Розділ 2. Традиційні суспільства як основний предмет дослідження

Витоки влади

 

Як вже було зазначено вище, політична антропологія доволі довгий час цікавилась виключно традиційними суспільствами, а тому загальні принципи організації владних відносин в таких соціумах виступали в якості основного предмету дослідження цієї наукової дисципліни. Ми, як і більшість провідних політантропологів, вважаємо, що зрозуміти політичну поведінку та структуру владних відносин у представників сучасних індустріальних суспільств можна, зокрема, завдяки детальному вивченню витоків влади та психофізіологічних механізмів її організації на ранніх етапах соціогенезу й виявленню їх елементів в сучасному суспільстві.

Головна відмінність політико-антропологічного розгляду примітивних суспільств полягає в тому, що, наприклад, історики, етнографи та соціальні антропологи цікавляться дослідженням структури примітивного суспільства, побуту примітивних народів, тоді як політантропологи, окрім дослідження самої системи владних відносин у традиційних народів, зосередили увагу також на причинах її виникнення, на тому, чому доволі довгий час в архаїчних суспільствах існувала чітка владна ієрархія, на основних механізмах здійснення влади в традиційних державах.

Але перед тим як перейти до розгляду цієї проблематики варто зосередитись на політико-антропологічному баченні поняття «традиційна держава», запропонованому Ж. Баланд’є. У спрощеному вигляді його можна звести до наступних положень: 1) традиційна держава повинна мати певну територію, яка є опорою політико-адміністративного апарату; 2) вона потребує єдиного апарату управління, здатного утвердити безпеку всередині території та на кордонах; 3) в межах традиційної держави політичний простір має бути організований таким чином, щоб він відповідав ієрархії влади й авторитету та забезпечував виконання засадничих рішень по всій країні, яка перебуває під її юрисдикцією; 4) в такій державі засіб панування знаходиться в руках меншості, що посіла монополію на прийняття політичних рішень, вона як така перебуває понад суспільством, спільні інтереси якого, втім, повинна захищати.

Стосовно останнього положення слід зазначити, що, за словами Ж. Баланд’є, новітні антропологічні дослідження, забороняють надалі ігнорувати факт ефективного та тривкого панування певної меншості в межах традиційної держави. При цьому, він зазначає, що боротьба за владу в межах цієї меншості сприяє скоріше її посиленню, ніж послабленню, тобто політичний клас «твердішає» й досягає максимального ступеня влади, яка належить йому як групі.

Серед недоліків традиційної держави Ж. Баланд’є виокремлює: слабку здатність пануючої верхівки змусити усіх до визнання зверхності політичного центру та майже постійну загрозу територіальної сегментації. Крім того, ця форма політичної організації суспільства, на думку цього дослідника, загалом відповідає патрімоніальному типові, визначеному М. Вебером, де суверен є розпорядником влади завдяки особистим якостям та на підставі повеління богів або предків. Це дозволяє йому діяти від імені традиції, яка розглядається в якості непорушної, і вимагати покірності, відмова від якої рівнозначна зраді. Ж. Баланд’є зазначає, що в таких державах «влада й авторитет в такій великій мірі персоналізовані, що публічний інтерес, втілений у посаді, важко відокремити від приватного інтересу того, на кого покладено цю посаду» [11, c. 163].

Переходячи до розгляду проблематики витоків влади та основних механізмів її здійснення в суспільствах з примітивною організацією (потестарних системах), зазначимо, що одним з найґрунтовніших розробників цієї проблематики є російський політантрополог В. Бочаров, але його аналіз містить забагато психології і замало конкретики, тому ми значно розширили та доповнили його як за рахунок праць інших авторів (Ж. Баланд’є, В. Тернера, Е. Колсон та інших), так і за рахунок власних міркувань.

