХ ст. під впливом творчості Р. Вагнера (найвідоміші представники – Р. Штраус, а також засновник атональної музики А. Шонберг). На екранах з’являється експресіоністичне кіно: «Кабінет доктора Калігарі», «Гомункулус», «Носферату».

Близькою до експресіонізму вважається течія французького живопису, відома під назвою фовістів (фр. «дикі»). До групи фовістів входили А. Матісс, Р. Дюфі, А. Марке, А. Дерен, М. Вламінк, Ж. Руо, К. Ван-Донген. У 1905 р. їх об’єднало прагнення до емоційної сили художнього вираження, стихійної динаміки малюнку, створення художніх образів за допомогою інтенсивних яскравих кольорів. Основні кольори і мотиви фовісти брали з природи, але посилювали й загострювали їх. Цікавлячись перш за все кольоровими контрастами та пошуками найбільшої інтенсивності, фовісти прийшли до спрощення й умовності форм. Предметом їх зображення є найпростіші мотиви: барвисті тканини і крісла, оголене й напівоголене тіло. Об’єм та простір на їх картинах майже відсутні. Своєрідним, вираженим в об’ємі відлунням фовізму і раннього експресіонізму в скульптурі ХХ ст. можна вважати творчість найталановитішого учня О. Родена, А.Е. Бурделя.

Кубізм виник у Паріжі на початку століття (1907 р.) і перш за все пов’язаний з творчістю Жоржа Брака та раннього Пабло Пікассо. Кубісти виходили у своїй творчості з того, що справжню сутність усіх предметів і явищ реального світу, включаючи людину, може бути передано у виді розмаїтих поєднань простих геометричних фігур. Вони поставили перед собою завдання виявляти та фіксувати ці фігури у своїх творах, уникаючи передачі внутрішньої уявної схожості змальованого предмета з відповідними реальними об’єктами. Зображаючи ці фігури, художник-кубіст керується суб’єктивним смаком, максимально пориваючи з буденною логікою і фізичними закономірностями реального світу. Кубісти відмовились від традиційних художніх засобів (передачі тривимірного простору, атмосфери, світла) та розробили нові форми багатовимірної перспективи, які давали змогу показати об’єкт з усіх боків у виді безлічі площин, що перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола. З часом серед кубістів означилися різні, цілком самобутні творчі манери митців, про яких можна говорити як про кубістів лише у ранній етап творчості.

Про утворення футуризму (лат. «майбутнє») заявив італійський письменник Філіппо Марінетті, наголошуючи на кончині мистецтва минулого і народженні мистецтва майбутнього. Батьківщина футуризму – Італія, тому більшість саме італійських імен пов’язана з цією течією: У. Боччоні, Н. Карра, Дж. Северіні, Дж. Балла. Значна кількість футуристів пов’язували свою творчість з ідеологіями фашизму та комунізму. Вони вважали, що мистецтво не має відображати дійсність. Об’єктом мистецтва, на їх погляд, має бути не предметний світ, а рух, який вносить художник, поєднуючи час, місце, форми, колір. Для втілення такого поєднання футуристи використовують прийом дивізіонізму, тобто рух передавався завдяки повторенню деталей предмета (наприклад, шляхом зображення безлічі ніг дівчини, яка йде по балкону в картині Дж. Северіні). Футуристи намагалися створити урбаністичне мистецтво, яке б прославляло культ техніки й індустріальних міст. Загальне враження від картин футуристів – це відчуття хаосу. Предмети, натуралістичні деталі поєднуються з відірваними лініями та площинами на фоні дисгармоній кольору і форми.

Футуризм пробував свої сили в різних галузях мистецтва. У скульптурі представники футуризму закликали відмовитись від «кайданів-законів» і перетворити скульптуру у «звільнені пластичні купи». У музиці вони ставили завдання «виразити музичну душу натовпу, великих промислових складів, поїздів, крейсерів, авто…». Так виникає брюїтистська музика (фр. «шум»), яка славить Машину та Струм. У літературі представниками футуризму були Ф. Марінетті, В. Маяковський, частково І. Северянін і В. Хлєбніков. Ф. Марінетті в маніфесті «футуристичної літератури» висунув її основні риси: головним елементом поезії є хоробрість, зухвалість, бунт; література має прославляти рух, швидкість, агресію; вся традиційна культура та її цінності вмерли для нових поколінь… Велику увагу футуристи приділяли формі своїх поетичних творів, створенню нової поетичної мови.

