Лекции.Орг
 

Категории:


Объективные признаки состава административного правонарушения: являются общественные отношения, урегулированные нормами права и охраняемые...


Назначение, устройство и порядок оборудования открытого сооружения для наблюдения на КНП командира МСВ


Построение спирали Архимеда: Спираль Архимеда- плоская кривая линия, которую описывает точка, движущаяся равномерно вращающемуся радиусу...

Вплив колонізації на африканські соціуми



 

Політична антропологія – дисципліна, що постійно розвивається, тому не дивно, що її науковий інтерес поступово еволюціонує з дослідження архаїчних суспільств та традиційних відносин влади до вивчення постіндустріальних суспільств, де певні механізми владних відносин, характерні для початкових етапів соціогенезу, активно функціонують й сьогодні. Тим паче, що в досліджені владної проблематики політантропологи не обмежують себе суто сферою політики, а розглядають владу як універсальне явище, притаманне всім сферам суспільства, говорять про повсякденний дискурс та неформальні владні взаємовідносини.

Сьогодні з етнічної карти світу поступово зникає сам предмет класичних політико-антроплогічних досліджень – традиційні суспільства, а аналіз вищезазначеної проблематики стає, по суті, виключно академічною тематикою. В цьому, і не тільки, ми бачимо причини подальшого розвитку політичної антропології в якості самостійної наукової дисципліни, яка поряд з дослідженнями архаїчних соціумів та традиційних відносин влади почала вивчати, зокрема, проблематику адаптації, інкорпорації та трансформації традиційних механізмів контролю в сучасні політичні інститути та досліджувати архаїчні прояви владних відносин у сучасних суспільних системах різних типів.

Однак, ми можемо констатувати, що сучасне політико-антропологічне знання стосовно цієї проблематики, знову ж таки, є розрізненим і являє собою переважно приклади з практичних досліджень політантропологами того чи іншого суспільства, адже, як вже зазначалося, основні праці політ антропологів – це збірники статей. Тому теоретико-методологічний аналіз впливу процесу колонізації на архаїчні соціуми і основні механізми здійснення влади в традиційних суспільствах залишається актуальним дослідницьким напрямком сучасної політичної антропології та політичної науки в цілому.

Тому в даному розділі ми детально проаналізували та систематизували сучасне політико-антропологічне знання стосовно проблематики адаптації традиційних відносин влади до новостворених адміністративних та політичних інститутів, насамперед, країн, що розвиваються.

Серед таких країн дослідників політико-антропологічної проблематики цікавили, зокрема, традиційні соціуми Африканського континенту до моменту його колонізації європейцями та після, адже саме процес колонізації африканських народів європейськими державами поклав початок якісно новому етапу в політичному розвитку суспільств цього континенту. Так, наприклад, Л. Меїр відзначила, що європейське управління в Африці викликало радикальні перетворення, які в багатьох сферах суспільного життя були непередбачуваними. А Ж. Баланд’є зазначив, що у більшості країн, які мають назву таких, що розвиваються, політичні зміни були викликані насамперед колоніальним пануванням чи залежністю. В багатьох випадках, на думку дослідника, ці зміни стали продовженням тривалої політичної історії, що визначалась грою зовнішніх стосунків. Прикладом може слугувати не тільки Азія, яка віддавна зазнавала впливів ззовні, а й інші традиційні держави. Так, в Полінезії, на Самоа, Таїті й Гавайях, за словами Ж. Баланд’є, централізовані монархії утворилися внаслідок зусиль та концепцій європейців ХVІІІ століття. Але слід зазначити, що згодом під впливом законодавства колонізаторів вони або зникли або занепали. Наприклад, в Африці політичні утворення, що мали вихід до Західного узбережжя – береги Гвінейської затоки та конголезький регіон – зазнавали різноманітних збурень унаслідок своїх багатосотрічних зв’язків з представниками Європи: «Деякі з них знайшли у цих зв’язках запоруку свого посилення, перш, ніж відчути на собі їх руйнівний вплив. Так, в королівстві Конго, що встановило зв’язки з Португалією наприкінці ХV століття, представники португальських суверенів у столиці надихнули інституційну реформу» [11, c. 165].

