Предметна сфера дослідження

Політична антропологія довгий час цікавилась виключно архаїчними суспільствами, тому предметом її вивчення стали механізми та інститути влади і соціального контролю переважно доіндустріальних та посттрадиційних суспільств. З цим погоджуються більшість провідних політантропологів. Так, Ж. Баланд’є вважає, що завдання політичної антропології полягає в досліджені політичної організації первісних та архаїчних суспільств. Схожу з ним думку висловлює і Л. Куббель, згідно з яким предметом потестарно-політичної етнографії є відносини влади та управління суспільством в доіндустріальну епоху. Подібні визначення політичної антропології мають місце в більшості західних словників, енциклопедій та довідників з соціокультурної антропології та політології. Одно з них міститься в журналі «Політичні дослідження» за 1993 рік, №1: «Політична антропологія – вивчення інститутів управління і відповідної практики у етнічних спільностей, особливо у примітивних суспільствах і в соціумах з примітивним устроєм. Політична антропологія досліджує зв’язок політичної поведінки з більш широкою груповою культурою і досліджує якими шляхами відбувається розвиток політичних інститутів та практики.

Т. Парсон підкреслював, що предметом вивчення політичної антропології виступають, переважно, соціальні структури, символи та процеси, що тісно пов’язані з культурними умовами особливо по відношенню до найпростіших суспільних систем.

М. Абєлє дещо розширює предмет політичної антропології. Він вважає, що в її завдання входить вивчення владних процесів і систем, що пронизують наші структури, та способів, в яких проявляється коріння та форми політичної дії в наших суспільствах.

Також існує точка зору про те, що політична антропологія – це порівняльна наука про засоби політичної організації.

Ж. Баланд’є вважає, що політична антропологія – це динамічна та критична дисципліна, що вивчає політичні суспільства не стільки з точки зору самої їх організації, скільки з точки зору визначальних практик та стратегій цієї організації: кровної спорідненості, влади, вірувань тощо. Однак, слід зазначити, що Ж. Баланд’є був, в першу чергу, африканістом, а тому предмет політичної антропології він визначає як спосіб визнання та пізнання політичного екзотизму, політичних форм «іншого», як інструмент дослідження різноманітних інститутів та практик, що забезпечують управління людьми, а також мисленевих та символічних систем, що сприяють їх функціонуванню.

В. Бочаров намагається об’єднати обидві точки зору, стверджуючи, що спочатку політична антропологія вивчала системи владно-управлінських відносин в традиційних суспільствах. У наш час вона повинна стати прикладною наукою, спрямованною на оптимізацію управлінських рішень в умовах, коли в якості керованих виступають поліетнічні суб’єкти, політична культура яких містить традиційний субстрат.

В результаті об’єктом політичної антропології є архаїчні суспільства та традиційні відносини влади, а предметом – витоки влади та основні механізми організації владних відносин в суспільствах з примітивною організацію (потестарних системах). Але враховуючи новітні політико-антропологічні дослідження ми можемо доповнити предмет символами влади та політичними ритуалам і їх роллю в житті доіндустріальних та постіндустріальних соціумів, а також часовою, віковою та гендерною детермінацією, які не втратили своєї актуальності й сьогодні, аномальним лідерством, негативними складовими людського фактору у владі тощо.

Ми також не можемо не звернути уваги на той факт, що в середовищі політантропологів немає єдиної точки зору стосовно термінології, що використовується в політико-антропологічних дослідженнях. Так одні політ антропологи (Ж. Баланд’є та інші) застосовують термін «традиційна держава» або «рання держава», тоді я к інші (В. Бочаров) використовують термін «традиційне суспільство», «архаїчне суспільство» тощо.

В «Африканських політичних системах» (1940 р.) М. Фортеса та Е. Еванса-Прітчарда, де здійснена перша спроба типологізації традиційних політичних систем на африканському матеріалі, використовуються обидва терміни. Так автори виокремили два типи: примітивні держави (primitive states) та бездержавні суспільства (stateless societies). Перші характеризуються наявністю управлінської ієрархії на чолі з вождем, інші – її відсутністю. В останніх рішення приймаються або родиною з білатеральною спорідненістю (найнижчий рівень), або корпоративними групами з унілінійною спорідненістю (найвищий рівень). Таким чином, «державність» ототожнювалась виключно з більш складною формою організації управлінської системи, а розвиток державності, в даному випадку, розглядається політичною антропологією як пласке, а не еволюційне розгортання політичної системи [197].

А. Редкліф-Браун взагалі виступав проти використання поняття «держава», віддаючи перевагу «політичній організації», як частині загальної організації суспільства, пов’язаної з контролем та регулюванням використання фізичної сили [133].

З ним не погоджується відомий французький політантрополог Ж. Баланд’є, який активно використовує термін «рання держава» або «традиційна держава». ЇЇ характеристику він звів до наступних положень: 1) традиційна держава повинна мати певну територію, яка є опорою політико-адміністративного апарату; 2) вона потребує єдиного апарату управління, здатного утвердити безпеку всередині території та на кордонах; 3) в межах традиційної держави політичний простір має бути організований таким чином, щоб він відповідав ієрархії влади й авторитету та забезпечував виконання засадничих рішень по всій країні, яка перебуває під її юрисдикцією; 4) в такій державі засіб панування знаходиться в руках меншості, яка посіла монополію на прийняття політичних рішень, вона як така перебуває понад суспільством, спільні інтереси якого, втім, повинна захищати. Стосовно останнього положення слід зазначити, що, за словами Ж. Баланд’є, новітні антропологічні дослідження забороняють надалі ігнорувати факт ефективного та тривкого панування певної меншості в межах традиційної держави. При цьому, він зазначає, що боротьба за владу в межах цієї меншості сприяє скоріше її посиленню, ніж послабленню, тобто політичний клас «твердішає» й досягає максимального ступеня влади, яка належить йому як групі» [11, c. 157].

