Досить рідко в економіці виникає ситуація, коли прогнозовані темпи зростання перевищують природні Gw > Gп). Вона показує, що економічні суб'єкти переоцінили можливості економіки на даній стадії й у результаті замість очікуваного зростання економіка потрапляє у фазу тривалого спаду. У даному випадку фактичні темпи зростання не можуть перевищити природні, тому економіка може тривалий час функціонувати при низьких обсягах виробництва й масовому безробітті. Таким чином, нереально завищені прогнозні оцінки розвитку економіки, надмірне форсування темпів економічного розвитку можуть стати самостійним фактором, що провокує спад виробництва.
У повній моделі Харрода розглядаються співвідношення між трьома величинами: природним (G1), гарантованим (G№) і фактичним (G) темпами зростання, що вказують на умови або тривалої депресії, або тривалого бума.
Позиція Р. Харрода відрізняється від точки зору Дж. Кейнса тим, що він звертає увагу на небезпеку інфляційного бума, тоді як Кейнс в умовах депресивної економіки практично ігнорував дану сторону питання. Однак серед проблем довгострокового зростання для Р. Харрода на першому місці стояла все-таки проблема депресії і безробіття. Вчений чітко виділяє дві різні теми теоретичного аналізу й економічної політики: розбіжність між Gw й G1 і тенденція G віддалятися від Gн, указуючи далі, що "перша проблема G проблема хронічного безробіття, друга проблема - це проблема промислового циклу" [23].
Практична програма Р. Харрода включає дві групи заходів: антициклічну політику короткострокового плану (спрямована проти "втечі фактичного темпу зростання від гарантованого") і політику тривалого стимулювання наближення темпів зростання до природних, попередження масового безробіття.
Боротьба з короткочасними циклічними спадами ведеться, по Харроду, традиційними кейнсіанськими методами (суспільні роботи, регулювання ставки відсотка). Але "найпотужнішою зброєю боротьби" зі світовою кризою Р. Харррд вважає свій план створення "буферних запасів" з матеріалів, що не псуються, сировини, продовольства. Державні органи повинні підтримувати ціни на дані види товарів на відносно постійному рівні шляхом масової закупівлі цінностей під час спаду й розпродажу їх у часи бума.
Проти хронічного безробіття й тривалої депресії Р. Харрод пропонує використати надрадикальні кошти: зниження відсотка аж до нульової оцінки. За Харродом, досягти зближення природного й гарантованого темпів зростання без втручання держави попросту неможливо; однак зниження норми відсотка повинне привести до зростання капіталоємності. "Метою є наближення до такого прогресуючого зниження процентної ставки, при якому досягається "стійке зростання при повній зайнятості"" [23].
Симптоматично, що, з погляду вченого, відмирання відсотка послужить також вирішальною мірою на шляху до більш справедливого суспільства. Але в цілому Харрод є безсумнівним прихильником збереження приватної власності, оскільки "власність служить підставою незалежного напряму думок", має важливе значення для розвитку мистецтв і наук, є стимулом заповзятливості й т. д. Соціальний ідеал Р. Харрода був, мабуть, близький довгостроковим устремлінням Дж. Кейнса: обоє вони вважали за необхідне зберегти істотну майнову нерівність, але не таку велику, яка спостерігалася в їхній час. "Наш висновок, - писав із цього приводу Р. Харрод, - полягає в тому, що протягом багатьох поколінь ми на ділі були дуже далекі від цього ідеалу. Але через той факт, що тільки деякі дотепер перебували в цьому привілейованому положенні, не слід вдаватися до недооцінки значень приватної власності як опори незалежного напряму думок у суспільстві в цілому" [31].
5.1.2. Неокейнсіанська теорія циклу (Е. Хансен)
Елвін Хансен (1887-1975) - видатний американський теоретик; розроблювач рецептів макрорегулювання (антициклічної політики). Йому належать концепція множинності циклів і теорія інвестиційних коливань. Він - автор фундаментального дослідження "Економічні цикли й національний дохід" (1951 р., видана російською мовою в 1997 р.). Учителями Е. Хансена були відомі американські економісти - представники інституціонального напрямку, у їхньому числі й Дж. Коммонс. За свідченням біографів, саме вони підштовхнули молодого вченого, вихідця з бідної селянської родини, до дослідницької діяльності.
Тематиці циклу Е. Хансен залишався вірний все життя. В 1921 р. він завершує докторську дисертацію щодо порівняльного аналізу циклів у США, Великобританії і Німеччині. В 1927 р. виходить його перша велика монографія "Теорія економічного циклу, її розвиток і сучасне значення" [23].
Якщо в докторській дисертації причини циклів узгоджувалися головним чином з коливаннями грошової маси, то тепер цикл представляється як більш складне явище; його причини Е. Хансен пов'язує зі змінами в технології, у правовій структурі й організації виробництва. Монетарна інтерпретація змінюється на інституціоналістську. Але пануючий в той період неокласичний напрямок продовжує серйозно впливати на Хансена. І все-таки в деякій мірі під впливом теоретичних аргументів, викладених у "Загальній теорії зайнятості, відсотка й грошей", в деякій мірі під впливом світової практики, що повсюдно свідчила про закінчення епохи вільного ринку, Е. Хансен стає послідовним кейнсіанцем і за ревний захист нової концепції одержує прізвисько "американський Кейнс".
Вплив Хансена на суспільно-політичне життя США реалізовувався через викладацьку діяльність. З 1937 по 1957 р., тобто аж до виходу у відставку, Е. Хансен разом із професором Дж. Уільямсо-ном вів у Гарварді теоретичний аспірантський семінар з податкової, а фактично зі всієї макроекономічної політики. Семінар став справжньою школою вищих адміністраторів і видатних учених. Семінар Хансена - Уільямсона відвідували майбутні лауреати Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон, Дж. Тобін, теоретик економічної динаміки Е. Домар, майбутній лідер американського інституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. Згідно з даними П. Самуельсо-на, дві третини економістів, що зіграли згодом ключову роль у розвитку теорії національного доходу, були учасниками семінару Е. Хансена. Мабуть, не випадково, що саме на хансеновському семінарі П. Самуельсон уперше виступив з доповіддю, де оформив у вигляді економетричної моделі принцип поєднання мультиплікатора й акселератора. Тут дебютував й Е. Домар, як автор новаторських моделей зростання й т. д.
Елвин Хансен відомий і як видатний популяризатор нової доктрини. Кейнсіанська теорія викладається їм у наступних монографіях: "Поєне відновлення або стагнація" (1938), "Податкова політика й економічні цикли" (1941), "Економічна політика й повна зайнятість" (1947), "Грошова теорія і фінансова політика" (1949) та ін. Усі відзначають надзвичайний практицизм Е. Хансена. У його працях не зустрінеш абстрактних міркувань, нудної академічної рутини. Ного мова - мова фактів, численних ілюстративних графіків, таблиць, що підводять читачів до необхідних висновків. Багато у чому завдяки зусиллям Е. Хансена США стали в цьому сенсі "більше кейнсіанською країною", чим навіть батьківщина кейнсіанства - Великобританія.
Е. Хансен увійшов у історію економічної думки як автор кейн-сіанської концепції циклу, що входить у вигляді складової частини в більш широкий клас теорій економічної динаміки. Світову популярність йому принесла фундаментальна монографія "Економічні цикли й національний дохід" (1951). За своїм характером теорія циклів Хансена - це інвестиційна теорія. Адже саме нерівномірність капіталовкладень у запаси, в основний капітал, у будівництво будинків породжує, на думку вченого, коливання циклічного характеру.
Книга складається із чотирьох частин: природа економічних циклів; теорія доходу й зайнятості; теорія економічних циклів; економічні цикли й державна політика.
У першій частині Е. Хансен, ґрунтуючись на даних економічної історії США, викладає концепцію множинності циклів: малі, більші, будівельні цикли й вікові циклічні хвилі. Останній вид циклів - тривалістю до 50 років і більше - викликаний фундаментальними переворотами у техніці, великими зрушеннями у виробництві (щось подібне до "довгих хвиль кон'юнктури" Н. Д. Конд-ратьєва, на чию статтю й посилається Е. Хансен).
У другій частині книги приводиться докладне пояснення механізму інвестиційних коливань із позицій кейнсіанства. Вихідною категорією для Хансена служить категорія автономних інвестицій; вони називаються так тому, що не залежать безпосередньо від поточної господарської кон'юнктури. Головною причиною автономних інвестицій виступає, за Хансеном, науково-технічний прогрес. Однак можливі й інші причини: демографічні зрушення, що викликають зміни в пропозиції праці на ринку, відкриття нових корисних копалин, залучення в оборот нових господарських площ.
Автономні інвестиції запускають у хід механізм мультиплікатора (множника). У теоріях Р. Кана й Дж. Кейнса в найбільш загальній формі мультиплікатор являє собою співвідношення доходу, викликаного автономними інвестиціями, і величини самих цих автономних інвестицій, тобто Y/Іавт При наявності вільної робочої чинності й додаткових потужностей збільшення інвестицій у який-небудь одній з галузей викликає приріст доходу не тільки в даній галузі, але й в усіх пов'язаних з нею сполучених галузях, тому що туди направляється додатковий імпульс попиту. У результаті загальне збільшення доходу може виявитися більшим, ніж первісне збільшення автономних інвестицій. Кількісно цей взаємозв'язок саме й визначає мультиплікатор.
В економіці існує й взаємозв'язок, зворотний мультиплікату, - ефект акселератора. Адже збільшення доходу не тільки породжується приростом інвестицій, але й саме здатне викликати збільшення останніх. Правда, у цьому випадку мова йтиме вже не про автономні, а про стимульовані інвестиції, тобто про інвестиції, що залежать від приросту доходу, стану господарської кон'юнктури. Ефект акселератора вперше був описаний французьким економістом Альбертом Афталіоном ще в 1909 р. Тепер, згідно з Хансеном, у нас є все необхідне, щоб пояснити фазу підйому в економіці. Нехай науково-технічний прогрес викликає в який-небудь із галузей деякий обсяг автономних інвестицій. Через механізм мультиплікатора ці інвестиції відтворюються у помноженому прирості національного доходу, а приріст, у свою чергу (через механізм акселератора), викликає ще більше збільшення стимульованих інвестицій. Економіка йде у гору, усередині розкручується маховик бума.
Однак чому ж рано або пізно відбувається поворот від підйому до спаду? При поясненні механізму повороту Е. Хансен зосереджує увагу на двох групах причин. Перша пов'язана з вичерпанням автономних інвестицій, а друга відноситься до скорочення граничної схильності до споживання.
Якщо первісний імпульс до зростання (автономні інвестиції) діє усе слабкіше, та до того ж усе з меншою віддачею функціонує передавальний механізм (мультиплікатор і акселератор), то відбувається зупинка зростання, і економіка повертає до спаду, оскільки, якщо автономні інвестиції припиняються, доход зменшується не тільки на суму автономних інвестицій, але й на суму стимульованого ними споживання й стимульованих інвестицій (мультиплікатор й акселератор діють у цей час у зворотному напрямку).
Новий підйом починається, коли на стадії спаду поступово нагромадяться імпульси для нових автономних інвестицій, насамперед нові технічні вдосконалення. Крім того, на стадії спаду частка споживання в доході різко зростає (зі зменшенням доходу гранична схильність до споживання наближається до одиниці). Падіння норми відсотка, зменшення цін на капітальні блага також полегшують упорскування в економіку нової порції автономних інвестицій, а потужний надмультиплікатор сприяє закріпленню тенденції до загального зростання.
Але така точка зору ще не звільняє від необхідності відповісти на запитання: чим породжується сама інвестиційна нерівномірність?
Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтовської адміністрації. Після війни в академічних колах США саме Е. Хансен очолив "битву за повну зайнятість". Одним з результатів її став спеціальний "Акт про зайнятість" (1946), у якому протидія безробіттю визнавалася першочерговим завданням уряду. Поступово вводилися в практику й інші методи стимулювання ефективного попиту: принцип дешевих грошей (низької процентної ставки), великих державних витрат, активної податкової політики й т. д. Коли обраний в 1953 р. президент Д. Ейзенхауер (лідер республіканської партії) вирішив очистити адміністрацію від прокейнсіанські настроєних демократів, виявилося, що зробити це неможливо, тому що серед підібраних кандидатів багато хто був під впливом ідей "американського Кейнса". В 1960-і роки економічна політика адміністрацій Дж. Кеннеді й Л. Джонсона була вже безумовно кейнсіанською.
Від чого ж залежить величина мультиплікатора? Е. Хансен, слідом за Кейнсом, відповідає: від граничної схильності до споживання. Чим більша частка доходу, що виник у результаті автономних інвестицій, буде споживатися, тим більший імпульс до зростання одержать сполучені галузі.
Механізм взаємодії мультиплікатора й акселератора Е. Хансен називає надкумулятивним процесом або системою надмультиплікатора. Ця система становить основну структуру, або кістяк, усякої економетричної теорії циклу. Теорія дозволяє об'єднати екзогенний фактор - автономне інвестування з ендогенними факторами - мультиплікатором і акселератором. У результаті державного регулювання (прямого - через інвестиції або непрямого - через фіскальну політику) збільшується споживчий попит, що множить новий попит на товари й послуги, що в остаточному підсумку приводить до зростання національного доходу. У свою чергу, приріст національного доходу викликає зростання стимульованих інвестицій, що пожвавлює підприємницьку діяльність і сприяє акселе-ративному (прискореному) зростанню виробництва.
Але якщо механізми мультиплікатора й акселератора взаємно доповнюють і навіть підтримують один одного, чому тоді підйом не триває вічно?
Е. Хансен називає свою теорію циклу інтегральною, думаючи, що вона включила всі наявні на той час досягнення світової економічної думки. Аналіз цих досягнень становить предмет третьої частини книги "Економічні цикли й національний дохід".
Причини циклічних коливань виводилися неокласиками за межі капіталістичної економіки, що порівнювалася з дитячою іграшкою - хитною конячкою, коливання якої викликаються чисто зовнішніми причинами. Е. Хансен, як ми бачили, не заперечує значення екзогенних факторів (автономних інвестицій), однак наполягає на існуванні моделі "саморушного ендогенного циклу", тобто внутрішніх механізмів циклічних коливань. Один з висновків його книги звучить, зокрема, так: "Сучасний аналіз виявляє, що, поки економіка залишається динамічною, поки вимоги зростання й прогресу викликають більші витрати на інвестиції, доти будуть діяти могутні чинності, що породжують циклічні коливання. Не можна тому розглядати цикл як патологічний стан. Він властивий природі сучасної динамічної економіки" [23].
Останнє ствердження має безпосереднє відношення й до формулювання позиції: оскільки цикл внутрішньо властивий капіталістичній економіці, що розвивається, однієї лише "невидимої руки" ринку для її регулювання недостатньо, "необхідна, - як указує Е. Хансен, - позитивна антициклічна програма" [44].
Неокейнсіанство не передбачає прямого втручання держави у відносини власності. Всі міри державного регулювання, сформульовані Е. Хансеном, відносяться до сфери обігу, перерозподілу доходів. Свою антициклічну програму Е. Хансен формує на базі вже наявного до початку 1950-х років досвіду. У його книзі міри антициклічного характеру згруповані в основному за трьома напрямками: 1) убудовані механізми гнучкості (убудовані стабілізатори); 2) автоматично діючі контрзаходи, що компенсують; 3) керовані програми компенсування.
Антициклічні заходи не є винаходом Е. Хансена, вони вже застосовувалися на практиці до того, як була написана його книга. Учений лише систематизував і узагальнив їх. У наступне десятиліття (1960-і роки) політика боротьби із циклом доповнюється стратегією широкого використання державних витрат і бюджетних дефіцитів з метою досягнення повної зайнятості й максимально можливих темпів зростання. Кейнсіанська теорія економічної динаміки одержала досить закінчене втілення на практиці.
5.2. Теорії посткейнсіанства (ліве кейнсіанство та монетарне кейнсіанство)
Посткейнсіанство виникло як результат історичного процесу розвитку основних систем економічних поглядів вчених XX ст. Структурні й економічні кризи 1970-х років, особливо криза 1974- 1975 року, інфляція, що стала хронічною, призвели до кризи економічної політики й, звичайно, до розгляду питань теорії, як вирішувати економічні труднощі. Зламалися стандартні кейнсіанські схеми - схеми антициклічної політики, коли інфляцію, що зазвичай збігається з фазою підйому, намагалися стримувати, обмежуючи попит, а кризу, навпаки, прагнули переборювати шляхом розширення попиту. Розвиток інфляції ускладнив політику уряду й у фазі підйому; спроби стимулювати підйом традиційними методами щораз ще більше загострювали інфляційні процеси й вимагали вкрай обережного застосування стимулюючих засобів.
Криза кейнсіанства, а з ним і всього неокласичного синтезу як офіційної доктрини державного регулювання, ознаменувалася різким посиленням критики цієї теорії не тільки з боку традиційних її супротивників - неокласиків, що виступали під прапором "неокласичного відродження". С середини 1960-х років у критиці кейнсіанства з'явилася й стала підсилюватися нова позиція, пов'язана з переглядом економічної теорії з боку самих прихильників теорії Кейнса. Це нове явище в економічній думці отримало назву посткейнсіанство.
Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було ліве кейнсіанство у Великобританії, центр якого перебував у Кембриджі, де довгий час жили й працювали багато учнів і соратників Дж. М. Кейнса - Н. Каддор, П. Сраффа й Дж. Робінсон - загальновизнаний лідер цього напрямку. З іншого боку, приблизно із середини 1960-х років критична переоцінка кейнсіанства почалася й у США (монетарне кейнсіанство). Ініціаторами перегляду були такі економісти, як Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінські та інші, що виступили з критикою ортодоксальної кейнсіанської теорії "рівноваги з неповною зайнятістю", що стала складовою частиною неокласичного синтезу. Вони стверджували, що версія кейнсіанства, розроблена старшим поколінням, насамперед Е. Хансеном, П. Самуельсоном і Дж. Хіксом, насправді спотворила зміст теорії Кейнса. На їхню думку, теорія Кейнса й неокласична теорія абсолютно несумісні. Цей напрямок кейнсіанської "реконструкції" нерідко називають монетарним кей-нсіанством, оскільки тут вирішальне значення надається нестійкості й невизначеності, пов'язаній із грошовими процесами.
В 1970-і роки ці дві течії посткейнсіанства були досить популярні й претендували не тільки на заміну кейнсіанської теорії, але й взагалі на створення більш широкої системи поглядів, альтернативної пануючій ортодоксії у формі "неокласичного синтезу".
Представників обох названих течій об'єднали деякі загальні підходи до економічної теорії. Обидві групи неортодоксальних кейнсіанців ставили за свою мету остаточно спростувати неокласичну систему, довести до кінця почату Дж. Кейнсом "революцію" в економічній теорії, створити новий синтез макро- й мікроекономіки. Однак вони не домоглися створення якої-небудь цільної, а головне, загальновизнаної теоретичної системи. Більше того, із загальним послабленням ідей радикальної "перебудови" ринкової економіки в умовах консервативного зрушення в ідеології і політиці, характерного для 1980-х років, радикальне посткей-нсіанство втратило колишню популярність, хоча й не перестало існувати. Наприкінці 80-х - початку 90-х років XX ст. спостерігалося нове його пожвавлення (тепер уже під назвою "нове кейнсіанство").
Новий етап у розвитку посткейнсіанства характеризується подальшим розвитком теорії Кейнса, пристосуванням її до вимог ма-кроекономічної політики в сучасних ринкових умовах, коли величезну роль відіграють процеси інфляції й глобалізації економіки.
По суті справи, це подальше відновлення неокласичного синтезу, головним чином під впливом монетаризму.
В історичній послідовності позиції представників посткейнсіанства досить різнорідні.
