Студенти повинні знати:
- етапи формування української термінологічної лексики, історію становлення і розвитку української наукової термінології; особливості термінологічного словотворчого процесу.
Студенти повинні вміти:
орієнтуватися у термінологічному комплексі, що стосується обраного майбутнього фаху;
· аналізувати специфіку термінів;
· дотримуватися національних стандартів щодо системи тер мінів;
· знатися на тенденціях термінотворення.
План
1. Термін та його ознаки. Термінологія як система.
2. 3агальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.
3. Способи творення термінів.
4. Проблеми сучасного термінознавства.
1. ТЕРМІН ТА ЙОГО ОЗНАКИ. ТЕРМІНОЛОГІЯ ЯК СИСТЕМА
Термін (від латин, межа, кінець) – це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.
Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Виокремлюють такі основні групи термінологічної лексики: математичну (ділене, дільник, косинус, логарифм, частка), фізичну (молекула, коливання, статика, індукція), мовознавчу (фонема, афікс, парадигма, синтаксис, метатеза), літературознавчу (лейтмотив, верлібр, хорей, сюжет, фабула, анапест), філософську (діалектика, гносеологія, абсолют, апріорі), фінансову (банк, кредит, лізинг, баланс), хімічну (кисень, іонізація, оксиди, хімічна реакція), біологічну (рецептор, гомеостаз, мезодерма), музичну (октава, квінтет, акорд, гармоніка), спортивну гросмейстер, аут, тайм, сет, раунд) тощо.
Серед системи термінів кожної галузі вирізняють дві складові – термінологію і терміносистему.
Термінологія – 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значенні все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Наприклад, можемо говорити про англійську, польську, російську, українську та інші термінологію, а також про термінологію математичну, юридичну, хімічну, технічну тощо.
Галузеві термінології, тобто сукупність термінів конкретних галузей, називають терміносистемами, або термінологічними системами.
Системність термінології зумовлена двома типами зв'язків, які надають сукупності термінів системного характеру:
· логічними (якщо між поняттями певної галузі науки існують системні логічні зв'язки - а вони є в кожній науці, – то терміни, які
називають ці поняття, мають теж бути системно пов'язаними);
· мовними (хоча терміни позначають наукові поняття, вони за
лишаються одиницями природної людської мови, а відповідно
їм властиві всі ті зв'язки, які характерні для загальновживаних
слів – синонімічні, антонімічні, словотвірні, полісемічні, граматичні, родовидові тощо).
Термінологія - це не хаотична сукупність слів, а організована на логічному й мовному рівні система спеціальних назв.
Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством. Біля витоків творення української термінології стояли науковці І. Верхратський, В. Левицький, О. Курило, О. Огоновський, І. Пулюй та інші. Вони доклали багато зусиль до вироблення фахової термінології з різних наукових і технічних ділянок, прагнули до того, щоб термінологія була всеукраїнська і поєднувала елементи власне національного і міжнародного..
Незважаючи на відмінності й багатогранність сучасних галузей наукового знання і властивих їм понять, існує низка спільних ознак, які визначають суть терміна як особливої мовної одиниці.
Основні ознаки терміна
^ Системність: кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення, а за межами своєї терміносистеми він може мати зовсім інше значення.
^ Точність: термін повинен якнайповніше й найточніше передавати зміст поняття, яке він позначає, неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахівцями.
^ Прагнення до однозначності у межах своєї терміносистеми: якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів –однозначні, це зумовлено їх призначенням, але повністю усунути багатозначність (найчастіше двозначність) не вдається.
^ Наявність дефініції: кожний науковий термін має дефініцію(означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.
Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна: нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення, відсутність синонімів, інтернаціональний характер, стислість, відкритістьі динамізм системи, що виявляється у процесах термінологізації, і детермінологізації, постійному поповненні системи новими термінами; прозорість внутрішньої форми терміна, що поліпшує його сприйняття і збереження у терміносистемі.
