Типи соціокультурних світів і їх динаміка

 

В широкому сенсі можна говорити про загальнолюдську культуру, тобто світову. Однак, вона вбирає в себе і велику кількість локальних культур, кожна є зв’язаною з конкретним суспільством, яке існує в певних історичних і географічних умовах. На раніх етапах історії людства, коли суспільства існували у виді племен, громад, етнічних груп, у якості локальної виступала етнічна культура. З консолідацією етнічних громад в нації і утворенням національних держав основним типом локальної культури стала національна. Тому існує поділ на світову і національні культури.

Локальні культури є різними, кожна має свої специфічні риси. Це пояснюється відмінностями в географічних і соціально-історичних умовах існування країн і народів і їх відносною відособленістю друг від друга (останнє в міру вдосконалювання засобів пересування й комунікації долається, що приводить до зближення культур, але відмінності між культурами існують як у минулому, так і в сьогоденні).

Велика кількість локальних культур ставить перед наукою проблему їх класифікації. Однак, поділити цю велику кількість на чітко обмежені друг від друга класи навряд можливо. Тому в культурології мова йде не про класифікацію, а про типологію культури – виделення кілька основних типів, до кожного з яких відносять схожі в певному відношенні локальні культури (класифікація повинна охоплювати всі, без винятку об’єкти досліджувальної області, а типологія не обов’язково). Тип – це ідеальна абстрактна конструкція, яка у загальненому, схематичному виді виражає деякі суттєві («типові») риси культур, відволікаючись від їх специфічних особливостей. Але кожна культура є унікальною і тому важко віднести її до певного типу, це завжди робиться з великою кількістю застережень. Виділяють типи культури за різними ознаками, це дозволяє будувати різні типології.

Культура не може розглядатися у відриві від суспільства, в якому вона існує, і її тип характеризує не тільки саму культуру, а і суспільство в цілому.

Суспільство, яке вирізняється притаманним йому типом культури утворює особливий соціокультурний світ. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об’єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов`язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не відбивається якось істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ - це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Всі острови цього архіпелагу «живуть під загальним сонцем» - їх об`єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів.

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один одного.

- Історичні типи культури - це епохи у розвитку суспільства, які змінюють одна одну (наприклад античний світ);

- Регіональні культури - це надетнічні культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки).

- Цивілізації - соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками і за змістом духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

Розглянемо особливості поділу соціокультурних світів на перераховані типи.

Історичні типи культури. В історії світової культури можна виділити певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну, існують в різний проміжок часу, але мають характерні риси. Культурна динаміка описується спираючись на традиційну теорію лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, шляхом еволюціонізму з метою удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки ще називається фазовим, або етапним.

Концепція формаційного розвитку культури утверджує основним чинником розвитку культури зміни у способі виробництва. Зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури. Відповідно до цих змін виділяються і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, феодальну, буржуазну і соціалістичну.

Якщо взяти за основу стадіальний критерій універсального рівня, то культурну динаміку людського суспільства можна розглядати як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох. Народження культури не має точно визначеної дати. Початком вважається 150 тисяч років потому, оскільки саме в той час з’явились перші духовні явища – мислення та мова. У цьому інтервалі і відбувався процес становлення світової культури.

Початок відносять до епохи верхнього палеоліту. Саме в цей період виникає культура як система інтегруючих зв’язків, тоді як раніше існували лише окремі елементи культурної поведінки. В епоху верхнього палеоліту відбувся стрімкий розвиток знарядь праці, виникла екзогамія, активізувався розвиток таких соціальних спільнот як рід і сім’я.

Культура Стародавнього Сходу включає шумеро-вавілонську, єгипетську, індійську, китайську та японську культури. Основними рисами цього типу культури є акцентована традиційність, консерватизм, відносно повільні темпи розвитку соціокультурних процесів, наявність некласичного рабовласництва, деспотичний характер державного правління, тісні внутрішні соціальні зв’язки, особливе значення крупних рік (Ніл – для єгипетської культури, Тигр і Євфрат – для шумеро-вавілонської тощо) та велика роль вирощування рису.

