Взаємодія культур і національна самобутність народів

 

 

Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчіх імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введенні до єдиного світового історико-культурного процесу, вони об’єднуються поняттям «світова культура».

Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття «самобутність». У ньому поєднується об’єктивні та суб’єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури – процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковість й традиції, а з іншого – новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопиченних за всю історію розвитку культури. Без традицій немажлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю – означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв’язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані «програми» людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами і елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі – їх гармонійне поєднання. Тому в понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв’язок минулого зі сьогоденням, а і відповідна орієнтація на майбутнє.

Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів.

Поняття культурної ідентифікації пов’язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття. Етнос (від грец. ethnos – плем’я, народ) – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, кульними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями. Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї «приналежності» або «спільності» і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з’єднує людські утворення. Етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею «коренів».

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу – міфів, легенд, святинь тощо. Ця культурно-історична спадкоємність у житті етносу досить динамічна і рухлива. Базова індивідуальна і групова приналежність до етносу встановлювалась у момент народження людини, а культурні надбання, засвоюючись у потоці життя, не передбачали ні спеціальних зусиль, ні розвиненої індивідуальності. Глибинна людська потреба в культурній ідентифікації зберігалася протягом усього життя.

Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує національну культурну традицію – власне те, що передається в спадок майбутнім поколінням: побутові звичаї, обряди, національний одяг, місцеву розмовну мову (діалект) і в решті-решт – фольклор, тобто народні пісні і танці, епічні твори тощо. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів взаємозв’язків між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Державна влада та писемність стали передумовами майбутнього національного об’єднання людей. Вже цивілізації Стародавнього Сходу стали долати замкнутість і обмеженість общинного життя. В епоху Відродження творцем культури, що являла собою своєрідного змісту надбудову, стала інтелігенція. Таким чином, до ХVІІ ст.. в Європі вже були передумови для утворення націй і національних культур. У ХІХ ст.. в історії людства з’явились нації – нові утворення, зміцнені не тільки економічно і політично, а й силою людського духу. Націю, на відміну від етносу, об’єднує не стільки кровноспоріднений зв’язок, скільки, крім економічних і політичних факторів, національний характер і національна психологія, національні ідеали і національна самосвідомість і воля.

За сучасних умов, втрачаючи зв’язок з контекстом свого народження, індивід отримує можливість більшого вибору і самовизначення своєї приналежності. У міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей набувають більшу можливість у виборі культурної орієнтації згідно із здатністю індивіда знайти своє місце в новій соціальній структурі.

Національна культура тісно пов’язана з релігійною. І національна, і релігійна культура охоплюють знання, навички вміння, що є провідними в конкретному географічному регіоні, а також ідеї та уявлення, які мають суспільну цінність. Національно-релігійне життя охоплює провідні конфесії. Так, українці віддають перевагу напрямам християнства: православ’ю, католицизму, уніатству, протестантизму.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти: культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов’язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню функцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені і унормовані традиції й культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо.

Історичний взаємозв’язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві елементів сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких складалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регуляторна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

Національна свідомість і національна культура – неодмінні ознаки духовності народу. Під поняттям «національна свідомість» розуміють наступне: 1) усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної нації; 2) відчуття людиною гордості за приналежність до своєї нації, вміння мислити на основі образів національної культури, сприйняття оточуючого світу крізь призму національних інтересів, спрямованість своїх дій і вчинків відповідно до національних інтересів.

Статус проблеми національна свідомість і національна культура дістають в умовах «суспільного нездоров’я». І цілком зрозуміло, що переломні, кризові періоди в суспільному житті супроводяться вибухом подібних проблем у їх драматичному варіанті. Цей драматизм посилюється, якщо суспільна криза торкається усіх сфер життя: економіки, політики, моралі тощо. Адже духовність є індикатором соціальної гармонії. Разом з тим слід думати, що національна культура в її основних вимірах є основою життя соціальної спільноти, яка називається нацією. Тому національна культура виступає предметом особливої уваги в кризові періоди. Саме вона є джерелом національної свідомості і об’єктом звернення, системою координат національної самосвідомості в пошуках тотожності.

Національна самосвідомість не є вродженою якістю.

Формування національної свідомості відбувається, перш за все, в процесі залучення до соціального і культурного досвіду свого народу та світової культури в цілому. Цей називають первинним рівнем національної самосвідомості, де відчуття національної приналежності проявляється як емоція (закоханість у природу рідного краю, замилування мовою, звичаями, обрядами тощо). Обов’язковою умовою вищого рівня є осмислення своїх почуттів, зрозуміння потреби власної держави і прагнення до державотворення.

