Україна на шляху до свободи і незалежності

... З'яв­ляються організації з різними політичними концепціями, про­грамами культурного відродження: товариство "Меморіал", Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС), Християнсько-демократичний фронт, товариство "Спадщина", екологічна організація "Зелений світ". У лютому 1990 р. було утворено Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка...

Відроджується Українська автокефальна православна церква. Сотні православних парафій по всій Україні оголошують себе автокефальними. Під тиском українських автокефалістів Російська православна церква на архієрейському соборі 30-31 січня 1990 р. у Москві прийняла рішення дати Екзархатові УПЦ в Україні назву Українська православна церква.

УПЦ дозволено було самостійно вирішувати питання внутріш­нього самоврядування при підпорядкованості Московському патріархатові у всіх основних питаннях церковного життя. Про­хання надати повну самостійність УПЦ було відхилене архієрейським собором у Москві навесні 1990 р.

У 1992 р. продовжуються міжцерковні конфлікти. У Західній Україні вийшла з підпілля незаконно заборонена у 1946 р. Українська греко-католицька церква.

НАУКА І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ (80—90-І РОКИ)

Розкриваючи цю тему, варто почати з аналізу наслідків вузькокласового підходу до культури впродовж останніх сімдесяти років її існування. У цей період культура, як система загально­людських цінностей, духовних і матеріальних досягнень кожного народу, зазнала в умовах радянської влади значних деформацій. Однобокий підхід до культурно-творчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його рамками все, що не вкладалося в догмати класової, а згодом партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишко­вий принцип її фінансування. В результаті, за даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посів у середині 80-х років 57-е місце у світі.

На кінець 80-х років більш як у шести тисячах населених пунктів немає жодного закладу культури. 5 лютого 1993 р. одна з українсь­ких газет повідомила про те, що на хуторі Костянтинівка Бердичів­ського району Житомирської області більше року повністю були відсутні електроенергія і радіозв'язок.

В Україні розвалилася державна мережа книгодрукування і книгопостачання. Книжкова палата перестала видавати списки українських видань.

У складних умовах перебувала освіта. Незважаючи на неодно­разові спроби реформувати систему освіти, її стан не тільки не покращився, а ще погіршився. Проекти освітніх реформ 1984 р. та 1987-1988 pp. були розроблені КПРС, яка, крім великої кількості гарних слів у цих документах, нічого не зробила для покращення стану освіти. Навпаки, у цей час продовжував діяти залишковий принцип фінансування освіти, бюрократичні перепони все ще ско­вували її демократизацію. На початку 90-х років СРСР посідав за рівнем освіти 28-е місце у світі.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про осві­ту", що визначав школу як основу духовного і соціально-економічного розвитку держави і передбачав кардинальні зміни в ро­боті школи. Його реалізація була тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки. Одним із найважливіших завдань шко­ли стало забезпечення виконання Закону "Про мови в Українській РСР", прийнятого у 1989 р. Відтоді в республіці було відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, органі­зовано тисячі українськомовних класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система ставала більш гнучкою та різно­манітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці навчальні заклади значно урізноманітнили навчальний про­цес, сприяючи поглибленому розвиткові здібностей учнів та сту­дентів. Зроблені помітні кроки в справі гуманізації освіти. Знач­но більше уваги стали приділяти вивченню української історії, релігії, народознавству, перші зрушення з'явилися у викладанні інших суспільних наук.

Зроблені перші суттєві кроки по перебудові вищої і середньої спеціальної освіти. Для кращої організації роботи освітніх закладів усіх рівнів два міністерства - народної освіти та вищої середньої спеціальної освіти - були об'єднані в одне - Міністерство освіти України, тепер Міністерство освіти і науки. Реорганізовувалась вся структура вищої і середньої спеціальної освіти з метою наближен­ня до практики суспільного життя незалежної України і переходу до ринкових відносин. В республіці розгорнулася велика робота по акредитації вузів. Однак проблемою проблем залишається фінансування. І на сьогодні витрати на підготовку одного спеціа­ліста у вузах розвинутих країн у 5-6 разів більші ніж у нас.

Наука в Україні у 80-і - на початку 90-х років продовжувала перебувати у складному становищі. Довгий час її розвитком керували за допомогою адміністративно-командних методів; відомчі інтереси, бюрократизація стримували науковий процес. Згубний вплив на фундаментальні дослідження в кінці 80-х років мало за­хоплення багатьох наукових закладів лише практичними дослід­женнями. Ефективність наукових робіт залишалась надзвичайно низькою. Перед Україною постала загроза перетворитися в країну "третього світу".

