Лекции.Орг


Поиск:




Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

 

 

 

 


Класифікація неповнолітніх безпритульних




На сьогодні в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни, як “безпритульні”, “діти вулиці”, “бездоглядні”, “бездомні”, “діти, позбавлені батьківського піклування”, “соціальні сироти”, “неповнолітні групи ризику”. Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.Панов, Є.Холостова) та українських (С.Толстоухова, І.Пінчук, А.Зінченко та ін.) учених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з’ясування того, який термін з вищезазначених наразі найбільш повно характеризує українських дітей, що опинилися на вулиці. Для цього слід вдатися до аналізу подібних соціальних явищ у світовій практиці.

За визначенням Комітету соціальної політики Ради Європи: „безпритульні діти” – це діти до 18 р., які протягом довгого чи короткого терміну живуть у середовищі вулиці. Це діти, які не мають постійного місця проживання, бродяжать. Мають свої угруповання, специфічні контакти на вулиці. Офіційно ці діти мають жити в будинку своїх батьків або в установі інтернатного типу. Найчастіше вони не підтримують контактів з дорослими, батьками, навчальними виховними установами, соціальними службами, які повинні піклуватися про них [13, с.5].

У міжнародному мовному вжитку щодо таких дітей використовується термін „діти вулиці”, до яких, за класифікацією Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), належать:

- дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

- дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи й ночі на вулиці;

- дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці [12].

Це узагальнена характеристика “дітей вулиці”, оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації мас свої специфічні прояви.

Наприклад, у країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.

У країнах Європи дитяча безпритульність охоплює не лише дітей, які не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи “дітей вулиці”: “діти вулиці” протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні “діти вулиці”, що живуть дома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають “покинутими”.

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін “неповнолітні групи ризику”.

У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають; „юні втікачі” - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; „молоді бездомні” - особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; „ті, що сплять на вулиці” - підлітки та молодь, що не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії “дітьми вулиці” називають переважно циганчат і дітей біженців.

Важливим у вирішенні проблеми дитячої безпритульності є чітка диференціація різних категорій дітей, які в результаті певних обставин опинилися „на вулиці”.

Для розробки й упровадження ефективних форм і методів надання практичної допомоги бездоглядним дітям у сучасних умовах в Україні, на думку А.Зінченко, доцільно розрізняти такі категорії:

- безпритульні діти, діти-сироти або діти, які повністю втратили зв'язок з батьками чи опікунами і не мають жодних засобів існування;

- бездоглядні діти, діти, які мають батьків чи опікунів, але зовсім не підтримують з ними зв'язок через повну відсутність у необхідних матеріальних умов для виховання та розвитку дитини, асоціальну поведінку батьків, жорстоке поводження батьків з дітьми (соціальне сирітство).

Комплексною є класифікація неповнолітніх безпритульних, розроблена Українським інститутом соціальних досліджень на основі аналізу практичного досвіду притулків, соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді:

- безпритульні діти – це діти, які не мають постійного місця проживання у зв’язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім’ї; діти, яких вигнали з дому батьки; серед усього контингенту „дітей вулиці” бездомні діти складають приблизно 50%;

- бездоглядні діти – це діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей. Серед усього контингенту „дітей вулиці” бездоглядні діти складають приблизно 40%;

- діти-втікачі з різних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

- діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу [4, c.10].

З наведеної класифікації видно, що для “дітей вулиці” характерні різні об’єктивні та суб’єктивні причини вибору вулиці як провідного фактору їх соціалізації. Тому очевидний той факт, що подолання явища соціального сирітства в Україні має бути спрямоване, в першу чергу, на зміцнення інституту сім’ї, психологічну підтримку неповнолітніх, вдосконалення різних форм опіки дітей, а також пошук нових технологій позитивно зорієнтованої соціалізації особистості в мікро - та макросередовищі.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-10-01; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1514 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Начинать всегда стоит с того, что сеет сомнения. © Борис Стругацкий
==> читать все изречения...

2321 - | 2074 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.