Політичну антропологію розглядають як частину антропологічної науки, яку, в свою чергу, можна визначити як сукупність наукових знань про природу людини та її діяльність. Однак, серед сучасних дослідників не має єдиної точки зору щодо походження самого терміну «антропологія» та взагалі антропології як науки. Деякі дослідники (С. Сегеда та інші) вважають, що термін «антропологія» (з давньогрецької – «наука про людину», від слів «антропос» – людина та «логос» – наука) ввів в науковий обіг видатний давньогрецький мислитель – Аристотель, який використовував його для визначення духовної природи людини. Інші (В. Добрєньков, А. Кравченко) наполягають на тому, що поняття «антропологія» давні греки взагалі не використовували: «Подібне на нього слово «антропологіос», яке один раз використав Аристотель в «Нікомаховій етиці», означає не іменник жіночого роду, а дієприслівник чоловічого роду й українською мовою дослівно перекладається, як «той, хто говорить про людину» [143, c. 26]. На думку цих дослідників, термін «антропологія» з’являється лише в ХVI ст. в Германії в назві анатомічної праці М. Гундта «Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини й члени людського тіла», де йдеться про фізичний устрій людського тіла.
Сучасна антропологія бере початок з філософського антропологізму мислителів ХVІІІ-ХІХ ст., згідно з яким, тільки виходячи з людської сутності, можна розібрати систему уявлень про природу, суспільство, пізнання. Але антропологія з самого початку свого існування мислилась ширше, ніж просто філософське осмислення проблем людської сутності, окрім філософської антропології до її складу входили й інші дисциплінарні концепції. Антропологи, які досліджували примітивні суспільства були фахівцями з різних областей наукового знання: історики, археологи, етнографи, соціологи тощо, що згодом й призвело до диференціації антропологічного знання, а філософська антропологія взагалі була виведена за межі власне антропології.
Таким чином, антропологію можна визначити як науку, що поєднує в собі безліч напрямів та субдисциплін: фізична, історична, політична, соціальна, етнічна, екологічна, гендерна, педагогічна та практична антропологія, антропологія влади, права, насильства, організацій, конфліктів тощо, які досліджують фізичний, культурний, соціальний, політичний розвиток людини й людського суспільства.
Сьогодні, слідом за К. Леві-Стросом, антропологічну науку традиційно розділяють на дві великі частини: фізичну антропологію, яка вивчає утворення та еволюцію людських рас та культурну або соціальну антропологію, яка вивчає господарський уклад, звичаї, традиції та ритуали доіндустріальних народів, а також їх соціальні структури та владні відносини.
Політичну антропологію прийнято розглядати як окрему наукову дисципліну в межах соціальної антропології. Але, якщо предметом соціальної і фізичної антропології є антропосоціогенез, тобто, вивчення людського роду з самого початку його існування (з архантропів – людей, що формуються і закінчуючи неоантропами або «людьми розумними»), то політичну антропологію, в самому загальному сенсі, можна визначити як антропологічну дисципліну, яка вивчає вже сформовані народи світу з метою виявлення особливостей політичної організації в історичній динаміці.
Але слід зазначити, що до середини ХХ ст., необхідність існування політичної антропології як окремої дисципліни піддавалась сумнівам як філософами та політологами, так і антропологами. Прикладом може слугувати проведене в 1952 році у Сполучених Штатах Америки засідання – International Symposium on Anthropology, на якому політичній антропології не було приділено жодної уваги. В наступні роки антропологи продовжували відзначати відсутність спеціальної тематики політико-антропологічних досліджень, однак, при цьому, деякі з них (І. Шапер та інші) визнавали, що вони свідомо ігнорують порівняльне вивчення політичної організації примітивних суспільств. Звідси й непорозуміння та хибні твердження, які призводили до виключення політичної спеціалізації при дослідженні великої кількості суспільств.
Однак, не дивлячись на невизнання, політантропологи продовжували свої дослідження спочатку доколоніальних суспільств, а потім колонізованих та деколонізованих, відзначаючи вплив процесу колонізації на ці соціуми та зміни або відсутність змін у сфері владних відносин. Практичні дослідження отримали теоретичне обґрунтування, що не могло не сприяти визнанню політологами та антропологами політичної антропології в якості окремої дисципліни. Так Ж. Алмонд зробив із неї умову будь-якої компаративістської політичної науки. Р. Арон констатував, що так звані слаборозвинуті суспільства «близькі до того, щоб зачарувати політологів, що бажали сховатися у західний індустріальний провінціалізм». С. Паркінсон почав розуміти, що вивчення політичних теорій повинно бути довірене соціальним антропологам.
Слід також відзначити, що перші дослідження, в яких розробляється проблематика політичної антропології з’явилися у 1920-х рр. ХХ ст., коли були опубліковані праці У. Макліда (1924 р.) та Р. Лоуї (1927 р.). Тобто ми вже можемо говорити про виокремлення політичної антропології у межах загальної антропологічної науки. Саме тоді починає ставитися питання про витоки та первісні форми держави. При цьому слід зазначити, що у роботі У. Макліда використовувались практичні дослідження американських етнографів, а праця Р. Лоуї була присвячена ролі внутрішніх (тих, що сприяли соціальній диференціації) та зовнішніх (тих, що виходили з процесу завоювання) чинників утворення держави, але, слід зазначити, що обидві носили скоріше теоретичний характер. У 1930-х роках зростає кількість практичних досліджень, паралельно розвивається теорія та методологія. Найбільш стрімкий прогрес відбувається в африканістиці, коли в 1940 році в світ виходять три знакові роботи: дві праці Е. Еванса-Прітчарда, присвячені нуерам, де автор говорить про політичні інститути та відносини влади у народу, у якого фактично не було чіткої системи керівництва, порівнюючи їх з політичною системою сусідів нуерів – суданців. Третя робота «Африканські політичні системи», вихід в світ якої вважається офіційною датою народження політичної антропології, є збірником, у співавторстві з М. Фортесом, присвяченим політичним системам африканських народів, де у передмові робиться спроба надати політичній антропології окремого наукового статусу та відмежувати її від політичної філософії [197].
Для радянської науки термін «політична антропологія» був неприйнятним, адже згідно з марксистською теорією, політика існувала лише в класовому суспільстві, тоді як відносини в архаїчними суспільствах не могли вважатися політичними. Таким чином, для позначення таких відносин потрібний був інший термін, і в 70-ті рр. ХХ ст. радянські етнографи запропонували називати такі відносини потестарними (від лат. potestars – влада), а Л. Куббель в праці «Нариси потестарно-політичної етнографії» назвав політичну антропологію потестарно-політичною етнографією. Але слід зазначити, що, не зважаючи на офіційне ігнорування, термін «політична антропологія» поступово увійшов до радянського наукового дискурсу, й з середини 80 рр. ХХ ст. все частіше почав зустрічатися в працях етнографів-антропологів.
Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що, не дивлячись на доволі довге ігнорування як у західному науковому товаристві, так і у радянському, політична антропологія виокремилась в якості самостійної дисципліни.
