... Крім того, місцеве населення було незадоволене намаганнями радянського режиму ліквідувати греко-католицьку церкву (остання мала міцні позиції в західноукраїнських землях і була історичним важливим чинником культурного і духовного розвитку українців Галичини та Закарпаття). Фактично вона перетворилася на традиційного посередника між українцями і офіційною владою, на духовного натхненника національно-визвольної боротьби, в зв'язуючу ланку між західноукраїнським регіоном і Європою. УГКЦ була досить впливовою інституцією, мала широко розгалужену структуру, до якої на час встановлення Радянської влади в Західній Україні входило 3040 парафій, 4440 церков, духовна академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів і яка налічувала понад 5 млн. віруючих.
Після смерті в листопаді 1944 році митрополита А.Шептицького серед греко-католицького духовенства почалися арешти. Наступник його, Й.Сліпий, намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття, видсилає до Москви делегацію УГКЦ, якій, після обміну думками та передачі останньою 100 тис. крб. для оборони країни, сталінське керівництво пообіцяло вільне відправлення богослужінь для греко-католиків. Але вже в березні 1945 р. була розроблена детальна інструкція ліквідації УГКЦ, затверджена Й.Сталіним. Органами держбезпеки були заарештовані усі греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Й.Сліпим і відправлені до Сибіру. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію, проведено арешти серед духовенства. Радянське керівництво намагалось відірвати греко-католицьку церкву від Ватикану і приєднати до Російської православної церкви. З цією метою, за сприяння НКВС, 8-10 березня 1946 року ініціативна група відомих релігійних діячів скликала у Львові в храмі св. Юра церковний Собор, у якому взяли участь 214 священиків разом з 19 світськими особами. Рішеннями цього Собору Брестська унія 1596 року скасовувалась, греко-католицька церква об'єднувалася з Російською православною церквою. Незабаром, намагаючись уникнути репресій, частина священиків і мирян змушена була прийняти православ'я, продовжуючи таємно дотримуватись греко-католицьких канонів. Пізніше за подібним сценарієм була ліквідована УГКЦ і в Закарпатті, де, зокрема в Мукачівській єпархії, влада закрила всі греко-католицькі церкви, а 50 священиків було засуджено до різних термінів, ув'язнення. Наслідком цього стало урочисте проголошення в серпні 1949 року Московським патріархом «возз'єднання» мукачівської єпархії з Російською.
"Соціалістичні перетворення" на західноукраїнських землях передбачали провести індустріалізацію та "культурну революцію"....
Важливою складовою частиною "соціалістичних перетворень" у західних регіонах України була "культурна революція". Передбачалося за короткий термін ліквідувати неписьменність населення регіону. У краї відкривались школи, технікуми, інститути, виділялись кошти на забезпечення їх матеріально-технічної бази. Така політика сприяла збільшенню числа студентів, що могло забезпечити в майбутньому зростання власної національної інтелігенції. Значні досягнення були здобуті в галузі охорони здоров'я, до кінця 40-х років у регіоні було введено безплатне медичне обслуговування. В той же час комуністична ідеологія та русифікація освіти, науки та культури мала сприяти вихованню населення регіону в дусі комуністичних ідеалів, лояльності до радянського тоталітарного режиму.
...
13.6. Соціально-політичні процеси 50-х - початку 60-х років. Хрущовська «відлига»
...
Припинились масові репресії, хоча боротьба з інакодумцями продовжувалась, почалась реабілітація незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки і культури. Були посмертно реабілітовані В.Затонський, Є.Квірінг, С.Косіор, П.Постишев, Ю.Коцюбинський, М.Куліш, маршали Радянського Союзу В.Блюхер, О.Єгоров, М.Тухачевський, командарми І.Уборевич і Й.Якір.
...
З вулиць та майданів зникли портрети, бюсти та пам'ятники Сталіну.
Українці включились у процес "демократизації" досить активно. Якраз у цей період в Україні виникли і стали активно діяти численні науково-технічні товариства, інститути та університети поширення передового виробничого досвіду, науково-технічного процесу, товариства винахідників і раціоналізаторів та багато інших. В Україні розпочався процес часткової лібералізації громадсько-політичного життя.