Але перед тим, як перейти до детального розгляду політики колонізації та тих змін, які зазнали під її впливом традиційні держави, визначимо основні наслідки колонізації: 1) денатурація традиційних політичних єдностей, яскравим прикладом чого може слугувати давнє королівство Конго, контрольований і усталений впродовж декількох століть простір якого був розрізаний на частини в момент колоніальних розподілів та поділений між двома сучасними державами – Конго й Анголою; 2) деградація через деполітизацію, тобто ліквідація традиційної системи влади й нав’язування нової, що призвело до того, що реальне політичне життя частково набуває підпільних проявів або ж маніфестує себе випадками справжньої підміни; 3) розрив традиційних систем обмеження влади, коли через сам лише факт існування колоніальних адміністрацій порушуються стосунки між владою та громадською думкою, адже владна верхівка колонізованого населення перебуває під контролем колоніальної адміністрації, а відтак відчуває себе менш відповідальною перед своїми підданими; 4) несумісність двох систем влади й авторитету – патрімоніального та бюрократичного, коли колоніальна ситуація примушує співіснувати дві системи: традиційну, яка є глибоко сакралізованою та керується стосунками прямої субординації, і сучасну, засновану на бюрократії, яка запроваджує менш персоналізовані стосунки; 5) часткова десакралізація влади, коли вона більше не постає як носій освячення з боку предків, божеств чи сил, необхідним чином пов’язаних з будь-якою функцією панування.

Продовжуючи розмову про колоніальну політику, зазначимо, що перше, з чим зіткнулись європейські колонізатори на Африканському континенті, була кардинальна відмінність африканських соціумів від розвинутих європейських країн у всіх сферах життєдіяльності. І в економічній, оскільки там був відсутнім ринок праці, і в суспільній, внаслідок жорсткого слідування традиціям і нормам, що панували в тому чи іншому соціумі і не завжди були зрозумілими для дослідників та колонізаторів, і у сфері владних відносин, адже на відміну від європейських розвинутих демократій, тут безроздільно панував вождізм заснований на культі предків. Власне саме тому економічне примушення, в умовах Африки, не могло бути використане в якості основного механізму експлуатації місцевого населення, і головним стало позаекономічне примушення, що здійснювалось за рахунок організації відповідної системи командно-адміністративного керування. Виходячи з цього, одним з найважливіших питань, що постали перед колоніальною адміністрацію було питання про ставлення до доколоніальної системи владних відносин і, відповідно, до традиційних властей. Це й стало визначальним в процесі диференціації наукових концепцій колоніального управління, найбільш відомими з яких є теорії прямого та опосередкованого керування. В основі першого лежало повне руйнування традиційної системи владних відносин і створення нової, в основі другого – використання цієї системи, її лідерів, для формування якісно нової моделі управління африканськими народами.

Ідейним батьком політики опосередкованого керування був Ф.Лугард, який в праці «Політичний меморандум» узагальнив весь попередній досвід управління колоніями Великобританії, зокрема, Індією, та свій власний досвід, отриманий в Нігерії, де він пропрацював 19 років губернатором. Розроблена ним система, згодом, була введена на 16-ти африканських територіях, де передбачалась не тільки адаптація традиційних інститутів влади до нових умов, а й активне їх використання в процесі формування нового типу організації суспільного життя африканських соціумів [26, c. 67].

Треба визнати, що даний підхід мав суттєві позитивні практичні результати, адже внаслідок практики опосередкованого керування, Африка отримала досягнення західної цивілізації, не втративши при цьому традиційні політичні інститути. Але головною помилкою опосередкованого керування було те, що згідно з цією теорією та практикою вважалося, що для управління народом достатньо контролювати його традиційного правителя, змусити його діяти в інтересах колонії та колоніальної адміністрації. Однак, як показують дослідження, весь цей час політичні лідері африканських соціумів, активно взаємодіючи з колоніальною адміністрацією, переслідували свої власні цілі, головна з яких полягала в отриманні додаткових ресурсів. Наслідком такої політики стали національно-визвольні рухи, зокрема, в колишніх британських колоніях. Також важливо відзначити, що не дивлячись на певні демократичні здобутки, отримані народами Африканського континенту внаслідок колонізації, сьогодні, після здобуття незалежності, традиційні лідери продовжують відігравати значну роль в політичних процесах цих країн.

Якщо опосередковане керування практикували переважно англійці, то їх французькі колеги зосередились на прямому управлінні, яке полягало у знятті представників традиційної влади й призначені замість них своїх ставлеників, перекроюванні на власний розсуд, а не в інтересах колонізованих народів, адміністративної карти тощо. Практика прямого управління діяла з 1904 до 1914 років, потім вона змушена була змінити форму на опосередковане керування, хоча воно і не було затверджене в якості офіційної доктрини [26, c. 69].