В цьому розділі читачам пропонується доповнене та систематизоване політико-антропологічне знання про витоки влади, основні механізми її здійснення в традиційних суспільствах, а також її психофізіологічні, символічні та світоглядні ресурси, часову, вікову та гендерну детермінацію примітивного соціуму.

Так, не можна не погодитись з точкою зору В. Бочарова про те, що «процес формування перших соціальних норм можна вважати початком становлення потестарних (владних) відносин між людьми, так як слідування нормі, це завжди підкорення, а її порушення передбачає покарання з боку всього суспільства або його частини» [21, c. 174]. Але, якщо говорити про те, що інституціоналізовані механізми фізичного примушення були майже відсутніми в примітивних суспільствах й використовувались доволі рідко, виникає питання: яким чином зберігався порядок всередині первісного соціуму і взагалі забезпечувалось його виживання? А відповідь на нього криється в неухильному слідуванні усталеним традиціям, звичаям та ритуалам, яку ми можемо умовно назвати «владою традиції».

Тут буде доречним навести думку Г. Спенсера, який вважав, що найперший та найзагальніший вид уряду – уряд обрядів, звичаїв та суспільних церемоній, який він визначив як «обрядовий уряд».

З політико-антропологічної точки зору, сама влада традицій і мала в собі ті першооснови потестарних відносин, які й сьогодні зберігаються в соціально-економічних системах. Тому, саме основні механізми здійснення такої влади, їх становлення та функціонування в суспільствах різного рівня розвитку – від архаїчних до сучасних – становить один з основних інтересів дослідників політико-антропологічної проблематики.

Політантропологи та етнографи які досліджували традиційні суспільства зазначають, що реалізація соціальних норм здійснювалась індивідом примітивного соціуму переважно несвідомо, тобто в якості священної необхідності, яка не підлягала критиці або перегляду. Так, М. Фолртес та Е. Еванс-Прітчард зазначають: «Африканці нічого не знають про сили, що визначають їх соціальну поведінку. Соціальна система трансформується у них у вигляді священної необхідності, де фігури, що її складають, не підлягають перегляду» [197].

Певна частка несвідомої або автоматичної поведінки притаманна й представникам сучасних суспільств, однак, слід зазначити, що психофізіологічні механізми, що супроводжують цю поведінку дещо відмінні від тих, які лежали в основі поведінки представників традиційних соціумів, про що більш детально піде мова в наступному розділі.

Влада традиції ґрунтувалась також на низькому рівні раціонального осмислення дійсності, характерного для представників архаїчних соціумів. В результаті чого й відбувалось, власне, неухильне слідування традиціям та нормам, закріпленим в таких соціумах.

Тут ми, знову ж таки, не можемо цілком погодитись з В. Бочаровим, який бачить причину панування влади традиції над представниками доіндустріальних соціумів не стільки в слабкому рівні теоретичного мислення й необхідності слідувати нормам поведінки, закріпленим в тому чи іншому соціумі, скільки у ролі мови в якості регулятора суспільної та політичної поведінки.

Так, він вважає, що слово виконує в теоретичному мисленні «функцію абстракції і кодування предметів й слугує засобом відтворення наглядово-дієвих ситуацій та встановлення зв’язків між предметами, що входять до складу наглядово-дієвої ситуації в певній понятійній системі». Такий тип мислення, на його погляд, «дає підстави передбачити можливість виникнення норм поведінки на ранніх стадіях суспільної еволюції шляхом абстрагованих від конкретно-наглядової діяльності індивіда інтелектуальних операцій, що здійснювались в категоріях мови» [21, c. 175]. Це не зовсім відповідає дійсності, адже, наприклад, у представників сучасних суспільств з мовним апаратом все гаразд, але іноді ступінь підкорення владі в таких суспільствах значно нижчій, ніж у соціумах де панує влада традиції.