Національна самосвідомість виявляється на різних рівнях: національному, буденному і теоретичному. Національний рівень полягає у сприйнятті традицій, принципів - усього, що ми пам’ятаємо з колиски. Буденний рівень грунтується на досвіді самої людини, досвіді батьків і знайомих, авторитетних для людей. Національна самосвідомість - це усвідомлення громадянами себе членами єдиного громадянського суспільства, єдиної нації. Показником національної самосвідомості виступає загальне доброзичливе ставлення до своїх співвітчизників, які є громадянами певної держави, тобто усвідомлення того суспільного організму, який в усьому світі має назву «нація за громадянством» і включає етнічні меншості, носіїв різних мов і культур. Усвідомлення цього, у свою чергу, сприятиме формуванню у членів соціуму ставлення до нації як спільноти усього населення, усіх етносів, що проживають у межах даної держави і об’єднуються за допомогою юридичних інституцій, прав громадянства та через духовну потребу жити і діяти разом, спільно рухатися до визначеної мети.

Наша сучасність визначається великою кількістю проблем. І це стосується не лише України та країн пострадянського простору, а й порівняно стабільних країн Західної Європи, охоплених багатоаспектними процесами економічної інтеграції. Адже збереження національної ідентичності є зворотнім боком цих процесів. Національна ідентичність насамперед виявляється в ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян.

Отже, практичною і теоретичною потребою постає дослідження проблем національного у їх зв’язку із загальнолюдським.

Неоднозначність трактувань сутності національних феноменів породжена їх складністю, багатомаїттям і віртуальним характером. Саме це є причиною спрощеного підходу до проблем національного: дослідники здебільшого вдаються або до соціологічного підходу при тлумаченні національного, або надто психологізують ці явища. Культурологічний підхід, в основі якого лежить зв'язок національної культури і національної свідомості, дає можливість плідніше аналізувати різні події, процеси і явища, пов’язані з національним характером буття певного народу. Коли говорять про національну свідомість, то йдеться про достатньо однорідний духовний феномен, змістом якого є насамперед певний спосіб світосприйняття, корені якого слід шукати в етнічній традиції. Певний стиль мислення і дії виявляються через мовно-понятійні засоби, а певна система естетичних принципів, які своєрідно відображуються нормами поведінки і спілкування, - існуючими обрядами. Національна свідомість відбиває спосіб буття національної спільності і значною мірою визначає його.

Діалектика національного і загальнолюдського в культурі в усі часи була складною і суперечливою. З одного боку, нація самоутверджується виокремленням себе із загальнолюдського загалу, і чим послідовніше вона це робить, тим більші в неї шанси на консолідацію і визнання національної ідеї рушієм суспільних змін. З другого боку, на цьому шляху її підстерігає не тільки гіпотетична можливість звуження своїх орієнтирів, культурної ізоляції, а й цілком реальна небезпека міжнаціональних конфліктів.

Сучасні гуманітарні науки, в тому числі й культурологія, все більше спрямовують свої дослідження в русло виявлення тенденцій суспільного розвитку. Останніми десятиліттями світова спільнота висуває культурні орієнтири, суттю яких виступають, насамперед, загальнолюдські цінності. Однак культурні злети в історії людства (класична Греція, давній Рим, Ренесанс, Просвітництво) відбувалися здебільшого внаслідок проголошення пріоритету особистісних цінностей. Ймовірно, співвідношення особистісного й загальнолюдського як вагомих факторів культурного розвитку ще чекає остаточного з’ясування у культурологічних дослідженнях.

Культура в житті людини відіграє неоднозначну роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найцінніших зразків поведінки й передаванню їх наступним поколінням. З іншого боку, культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, але є причиною конфліктів як у середині груп, так і на особистісному рівні. Вона здатна за підтримки моральних та правових норм закріпити несправедливість, марновірство, нелюдяну поведінку. Крім того, все створене в рамках культури для підкорення природи, може бути використане для знищення людства.

У дослідженнях окремих проявів культури з метою отримати можливість знизити напруження у взаємовідносинах людини з витвореною нею культурою, у визначенні місця й ролі специфічного прояву кожної культури та їх взаємних зв’язків і впливів учені оперують такими категоріями як «етноцентризм» та «культурний релятивізм». Етноцентризм – схильність людини оцінювати всі життєві явища крізь призму цінностей власної етнічної групи, яка розглядається в якості еталона (зразка); розуміється як перевага власних культурних цінностей над усіма іншими. Ця тенденція проявляється в таких позитивних виразах, як «обраний народ», «істинне вчення», «надраса», та в негативних – «відсталі народи», «примітивна культура», «грубе мистецтво» тощо.