Нове дихання отримав український національний рух. Особливо активно включились у процес десталінізації діячі культури. І з самого початку "відлиги", і пізніше головною турботою їх було сумне становище української мови в Україні. Інтелігенція, студенти, навіть партійні працівники наполегливо відстоювали тезу: "особливий статус" російської мови в СРСР не повинен приводити до дискримінації української в Україні. Звучали вимоги про захист української мови і про її широке використання в освіті та офіційних установах.
Болючим залишалось і питання про стан української науки. Історики виступали проти жорстокого ідеологічного контролю з боку Москви, який, за їх твердженням, призвів до "збіднення історії" України. Характерними рисами цього збіднення були провінціалізм, рабське слідування партійним "рекомендаціям", перебільшення ролі і значення зв'язків з Росією при одночасному зневаженні "української історичної специфіки". На тлі цих вимог в українській історичній науці відбувались позитивні зміни. У 1957 році українські історики отримали дозвіл на випуск власного часопису -"Український історичний журнал". Через два роки з'явились перші томи "Української Радянської Енциклопедії", у відповідь на випуск українською західною діаспорою Енциклопедії українознавства за редакцією В.Кубійовича. За ними пішли публікації: "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України". Таких видань не було в Росії. Короткий період ревізії політики сталінізму інтелігенція України використала для реалізації своїх національних прагнень. Зросла її національна свідомість, духовність, творча активність. Вийшли в світ історичні романи, в яких змальовувалась боротьба українського народу за незалежність. Це романи Н.Рибака "Переяславська Рада", А.Хижняка "Данило Галицький", С.Скляренка "Святослав" та "Володимир", П.Панча "Гомоніла Україна", численні романи про безсмертний подвиг українського народу у Великій Вітчизняній війні. Відбувались якісні зміни в мистецтві, театрі, кінематографії, науці.
Прагнучи підняти рівень української науки і таким чином підвищити авторитет національної культури, інтелігенція зосередила свою увагу не лише на традиційних гуманітарних дисциплінах, а й вимагала створити в республіці умови для розвитку нових напрямів наукового пошуку, таких як ядерні дослідження та кібернетика. У 1957 році в Києві було створено комп'ютерний центр, який у 1962 році було перетворено в Інститут кібернетики Академії наук УРСР. Незабаром цей науковий заклад став загальносоюзним лідером у цьому напрямі. Розширювались дослідження в галузі фізики, розроблялись нові методи квантової теорії, проводились наукові дослідження в галузі селекції. Колектив українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних наукових матеріалів АН УРСР у 1961 році одержав перші штучні алмази. Україна залишалась центром науки в галузі електрозварювання, яку очолював академік Патон. Українську школу біохіміків очолював академік О.Палладін. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність лікар-хірург М.Амосов.
Українські вчені та інженери брали активну участь у розробленні та запуску перших штучних супутників Землі та першого польоту людини в космос. Генеральний конструктор космічних ракет С.Корольов - родом з України.
У цей же час почали з'являтися україномовні журнали із суспільних та природознавчих наук. Українська інтелектуальна еліта прагнула всебічного розвитку наукових знань, спираючись на українську, а не на російську мову.
Таким чином, цей період увійшов в історію під назвою "відлиги", епоха шістдесятників. Молоде покоління заявило про себе в прозі, поезії, кінематографії. На ниві літератури виділялись такі відомі митці, як В.Симоненко, Л.Костенко, В.Коротич, І.Драч. В.Стус, С.Параджанов. М.Рильський став ініціатором видання творів українських письменників, що були репресовані в 30-ті роки, літературний доробок яких знаходився у спецсховищах і був вилучений з бібліотек. Частина цих творів була
перевидана. Завдяки його зусиллям були реабілітовані посмертно цілий ряд українських діячів культури, що загинули в застінках сталінських в'язниць та у таборах ГУЛАГу. М.Рильський вважав, що той, хто не поважає видатних представників власного народу, сам не гідний поваги. Багато уваги М.Рильський приділяв також вихованню молодих українських поетів, піклувався про культуру рідної мови. "Шістдесятники" виступали за оновлення радянського суспільства, відродження української мови та культури, зростання національної самосвідомості українців, відстоювали ідеї гуманізму.
Спроби "десталінізації" суспільства, реабілітація культурних діячів України сприяли зростанню політичної активності та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, яка все частіше виявляла критичне ставлення до комуністичного режиму. Зростав інтерес до західної культури. У творах українських митців усе частіше звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимоги забезпечити українцям свободу духовного розвитку. У кінці 50-х років новим явищем у суспільно-політичному житті став дисидентський рух. В Україні дисиденти створили підпільні організації: "Об'єднану партію звільнення України" в Станіславі, "Український національний комітет" у Львові, "Український робітничо-селянський союз", який очолили Л.Лук'яненко та І.Кандиба.