Ближчою до істини, на наш погляд, є точка зору стосовно того, що при формуванні поведінкової моделі індивід міг використовувати свій попередній практичний досвіді або досвід інших людей. При цьому такі операції проходили несвідомо – без участі мови, без попередньої внутрішньої комунікації. На думку політантропологів, пояснити це можна нетотожністю розвитку людського інтелекту, де практичне втілення тих чи інших дій передує теоретичному та мовному мисленню. Подібне явище психологи спостерігали в процесі розвитку психіки дитини. Зокрема, науково встановлено, що спочатку дитина вчиться діяти, а потім вже говорити. При цьому її слова в певній мірі є результатом практичного вирішення того чи іншого завдання. На певному етапі свого розвитку дитина в словах не може встановити, що було раніше, що пізніше.

Відповідно до цього соціальні норми поведінки формувалися не внаслідок комунікації, а завдяки, насамперед, певній практичній діяльності, тобто майже без участі слова як регулятора поведінки.

Тобто ми цілком можемо припустити, що в основі поведінки представника архаїчного соціуму лежали випадкові поведінкові акти, які повністю відповідали потребам системи й таким чином перетворились на суспільну норму. Причина такого перетворення лежить, на думку В. Бочарова, в психології примітивної людини. Так, визначальним психічним механізмом, що забезпечував перетворення такого випадкового поведінкового акту в суспільну норму, на його думку, є феномен навіювання, яке реалізується в процесі психологічної взаємодії людей, коли вони прививають іншим (свідомо або несвідомо) ті чи інші психічні стани, цінності, установки і т.п. При цьому інформація, що навіюється, сприймається індивідом при зниженому ступені усвідомлення та критичності, і стає внутрішньою установкою, котра направляє, регулює та стимулює психічну та фізичну активність, що реалізується при тому чи іншому ступені автоматизму. На це звернув увагу й В. Бехтерев, який, зокрема, зазначає: «Навіювання як фактор заслуговує ретельного вивчення для історика та соціолога, інакше цілий ряд історичних, соціальних та політичних явищ отримають неповне, недостатнє і, навіть, інколи, невідповідне пояснення». На його думку, в повсякденному житті ми нерідко зустрічаємось з мимовільним навіюванням, яке цілком можливо може відбуватися непомітно для особи, на яку воно направлене й тому не викликає з її боку опору. В. Бехтерев вважає, що воно не обмежується окремими особами та властиве для цілеспрямованого навіювання, а також не потребує для себе ніяких незвичних умов подібно до навіювання у стані гіпнозу, а діє на всіх і на кожного в різних умовах, тобто його дія, як і дія взаємонавіювання набагато ширша, ніж можна було б думати з самого початку. І далі він зазначає: «Мимовільне навіювання і взаємонавіювання, як ми його розуміємо, є явищем загальним» [14, c. 88].

Політантропологи вважають, що схильність до навіювання на ранніх етапах розвитку людства була більш значущою. Причину цього дослідники вбачають в слабкому розвитку теоретичного мислення у представників примітивних народів, адже, згідно з дослідженнями, теоретичне мислення значно зменшує ефект навіювання. Відбувається це завдяки тому, що в процесі еволюції людської психіки спілкування між людьми стає менш емоційним за рахунок розвитку понятійно-категоріального апарату, який відіграє роль свого роду смислового бар’єру. Саме це і пояснює той факт, що у більш розвинутих суспільствах роль навіювання знижується та зростає роль переконання, яке, на відміну від навіювання, що діє на людей з недостатнім рівнем логічного мислення, може діяти на індивідів, наділених високим ступенем логічного мислення. Сучасні дослідники також підтверджують, що процеси навіювання найбільш активно відбуваються там, де індивід є найбільш сильно інтегрованим в колектив, а це найбільш характерно для представників архаїчних соціумів.