Антична культура охоплює культуру Давньої Греції і Стародавнього Риму. Антична культура, разом із християнством є основою культури сучасної Європи. Грецька культура сформувалась у ІІ тис. до н. е. Велику роль у формуванні світогляду, мистецтва, релігії і філософії Давньої Греції зіграла міфологія. Давньоримська культура виникла на місцевій латинській основі, а також засвоїла багато елементів давньогрецької культури. Одним із найвизначніших здобутків давньоримської культури є формування правової науки та законодавства.

Культура Середньовічної Європи відноситься до періоду, що тривав приблизно з V ст. до XІV ст. Цей тип культури характеризується наступними рисами: визначний вплив християнського віровчення, яке поруч із грецькою філософією лягло в основу світогляду середньовічного суспільства; теоцентризм; ідея гріховності всього тілесного; ідея спасіння; есхатологізм (віра у швидке настання кінця світу); ідеал аскетичної релігійної особистості. В період Середньовіччя активно розвивалась освіта. Перші університети виникли у Франції, Англії та Італії у ХІІ ст. У багатьох містах діяли монастирські школи. Розвиток науки був визначений параметрами християнської онтології. Пошуки вічного світла, вічного руху, філософського каменя давали поштовх розвитку алхімії, фізики, астрології та ін. Дуже інтенсивним був розвиток культури арабського Сходу в епоху Середньовіччя. Цей культурний тип розвивався на основі ідей ісламу, язичницької арабської культури, а також здобутків давньогрецької культури і став основою культури сучасних арабських країн.

Європейська культура епохи Ренесансу (XІV – XVІ ст.) побудована на відродженні ідей античної культури. Світоглядною основою культури епохи Ренесансу є антропоцентризм, розуміння людини і її творчого (божественного) начала як вищої суспільної цінності. Саме в епоху Ренесансу сформувалось поняття інтелектуальної еліти суспільства, а також, завдяки глибокому інтересу до вивчення культурної спадщини античності, були створені передумови для становлення культури як самостійного феномену, що потребує наукового дослідження. Уявлення про три стадії розвитку історії і культури виникло саме в епоху Ренесансу.

Епоха Нового часу (XVІІ ст.) характеризується тим, що новоєвропейська культура формується в умовах якісних змін соціально-економічного і духовного життя європейського суспільства, в епоху нового буржуазного соціально-політичного ладу. Головними властивостями епохи є емпіризм і раціоналізм.

Епоха Просвітництва (XVІІІ ст.) відзначається усвідомленням культури як самостійного явища, яке було набуте при переході від стану первісної дикості до цивілізованого суспільства. У філософії епохи Просвітництва однією з центральних проблем є проблема співвідношення культурних досягнень та людського щастя. Сам термін «культура» міцно закріпився в науковій літературі і означав вищу суспільну цінність, певний стан суспільства, який дає можливість реалізації людському інтелекту.

Сучасна культура (ХІХ-ХХІ ст.) характеризується наростанням тенденцій до глобалізації та універсалізації. У ХХ ст. психоаналітичні теорії дали поштовх пошукам істини у сфері ірраціонального та підсвідомого. В межах сучасної культури розвиваються два протилежних процеси – секуляризація та реміфологізація. Починаючи з 70 –х р. ХІХ ст. розвиток культури визначається як епоха модерну, що переріс наприкінці ХХ ст. у постмодерн. По відношенню до культури кінця ХХ – початку ХХІ ст. часто вживають термін «інформаційна», що підкреслює принципово важливу роль інформації в житті людини.

Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексний поступальний розвиток людського співтовариства шляхом історичного прогресу. Фундаментом історичного типу культурної динаміки є соціокультурне перетворення. Воно має місце, коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення.

Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив у УІІІ столітті до нашої ери, поділяє всю історію людства на п’ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Ж.Кондорсе виділив у історії людства послідовно змінювані «ступені» господарської діяльності - полювання й рибальство, скотарство й землеробство; шотландський філософ А.Фергюсон розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація. Ці періодизації соціокультурних світів на історичні епохи широко використовувались в дослідженнях ХVІІІ- ХІХ століть. Початок ХІХ століття ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам`яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томпсон спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам’яного, бронзового і залізного. Великий науковий резонанс мала розроблена Морганом періодизація історико-культурного процесу від дикості через варварство до цивілізації. К.Маркс обґрунтував принципи періодизації соціокультурних світів в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства, виділяючи такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична. Також проводять періодизації з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так, виділяють ще суспільства - егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання й розподілом продукту між людьми одного статусу та ранжировані (стратифіковані або ієрархічні) з продуктивним типом господарювання й розподілом продукту за соціальним та економічним станом. У деяких випадках, особливо коли йдеться про вивчення антропосоціогенезу й необхідність кваліфікувати час деяких археологічних знахідок, у культурології використовується геологічна періодизація. геологи поділяють минуле земної кори на чотири ери - архейську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.

В літературі існує простий підхід – виділяють два історичні типи культури: традиційну та інноваційну (сучасну).

Будь-яка культура поєднує традиції й новації. Традиції – це консервативний початок; вони забезпечують стабільність громадського порядку, без них у суспільстві запанував би хаос. Новації теж необхідні: завдяки ним відбувається розвиток суспільства й культури. Однак співвідношення між традиціями й новаціями складається по-різному. Традиційна культура характеризується домінуванням традиційності над новаторством. В інноваційній культурі, навпаки, новаторство домінує над традиційністю.

Відмітна риса традиційної культури – неухильне наслідування сприйнятим від попередніх поколінь зразкам поведінки: звичаям, ритуалам, способам і приоймам діяльності. Із цим пов’язане обов’язкове для традиційного суспільства шанування старійшин, які виступають як хоронителі накопиченого соціального досвіду. У свідомості людей панує дух колективізму. Індивід живе по західних канонах і повністю залежить від них. Непереборність таких канонів забезпечується їхньою сакралізацією – прийняттям як священних, божественних установлень. Усе, що порушує «завіти батьків і дідів», зустрічає в суспільствах із традиційною культурою сторожкість і побоювання. Звідси – ксенофобія (ворожість і нетерпимість до всього чужого, іноземного, пришедшего з іншої культури) і осуд будь-яких спроб творчості, спрямованого на відновлення традиційних норм життя й діяльності. Закономірний наслідок цього – стійкість побуту, життєвої психології, господарського укладу, форм соціального обладнання. Суспільство століттями залишається майже незмінним.

Інноваційна культура, на противагу традиційної, сприйнятлива до новацій і динамічна. Вона не стурбована дбайливим збереженням традицій, що йдуть від минулого, і легко допускає різного роду отсутступления від них. Це веде до ослаблення нормативності культури, розмиванню шкали життєвих цінностей, появі різноманітних девиаций поведінки, які не зустрічають особливого обурення в суспільстві. У результаті розхитується мораль, відбувається падіння моральності. Разом з тим колективістський початок поступається місцем індивідуалізму. Особистість знаходить автономію й волю. Ліберальне відношення суспільства до нестандартних форм мислення й поведінки створює умови для розвитку різних форм творчості, результати якого одержує соціальне визнання й входить у життя. В інноваційній культурі високо цінуються знання, освіченість, критичність і самостійність мислення. Распрорстраняется віра й міць людського розуму. У цих умовах відбувається інтенсивний розвиток мистецтва, науки, техніки. Зміни в суспільстві не лякають, а скоріше, навпаки, радують людей. Прагнення до нового – один з найважливіших факторів, що стимулюють розвиток виробництва й споживання в суспільстві.

Загальна тенденція історії людства – рух від традиційної культури до інноваційної.

Архаїчна культура первісних суспільств була традиційною. Архаїчні родоплемінні культури відрізнялися неймовірною стійкістю: вони існували в майже незмінному стані протягом тясячоліть. Традиційними були культури, що виникли в державах Прадавнього світу (у Єгипті, Китаї, Індії, Малій Азії). Традиційний характер мала також культура європейського Середньовіччя. Риси традиційної культури можна виявити в наші дні у народів, по тим або іншим причинам, що не сприйняли досягнення сучасної цивілізації.

Широке визнання одержала історична типологія, у якій виділяються три типи культури, характерні для трьох стадій розвитку суспільства: доіндустріальна; індустріальна; постіндустріальна.

