Особистість у світі культури

План.

1. Особистість і культура.

2. Культурні і життєві сценаріїї особистості. Культура мислення.

3. Особистість у світі політичної культури.

Особитстість і культура

Виділяють поняття, що характеризують духовний світ людини, її самосвідомість і цінності, особливості прагнень і відношення до зовнішнього світу. Кожне з них має специфічне значення, яке підкреслює певний аспект у складній картині внутрішнього світу людей.

Поняття «індивід» розглядає людину як представника свого біологічного класу Homo sapiens. Індивідні властивості характеризують те загальне, що є у всіх людей, вони вроджені, а деякі з них успадковуються. Самі по собі якості індивіда не містять психологічні властивості, однак вони необхідні для нормального розвитку психіки, становлення індивідуальних особливостей і якостей особистості (приклад: кора більших півкуль необхідна для розвитку пізнавальних процесів).

Індивідуальність визначається тими особливими рисами, які властиві кожній конкретній людині й відрізняють людей друг від друга. Індивідуальні особливості не успадковуються, тобто не передаються дітям від батьків, але зв’язані зі специфікою роботи нервової системи й тому проявляються із самого народження. Тісний зв’язок індивідуальності з діяльністю мозку обумовлює й той факт, що ступінь впливу соціальної ситуації на формування індивідуальних особливостей обмежена. Індивідуальні якості розвиваються в процесі життя, стають усе більше вираженими, яскравими. Тому маленькі діти більше походять один на одного, чим підлітки або дорослі люди. У той же час деякі риси, не затребувані ситуацією, навпаки, загасають, інші частково змінюються. Однак повністю змінити індивідуальність людини неможливо.

Сучасна наука виділяє два рівні в становленні індивідуальності. Перший пов’заний з особливостями будови й динаміки роботи нервової системи, представлений окремими рисами або якостями (приклад: швидкість орієнтування). Тому що ці риси пов’язані з динамікою, то вони одержали назву психодинамічних. Латеральна організація мозку (тобто домінування правої або лівої півкулі) також впливає на розвиток індивідуальності.

Важливі не стільки самі по собі ці риси, а їхній взаємозв’язок між собою, та диспозиція яка складається в певний тип особистості, другий рівень індивідуальності. Саме це сполучення окремих рис і забезпечують своєрідність поводження, спілкування й пізнання людини, що проявляється в індивідуальному стилі життя, властивому їй.

Поняття «особистість» має на увазі насамперед ті якості, які сформувалися в людини в процесі життя, під впливом спілкування з оточенням, впливом соціальної ситуації. Тому що всі люди, які не ізольовані в перші місяці життя (діти-Мауглі), відчувають ці впливи середовища, отже, кожна людина є особистістю в цьому плані, тому що її індивідні передумови розвитку психіки змінюються під впливом культури, соціуму. У той же час існує ще один рівень розвитку особистості, що припускає здатність людей діяти під впливом власної мотивації навіть у надзвичайних обставинах, здатність зробити розумний і свідомий вибір і перебороти тиск «поля», ситуації. Як правило, це відбувається в тих випадках, коли вимоги середовища заходять у суперечність із провідною мотивацією людини, з її потребою залишатися вірною собі, своєму покликанню, самореалізуватися.

Проявляється особистість у вчинках, тобто діях, які вона робить по власній волі й за які готова нести відповідальність. Вчинок – завжди результат вільного вибору, що не можна розуміти як абсолютну сваволю. Навпаки, останній насправді є несвобода, тому що він означає, що особистість не здатна контролювати свої дії й робить їх під тиском яких-небудь скороминущих примх або випадкових зовнішніх впливів. Свобода вибору припускає, що особистість підкоряє її своїм внутрішнім установкам, переконанням, принципам, яких вона дотримується незалежно від тих або інших минущих обставин. Найважливішу роль тут відіграють моральні принципи. Таким чином, умовою волі виявляється самообмеження, якому особистість добровільно піддає свою поведінку. Саме завдяки самообмеженню, самодисципліні, умінню «опанувати себе» особистість зберігає свою волю, автономію, здатність протисторяти зовнішньому примусу.