Наступним психологічним механізмом, що відіграє дуже важливу роль в міжособистісній взаємодії і дуже часто визначає соціальну та політичну поведінку людей, є наслідування. В. Бочаров вважає, що такий акт слугував джерелом заражаючої емоції, коли спочатку позитивна емоція виникала у індивіда, який здійснив поведінковий акт, що призвів до задоволення тієї чи іншої потреби, а тому механізм емоції слугував в якості гаранту відтворення дії, що призвела свого часу до переживання позитивних емоцій, закріпивши її в якості позитивної дії. Саме цей механізм, на його думку, лежав в основі формування влади традицій, яка виступала в якості ефективного механізму регулювання суспільної поведінки представників архаїчного соціуму та забезпечувала не тільки внутрішній психологічний контроль за додержанням індивідом норм поведінки, але й контроль суспільства, адже будь-яке індивідуале відхилення від будь-якої звичної для суспільства поведінки невпинно викликало сильну негативну емоційну реакцію з боку інших членів колективу. В. Бочаров вважає, що контроль з боку архаїчного соціуму за дотриманням норм поведінки навряд чи міг бути зумовлений психічним механізмом, в основі якого було б раціональне усвідомлення небезпеки для всього соціуму: «Антагонізм проти порушення звичної поведінки з боку оточуючих був рефлекторною реакцією, що супроводжувалася емоціями, які не були викликані свідомим осмисленням» [21, c. 176].

Як вже неодноразово зазначалося, ми, на відміну від В. Бочарова та В. Бехтерева, не схильні відводити визначальну роль психологічним чинникам. На наш погляд, в основі поведінки представників традиційних суспільств лежала скоріше не позитивна емоція, а необхідність слідування певній нормі або традиції, при чому ця необхідність носила як психологічний, так і соціальний характер. Порушення норми передбачало осудження, а іноді й покарання з боку всього соціуму. І викликано це було не жорстокістю представників архаїчного суспільства, а, перш за все, потребою забезпечення виживання соціуму. Елементарне усвідомлення цієї необхідності членами традиційного суспільного організму, або, хоча б його керівництвом, і було характерним для людей з низьким ступенем раціонального осмислення та усвідомлення дійсності. Навіювання дійсно мало місце, але ключовим все ж таки слід визнати механізм наслідування. Тобто, певний поведінковий акт, що призвів до бажаних для окремого індивіда або всього соціуму практичних, а не психологічних результатів та закріплявся в якості норми поведінки.

Розуміння влади традиції, котра ефективно панувала над індивідом архаїчного суспільства неможливе без розгляду такої соціальної норми як табу. При цьому слід відзначити, що табу в якості норми поведінки має несвідомий характер, тобто реалізація табуювання членами первинного соціуму здійснювалася несвідомо. Як зазначає З. Фрейд, коли ми говоримо про табу, ми маємо на увазі «цілу низку обмежень, які впливають на життя первісних народів: то одне, то інше заборонено з невідомої причини, а їм і в голову не приходить замислитись над цим: вони підкорюються цьому як чомусь зрозумілому та переконані, що порушення призведе до жорстокого покарання» [166].

Існує велика кількість різноманітних заборон (табу), яких дотримувались представники первинних соціумів. Деякі дослідники схильні відводити забороні вирішальну роль в процесі становлення соціальності, вони вважають, що перше табу зумовило першу людину. І з цим не можна не погодитись, але ми все ж таки конкретизували би, що табуювання сприяло не стільки становленню архаїчної людини, скільки формуванню примітивного соціуму, здатного до відтворення та виживання.

Тут ми не можемо не погодить з антропологами в тому, що в основі неухильного слідування табу лежить насамперед психологічна емоція страху. Так, зокрема А. Брайант, який спостерігав прояви цього почуття у зулусів, виявив, що звичай табу, загальний для всіх первісних народів, є втіленням священного жаху. Зулуське слово «уквесаба» зазвичай перекладається як дієслово «боятися», але відображує почуття сильніше за страх, – це складне почуття – поєднання страху і поваги. Тому слово жах в даному контексті більше підходить. Таке дивне поєднання, було пов’язане безпосередньо з самими соціальними нормами, що, власне, і робило це почуття соціальним, на відміну від, наприклад, страху тваринного.