Таким чином, ми можемо констатувати, що політико-антропологічні дослідження традиційних африканських соціумів активізувалися під час європейської колонізації. Але, як ми бачимо з вищенаведеного, колоніальна адміністрація не завжди враховувала здобутки політантропологів, підтвердженням чого може слугувати політика прямого управління, запроваджена французами. Хоча слід визнати, що і англійці з їх опосередкованим керуванням не досягли повною мірою бажаного результату, адже, як вже було зазначено вище, традиційна племінна аристократія зберегла за собою провідні позиції в політичному житті африканських соціумів та знову узурпувала владу в них після досягнення колоніями незалежності.

Однак, не дивлячись на це, ми можемо зробити висновок, що завдяки зусиллям закордонних політантропологів традиційні соціуми були детально вивчені, як в своїй доколоніальній політичній, соціальній, економічній і т.п. будові, так і в культурній складовій, яка мала величезний вплив на всі інші сфери життя архаїчного соціуму. Окрім цього, завдяки процесу колонізації, ці суспільства були значно модернізовані, а проблема впливу процесу колонізації та модернізації на африканські політичні системи довгий час була і є однією з ключових тем в західному політико-антропологічному дискурсі.

Але, як вже зазначалося, не дивлячись на всі зусилля європейської колоніальної адміністрації на теренах Африки та Азії, кардинальних змін традиційні соціуми так і не зазнали. Так, за словами М. Крадіна, «політика відміни традиційних інститутів влади (що було характерно для країн соціалістичної орієнтації) та формування дрібних чиновників з місцевого населення, яке отримало європейську освіту, не приносили бажаного результату. Колишні вожді зберігали високий статус, ті, кого призначили з не привілейованих груп і тим паче чужаків, як правило, не користувалися авторитетом» [83, c. 201].

Як ми бачимо з вищенаведенного, викоренити владу місцевої племінної аристократії на теренах Африканського континенту виявилося майже неможливо. В. Бочаров запропонував в якості альтернативи залучити до процесу управління місцеву молодь, котра «завжди і всюди є більш ініціативною, найбільш активно підтримує перетворення», але він же визнає, що «в умовах домінування системи вікових статусів (особливо в Африці) молодь, навіть та, що отримала гідну сучасну освіту, не отримувала при цьому необхідного впливу в общині і, як наслідок, без додаткового насилля не могла успішно виконувати адміністративні функції. Колишні вожді зберігали високий статус, а призначені особи з непривілейованих груп і тим більш чужаки, як правило, не користувалися авторитетом» [23, c. 226].

Таким чином ми можемо відзначити, що й сьогодні, більшість постколоніальних країн зберігає домінуючу роль в суспільному та політичному житті за традиційною племінною аристократією. В таких країнах, навіть якщо певні привілеї відмінялися й влаштовувалися вибори, то в органах влади опинялися або ті ж самі представники племінної верхівки, або їх протеже.

Ще одним підтвердженням цього може слугувати дослідження В. Попова, який на прикладі Гани довів, що племінна аристократія аканів, яка мала домінуючі позиції в доколоніальний період, зберегла свій вплив під час колонізації, і навіть після здобуття незалежності. Він стверджує, що в доколоніальний період поряд з віковою та родовою ієрархізацією, «основною базою соціального підвищення слугувала не власність, а право на редистрибуцію сукупного суспільного продукту. Знать мала високий ступінь ієрархізації, причому соціально-політична ієрархія практично співпадала з військовою». В колоніальний період вожді та правителі цього соціуму інтегруються в апарат керування колонією Золотий Берег, змінюється механізм появи лідерів – їх обирає колоніальна адміністрація, руйнується система традиційного контролю за діяльністю вождів та правителів з боку суспільства через інститут ради старійшин. Після здобуття незалежності в 1957 році в Гані здійснюється жорстока боротьба з традиційними лідерами заради політичної, соціальної та економічної модернізації соціуму. Однак, як зазначає В. Попов, повністю виключити традиційних правителів з політичної системи не вдалося, адже без них «ефективне управління суспільством виявилося неможливим, особливо на рівні сільських общин» [199, c.127].

Але, слід зазначити, що проблема управління колонізованими традиційними спільнотами була характерна й для Російської імперії. Давайте поглянемо як було організовано управління в російських колоніях, чи мало воно спільні риси з колоніальною політикою європейських країн та чи зберегла традиційна еліта свої позиції в цих країнах.