На противагу експресіонізму й фовізму, які прагнули до максимальної передачі своїх душевних переживань, кубісти та футуристи шукали нові форми для найбільш узагальненого, дещо відстороненого і раціонально вмотивованого розкриття властивостей і протиріч навколишнього світу.

Початок абстракціонізму (лат. «далекий від дійсності») припадає на 10-ті рр. ХХ ст. Абстракціонізм – це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності та людини. Вже з перших кроків існування абстракціонізм поділявся на два основні різновиди. Для першого напряму характерним було прагнення до гармонізації безформних кольорових композицій; для другого – створення геометричних абстракцій.

Засновником першого напряму є росіянин Василь Кандинський, який зробив акцент на самостійний виразній цінності кольору, його барвистості, на кольорових комбінаціях і асоціаціях їх з музикою. Кандинського цікавить не оточуючий, а власний світ, стан душі. Символами цього світу стають самостійні лінії, форми, кольори. Так, жовтий колір є символом божевілля, синій свідчить до прагнення до надприродного, зелений символізує ідеальну гармонію, червоний – мужність, білий – народження, чорний – смерть, фіалковий – згасання. Горизонтальна лінія уособлює пасивне начало, вертикаль – активне. Картини Кандинського нагадують зафіксовані в фарбах фотографічні ефекти світла і безформні кольорові плями в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями.

Другий напрям абстракціонізму ще називають геометричним (супрематизм – лат. перевага). Створення найрізноманітних комбінацій різнокольорових прямокутників (1913 р.). Представниками цього напряму стали Піт Мондріан і Казимир Малевич, («Чорний квадрат», «Біле на білому фоні», «Червоний квадрат») які засобами безпредметного мистецтва передавали людські почуття й переживання. Філософською основою супрематизму стало вчення А. Бергсона та Б. Кроче про інтуїцію. Супрематизм вказує на панування інтуїтивного, чистого почуття, що оперує чистим кольором і площинними геометричними формами при відображенні зовнішнього світу. Найбільш відомим супрематичним твором К. Малевича є його «Чорний супрематичний квадрат на білому фоні». При повному занурені в субстанцію чорного квадрата свідомість, у кінцевому рахунку, доходить до крайніх меж усвідомлення чорного як Абсолюту. «Квадрат» - символ Землі і всього земного перетворюється у цій точці виміру на більш фундаментальний символ – символ неба.

У добу Першої світової війни виникають також форми модернізму, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й суспільну сферу людського буття.

Зокрема, активну антиестетичну позицію містив у собі дадаїзм, який виник 1916 р. у Швейцарії. Молодих поетів, письменників, скульпторів, художників об’єднувала ненависть не тільки до війни, а й до суспільства. Своїм ворогом вони вважали будь-які авторитети і традиції. Формою протесту проти ворожої дійсності дадаїсти обрали культ абсурду й зруйнування мистецтва. Не мала сенсу і сама назва напряму: звукосполучення «дада» виводили то від румунського «так-так», то від французького «коник», то від дитячого безладного лепетання.

Дадаїсти не мали визначеної художньої програми. Вся їх творчість була спрямована на показ безглуздя навколишньої дійсності.

Літературні вечори «хімічної», «гімнастичної», «статичної» поезії мали вид голосного читання так званих «фонетичних поем», які складаються з суми окремих складів, безглуздих звукосполучень або одночасного читання віршів різних поетів. Замість музики у загальноприйнятому розумінні дадаїсти використовують запозичену у футуристів брюїтистську музику, яка виконується на «не музикальних» інструментах – свистках, сковорідках, друкарських машинках. Тексти, які читалися зі сцени, робились за методом «автоматичного письма»: кожний учасник пише фразу, не знаючи, що написав його попередник, або ж учасники по черзі писали слова, які починалися з останньої літери попереднього слова. Замість картин створювались колажі – безладно наклеєні на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографій, мотузки, ґудзики, бите скло, дроти.

Дадаїсти намагались створювати мистецтво з різного сміття. Вони стверджували, що цивілізацію характеризують не тільки і не стільки досягнення, скільки її сміття. Заперечуючи мистецтво як естетичну творчу діяльність, дадаїсти сколихнули всю Європу та багато в чому визначили подальшу еволюцію модернізму.