В даному контексті розглядаються, насамперед, психофізіологічні механізми заборони в контексті соціальної функції табу, яку вони розкривають у єдності соціологічної та психологічної складової. Дослідники констатують той факт, що наявність табу в якості психофізіологічної складової влади, забезпечувала певні емоційні переживання, що в кінцевому результаті призводило до підкорення індивіда існуючим правилам та нормам поведінки. Так, бразильський вчений Ж. Кастро, який займався виникненням почуття страху, зробив висновок, що у примітивних народів в основі механізму заборони лежить механізм умовних рефлексів, утворення яких супроводжується виникненням почуття страху.

Тому не можна не погодитись з тезою В. Бочарова про те, що «в усвідомленні соціально-психологічної ролі табу в його історичній перспективі, лежить ключ до розуміння влади традиції в тій її частині, яка забезпечувала підкорення за рахунок виникнення у тих, хто підкорювався, емоцій страху, тобто феномену психофізіологічного примушення, яке є важливим компонентом влади на всіх етапах еволюції» [21, c. 178].

Найросповсюдженішими з нам відомих табуацій були статева та їстівна. Саме вони були універсальними видами заборони у представників традиційних держав, а їх виникнення, на наш погляд, могло розглядатися як в якості свідомої дії, направленої на усунення конфліктів в колективі первісних людей, так і як результат психологічного почуття страху і поваги одночасно, про що йшла мова вище.

Як і більшість антропологів, ми вважаємо, що табу, як норма поведінки, сформувалася, перш за все, в процесі взаємодії старших й молодших і, відповідно, виступала як основа влади старших над молодшими. Тобто в даному контексті ми бачимо появу й закріплення вікової детермінації, яка є властивою і для представників сучасних соціумів у різних сферах життя, в тому числі, у сфері владних відносин, про що також піде мова в наступному розділі.

Ще одним вагомим й цікавим моментом в даному контексті є те, що табу були свого роду індикаторами соціально-політичної ієрархії в архаїчних соціумах. При переході індивіда з одного соціального статусу до іншого з нього знімались одні заборони та накладалися інші. Тобто табу, які регулювали поведінку індивіда або групи з більш низьким соціальним статусом, не були заборонами для осіб з вищим статусом. Таким чином, суспільна й політична поведінка членів примітивного соціуму варіювалась в залежності від положення в суспільній ієрархії. В результаті цього складалася ситуація, коли індивід (група) з більш високим статусом виступала в очах індивіда (групи) з низьким статусом як порушник тих заборон, яким він був зобов’язаний слідувати. За рахунок цього формувалася психологія керованих, що включала в себе емоцію страху та поваги по відношенню до керуючих, що, в свою чергу, дозволяло останнім здійснювати психофізіологічне примушення по відношенню до перших.

Таким чином, можна констатувати, що заборона, яка виникла як організуюче начало на ранніх етапах соціогенезу, з самого початку виступала в якості соціально-диференціюючої ознаки. Найяскравіше соціально-диференціююча роль заборони виявляє себе у сучасних етнографічних суспільствах, в яких й досі збереглися елементи традиційного суспільного устрою, в тому числі і табу, які реалізуються в поведінці людей, що належать до різних соціально-політичних прошаків суспільства. В таких країнах дуже часто те, що можна робити тим, хто керує, виступає в якості заборони для підлеглих. Але в даному контексті не слід забувати про те, що в таких суспільствах у вождів є свої табу, які не розповсюджуються на звичайних членів соціуму.

А серед основних витоків влади виокремлюються, насамперед, влада традиції, наслідування та табуації, що тим чи іншим чином забезпечували стабільність традиційної системи владних відносин. Але ще раз підкреслимо, що ми не згодні з тезою про те, що основними механізмами регулювання суспільних та владних взаємовідносин були психофізіологічні і наполягаємо на тому, що домінуючу роль відігравали соціальні фактори.