Доіндустріальне суспільство – це суспільство з аграрною економічною й традиційною культурою. Тут розрізняють два підтипи: 1) примітивні («варварські») первісні суспільства, у яких панує общинно-племінний спосіб життя; 2), що з’являються пізніше «цивілізаційні» суспільства, організовані як держави.

Головну роль у культурі доіндустріальних суспільств займає релігія (на ранніх стадіях – міфологія). Прадавня доіндустріальна культура безписемна. А після створення писемності більшість населення в доіндустріальних суспільствах залишається неписемним або малограмотним. Як економіка так і культура розвивається уповільнено. У Європі суспільства цього типу існували аж до Нового часу, а в Азії, Африці вони зустрічаються й понині.

Індустріальне суспільство характеризується появою й прискорюваним із часом зростанням промислового виробництва, збільшенням міського населення, формуванням і розвитком національних культур. Суспільства цього типу динамічні, спосіб життя людей в них швидко змінюється й здобуває велику різноманітність. В них велика міграція населення. Зростає роль і престиж розумової праці. Наука й мистецтво виходять із під контролю релігії. Індустріальна культура – культура інноваційна. Із часом науковий і технічний прогрес трансформує всі сфери суспільного життя. Індустріальний тип культури вперше виникає в Західній Європі, поширюючись потім на інші регіони Землі.

Постіндустріальне суспільство – продукт науково-технічної революції ХХ ст., яка приводить до різкого зростання продуктивності праці й суспільного багатства. Деякі риси культури цього суспільства проступають в економічно розвинених країнах уже зараз. У постіндустріальну «електоронну еру» головним об’єктом людської діяльності стає інформація. Зростає роль особистості, забезпечення прав людини перетворюється в необхідний фактор суспільного розвитку.

Історична типологія, яка ґрунтується на виділенні трьох щаблів розвитку людської культури.

Перша – теоцентристська – мала своєю основою міфологічну свідомість, яка досягла вищої своєї форми у світових релігіях епохи феодалізму.

Друга – натуроцентристська – почалася з епохи Відродження; вона поставила на місце богів природу: їй поклонялися, вивчали, перетворювали; зображували в мистецтві.

Третя – антропоцентристська – почалася із середини ХХ в., особистість – вища цінність людської культури.

У сучасній науці поділ соціокультурних світів на історичні типи є найбільш вживаним тому що, по-перше, широко використовує їх для всебічного вивчення конкретного періоду, а по-друге, і найголовніше, фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства.

Регіональна культура – поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні – це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов’язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей; етнопсихологічний фактор, який має справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільності (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизуються у феномені ментальності (близькі за значенням поняття «народна душа», «дух народу», «національний характер»). Поняття «ментальність» використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб’єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядаеться як цілісність духовно-психічного життя конкретного взятого суб’єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Так, уже стали стереотипними твердження про «темперамент італійців», «впертість фінів». У наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних національних менталів.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на культурі. З плином історичного часу велика роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів.

Формування тієї чи іншої культури не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні типи культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація, сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов’язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями культури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний, за однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає особливості, розчиняючись в інший, а інша практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише такі інтеграційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого, самобутнього у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об’єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до загального світового історико-культурного процесу і необхідність вироблення на цій основі спільних духовних засад усієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає «культурний регіон». В найбільш загальному значенні під культурним регіоном розуміють велику групу історично пов’язаних між собою культур. Конкретніше, культурний регіон – це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близкості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

Найпоширенішими в сучасній культурології є дві класифікації культурних регіонів світу. Перша, загальна, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом – Європу та північну Америку.

У широкому значенні Захід – це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визначаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смислі Захід – це Західна Європа в історичних межах, що розділена на романський і германський світи.

Поняття «Сходу», східного типу культури складніше у зв’язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю (буддійський Схід, Схід арабо-мусульманський, Схід індуський; єврейсько-іудейський; дослідники акцентують на великих відмінностях у способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану). Основними якісними характеристиками Східного типу культур є: природність, фаталізм, невідворотня віддяка (карма), віра у реінкорнацію (перевтілення).