Спочатку, на нашу думку, логічним буде зосередити увагу на короткому аналізі традиційних для цього регіону владно-управлінських структур до моменту колонізації. А потім порівняємо з тими, які утворилися внаслідок, власне, процесу колонізації. Так, за даними російського етнографа Д. Васільєва, населення приєднаних до Росії в другій половині ХІХ ст. середньоазійських володінь не мало однорідного адміністративного поділу, оскільки поділялося на кочівне та осіле. Перше, в свою чергу, поділялося на роди, роди – на відділення, а останні – на підвідділення. В основі такого поділу лежав один з перших архаїчних принципів організації соціального життя – принцип кровної спорідненості, який, як ми вже зазначали, був характерним і для доколоніальних африканських народів. А осіле населення, на відміну від кочівного, групувалося в дрібні адміністративні одиниці за принципом єдності поселення. Родовими групами у кочівників керували родоначальники, які називалася манапами, султанами або старшими біями. Тут слід відзначити, що ці звання були спадковими, тобто реалізувався другий архаїчний принцип, характерний і для африканських архаїчних соціумів, – спадкова передача влади. Виключення, за словами Д. Васильєва, «складали рідкі випадки, коли рід або відділення визнавали даних осіб недостойними керувати народом. В подібних ситуаціях, за розсудом старійшин, обиралися інші родоначальники та бії, які затверджувалися представниками хана – беками. Хоча, згідно зі звичаєм, бекам належало тільки право затверджувати обраних населенням родоправителів, вони часто зміщували за власним розсудом незручних посадових осіб, призначаючи на їх місце прийнятні для себе кандидатури» [38, c.99-100].

Одразу після колонізації російська влада не змогла приділити значної уваги вирішенню питань внутрішнього управління корінним населенням, а тому майже всі посадові особи з корінного населення були залишені на своїх посадах. Однак вже Тимчасове положення про управління Туркестанською областю 1865 року дещо змінило цю ситуацію, оскільки керувати корінним населенням почав воєнний губернатор області, який мав право призначати або знімати з посади представників корінного населення, що очолювали органи місцевого самоврядування. В 1867 році область взагалі була перетворена на Туркестанське генерал-губернаторство, де населення поділялося на сартов (осілих) та киргизів (кочівників). Кочівне населення, в свою чергу, поділили на повіти, повіти – на волості, а останні – на аули, керували якими волосні та аульні, обрані народом, але з обов’язковим затвердженням царською адміністрацією. У осілого населення місцева поліцейська і розпорядницька влада знаходилась в руках аксакала, процедура обрання якого була подібною до процедури обрання керівництва у кочівників.

Цікавим є той факт, що при організації управління на цих землях, російська влада всіляко прагнула залучити місцевих політичних лідерів завдяки системі винагород та заохочень. Тут, на нашу думку, доречним буде провести аналогію з опосередкованим принципом керівництва британцями африканським доколоніальним населенням, адже результатом колоніальної політики Російської держави також став певний симбіоз представників колоніальної адміністрації з місцевими лідерами, які, до речі, також зберегли провідну роль у постколоніальний період.

Так, за словами Д. Васільєва, в 1867 році «для збільшення ефективності керування місцевим населенням» була встановлена система заохочення для туземних посадових осіб: почесні звання, грошові премії і т.п. А чергове Положення про управління Туркестанським краєм 1886 року остаточно закріпило розподіл на кочівне та осіле населення. При цьому, як відзначає дослідник, російська влада робила ставку саме на кочівників, активно залучаючи їх до місцевого управління, адже саме вони, на думку російської колоніальної адміністрації, мали стати «опорою царської адміністрації в Центральній Азії» [6, c.101].

А пояснюється цей факт дуже просто: як ми вже неоднаразово підкреслювали, життям архаїчного соціуму, в тому числі колонізованого, керували традиції, а влада правителя, заснована на родовому принципі, неодмінно мала носити сакральний характер. Таким чином, будь-які владні дії будь-якої призначеної колоніальною адміністрацією особи, не сприймалися традиційною спільнотою, а місцеві лідери зберігали свій статус.

Тобто навіть у постколоніальний період проблема взаємодії державних політико-адміністративних систем з традиційними управлінськими структурами не втратила своєї актуальності, а новим національним політичним елітам, що вибрали в якості еталону західні моделі управління, довелося вирішувати проблему традиційної системи владних відносин. І сьогодні в цих країнах, традиційні лідери представлені практично на всіх щаблях державної ієрархії, при чому, незалежно від визнання або невизнання їх верховною владою.

В таких умовах впровадження в неєвропейські суспільства західних ліберально-демократичних інститутів, як то парламентаризм, багатопартійна система, розподіл владних повноважень і т.п., нерідко призводить до непередбачуваних наслідків. Коли владна система базується переважно за родовим або племінним принципом, люди в процесі голосування втягуються в племенні, міжетнічні або міжконфесійні конфлікти. Це призводить до суспільної і політичної нестабільності. Але, в даному випадку, треба враховувати і той факт, що сам процес розподілу владних повноважень пройшов доволі довгу еволюцію на теренах Західної Європи, тоді як в традиційний суспільствах, як вже неодноразово зазначалося, правитель або його рід вважався єдиним носієм сакрального статусу.

В якості прикладу відродження одноосібної влади політичного лідера після здобуття африканськими колоніями незалежності наводить В. Попов, який стверджує, що після здобуття Ганою незалежності буржуазний уряд Кофі Бусія активно пропагує неотрадиціоналізм. Мало того, проводиться політика насильницької зміни центральної влади в інтересах старої племінної аристократії з залученням армії. А багатопартійність, парламентаризм та інші атрибути демократичного суспільства використовуються як прикриття, що неодмінно призводить до розквіту протекціонізму та корпоративності [199, c. 129].

Таким чином політантропологи починали з дослідження архаїчних суспільств та традиційних відносин влади, заснованих на традиціях, табуації, символіці, ритуалах і т.п., а сьогодні зосередились, зокрема, на дослідженні процесу своєрідного злиття традиційних елементів, притаманних владним відносинам в традиційних суспільствах, з новими адміністративними та політичними утвореннями.

Не можемо ми не згадати і про вікову та гендерну детермінацію, які також були характерними для первісного африканського соціуму й продовжують активно функціонувати у постколоніальний період. Так, в сучасному африканському соціумі найбільшим рівнем поваги користуються, безперечно, найстарші люди, авторитет яких визнається як беззаперечний, а думка в сімейних справах є пріоритетною.

Щодо гендерної нерівності, то всі ми є свідками того, що на африканському континенті вона не втратила своєї актуальності й сьогодні. Чоловіки продовжують відігравати провідну роль в публічній сфері, тоді як жінка залишається в сфері сім’ї. Дуже часто вона не має жодних прав, хоча в деяких країнах жінкам вже дозволили голосувати на виборах. Дослідники визнають, разом з тим, що на думку жінок дуже часто впливає думка чоловіка, а рівність у виборчих правах носить лише декларативний характер. У Єгипті у традиційній мусульманській родині й сьогодні працюють виключно чоловіки, тоді як жінки займаються домашніми справами, носять або закритий традиційний одяг, або взагалі паранджу.

Таким чином, ми можемо констатувати, що статева нерівність, яка мала місце в архаїчних соціумах, зберігається й в сучасному африканському суспільстві. Особливо це стосується мусульманських країн, які зберігають суттєвий пласт традиційності в суспільному та політичному житті, де статус жінки набагато нижчий. Не дивлячись на поступове залучення жінок в суспільне життя, їх вплив на чоловіків продовжує бути мінімальним. В таких країнах чоловік в родині має повну владу. Навіть в тих країнах, де розлучення за ініціативою будь-якої зі сторін є можливим жінка, ініціюючи розлучення, втрачає свою репутацію. При розлученні діти залишаються з батьком. В багатьох мусульманських країнах жінки не мають права голосу: всі політичні, економічні, релігійні рішення приймаються виключно чоловіками. Навіть там, де жінки мають право голосувати та обираються, лише незначна їх частина досягла високого політичного статусу.

Підводячи підсумки, зазначимо, що політична антропологія, яка довгий час досліджувала примітивні соціуми та традиційні відносини влади, внаслідок об’єктивних причин змістила дослідницький акцент на аналіз процесу інкорпорації традиційних інститутів влади у новостворені політичні та адміністративні інститути. Так, зокрема, політантропологи дослідили вплив колонізації на архаїчні суспільства та виявили, що не дивлячись на певні зміни, що відбулися у сфері владних відносин, традиційна еліта зберегла домінуючі позиції в суспільному і політичному житті таких соціумів. А вікова та гендерна детермінація продовжують регламентувати взаємовідносини у всіх сферах життя.

 





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 376 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

  1. D Вплив переважно вазопресину
  2. Активний вплив людини на атмосферні процеси
  3. Аналіз впливу кредиторської заборгованості на фінансовий стан підприємства
  4. Аналіз впливу структурних факторів на валютний курс
  5. Аналіз впливу факторів на зміну витрат; виявлення резервів економії витрат
  6. Аналіз впливу факторів на зміну точки беззбитковості та запасу міцності
  7. Аналіз забезпеченості промислових підприємств кадрами, ефективності їх використання і впливу на випуск продукції
  8. Аналіз прибутковості торгового підприємства та оцінка факторів, що впливають на неї
  9. Античний вплив на прадавні культури українських земель
  10. Антропогенний вплив на біосферу
  11. Антропогенний вплив на природне середовище та сучасні екологічні проблеми
  12. Архітектура Київської Русі. Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури


Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.