Елітарність та масовість. Постмодернізм

Друга половина ХХ ст. демонструє тенденцію зближення стилів. Доступність, вседозволеність у всіх жанрах надає безмежну свободу вибору. Відносне розшарування культури на «культуру для всіх» і «культуру для обраних» існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виник розподіл на елітарну культуру «грамотних» людей і фольклорну (народну, елітарну культуру). У ХХ ст. цей розподіл набув форм елітарної й масової культур.

Елітарна культура зорієнтована, на думку її творців, на сприйняття елітою як кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість. Це форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Інформація, що міститься в сучасних наукових виданнях, і зміст сучасного мистецтва, важкі для сприйняття і потребують для свого розуміння певних зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити шедеври літератури (наприклад творчість Дж. Джойса, Х.Л. Боргеса, О. Хакслі та поетів-символістів); музики – твори І. Стравінського, Г. Малера, А. Шнітке, К. Дебюсі; живопису – кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм; кіно – фільми А. Тарковського, О. Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедично освічених універсалів, які відчувають себе як удома в усіх сферах культури, минув. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняно нечисленна, еліта.

Для масової культури характерні є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощеність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, сентиментальна проза, кінематографія з бійками, вампірами, еротикою; музика – рок, реп, реггі, техно тощо; популярні нариси про навколонаукові і псевдонаукові справи, сенсаційні новини, спорт, містика…

Як явище, масова культура формується в 20-ті рр. ХХ ст. Її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації – газет, популярних журналів, радіо, грамзапису, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масової аудиторії, та у той же час зумовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів.

Термін «масова культура» підкреслює доступність, поширеність художніх і культурних цінностей, легкість їх сприйняття, яка не потребує особливого художньо-естетичного смаку. Масова культура доступна й зрозуміла людям різного віку, всім верствам населення незалежно від рівня освіти. Вона задовольняє попит сьогодення, реагує на будь-які нові події.

Негативне ставлення багатьох людей до сучасної масової культури зумовлене невигідним для неї порівнянням зі зразками високої культури минулого. Граничною є думка, що масова культура – це антикультура або, принаймні, вияв фактичного безкультур’я. Більш виваженою є позиція, згідно з якою порівнювати масову культуру сьогодення доречно тільки з відповідними їй попередниками – різновидами «низької» культури, яка мала місце в усі культурно-історичні періоди від первісних суспільств включно. В усі часи «низькій» культурі були притаманні певна тиражованість зразків, створення шаблонів сприйняття, тривіальне як естетичний ідеал, пріоритет розважальності й апеляція до нижчих відчуттів та інстинктів. У сучасній масовій культурі всі ці риси виявляються як ніколи рельєфно.

Основними літературними жанрами маскульту є детектив (кримінальний, шпигунський, гангстерський), трилер, фантастика, історичний роман, мелодрама («жіночий роман»), готичний роман, вестерн, екзотична проза, комікси. Частіше за все масова література має авантюрно-пригодницький, розважальний характер, стає своєрідним допінгом, який намагається адаптувати пересічну людину сучасності до нівелюючого особистість оточуючого життя, механізованого і запрограмованого у більшості своїх виявів.

Найпопулярнішими серед літературних жанрів масової культури є детектив і фантастика. Детектив у своїх різновидах (кримінальний, шпигунський, гангстерський) являє собою твір, в основу якого покладено загадку, яку розплутує приватний детектив або представник державних структур. Найвизначніші зразки цього жанру створили А. Крісті, Ж. Сіменон, Д. Лейз, Р. Стаут, Е. Гарднер. Різноманітною за жанровими формами є фантастика. Тут можна зустріти наукову фантастику, дія якої відбувається у майбутньому. Представники земної цивілізації зустрічаються з усілякими інопланетянами, рятують людство від глобальних катастроф тощо. У цьому напрямку працювали П. Андерсон, Г. Гаррісон, А. Кларк, С. Лем, А. Нортон, Р. Хайнлайн. Іншим різновидом фантастики є так звана література «фентезі». Це казкова фантастика, подібна до старовинного героїчного епосу, її герої – мужні й сильні варвари, лицарі, королі (Конан, Ельрік, Тонгор, Тарзан), які воюють з представниками темних (магічних) сил. Авторами фентезі є Е. Берроуз, Р. Говард, У. Ле-Гуїн, Р. Желязні, М. Муркок, Ф. Фармер та ін. Ще одним фантастичним жанром є містичний роман і роман жахів. На їх сторінках діють різноманітні вампіри, відьми, нечиста сила. Визнаними майстрами літератури жахів вважаються Стівен Кінг («Темна половина», «Доля Єрусалиму», «Цвинтар домашніх тварин»), Р. Зельцер («Знамення»).

Досить поширеним у сучасній масовій літературі є жанр сентиментального («жіночого») роману. Це історії романтичного кохання, які заводять читача в ілюзорний світ з красивими жінками та сильними чоловіками, псевдо конфліктами, які щасливо розв’язуються наприкінці твору. Дії таких романів відбуваються частіше за все у далекому минулому. Героїня проходить багато випробовувань, переживає безліч карколомних пригод, щоб врешті-решт опинитися в обіймах коханого. Найзнаніші зразки «жіночих» романів створили Ж. Бенцоні («Маріанна», «Флорентійка», «Катрін»), А. та С. Голон («Анжеліка»), Б. Смолл («Гарем», «Рабиня пристрасті», «Цариця Пальміри»). Твори цього жанру, але на сучасному матеріалі, пишуть Д. Коллінз («Лакі», «Шанс»), Ж. Сьюзен («Долина ляльок», «Машина кохання»), Б. Картленд, Д. Стіл.