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою дослідження М. Вебера. Він виявив численну низку смислових антиномій: так, якщо Захід – демократія (свобода, рівність), то Схід – деспотизм; якщо Захід – аскеза, то Схід – містика; Захід – наукове знання, раціональність, Схід – інтуїція, вживання у світ; Захід – динамізм, розвиток, Схід – непорушність, стабільність; Захід – модернізація, інновативність, Схід – традиційність, ритуал; Захід – «логос», Схід – «дао»; Захід – індивідуализм, особистість, Схід – колективізм, держава; Захід – активне техніко-технологічне перетворення світу, Схід – досягнення гармонії з природним середовищем проживання і медитація; Захід – капіталізм, буржуазність, Схід – комунізм, безкласове суспільство; Захід – ринок, Схід – базар тощо.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх територіальне розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісні орієнтації, основних світоглядних установок, суспільно-економічних і політичних структур.

Друга класифікація культурних регіонів: далекосхідний, індійський, арабо-американський, європейський, тропічно-африканський, латиноамериканський. В свою чергу кожний з цих регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, в межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів тощо.

В осмислені соціокультурних світів поділ на історичні епохи та регіональні культури мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою виділення історичних епох є висновок про те, що кожний соціокультурний світ має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї історичної епохи може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька формацій. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, бароко і рококо. Поділ соціокультурних світів на регіональні культури, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.

Цивілізації. Поняття «цивілізація» було визначено у ХІІ ст. (походило від лат. civilize - громадянський, державний, суспільний). Це досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури, переважно матеріальної. У сучасній науковій літературі цей термін об’єднує соціокультурну специфіку суспільства, яка враховує саморозвиток, ліквідацію й самоліквідацію автономних локальних цивілізацій, історичну еволюцію людства. Дотепер ще не розроблено єдиних методичних принципів та критеріїв класифікації певної історичної спільноти, визначення якості автономної цивілізації, яка формується на основі єдності історичної долі народів, які проживають в одному регіоні тривалий час і мають культурні взаємозв’язки, що визначає рівень схожості форм і механізмів соціальної організації та регуляції в соціально-правовому і культурному аспектах. Цивілізація є поняттям внеетничним: особливості цивілізації візначаються не етнонаціональним складом населення, а характером соціокультурного устрію суспільства.

Поняття «цивілізація» було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва(ХVІІІ ст.) поняття «цивілізація», як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін «цивілізація» вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766 р.). Відтоді він набув поширення і визнання.

Майже до ХХ ст. поняття «культура» і «цивілізація» вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов’язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов’язуються. Одним з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначили, що культура «переростає» в цивілізацію, а цивілізація переходить в культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття «культура виховання» та «культура вміння». Їм він протиставляв суто зовнішній «технічний» тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І.Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Німецький соціолог О. Шпенглер в книзі «Занепад Європи» показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Він вважав цивілізацію ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового. незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Англійським вченим А. Тойнбі була запропонована концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку. Історичний процес, виходячи з цієї концепції, це коловорот «локальних цивілізацій», заміна однієї цивілізації іншою. «Локальна цивілізація» - це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч. Рушійною силою цивілізацій вчений вважав не лише Провидіння, Доля, «генетичний код», а й людський фактор. А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх єдина. Роблячи акцент на духовному аспекті «локальних цивілізацій», вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного «дерева» - світової релігії.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення соціокультурних світів як «цивілізацій»: 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства; 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів (у даному випадку цивілізація є синонімом культури); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду (такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більш того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізації та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації соціокультурного світу. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію виділяють такі її найважливіші характеристики: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов`язковою, а необхідність інших нерідко ставить сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам`яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтв і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, ідеології, ідеологічним форпостом. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши геоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам’ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація - це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацію можна назвати певним етапом розвитку суспільства у єдності соціально-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку. Її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація - як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення. Цивілізація явище об’єктивне, це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добробуту і збереження зразків минулих культур. З міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація - це своєрідний, актуально діючий музей культури.