Серед недоліків традиційної держави Ж. Баланд’є виокремлює: слабку здатність пануючої верхівки змусити усіх до визнання зверхності політичного центру та майже постійну загрозу територіальної сегментації. Крім того, ця форма політичної організації суспільства, на думку цього дослідника, загалом відповідає патрімоніальному типові, визначеному М. Вебером, де суверен є розпорядником влади завдяки особистим якостям та на підставі повеління богів або предків. Це дозволяє йому діяти від імені традиції, яка розглядається в якості непорушної, і вимагати покірності, відмова від якої рівнозначна зраді. Ж. Баланд’є зазначає, що в таких державах «влада й авторитет в такій великій мірі персоналізовані, що публічний інтерес, втілений у посаді, важко відокремити від приватного інтересу того, на кого покладено цю посаду» [11, c. 157].

Ян Вансін також схиляється до використання терміну «держава» і розглядає в якості первісної держави будь-яку спілку, яка керується головою не безпосередньо, а шляхом наділення всією повнотою влади осіб, що керують територіальними одиницями, на які розділена країна. В даному випадку критеріями виступають ступінь централізації контролю та норми наслідування влади.

М. Фрід вважає прийнятними обидва терміни та вважає, що державі передували три типи суспільств: елітарне, ранжоване та стратифіковане.

Г. Класен також наполягає на терміні «рання держава» і виокремлює три типи такої держави: та, яка зароджується, типова та перехідна до зрілого типу. Для держави, що зароджується характерним є домінування родинних, сімейних та суспільних зв’язків у сфері політики, слабкі форми податків, а соціальний контраст згладжується за рахунок виконання взаємних обов’язків керуючих та підлеглих. Типова рання держава – це держава, де родинні зв’язки урівнюються локальними, де суперництво та призначення урівнюють наслідування, де нерідні, наприклад, чиновники відіграють вирішальну роль в керівній адміністрації, де розподіл та взаємність домінують над відносинами між соціальними стратами. Перехідна до зрілого типу держава характеризується призначенням адміністрації, а кровна спорідненість впливає лише на окремі аспекти правління. Тут зароджується приватна власність, підприємництво, ринкова економіка та антагоністичні класи керуючих та підлеглих.

За Г. Класеном «рання держава» – це «централізована соціально-політична організація для регулювання соціальних відносин у комплексному, стратифікованому суспільстві, розділеному, як найменше, на дві основні страти – керуючих та підлеглих, чиї відносини характеризуються політичним домінуванням перших та підданськими відносинами останніх, що узаконено в спільній ідеології, в якій взаємність складає основний принцип» [20, c. 16].

В даному випадку слід зазначити, що класифікація Г. Класена є далекою від досконалості, адже вищезазначені типи простіше назвати доколоніальним, колоніальним та постколоніальним суспільством. До того ж далеко не завжди в колоніальних суспільствах населення визнавало владу адміністрації, а більшість з цих соціумів у постколоніальний період зберегли велику кількість архаїчних рис, в тому числі, у сфері владних відносин.

М. Крадін диференціює традиційне суспільство на чолі з вождем, та ранню або архаїчну державу. Він вважає, що спочатку існували додержавні суспільства, в яких населення вже було відсторонено від керування: «дофеодальне», передкласове, «війсково-ієрархічне», «вождівське» тощо. Потім з’явилася «рання держава» з системою експлуатації: «ранньокласова», «ранньофеодальна», «варварська», «станова» тощо. Третьою формою є традиційна держава з елементами приватної власності – «зріла держава».

Таким чином, провідні політантропологи не єдині в своїй термінології: одні закордонні дослідники, наприклад Ж. Баланд’є, Г. Класен та інші західні науковці говорять про традиційну державу, а В. Бочаров та інші російські дослідники – про традиційний соціум. Можливо причина цього криється у різниці термінології самої політичної науки західного та східного зразку.

Ми будемо використовувати обидва терміни, адже враховуємо здобутки як західних, так і російських фахівців, але оскільки східна традиція все ж таки ближча, частіше буде зустрічатися терміни «традиційне суспільство», «архаїчне суспільство», «до індустріальне та постіндустріальне суспільство».

Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що внаслідок тверджень про те, що основним предметом політичної антропології є виключно архаїчні суспільства могло скластися уявлення, що ця дисципліна цікавиться тільки минулим, не звертаючи увагу на сьогодення та майбутнє, але це не так. В наслідок розвитку політико-антропологічного знання, у фокусі уваги дослідників опинилися як постколоніальні суспільства (з аналізом впливу процесу колонізації на організацію владних відносин в них), так і пострадянські та постіндустріальні у яких спостерігаються існування різноманітних форм і проявів архаїчних елементів владних відносин: часова, вікова та гендерна детермінація, клановість та багато чого іншого, збереження ролі символів влади й політичних ритуалів, прецедентів аномального лідерства та негативних проявів людського фактору у владі.