На основі дадаїзму, й спочатку тільки як літературна течія, виникає сюрреалізм (фр. «надреалізм»). Засновником цієї течії стали молоді поети та письменники – Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, які у 1924 р. виступили з першим маніфестом. Спостерігаючи соціальну несправедливість, яка панує у світі, сюрреалісти шукали шляхи втечі від неї у світ підсвідомого, їх діяльність проходила під гаслом відмови можливості соціального прогресу та звільнення людського «Я» від кайданів розуму, логіки, моралі.

Теорія сюрреалізму базується на філософії інтуїтивізму Анрі Бергсона (інтуїція – єдиний засіб пізнання істини, бо розум тут сили не має, а творче натхнення має містичний, ірраціональний характер); на філософії творчості Вільгельма Дільтея, який підкреслює роль фантазії й випадкового мистецтва; на філософії екзистенціалізму, який зображує суспільство і людину як ворожі сили; на філософії З. Фрейда з його вченням про психоаналіз, культ підсвідомого.

Основа творчого методу сюрреалізму, за визначенням А. Бретона, пов’язана з «чистим психічним автоматизмом», який допомагає висловити думку поза всяким контролем з боку розуму. Дійсно геніальним твором вважався той, що має своїм джерелом інтуїцію і розрахований на неї. Некорисність – характерна риса геніального твору, який має існувати заради себе. Поети намагались відтворити потік думок та вражень, створюючи безглуздий набір фраз чи описуючи сновидіння, галюцинації. Художники ввели «правило відповідності», «поєднання нез’єднуваного», «обман зору». Найяскравішим представником сюрреалізму вважається іспанський художник Сальвадор Далі. Свій художній метод художник чи то як жарт, чи всерйоз із викликом назвав «критично-параноїдальним», говорив про систематизацію і критику і його творах виявів божевілля. На картинах Далі цей метод знаходив відображення у змалюванні різних проявів психологічних збочень, галюцинацій та вторгненні у світ людських бажань, душевних таємниць, марень. Його художні образи набувають жахливої подоби людей і тварин, подекуди викликають почуття страху, непорозуміння. Це ірраціональні композиції, створені з реальних предметів, які мають натуральний вид або парадоксальним чином деформовані. Самі назви картин Далі гідні подиву та надзвичайно абсурдні за змістом: «Залишки автомобіля, які дають народження сліпому коню, що вбиває телефон», «Осіннє канібальство», «Антропоморфне шафе», «М’яка конструкція з вареними бобами. Передчуття громадянської війни» й ін.

Прийоми сюрреалізму знайшли відображення й у кінематографі (Луїс Бунюель), театрі («театр абсурду»), скульптурі. Представники «театру абсурду» Ежен Іонеско, Семюель Беккет створювали у своїх п’єсах світ без логіки і сенсу. Цей сценічний світ не повністю вигаданий: у деталях він – натуралістична копія дійсності, але деталі об’єднуються навмисно контрастно, свавільно, відтворюючи на сцені світ хаотичного безладдя, світ абсурдної дійсності.

Представники театру абсурду вирішили зламати самий кістяк традиційної драматичної форми. Перш за все вони відмовились у своїх творах від історичної конкретності, наявності місця дії, часової послідовності подій, доповнили їх порушенням логіки в діалогах, безглуздям, ексцентрикою, клоунадою. Творці театру абсурду ніколи не прагнули конструювати «надреальний» світ, як сюрреалісти, а намагались розкрити завдяки світу абсурду справжній сенс життя.

Головні теми п’єс абсурдистів – недієздатність людини, самотність, песимізм, протиставлення людини і суспільства – знаходять відображення в п’єсах Е. Іонеско «Лиса співачка», «Вбивця без нагоди», «Стільці» та С. Беккета «Чекаючи Годдо», «Кінець гри», де відсутні характери, сюжет, а людина визначається лише своїми вчинками. Один з основних прийомів мистецтва абсурду – гротеск, який показує істинний зміст дійсності, її алогічну та безглузду суть.

