Методи та методологічні підходи політичної антропології

Ми вже неодноразово зазначали, що політична антропологія є вельми молодою дисципліною, а тому вона використовує як понятійний апарат, так і методику досліджень інших наукових дисциплін. Так, загальна методика практичних політико-антропологічних досліджень заснована на традиційних для етнографії методах: спостереженні, включеному спостереженні, неформальній бесіді тощо. Більшість провідних західних політантропологів не тільки відвідували традиційні соціуми, а жили там протягом певного, необхідного для проведення дослідження, часу.

Загальна методика теоретичних політико-антропологічних досліджень заснована на наступних загальнонаукових методах: системному, структурному, порівняльно-історичному та типологічному.

Системний метод застосовується, зокрема, для систематизації та поглиблення знання стосовно ставлення політичної антропології в якості самостійної наукової дисципліни та її місця в системі наукового знання.

Структурний метод використовується для виявлення та аналізу структури традиційних відносин влади та основних механізмів її здійснення в суспільствах з примітивною організацією (потестарних системах). Базисом кожної політичної системи є стійкі зв’язки при чому не завжди усвідомлені повсякденним досвідом. Завдання політантрополога – виявити та проаналізувати їх структуру. Порівняльно-історичний метод є одним з найбільш розповсюджених і ефективних в політико-антропологічних дослідженнях. Ще наприкінці 20-х рр. ХХ ст. один з провідних західних політантропологів А. Редкліф-Браун відзначив особливу вагомість цього методу для політичної антропології, підкресливши її відмінність від класичної етнографії. Остання, на його думку, «повинна займатися конкретним історичним дослідженням первісних суспільств, тоді як перша, на основі систематизованого порівняння первісних суспільств повинна сформулювати загальні закони їх функціонування» [133].

Один з прикладів використання цього методу в політантропології можна знайти в гл. 25 праці «Рання держава» Х. Класена, в якій він зіставив 21 первісне суспільство по 100 різним показникам та виявив, що для 99% з них характерна триярусна адміністративна система: центральний уряд, регіональна та місцева влада. На регіональному рівні частіше, ніж на загальнонаціональному або місцевому функціонують так звані загальні функціонери, тобто люди, що виконували декілька функцій одночасно: займалися збором податків і данини, рідше виконували суддівські і військові обов’язки. При цьому, що цікаво, в більшості випадків (68%) вони обиралися за змішаним способом, тобто частина за наслідуванням, частина за призначенням. При цьому їх призначення або обрання, як правило, не залежало від їх багатства або контрольованості з боку вищої влади, хоча така тенденція, подекуди, і мала місце [20, c. 16].

Порівняльно-історичний метод слід відрізняти від типологічного, вони обидва засновані на порівнянні і дозволяють виявити групи подібних політичних явищ і процесів. Але порівняльно-історичний, на відміну від типологічного, робить це за допомогою схематичного відображення конкретно-історичної реальності у вигляді логічних моделей – так званих ідеальних типів. При цьому важливо відрізняти типологію від простої класифікації, оскільки остання заснована на групуванні по тим чи іншим критеріям реальних об’єктів, тоді як перша – на створенні об’єктів мислення у свідомості дослідника. Тип, на думку дослідників, – це «ідеальна конструкція, котра відображує найважливіші риси і зв’язки явища, що вивчається. При цьому можуть ігноруватися інші ознаки, які не включаються до числа істотних параметрів моделі. В реальності явища, які досліджуються, не завжди можуть відповідати ідеальним типам. Так, більшість з правителів кочових імперій з позиції витоків і характеру влади були традиційними лідерами, але за допомогою вдалої політичної діяльності змогли досягти харизми (вдалий приклад – Чінгіс-хан). Інші (наприклад, Таньшихуай – засновник Сяньбійської держави у ІІ ст.), володіючи харизмою, змогли досягнути влади, перевершивши традиційні системи наслідування і влади. Сучасна англійська монархія також поєднує в собі елементи традиційного і раціонального панування, але не позбавлена і деякого харизматичного ореолу» [20, c. 16].

Однак, як неодноразово підкреслював сам М. Вебер, «чим більш чужі світу» ідеальні типи, тим краще вони проявляють свої евристичні функції». Не випадково типологія трьох форм панування не втратила своєї привабливості й активно використовується в сучасних політико-антропологічних дослідженнях. Зокрема, при дослідженні влади в контексті класичного і сучасного політико-антропологічного дискурсу ми звертаємось до веберівських понять «традиційної», «харизматичної» і «раціонально-правової» влади [39].

Окрім вище зазначених методів, які є обов’язковими для будь-якого політико-антропологічного дослідження, в сучасній політичній антропології має використовуватись також прогностичний метод, який полягає у дослідженні перспектив подальшого розвитку політичної антропології як теоретичної і практичної дисципліни. Завдяки використанню цього методу доводиться, що політична антропологія має тенденцію до подальшого розвитку. Це проявляється у появі нових субдисциплін, присвячених різноманітним аспектам антропологічного підходу до дослідження влади та владних відносин, як то, наприклад, антропологія влади.

Окрім методів, політична антропологія має ще й методологічні підходи. Серед яких слід виокремити функціоналізм, структуралізм та неоеволюціонізм.