У 1961 році Хрущов розпочав новий етап десталінізації, піком якого стало винесення тіла Сталіна з Мавзолею. По всій країні почали знімати пам'ятники "батька народів", з бібліотек стали вилучати твори Й.Сталіна.
...
Процесу демократизації суспільства і культури заважали також обмеженість і непослідовність політики М.Хрущова і його оточення, "залишковий принцип" фінансування соціально-культурної сфери, що особливо гостро відчувалось в Україні.
...
Не дивлячись на деяку ліберізацію в галузі національної культури, М.Хрущов у своїй діяльності дотримувався основ традиційної російської національної політики. Це яскраво продемонструвала реформа освіти 1958 року, яка давала право батькам обирати для своїх дітей мову навчання (до 1958 року учні забов'язані були вивчати обов'язково свою рідну мову так само, як і російську). Після освітньої реформи будь-хто в Україні міг отримати освіту, не вивчаючи українську мову і взагалі не володіючи нею. Враховуючи існування суттєвих формальних і неформальних умов, за якими вивчення російської мови було обов'язковим, можна було чекати (на це влада розраховувала), що деякі (і немало) батьки не схочуть примушувати своїх дітей вивчати ще одну, хай навіть рідну мову. Русифікація України проводилась під гаслом "зближення і злиття націй". У процесі розвитку вищої школи на початку 1955 року було створено міністерство вищої освіти України.
У лютому 1963 року в Києві відбулась наукова конференція з питань культури української мови. Обговорювалась проблема існуючих обмежень використання української мови. У результаті свідомої політики Москви, метою якої була русифікація неросійських народів, насамперед, українців та білорусів, і потурання цій політиці з боку партійної номенклатури республіки в Україні почала зменшуватись кількість газет, журналів і книжок, які видавались українською мовою, на російську мову переводилось телебачення та радіомовлення.
У квітні 1959 року на основі загальносоюзного в Україні був прийнятий Закон "Про зміцнення зв'язків школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР". Ним передбачалось запровадження обов'язкової восьмирічної освіти, "політехнізація" освіти, зв'язок школи з виробництвом, а також посилення русифікації в освіті.
Уряд проводив реформу вищої та середньої спеціальної освіти, значні кошти виділялись на зміцнення їх матеріально-технічної бази. В результаті в Україні значно збільшилась кількість професійно-технічних училищ, отримала значний розвиток система вечірньої і заочної освіти. На селі почали створюватись навчальні комплекси, які готували кадри механізаторів, водіїв, електриків, майстрів для твариницьких комплексів тощо.
...
Посилилось гоніння на "інакомислячих". Це пов'язано з усуненням від влади в жовтні 1964 року М.Хрущова та повернення до влади "неосталіністів". У січні 1966 року відбувся судовий процес над письменниками О.Синявським і Ю.Данієлем. У 1968 році почалась кампанія проти редколегії журналу "Новый мир" та його редактора О.Твардовського. За публікацію за кордоном книги про "культ особи" Сталіна виключили з партії відомого історика Роя Медведева, виключили з Союзу письменників СРСР О.Солженіцина. Почались політичні переслідування академіка Андрія Сахарова тощо.
...
Шелест захищав мовні і культурні права українців, сам користувався українською мовою при офіційному спілкуванні. Відстоював права України як союзної республіки в складі радянської федерації, вважав, що Україна повинна отримувати від інших республік фонди, товари та послуги, які дорівнювали б її внеску до загальносоюзного фонду. Був палким патріотом, який намагався зберегти українські традиції в тогочасних умовах. У 1970 році П.Шелест написав книгу "Україна наша Радянська", в якій відстоював ідею української автономії, самобутності і прогресивну роль козацтва в історії України. Він заперечував право за російським народом називатися та виконувати роль "старшого брата" у відношенні до інших народів СРСР. Тим самим він викликав незадоволення своєю діяльністю з боку Л.Брежнєва та його оточення. П.Шелеста звинувачували в порушенні "ленінських принципів конкретно-історичного підходу до оцінки історичних явищ", "ідеалізації історичного минулого України", в "патріархальщині", "підтримці українського націоналізму".
...