Примітивізм – художній напрям, що відображає спрощений погляд на людину і світ з намаганням побачити світ очима дітей, радісно і просто, поза «дорослою» складністю. Таке намагання породжує сильні і слабкі сторони примітивізму. Примітивізм – атавістична ностальгія за минулим, туга за доцивілізаційним способом життя. Це – протидія реальності: світ ускладнюється, а художник його спрощує.

З 60-х рр. ХХ ст. з’являються нові форми авангардизму, які можна об’єднати в поняття «концептуальне мистецтво» (англ. «поняття», «ідея»). Концептуалісти бачать завдання художника в чистому поєднанні ідей і концепцій. Для ілюстрації своїх ідей концептуалісти застосовують різні матеріали: друкований текст, схеми, фотографії, людське тіло, відеозаписи, промислові вироби, природні елементи та матеріали. Залежно від використання того чи іншого матеріалу можна вирізнити безліч течій:

- поп-арт (комбінації з побутових речей);

- арт (композиції, створені за допомогою кольору і світла, проведених через оптичні пристрої на складні геометричні конструкції);

- кінетичне мистецтво (механічні винаходи);

- боді-арт (картини на людському тілі);

- ленд-арт (використання художником природних елементів: снігу, землі, води, вогню, трави, повітря) тощо.

Поп-арт – нове фігуральне мистецтво. Поява поп-арту пов’язана із творчістю неодадаїстів Дж. Джонсона та Р. Раушенберга – у 50-ті роки ХХ ст. вони вводять у мистецтво предмети повсякденного використання. Таким чином, абстракціоністській відмові від реальності поп-арт протиставляє грубий світ матеріальних речей, якому припускається художньо-естетичний статус. Теоретики поп-арту стверджують, що у відповідному контексті кожен предмет втрачає своє початкове значення і стає твором мистецтва. Тому завдання художника зводиться до надання буденному предмету художніх якостей створенням відповідного контексту його сприйняття. Естетизація предметного світу стає принципом поп-арту. Поп-арт – композиція побутових предметів, іноді у співвідношенні із муляжем чи скульптурою. Художніми експонатами поп-арту стають зафарбовані білою олійною фарбою порвані черевики, старі шини чи газові плити, пом’яті автомобілі, обривки газет чи афіш тощо.

Серед художників поп-арту можна виділити Е. Уорхола, Дж. Дайна, Д. Чемберлена та ін. Поп-арт має декілька різновидів: оп-арт (художньо організовані оптичні ефекти, геометризовані комбінації ліній і плям), окр-арт (композиції, художня організація середовища, що оточує глядача) та ел-арт (предмети та конструкції, що рухаються за допомогою електромоторів), що виділився в самостійний художній напрям – кінетизм.

Виникають течії, які повертаються до традиційних способів та засобів образотворчого мистецтва, пародіюючи їх. Прикладом такого напряму став гіперреалізм (фотореалізм). Як моделі беруться фотографії, копіюється зображення, збільшуючись до розмірів великих картин. Щоб зробити копію, гіперреалісти використовують масштабну сітку і потім заповнюють кожний квадрат фарбою. У скульптурі гіперреалізм звернувся до створення статуй-манекенів.

В архітектурі ХХ ст. тривалий час переважала еклектика, тобто комбінація елементів різних стилів. Чимало архітекторів заперечували як еклектику, так і архаїзацію, наслідування давніх витворів. У своїх пошуках сучасного стилю вони йшли різними шляхами, що позначалося національними особливостями, орієнтацією на смаки тієї чи іншої соціальної верстви й особистими поглядами, талантом.

«Сучасний стиль» - єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (фр. «сучасний»). Він народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності (А. Гауді, Ч. Макінтош).

Другий напрям в архітектурі ХХ ст. – функціоналізм – виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне середовище для життєдіяльності людей (Ле Корбюзьє, Ф. Райт). Було навіть висунуто п’ять принципів функціоналізму: будинок на стовпах, сад на плоскій покрівлі, вільне планування інтер’єру, горизонтально-протягнуті вікна, вікна композиція фасаду.

З середини ХХ ст. створюються дві теорії будівництва – урбаністична й дезурбаністична. Урбаністична теорія відбиває ідею створення мегаполісних міст майбутнього, а дезурбаністична – ідею будівництва невеликих міст-садів. Зараз немає якогось одного напряму в архітектурі. Сучасні архітектори прагнуть використовувати «істинні традиції» (національні, інтернаціональні) та «живі портрети сьогодення».