Слід зазначити, що функціоналізм виступає одночасно в якості конкретного методу і в якості наукового напряму в фокусі уваги якого знаходиться вивчення функцій, що виконує певний соціальний інститут для підтримання стабільності всієї системи. Кожна система являє собою певну цілісність, всі елементи якої взаємопов’язані і кожен виконує певну функцію відповідно до певних законів функціонування системи. При цьому функції системи можуть змінюватись в процесі її історичної динаміки..

З появою функціоналізму методологія наукових досліджень значно змінилася. Якщо за домінування еволюціоністських поглядів в науці дослідників цікавило питання про історичне походження тих чи інших явищ, то з появою функціоналізму вони зосередили увагу на закономірностях пов’язаних з функціонуванням їх в культурі. При цьому антропологи того часу дистанціюються від інших суспільних наук, вважаючи, що останні сформувалися в процесі вивчення європейських суспільств, і, відповідно, їх методи не підходили для дослідження примітивних суспільств, якими, власне, і цікавились політантропологи.

Функціоналізм значно вплинув на суспільну свідомість європейців, адже певна частка «явищ, процесів, звичаїв та вірувань, почали сприйматися не як «дикунство», а як життєздатні елементи культури. Визнання традиційних інститутів влади в якості повноправних елементів культури передбачало відповідне відношення до них з боку політиків, що намагалися адаптувати їх у відповідності до своїх намірів» [20, 18].

Одним з найяскравіших представників функціоналізму в політичній антропології є А. Рєдкліф-Браун, який в своїй праці «Африканські політичні системи» ввів в обіг поняття «соціальної рівноваги», яка передбачала існування в суспільстві групових інтересів і обумовлених ними конфліктів. Саме вирішення таких конфліктів і забезпечує стабільність системи. Також він підкреслив інтегруючу роль символів і ритуалів в консолідації групових інтересів і цінностей [133].

Структуралізм, як і функціоналізм, можна розглядати і як конкретний метод, і як методологічний напрям. Як вже зазначалося, цейметод заснований на виявленні стійких зв’язків всередині системи. Витоки структуралізму містяться в працях Дюркгейма, але найбільш ґрунтовним розробником структуралізму в політико-антропологічній науці є, на нашу думку, французький антрополог К. Леві-Строс. Звідси, власне, і походить назва цього методологічного напряму антропологічних досліджень – французький структуралізм. За К. Леві-Стросом головне завдання антрополога полягає у «виявленні певних прихованих за кожним явищем зв’язків, що можуть не усвідомлюватися повсякденним досвідом». В своїй праці «Структурна антропологія» він розробив цей метод на прикладі міфів, тотемізму та ритуалів [94].

Неоеволюціонізм виник в середині 50-х рр. ХХ ст., коли політантропологи зрозуміли необхідність відходу від локальних емпіричних досліджень і зосередились на систематизації накопиченого матеріалу. На відміну від класичного еволюціонізму, неоеволюціонізм запропонував більш ґрунтовну і одночасно більш гнучку теоретичну парадигму, адже його прихильники відмовились від аналізу еволюції суспільства виключно з точки зору прогресу і зосередились не тільки на класифікації явищ, а й причинах культурних змін.

Засновником неоеволюціонізму є Л.Уайт, але, слід зазначити, що з часом цей напрям отримав широке розповсюдження і у Європі. Серед європейських розробників цього напряму найяскравішою постаттю, на наш погляд, є Класен. Основні ідеї якого, викладені в праці «Рання держава», наведені вище, як приклад історично-порівняльного методу.

Окрім цього Ж.Баланд’є виокремив генетичний підхід, який, за його словами, є першим і найбільш амбіційним в історії політичної антропології. Завдяки ньому досліджуються проблеми походження та еволюції королівської влади, первісної держави, а також перехід від суспільств, заснованих на кровній спорідненості, до політичних соціумів і т.д. його ілюструють цілий ряд робіт, починаючи з праці B.Маклойда: W.C.MacLeod. «The Origin and History of Politics» (1931).

А також динамічний підхід, присвячений аналізу динаміки структур та системи взаємовідносин, які цю структуру складають. При цьому враховують всі несумісності, протиріччя, напруги, приблизність та зовнішній вплив. До розробників цього підходу Ж. Баланд’є відніс Є. Ліча.

Термінологічний підхід, який полягає уточнені змісту категоріального апарату і є, на даний момент, не завершеним. Адже як ми вже підкреслювали, сьогодні політична антропологія використовуєпонятійний апарат політології, щодо специфічної для політичної антропології термінології, то тут у середовищі самих політантропологів немає єдності: деякі використовують термін «традиційне суспільство», «доіндустральний соціум», а деякі «рання держава» або «традиційна держава». До того ж, як зазначає Істон, сам предмет політичної антропології не має чіткого визначення, у зв’язку з тим, що більшість концептуальних проблем ще не вирішено. Підтвердженням цієї тези слугують наведені у цьому розділі визначення предмету політичної антропології різних поілтантропологів.

Так чи інакше, всі запропоновані вище методологічні підходи значно вплинули на становлення і розвиток політичної антропології, адже кожен з них зосереджує увагу на певних аспектах, а їх поєднання дозволяє побачити цілісну картину наукових здобутків політантропологів різних країн і різних напрямів.