Становлення політичної антропології

В науковому співтоваристві й досі не вироблено чіткого уявлення стосовно становлення політичної антропології. Причина цього криється, насамперед, в тому, що політична антропологія доволі молода дисципліна, і, відповідно, політико-антропологічне знання ще не повністю досліджене та систематизоване.

Так, наприклад, В. Бочаров зазначає: «Виникнення політичної антропології тісно пов’язане з колоніальними захопленнями ХІХ-ХХ ст., в ході яких активно почали вивчатися примітивні суспільства, завойовані європейцями». Тобто, на думку цього дослідника, з самого початку політична антропологія виникла як прикладна дисципліна, яку використовували для організації ефективного управління примітивними народами. Традиційні суспільства, які в даному разі виступали об’єктами дослідження для європейських дослідників, значно відрізнялись від тих, які вони вивчали досі. За словами В. Бочарова, в таких суспільствах «політична сфера як спеціалізована сфера людської діяльності або взагалі була відсутня, або була представлена в ледь помітній і незвичній для європейців формі» [20, c.16].

Слід зазначити, що європейці були здивовані тим фактом, що замість очікуваного ними хаосу, життя примітивних народів було засноване на суворих правилах і порядку, що ґрунтувалися на жорсткому табуюванні, якому неухильно слідували всі члени традиційного соціуму, про що піде мова в наступному розділі. Таким чином, такі суспільства виявились кардинально відмінними від звичних для колонізаторів європейських суспільств і, відповідно, постало питання про пошук нових теоретичних підходів та методів дослідження, які й оформились, згодом, в нову дисципліну – політичну антропологію.

Тобто політична антропологія, за В. Бочаровим, виникає як теоретичне осмислення європейцями свого досвіду по організації управління в колоніях, яке об’єктивно потребувало використання нових наукових підходів. «Політична антропологія виникла насамперед як осмислення великого соціального експерименту, в ході якого була зроблена спроба використання науки для організації ефективного управляння примітивними народами». При цьому, на його думку, головна причина прагнення європейських колонізаторів якнайскоріше організувати ефективне управління колоніями криється в бажанні отримати прибуток. Але він відзначає, що отримання прибутку шляхом використання економічних важелів в традиційних соціумах було неможливим внаслідок дуже низького рівня їх соціально-економічного розвитку, адже для таких народів характерною була відсутність приватної власності, найманої праці і т.п. Тому, як зазначає В. Бочаров, «тільки не економічне стимулювання, що реалізовувалося через систему соціально-економічного управління, могло стати інструментом для отримання прибутку» [20, c.18].

Інший російський політантрополог М. Крадін зауважує, що дійсно особлива увага до проблеми управління колоніями в Британський імперії стимулювала увагу до проблематики, якою займалися й займаються політичні антропологи, що призвело до створення окремої дисципліни – політичної антропології. Більш того, деякі антропологи, за його словами, всіляко підкреслювали практичну важливість своєї діяльності перед колоніальною адміністрацією, наполягаючи на необхідності співробітництва вчених та влади (К. Клаксон, Б. Малиновський, Е. Еванс-Притчард та інші) [83, c. 34].

Так К. Клаксон зазначає, що практична антропологія може принести користь, адже вона містить методики збору інформації стосовно діагностики та інтерпретації людської поведінки. Антропологія включає в себе цілу низку узагальнень, що вибудовувались на протязі доволі довгого проміжку часу, тому не використовувати їх може державний діяч, адміністратор чи соціальний працівник тільки внаслідок відсутності знань з цього приводу. Інтелектуальні основи розвитку антропології були пов’язані з завданням покращення життя людей за допомогою знання, тому що саме соціальні науки надають можливість розуміти та передбачати майбутнє, прискорювати бажані процеси, розширювати можливості якщо не контролю за ситуацією, то її успішної адаптації.

Б. Малиновський також підкреслює практичну роль антропології: «Наука починається з її практичного застосування. Роль антропології – пошук оптимального поєднання традиційного образу життя туземців зі змінами, які несе в собі західний вплив».

Е. Тейлор вважав антропологію «політичною наукою» і був переконаний, що її використання покращить умови людського існування.

Не секрет, що дослідження в період колоніалізму фінансувалися урядовими та приватними структурами. Прикладом може слугувати той факт, що антропологія використовувалась з 1098 року в британських колоніях, наприклад, Нігерії з метою формування двох моделей керування: прямої та опосередкованої. Перша модель передбачала докорінне руйнування традиційної системи влади, друга – збереження традиційних інститутів і звичаїв та управління із залученням місцевих вождів, що знаходились під контролем колоніальної адміністрації. Дослідники відзначають, що опосередковане управління було більш характерним для британських колоній, а пряме – для французьких. Але, слід зазначити, що французи, які з самого початку практикували пряме управління, згодом перейшли до опосередкованого, а елементи як прямого, так і опосередкованого управління існували як в британських, так і в англійських колоніях.

В той же час, за словами М. Крадіна, «нерідко саме етнографи-антропологи виступали в ролі захисників туземних народів або протестували проти свого використання в якості інформаторів для урядових, військових та розвідувальних відомств» [83, c.34].

Таким чином, існує принаймні дві точки зору стосовно проблематики витоків політичної антропології. Згідно з першою, спочатку вона сформувалась виключно як прикладна дисципліна, і тільки згодом – як теоретична. Відповідно до другого, політико-антропологічні дослідження з самого початку розвивалися у двох напрямках – теоретичному й практичному.