Значною мірою етноцентризм властивий для усіх суспільств, і навіть патріархальні народи відчувають перевагу власної культури над культурою усіх інших народів, яка здається їм брутальною та абсурдною. Тому він визначається як загальнолюдська реакція, що зачіпає всі групи в суспільстві і майже кожного його індивіда.

Етноцентризм – необхідна умова прояву національної самосвідомості і навіть звичайної групової лояльності. Можливі й крайні прояви етноцентризму, наприклад, націоналізм чи шовінізм, при яких висловлюється зневага до культур інших народів. Однак у більшості випадків етноцентризм проявляється у толерантних формах, і основний принцип його дії ґрунтується на ідеї переваги власних цінностей, хоч і допускається думка про наявність існування кращих культурних зразків.

Говорячи про значну роль, яку етноцентризм відіграє в процесах групової інтеграції, у згуртуванні членів груп навколо культурних зразків, треба відзначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Історичний досвід показує, що консервативний прояв етноцентризму, при якому стан власної культури визначається як найкращий, найдосконаліший, а сама така культура не потребує ніяких змін, а тим більше запозичень з інших культур, може значно уповільнити й навіть загальмувати процеси суспільного розвитку.

Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні зразки та цінності інших груп тільки з погляду етноцентризму, дійти до порозуміння і взаємодії буде дуже важко. Тому існують підходи до інших культур, які пом’якшують дію етноцентризму і дозволяють знаходити шляхи до співробітництва та взаємозбагачення культур різноманітних груп. Одним з основних таких підходів вважається культурний релятивізм – розуміння іншої культури на підставі аналізу її власних зразків і цінностей. Тобто для того, щоб зрозуміти цінності та зразки іншої культури, необхідно аналізувати їх з точки зору не «своєї» власної культури, а через призму їх функціонування в межах даної «чужої» культури, через здатність пов’язати їхню специфіку, конкретні риси з особливостями розвитку цієї «чужої» культури. Така, не етноцентрична, точка зору сприяє зближенню, розвитку та взаємозбагаченню різних культур.

Слід зрозуміти основне положення культурного релятивізму, згідно з яким деякі елементи окремої культурної системи правильні та загальноприйняті тому, що вони себе добре зарекомендували саме в цій системі. Інші елементи вважаються неправильними та непотрібними тому, що їх застосування породжувало б хворобливі та конфліктні наслідки тільки в певній соціальній групі або тільки в певному суспільстві.

Культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, вона є причиною конфронтації. Це можна простежити на прикладі мови - головного елемента будь-якої національної культури. Національна мова об’єднує людей, можливість спілкуватися нею сприяє зміцненню членів соціальної спільноти. З іншого боку, загальнонаціональна мова виключає тих, хто не володіє нею або говорить цією мовою дещо інакше.

Найраціональнішим шляхом розвитку й сприйняття культури в суспільстві є поєднання рис і етноцентризму, і культурного релятивізму, коли індивід, відчуваючи гордість за культуру своєї групи чи народу й висловлюючи схильність до основних зразків цієї культури, в той же час зрозуміє й інші культури, поведінку членів інших груп, визнає їх право на існування та розвиток.

Отже, у світі немає культур першорядних чи другорядних, розвинутих чи відсталих, прогресивних чи регресивних. Усі культури світу рівноправні, кожна з них є складовою світового культурного цілого, створеного людством протягом тривалого історичного часу.

Життєве ядро культури – це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Поняття «самобутність» тісно пов’язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, «чистих» націй на землі немає і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли аборигенна релігія змінюється на «загальноприйняту».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву в західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи. Дантові запозичення образів у відомого мусульманського філософа Мухітдіна ібн-Арабі, візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці тенденції стали на початку ХХ століття. Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об’єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічної та політичною обстановкою кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій. Через це Європу лихоманило близько півстоліття аж до завершення Другої світової війни.

Поступальний розвиток і розвиток на рівні конфлікту прискорюють культурну динаміку, що активізує зміни як усередині самої культури, так і у зв’язках з іншими, формує цілеспрямований характер, визначає зміни, умови та механізм реалізації вироблення нової моделі. Світова наукова думка нагромадила величезний обсяг ідей, уявлень і концепцій, що обґрунтовують динаміку культури, виводять закономірності еволюційних змін історичного розвитку, показують їх спільність на рівні інформаційно-кібернетичного аналізу в мистецько-творчій та управлінській діяльності.

Динаміці культури притаманна стійка взаємодія її компонентів – періодичність, спрямованість, поступальність. Все розвивається у своєму часі та просторі. Це зумовлюється системою життєзабезпечення, економічною діяльністю, соціальними інститутами, організацією, нормами діяльності, образним сприйняттям, інформаційною та управлінською активністю, рівнем суспільства чи держави. Але кожен народ долає ці перешкоди і робить свій внесок у загальнокультурний розвиток народів Землі.