Провідним науковим центром залишалася Академія наук Ук­раїни. Однак і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнта­ція на прикладні розробки призвела до падіння престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджувалася у виробництво. Серйоз­ною вадою в галузі науки в Україні залишався її поділ на академічну, вузівську і галузеву. Низький рівень фінансування ство­рював великі труднощі і в достатньому матеріально-технічному забезпеченні науки.

Чисельність наукових кадрів у республіці на початок 90-х років становила понад 200 тис. осіб, з них понад 80 тис. - доктори й кан­дидати наук. Між тим спостерігалося падіння професіоналізму значної маси наукових співробітників. Давалися взнаки відсутність обміну думками, одностороння орієнтація української науки на російську під вивіскою "всесоюзна" та ізоляція від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня призвело до того, що все більше вчених виїжджало за рубіж для роботи за контрактом на тривалий час, а то й назовсім. Так, протягом 1991-1992 pp. за межі України виїхало у відрядження на термін понад 6 місяців 300 вчених та інже­нерно-технічних працівників Академії наук України. 77 з них не повернулись. Особливо відчутні були втрати серед генетиків, фізіо­логів, біохіміків, фізиків-теоретиків. Повідомляючи про цей факт, преса України водночас наголошувала, що протягом 1992 p. HAH України не одержала жодної державної квартири. Таке ставлення до наукових кадрів не давало надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працювали у цьому напрям­ку. Перебудовувалася робота Академії наук, змінювалися пріоритети. Зростала увага до фундаментальних досліджень. Йшло пере­групування наукових сил. Влітку 1990 р. створена українська наукова асоціація (УНА), покликана сприяти відродженню україн­ської науки і виведенню її на світовий рівень. Засновано ряд галу­зевих академій, державних та громадських організацій науковців. Тіснішало співробітництво з українською діаспорою. Багато відо­мих її представників допомагають безпосередньо у державному та культурному будівництві України. Це, зокрема, Б. Гаврилишин, Б. Кравченко, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р. по­відомлено, що секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені підписав договір про співпрацю, за яким Міністерство освіти України визнавало УВУ та його дипломи.

Суттєві зміни відбувалися в галузі суспільних наук. Актуалі­зувалися тематика досліджень. Розпочата робота по написанню. фундаментальних праць з історії українського народу, історії української культури. Ці праці були визнані пріоритетними в НАН України.

Відкрито нові суспільствознавчі інститути-сходознавства, на­родознавства, Український державний славістичний центр НАН України та Міносвіти і науки України, що діє на базі Київського славістичного університету. В Україні створена національна систе­ма атестації наукових кадрів. З'явилися перші ознаки виходу укра­їнської науки з кризи.

Процеси оновлення широко охопили також українську літера­туру і мистецтво. Письменство остаточно звільнялося від комуністичної ідеологічної облуди. Йшла переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце стало належати публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем політизації суспільних процесів. Слід відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Му-сієнка, Ю. Щербака та ін. Широко розгорнув публікації з при­забутої спадщини критик М. Жулинський.

У 80-і - на початку 90-х років до читача, нарешті, прийшли твори В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, Є. Плужника та ін. Повернуто до життя твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців, В. Голобородька, В. Рубана та ін., чия діяльність в обстоюванні україн­ської культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. На рідну землю повернувся письменник і правозахисник М. Руденко. Немало письменників включилися в політичне життя і, ставши народними депутатами різних рівнів, активно намагаються вирішувати питання державо­творення, розвитку української мови і культури, відстоюють сво­боду творчості.

Обнадійливі зрушення відбувалися в театрі, кінематографі, образотворчому мистецтві, музиці.

Відроджувалося українське кіно. Створювалися україномовні фільми. Було розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів.

У кінці 80-х - на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), "Голод - 33" (О. Янчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Фільм "Лебедине озеро. Зона" у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого в світі кінофестивалю в Каннах.

В умовах переходу до ринку складні проблеми і труднощі пере­живало мистецтво. З одного боку - загроза для митців опинитися без засобів до існування, а з другого - небезпека комерціалізації. З'явилася й інша небезпека: крадіжки, погроми. Було пограбова­но музей Львова; у Переяслав-Хмельницькому історико-культурному заповіднику викрадено історичні реліквії доби Богдана Хмельницького; спалено хату в історико-культурному заповідни­ку "Батьківщина Т. Г. Шевченка".

Шлях до підвищення інтелектуального й духовного потенціа­лу народу безумовно лежить через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, відмову від залишкового принципу їх фінансування.