На сьогодні в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни, як “безпритульні”, “діти вулиці”, “бездоглядні”, “бездомні”, “діти, позбавлені батьківського піклування”, “соціальні сироти”, “неповнолітні групи ризику”. Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.Панов, Є.Холостова) та українських (С.Толстоухова, І.Пінчук, А.Зінченко та ін.) учених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з’ясування того, який термін з вищезазначених наразі найбільш повно характеризує українських дітей, що опинилися на вулиці. Для цього слід вдатися до аналізу подібних соціальних явищ у світовій практиці.
За визначенням Комітету соціальної політики Ради Європи: „безпритульні діти” – це діти до 18 р., які протягом довгого чи короткого терміну живуть у середовищі вулиці. Це діти, які не мають постійного місця проживання, бродяжать. Мають свої угруповання, специфічні контакти на вулиці. Офіційно ці діти мають жити в будинку своїх батьків або в установі інтернатного типу. Найчастіше вони не підтримують контактів з дорослими, батьками, навчальними виховними установами, соціальними службами, які повинні піклуватися про них [13, с.5].
У міжнародному мовному вжитку щодо таких дітей використовується термін „діти вулиці”, до яких, за класифікацією Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), належать:
- дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;
- дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи й ночі на вулиці;
- дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці [12].
Це узагальнена характеристика “дітей вулиці”, оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації мас свої специфічні прояви.
Наприклад, у країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.
У країнах Європи дитяча безпритульність охоплює не лише дітей, які не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи “дітей вулиці”: “діти вулиці” протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні “діти вулиці”, що живуть дома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.
У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають “покинутими”.
В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін “неповнолітні групи ризику”.
У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають; „юні втікачі” - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; „молоді бездомні” - особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; „ті, що сплять на вулиці” - підлітки та молодь, що не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.
У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії “дітьми вулиці” називають переважно циганчат і дітей біженців.
Важливим у вирішенні проблеми дитячої безпритульності є чітка диференціація різних категорій дітей, які в результаті певних обставин опинилися „на вулиці”.
Для розробки й упровадження ефективних форм і методів надання практичної допомоги бездоглядним дітям у сучасних умовах в Україні, на думку А.Зінченко, доцільно розрізняти такі категорії:
- безпритульні діти, діти-сироти або діти, які повністю втратили зв'язок з батьками чи опікунами і не мають жодних засобів існування;
- бездоглядні діти, діти, які мають батьків чи опікунів, але зовсім не підтримують з ними зв'язок через повну відсутність у необхідних матеріальних умов для виховання та розвитку дитини, асоціальну поведінку батьків, жорстоке поводження батьків з дітьми (соціальне сирітство).
Комплексною є класифікація неповнолітніх безпритульних, розроблена Українським інститутом соціальних досліджень на основі аналізу практичного досвіду притулків, соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді:
- безпритульні діти – це діти, які не мають постійного місця проживання у зв’язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім’ї; діти, яких вигнали з дому батьки; серед усього контингенту „дітей вулиці” бездомні діти складають приблизно 50%;
- бездоглядні діти – це діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей. Серед усього контингенту „дітей вулиці” бездоглядні діти складають приблизно 40%;
- діти-втікачі з різних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;
- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;
- діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу [4, c.10].
З наведеної класифікації видно, що для “дітей вулиці” характерні різні об’єктивні та суб’єктивні причини вибору вулиці як провідного фактору їх соціалізації. Тому очевидний той факт, що подолання явища соціального сирітства в Україні має бути спрямоване, в першу чергу, на зміцнення інституту сім’ї, психологічну підтримку неповнолітніх, вдосконалення різних форм опіки дітей, а також пошук нових технологій позитивно зорієнтованої соціалізації особистості в мікро - та макросередовищі.