З нашою тезою про те, що у витоках влади лежали не стільки психофізіологічні чинники, скільки соціальні, погоджується і М. Крадін, який вважає, що основною умовою виникнення влади, тобто перерозподілу суспільства на тих, хто керує і на тих, ким керують та виникнення феномену вождівства впливають певні економічні та соціальні фактори. Серед основних – перерозподіл продуктів виробництва (землеробства, риболовлі, мисливства, ремісництва тощо), контроль за ресурсами, а пізніше – торгівлею, війна.

Слід зазначити, що при цьому сам вождь іноді не був власником ресурсів (наприклад, землі) або засобів виробництва але, в результаті покладених на нього функцій, розпоряджався ними та довіряв частину своїх повноважень помічникам на місцях, наприклад, старійшинам поселень навколо головного поселення. Тобто ми отримуємо ситуацію коли можливість використання людиною власності (колективної, державної тощо) залежить від її статусу.

Яскравий приклад наводить Р. Карнейро. Він пропонує уявити певну обмежену територію, наділену багатими ресурсами і оточену малопродуктивними землями (прикладом є території навколо Нілу, Тигру, Єфрату тощо). В таких умовах зростання населення призводило до збільшення навантаження на ресурси. Коли ресурси переставали забезпечувати потреби суспільства, починалася конкуренція за землю у вигляді гострих зіткнень. Оскільки можливості емігрувати фактично не було, слабкіші групи підкорювались сильнішим. А держава виникала тоді, коли вся долина об’єднувалась у межах єдиної політичної одиниці [83].

Окремої уваги заслуговує війна, оскільки саме завдяки їй лідер, по-перше, розширював свій вплив завдяки захопленню нових територій, по-друге збагачувався як за рахунок захопленого майна, так і за рахунок захоплених у полон, що могли використовуватись як робоча сила. Війна відігравала важливу роль і у житті інших членів соціуму, адже вона була засобом підвищення статусу – гарних воїнів лідери цінували та акумулювали навколо себе у вигляді дружини, відданої своєму правителю. Що, в свою чергу, слугувало вагомим аргументом для лідера у боротьбі за владу.

Таким чином ми бачимо, що якщо підкорювачі не завжди підкорювали несвідомо, як прагне запевнити В. Бочаров, а деякі механізми організації владних відносин свідомо підтримувались керівною верхівкою. Мало того, іноді інші члени соціуму підкорювались цілком свідомо, як у прикладі Р. Карнейро, бо просто не мали іншого вибору. Лідери ж були зорієнтовані на утриманні влади, звідси й влада традиції і табуації, які цьому процесу сприяли.

Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо, що політико-антропологічний погляд на витоки влади та основні механізми її здійснення в потестарних системах допомагає зрозуміти, що владні відносини сягають корінням в далеке минуле, а певні форми їх організації, що сприймалися дослідниками в якості архаїчних, можна відстежити й сьогодні в сучасних суспільствах різних типів. Прикладом в даному випадку можуть слугувати як постіндустріальні держави (Сполучені Штати Америки та інші), так і постколоніальні країни Центральної Африки та пострадянські соціуми Середньої Азії. Витоки влади містяться в процесі формування перших соціальних норм. Саме вони сприяли становленню потестарних (владних) відносин між людьми. В основі поведінки представників архаїчного соціуму була, так звана, влада традиції. Вона ґрунтувалась не лише на психологічних чинниках, а й на соціальних. Не дивлячись на низький рівень раціонального осмислення дійсності у представників архаїчних соціумів, вони все ж таки свідомо слідували, або під тиском всього соціуму чи його керівної частини змушені були слідувати цим нормам заради збереження, відтворення та виживання соціуму.