Великий вплив на сучасне життя, на стиль поведінки людини має кінематограф. Провідну роль у створенні масової кінопродукції відіграють США з їх «фабрикою марень» - Голлівудом. Тут щорічно створюється кількасот кінокартин, більшість з яких розрахована на середнього споживача та намагається здивувати його великою кількістю кіноефектів, видовищних сцен. Продукція Голлівуду різноманітна у жанровому відношенні: і історичні фільми («Сід», «Бен-Гур», «Клеопатра»), і фантастика («Зоряні війни», «Термінатор»), і пригодницькі стрічки й бойовики («Індіана Джонс», «Коммандос», «Рембо»), фільми-катастрофи («Титанік»), мелодрами («Занесені вітром», «9 ½ тижнів», «Красунечка») тощо.

Ще одним різновидом масового кінематографу є телесеріали, або так звані «миляні опери» (така назва походить від того, що перший телесеріал було знято на замовлення компанії, яка виготовляла миючі засоби). Це багатосерійна епопея, в якій оповідується про історію якоїсь сім’ї або долю конкретної людини (переважно жінки). Відрізняються повільним розвитком сюжету, штучним нанизуванням одних епізодів на інші, наявністю багатьох сюжетних ліній. Кількість серій може нараховувати від 10-15 до 500-600. Класичні зразки: американські серіали «Династія», «Даллас», «Санта-Барбара».

Складовою частиною масової культури є мода. Велику популярність отримали Д. Версаччі, К. Кляйн, І. Сен Лоран, К. Діор. Модною й престижною стала робота демонстратора одягу – «моделі».

Масова культура базується на створенні ілюзій, мрій, міфів. Суттєвим завданням цих ілюзій є створення зразків поведінки й стилю життя.

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і в своєму крайньому відображенні породжує контркультуру – войовничу і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша спирається на властиві простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця ХХ ст. друга тенденція помітно посилилася, і культурологи почали казати про зростання мідкультури – культури середнього рівня. Проте різниця між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою проблемою.

У 70-80 роках ХХ ст. відбувається широкомасштабний «соціокультурний зсув», що отримує назву постмодерн – (лат. «після», фр. «сучасний»). Саме у цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки прогресу поставили під загрозу знищення часу і простору самої культури.

Е. Гідденс обґрунтував появу постмодерну «втома від прогресу». Характерними рисами постмодерну є:

- принцип «подвійного кодування», що полягає в одночасній орієнтації на маси та еліту;

- звернення до забутих художніх традицій;

- звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

- художній експансіонізм, який розширює і ототожнює розуміння мистецтва з поза художніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо);

- стильовий плюралізм (відео, інвайроменталізм, хепенінг та ін.).

Хепенінг – один з видів сучасної західної культури. Автором перших постановок хепенінгового характеру («Подвір’я», «Творіння») був А. Кепроу. Хепенінг передбачає загадкові (іноді алогічні) дії акторів і характеризується великою кількістю реквізиту уже використаних речей і навіть узятих на смітнику. Учасники хепенінгу вбираються у яскраві недоладні костюми, що підкреслюють бездушність виконавців (їх подібність до ящиків, відер тощо). Концепцію світу і особистості, запропоновану хепенінгом, можна сформулювати так: світ – це потік випадкових подій, особистість повинна суб’єктивно відчувати повну свободу, але насправді підкорятись одній дії, бути маніпульованою.

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної й художньої трансформації духовного світу сучасної людини. У всякому разі є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури ХХІ ст.

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стає свобода в усьому, в тому числі і в діяльності людини. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій – етичних, естетичних, методологічних тощо, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм і закінчуючи поведінкою людини у спілкуванні.

Термін «постмодерн» вперше використав Р. Панвіц (німецький поет і представник філософії культури) на початку ХХ ст., для позначення кризових явищ у європейській культурі. У кінці 40-х років ХХ ст. А. Тойнбі позначив цим терміном культуру Європи Новітнього часу.

Європейська гуманітарна культура Нового часу ґрунтувалась на таких ключових поняттях і настановах, як романтизм, символізм, закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, метафізика, істина та ін. Цей інтелектуальний набір засобів і способів пояснював за допомогою раціональної думки відповідну першопочаткову реальність, «заглянути» по той бік повсякденної емпіричної реальності, осягнути істину.

Постмодернізм сприймає це як намагання розуму панувати над усіма сферами людської життєдіяльності, що виявилось у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичним пануванням людей над людьми. Позбавитись від претензій на будь-яке всезнання – одна з головних установок постмодерну. Визнається можливість безмежної кількості картин світу, жодна з яких не може претендувати на істину, бо не існує способів і методів осягнення дійсності, які були б вільними від впливу людських бажань, потреб, мотивацій.

Постмодерністські письменники створюють художні твори, в яких немає ані героїв, ані особистостей, ані лідерів, де все спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, змішуваність стилів, забуття імен і дат.

Ознакою постмодерну є умови збільшення свободи людини. До цих умов належать:

- соціальна мобільність – відкритість шляхів для змін соціального статусу людини (переміщення її з одних прошарків суспільства в інші) і поліпшення матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар’єрі тощо);

- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера;

- зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

- збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а, значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

- зростання соціологічної захищеності особистості;

- збільшення середньої тривалості життя і тому можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

- зміна стилів поведінки і мислення в межах одного життя, що закріплює ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

 

 

Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури

План.

 

1. Українська культура в контексті сучасної світової культури.

2. Освіта і література в сучасній Україні.

3. Театральне мистецтво, кіномистецтво, музична культура.

4. Архітектура, скульптура й народні промисли.