Людина як особистість завжди має індивідуальність – своєрідну, оригінальну й неповторну комбінацію рис, що відрізняють її від усіх інших людей. Особистість і індивідуальність не одне й теж: індивідуальність має й немовля, яке як особистість ще не сформувалася, і психічно хворий, у якого відбулася деградація особистості. В особистості індивідуальне, унікальне сполучається із загальним, типовим. Індивідуальні особливості психіки й життєвого досвіду особистості так чи інакше виражають якісь загальні риси духовного вигляду людей, що живуть у даних конкретних історичних умовах.

Людина стає особистістю завдяки тому, що живе в суспільстві й у взаємодії з іншими людьми розбудовує можливості, закладені в її біологічній природі. Поза суспільством ці можливості не могли б реалізуватися, людина не змогла б стати особистістю.

Особистість – категорія соціально-історична. Вона характеризує індивіда як члена певного, історично конкретного суспільства, який має необхідні для життя в цьому суспільстві соціальні якості. Долучаючись у процесі соціалізації до культури певного суспільства, індивід опановує існуючи в ній знання, цінності, програмами поведінки й стає її споживачем, носієм і творцем. Однак накопиченне суспільством багатство культури занадто велике й многообразне, щоб окремий індивід міг охопити його цілком, у повному обсязі. Кожна особистість здатна опанувати лише якусь малу частину культури.

Цей вибір залежить від маси факторів. Він може складатися як на основі випадкового знайомства з тими або іншими сторонами культури й творами мистецтва й планомірного вивчення однієї сфери культурного життя суспільства. Багато в чому він визначається об’єктивними умовами, які можуть або сприяти культурному розвитку особистості, або обмежувати її доступ до культурних багатств людства. Але чималу роль тут відіграють і суб’єктивні особливості особистості – її схильності й здатності, її воля й наполегливість.

У силу своєрідності індивідуального вибору в кожної особистості утворюється свій особливий комплекс освоєних нею культурних досягнень людства – її культурний діапазон. У плині життя він змінюється, і чим виявляється ширше, тим вище рівень культурного розвитку особистості. Від особливостей культурного діапазону особистості залежить її духовний світ, коло її знань, потреб і інтересів. Підвищення рівня культури породжує в неї нові й більш складні потреби й інтереси, а це, у свою чергу, стимулює подальший культурний ріст особистості.

Народжуючись і виховуючись у певному культурному середовищі, кожна людина засвоює прийняті в ній ідеали, цінності, норми. У результаті її дії значною мірою обумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і у своєму життєвому шляху запропоновані їй культурою програми поведінки, часто навіть не усвідомлюючи того. Не слід, однак, думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі позбавляє особистість свободи вибору дій. Розвинена, багата культура несе в собі неосяжну безліч найрізноманітніших програм і пропонує кожному величезний вибір можливостей. Вона відкрита й для творчого творення нових програм. Питання, однак, у тому, наскільки людина здатна до вільного вибору й творенню й наскільки вона виявляється в стані твердо й послідовно здійснити те, до чого штовхає її вільний вибір.

Розвинена особистість не замикається у вузьке коло турбот про своє матеріальне благополуччя. Справді людські потреби – це потреби духовні (тому що матеріальні обумовлені в остаточному підсумку біологічною природою людини, тоді як духовні мають чисто людський, соціальний характер). Індивіда, який вище всього ставить матеріальні блага, Гегель називав рабом своє «фізичної самості».

Культурній людині не властиво обмежувати свої духовні інтереси одними тільки утилітарними цінностями, тобто прагнути із усієї людської культури освоїти тільки те, що корисно для виконання якихось практичних – професійних, службових, побутових і інших – справ. Така тенденція проявляється, наприклад, у частини студентів технічних вузів, що вважають вартим уваги тільки «точне» фізико-математичне, технічне знання й зі зневагою ставляться до мистецтва й усього «гуманітарного» - історії, філософії, естетиці. Недооцінка загальної освіти, гуманітарної культури перетворює особистість у слугу своєї виробничої функції, в «фактор виробництва».

Вищі культурні цінності – добро, краса, воля справедливість і ін. – неутилітарні, вони самі по собі ніякої практичної користі людині не приносять. Але в ім’я цих цінностей людина часом готова йти на будь-які матеріальні жертви. Орієнтація на неутилітарні духовні цінності визначає те, що називають духовністю.

Духовність особистості – її здатність піднятися над егоїзмом і користю, поставити завдання розвитку свого духу вище матеріально-практичних потреб. «Не хлібом єдиним жива людина» - ця стара істина виражає одну із важливих умов справді людського буття.