Модернізм впливав на розвиток усіх галузей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули передати новий зміст тільки за допомогою невідомих музичних засобів, ідуть на різні експерименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації – мелодії, гармонії, поліфонії). Одними з найяскравіших у цьому відношенні етапів стали так звані «конкретна музика» й алеаторика.

«Конкретна музика» відійшла від застосування музичних звуків та замінила їх акустичними ефектами, шумами, «конкретними звуковими виявами життя» (кроки, муркотіння, виття, скиглення, щебетання), які записуються на магнітофон, а потім, використовуючи прискорення, уповільнення, різні накладання, рух назад, звукові комплекси монтуються відповідно до задуму композитора (П. Шеффер).

Алеаторика (лат. «кістка для гри, випадковість») - це напрям створення музики шляхом викидання гральних кісток, цифри яких потім перекладаються на ноти. Таким же чином використовують математичні формули, шах матні партії тощо (К. Штокхаузен).

Одним з найсамобутніших явищ музичної культури ХХ ст. став стиль джаз. За однією версією, слово «джаз» походить від англійського «переслідувати, гнатися», за іншою від французького «патякати, тріскотіти», а за третьою – від імені негритянського музиканта Джазбо Брауна, організатора та керівника першого джаз-банду в Нью-Йорку (1915 р.). Джаз виник на основі фольклору американських негрів з притаманними йому африканськими ритмами, які було збагачено елементами європейської мелодики. Скоро після виникнення джаз здобув величезну популярність в усьому світі й розділився на велику кількість напрямків. Первісний джаз справив вплив на творчість багатьох серйозних композиторів – Гершвіна Равеля, Дебюсся, Мійо та ін..

Великого значення у 50-60-х рр. ХХ ст. набуває новий музичний стиль – рок (англ. «хитатися», «розкачуватися»). Головне в музиці – моральна позиція, тип існування. Рок-культура – це своєрідна контркультура, тобто моральне протистояння світові вдоволеності, психологічна конконфронтаціяоли особистість не бажає жити за загальноприйнятими стандартами. Основний пафос рок-культури – епатаж: виклик, заперечення, порушення правил. Великий вплив на формування цього різновиду культури справила так звана «сексуальна революція», необхідність якої в тогочасних умовах було продекларовано й обґрунтовано філософією Г. Маркузе («Одновимірна людина», «Ерос і цивілізація») та деякими іншими представниками франкфуртської школи.

Рок-культура має особливий попит серед соціально маргінальних груп населення – серед молоді, студентства, ліво- і право радикальних угруповань, сексуальних меншин. Рок виникає в цих колах, як прагнення повернути моральності та мистецтву їх простий, безпосередній людський зміст, звільнити їх від диктату церкви, держави, партії.

Еволюціонуючи, рок поступово відходить від морального змісту до музичної форми. Напочатку епохи рок-н-ролу прийнято вважати час виходу на екрани США фільму «джунглі класних дошок» - березень 1954 р., в якому звучала композиція «Рок цілодобово», виконана Білом Хейлі у супроводі його групи «Комети», що було стартом наступної тріумфальної ходи рок-н-ролу. Від самого початку рок-н-рол характеризувався синкопічним ритмом і майже анти літературним стилем текстів, який органічно розвинувся спочатку з жаргону тинейджерів і мови негрів, а потім став під це стилізуватися. Протягом 5 років рок-н-рол швидко поширився в усьому світі.

Сучасний рок – це безліч стильових форм та напрямів, національних і регіональних різновидів: мейнстрім-рок (зберігає традиції 60-х рр. ХХ ст.), поп-рок (відноситься до сфери поп-культури), фолк-рок (спирається на фольклорні традиції), авангардний рок (експериментальний напрям), арт-рок (поєднання електроніки, класики, джазу), джаз-рок, хард-рок, панк-рок тощо.

Одночасно з розвитком різноманітних напрямів модерністської культури критики західної культури говорять про те, що вона одночасно має кризовий характер і якщо не вживати ніяких заходів, то це загрожує втраті усіх її досягнень.

З узагальненого погляду на культурологічні та суспільні процеси західного світу в ХХ ст. можна помітити, що, з одного боку відбувається разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншого, спостерігається необмежений розмах насилля і знущання, над людиною, крайнім виявленням якого є злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін.