На межі XIX і XX століть склалися такі конкретно-історичні умови, під впливом яких США перетворились у найбільш багату й розвинену в соціально-економічному плані країну світу. Саме у США вперше у найбільш гострій формі постали проблеми, пов'язані із захоплюючим процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної. Це було однією з причин того, що США стали піонером антимонопольних заходів, які адміністрація цієї країни апробувала ще наприкінці XIX ст.
На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз посилення монополістичних тенденцій в економіці й сприяючи "антитрестовській" політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою. їх теорії стали початком нового напряму економічної думки, який тепер прийнято називати соціально-інституціональним, або просто інституціоналізмом. Проте на початку XX ст. процес модифікації економіки вільної конкуренції у монополістичну значно прискорився на європейському континенті, де ідеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) і ринків, та інші положення про невтручання держави в економіку перестали, так само, як і в США, відповідати реальній дійсності.
Наслідком посилення монополістичної організації бізнесу й господарського життя стала світова економічна криза 1929-1933 рр.
У цих умовах відомий "закон ринків" Ж.-Б. Сея, на який більше 100 років опирались представники "чисто економічної теорії" (спочатку класики, а потім маржиналісти), втратив свою привабливість. Недосконала конкуренція услід за інституціоналізмом стала предметом дослідження неокласиків. До того ж, як з'ясувалося пізніше, проблеми недосконалого ринку, представленого монополізованими структурами господарюючих суб'єктів, майже одночасно розглядали у своїх працях представники неокласичної економічної думки - професор Гарвардського університету Е. Чемберлін і професор Кембриджського університету Дж. Робінсон. їх теорії стали, безперечно, важливим досягненням учених-економістів XX ст.
Інституціоналізм - це альтернатива неокласичному напряму економічної теорії. Неокласики виходять із смітіанської тези про досконалість ринкового господарського механізму й саморегулювання економіки і не виходять за рамки "чистої економічної науки". Інституціоналісти ж рушійною силою економіки, поряд з матеріальними факторами, вважають також духовні, моральні, правові та інші фактори, що розглядаються в історичному контексті. Інакше кажучи, у інституціоналізмі предметом аналізу є економічні й неекономічні аспекти. При цьому об'єкти дослідження - інститути - не поділяються на первинні чи вторинні і не протиставляються один одному [34].
Американський економіст та історик економічної думки Р. Хейлбронер, розмірковуючи про те, що сучасна економічна теорія "перетворилась у царицю соціальних наук" і стала єдиною галуззю "соціальних досліджень, за яку присуджується Нобелівська премія", відносить це насамперед до неокласики. Кажучи ж, що "економічна наука нарешті вийшла за вузькі межі її нинішнього царства - царства виробництва й розподілу - і може тепер заявити про свої права на велику територію, що простягається від сімейних відносин до спорту, від антропології до державного права", він має, безперечно, на увазі "здобутки" саме інституціоналізму. Щось подібне ми бачимо і в М. Блауга, який вважав, що прагнення інсти-туціоналістів "розширити поле досліджень економічної науки "зумовило" інтерес до кібернетики, дослідження операцій, теорії управління, теорії організації і загальної теорії систем" [46].
Ідея синтезу соціологічного та економічного аналізу полягає в основі їх концепцій. Термін "інституціоналізм" (лат. ішгітигіо - образ дії, зазвичай напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить кістяк соціально-економічних побудов прихильників цього напряму. За визначенням У. Гамільтона, інститут - це "словесний символ, введений для кращого опису групи суспільних звичаїв", "спосіб мислення", який став звичкою для групи людей або звичаєм для народу. У. Гамільтон твердив, що "інститути установлюють межі й форми людської діяльності. Світ звичаїв і традицій, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою сплетіння й безперервну матерію інститутів" [30]. В основу системи поглядів інституціоналісти поклали принцип природного відбору інститутів, представлений Т. Вебленом як зміст еволюції суспільної структури, основу суспільного прогресу.
Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючі економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаїв людей, їх спосіб мислення. Тому економічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у специфічному вигляді.
Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього, відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони, на противагу ортодоксальним марксистам, не визнають визначального впливу відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи ідею про виробничі відносини як основу соціально-економічної структури, інституціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного процесу.
Щодо методології інституціоналізм, на думку багатьох дослідників, має багато спорідненого з німецькою історичною школою. Так, В. Леонтьєв пише, що видатні представники американської економічної думки, такі, як Т. Веблен і У. Мітчелл, "у своїй критиці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна пояснити тим, що на межі століть вплив німецької школи у США був таким же великим, а можливо, і більш значним, ніж вплив англійської" [25].
Потрібно, однак, зазначити, що історизм і врахування факторів соціального середовища для обґрунтування шляхів економічного зростання, хоч і свідчить про подібність методологічних принципів інституціоналізму та історичної науки в Німеччині, але зовсім не означає повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. Тут є декілька причин. По-перше, перебуваючи під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі теоретики другої половини XIX ст. повністю підтримували юнкерські кола Прусії у їх боротьбі за утвердження в Німеччині свободи торгівлі та інших принципів економічного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм у дослідженнях німецької школи проявлявся переважно як утвердження природного характеру ринкових економічних відносин і підтримка положення про автоматичну рівновагу в економіці упродовж усього розвитку людського суспільства. І, по-третє, у працях представників історичної школи Німеччини не допускалися ніякі натяки на можливість реформування економічного життя суспільства на принципах, які обмежують "вільне підприємництво".
Методологія інституціоналістів передбачала:
1) широке використання описово-статистичного методу;
2) історико-генетичний метод;
3) як вихідну та основоположну - категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).
Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон'юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем "соціальної психології" суспільства).
Подібні судження мав М. Блауг, на думку якого, при спробі визначити суть "інституціоналізму" ми виявляємо три суттєві риси в галузі методології:
1) невдоволення високим рівнем абстракції, який притаманний неокласикам, і особливо статичним характером ортодоксальної теорії ціни;
2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками або віра у переваги міждисциплінарного підходу; _ _ _
3) невдоволення недостатнім рівнем емпіризму класичної та неокласичної теорій, заклик до глибоких кількісних досліджень.
За деякими оцінками, виникнення інституціонального напряму в економічній думці припадає на час опублікування монографії Т. Веблена "Теорії бездіяльного класу", тобто на 1899 р. Однак враховуючи пізніші не менш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, які означали зародження нових течій у рамках інституціоналізму, чітке формування ідей і концепцій цього напряму економічної теорії в єдине ціле припадає все ж таки на 20-30-ті роки XX ст.
Праці названих американських учених та їх послідовників об'єднує антимонопольний напрямок, ідея врахування впливу на економічне зростання усієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного втручання в економіку. Причому в останній частині можна згадати вимогу посилити "контроль суспільства над бізнесом", винесену Дж. М. Кларком навіть у заголовок своєї однойменної книги, виданої ним у 1926 р. Як писав Ф. Хайєк, "якщо монополії у певних сферах неминучі, то кращим є рішення, якому до недавнього часу віддавали перевагу американці, - контроль сильного керівництва над приватними монополіями. Послідовне проведення в життя цієї концепції обіцяє більш позитивні результати, ніж безпосереднє державне управління".