Найбільш прийнятним, з наукової точки зору, є другий підхід, згідно з яким політична антропологія виникла як практична дисципліна, покликана на основі детального вивчення доколоніальних суспільств – їх побуту, традицій, менталітету та особливостей організації владних відносин – організувати ефективне управління колонізованим населенням, але в той же час, вона формується і як теоретична дисципліна, заснована на ґрунтовному теоретичному та практичному вивченні примітивних народів, тому що вони були кардинально відмінними від звичних для європейців розвинутих індустріальних суспільств.

Спеціалізована література з політичної антропології переважно складається з двох основних масивів. Перший – праці, присвячені ґрунтовному дослідженню африканських, так званих архаїчних суспільств: «Африканські політичні системи» М. Фортеса і Е. Еванса-Притчарда, «Політична антропологія» Ж. Баланд’є та інші. Другий – збірники статей з політико-антропологічної проблематики: «Політична антропологія» М. Шварца, В. Тернера і А. Тюддена і двотомна «Антропологія влади» російського автора В. Бочарова.

Тому точка зору М. Крадіна пов’язана з думкою про те, що основний масив наукової літератури з політичної антропології вже створено і проблемою й досі залишається тільки створення компартивістських, узагальнюючих кроскультурних досліджень виявляється не зовсім обґрунтованою. Політична антропологія зараз читається у більшості провідних вузів Заходу, Росії (переважно для студентів політологів, соціологів та етнографів) і в деяких вузах України (для магістрів політології), а навчальних посібників по цій дисципліні майже не має. В Росії є, по суті, лише «Політична антропологія» М. Крадіна та «Політична антропологія» під редакцією В. Іл’їна, О. Панаріна, Д. Бадовського.

До того ж не всі роботи, як вже зазначалося вище, враховують здобутки західних політантропологів. Так, наприклад, автори «Політичної антропології» О. Панарін та інші визначили цю дисципліну як «гуманістичну політику» або «політику, орієнтовану на людину», проігнорувавши, таким чином, загальноприйнятий формат цієї дисципліни. Зокрема, в розділі ІІІ «Homo politicus» цієї праці йдеться про те, що політична антропологія – наука про «людину політичну» як суб’єкт політичної творчості, його можливості, межі, специфіку його впливу на соціальне й духовне середовище суспільства. І далі вони зазначають: «Політична антропологія протистоїть «системному» фетишизму – уявленню про автоматично діючі механізми влади і управління, про людину як «малу величину», що поступово зникає в політичному процесі, а також вузьколобому прагматизму, що не бере до уваги гуманістичний, ціннісний вимір політики». На думку В. Іл’їна, О. Панаріна, та Д. Бадовського, ціннісні пріоритети політичної антропології виражаються в принципі: не людина для суспільства, а суспільство для людини. Таким чином, в якості основного завдання політичної антропології вони бачать гуманізацію політики, яку трактують як захист людини від жорстоких політичних технологій та «мегамашини влади», можливість творчої самореалізації особистості в політичній діяльності, де цілі «великої політики» співвідносяться із запитами особистості [114, c. 88]. Таке ігнорування західної наукової традиції, щодо політико-антропологічного знання виявляється не зовсім об’єктивним та науково обґрунтованим.

Щодо українських авторів, слід зазначити наступне: в Україні є навчальний посібник «Антропологія» М. Юрія з суто антропологічною проблематикою без політичної складової та підручник «Філософія політики» В. Андрущенко та інших з розділом, присвяченим політичній антропології. Але цього явно не досить. До того ж, як вже зазначалося, ці підручники є далекими від досконалості. Так, наприклад, в підручнику В. Андрущенко мова йде про моральне спрямування як людиновимірний зміст політики, гуманітарну експертизу владно-державних дій і т.п., що, як і у випадку з В. Іл’їним та іншими, свідчить про ігнорування загальноприйнятого в західному науковому співтоваристві формату цієї дисципліни.

Не можна погодиться й з точкою зору про те, що політична антропологія – дисципліна, так би мовити, мертва, адже вона вивчає архаїчні суспільства. Деякі авторитетні антропологи (К. Клаксон та інші) побоювалися, що їх дисципліна приречена стати «незручним науковим склепом», тому що сьогодні з етнічної карти світу поступово зникає сам об’єкт традиційних антропологічних досліджень – архаїчні суспільства, що не зазнали впливу Західної цивілізації. До того ж проблематика еволюції інститутів влади в первісності й вивчення процесів виникнення державності все більше і більше становляться суто академічними темами. Дійсно, наукові праці провідних політичних антропологів зосереджені насамперед на дослідженні архаїчних (доіндустріальних) суспільств, що значно звужує можливість використання даної дисципліни в сучасному науковому дискурсі. Але, вже сьогодні у вітчизняній і західній науковій традиції сформувалися новітні потреби, що роблять вельми актуальним дослідження владної проблематики в контексті антропологічного дискурсу. Так, останнім часом значно збільшився інтерес до витоків, структури та природи владних відносин як в традиційних, так і в сучасних соціумах.

Таким чином, політичну антропологію можна розглядати як дисципліну, що динамічно розвивається, не тільки внаслідок розвитку самої дисципліни та вдосконалення її методів, а й внаслідок еволюції та ускладнення самого суспільного процесу й політичної науки в цілому.