Термінологія виконує такі основні функції – позначає наукові поняття і задовольняє потреби спілкування фахівців – за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.
Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.
Значення термінів зафіксовано у спеціальних словниках, довідниках. Розрізняють такі види: словники терміносистем, затверджені у вигляді стандартів; словники термінології (універсальні енциклопедії, галузеві енциклопедії, галузеві термінологічні словники).
Перекладні словники – найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. Серед двомовних термінологічних словників поряд з російсько-українськими найчастотнішими є англійсько-українські, латинсько-українські тощо, окрім того, ще укладають тримовні, значно рідше – чотири –семимовними.
Енциклопедично-довідкові словники фіксують терміни, подають пояснення наукових понять. Словникова стаття в лексикографічних працях такого типу складається з двох частин – назви поняття і його означення (дефініції).
Тлумачно-перекладні словники – це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення. Цікавою лексикографічною працею, яку можна вважати певним символом нашого часу є «Тлумачно-термінологічний словник з ринкової економіки» (Харків, 1994), де, крім тлумачення, подано відповідники до українського терміна російською, англійською, німецькою, французького, іспанською мовами.
Кілька років тому електронні словники перевернули свідомість лінгвістів, перекладачів, самих лексикографів та пересічних громадян, що мають справу з іноземною мовою. Електронний словник — комп'ютерна база даних, що містить особливим чином закодовані словникові статті, які дозволяють добирати потрібні слова, часто з урахуванням морфологічних форм і особливостей поєднання слів.
Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів –зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія обов'язкова для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.
Основи стандартизації термінів було закладено у Німеччині в кінці XIX – на початку XX ст., коли виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В. Вгостер.
В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Тараса Шевченка (кінець XIX - початок XX століття), навколо якого гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті - початок 30-х років). Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів, освіта, наука, виробництво потребує єдиної, зручної, логічної української термінології. З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, схвалену урядом. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.
Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом;
· систематизують поняття певної галузі науки чи техніки; переділяють їх з категоріями (предмети, процеси, якості, величини тощо);розмежовують родові та видові понятгя;
· відбирають усі терміни галузі, узятої для стандартизації, зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та інших джерел;
розподіляють терміни за групами: а) вузькоспеціальні терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні);визначають з групи термінів-синонімів нормативні;
· добирають еквіваленти англійською, німецького, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
· формулюють українською мовою означення (дефініції) поняття;
· мовознавці рецензують стандарт.
Стаття стандарту має таку будову:
· назва поняття українською мовою
· скорочена форма терміна;
· недозволений (нерекомендований) синонім;
· родове поняття;
· видове поняття;
· еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою
мовами;
· дефініція (означення);
· формула або схема.
2. ЗАГАЛЬНОНАУКОВА, МІЖГАЛУЗЕВА І ВУЗЬКОСПЕЦІАЛЬНА ТЕРМІНОЛОГІЯ
Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільнийтермінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містятьуніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни поділяютьсяна три групи:
1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).
2. Міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність}.
3. Вузькоспеціальні терміни – це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф, бойовик, правка, ретуш.
3. СПОСОБИ ТВОРЕННЯ ТЕРМІНІВ
Українська наукова мова має давні традиції термінотворення, її терміносистеми формувалися на власній мовній основі, засвоюючи те, що вже було напрацьовано. Співвідношення національного та міжнародного було й залишається каркасом у концептуальному підході до термінотворення.
Для термінологічної системи характерні такі способи творення:
1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);
2) семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних
значень у словах природної мови; 3) різні типи запозичень (слово
твірне та семантичне калькування).
Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:
1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова
для називання наукового поняття: споживчий кошик, водяний
знак, власний заголовок, ритмічна структура книги, сати новий друк, чиста конкуренція, відчуження, ринок праці. Це – найдавніший спосіб термінотворення.
2. Словотвірний – утворення термінів за допомоги префіксів (над
виробництво, пересупозиція), суфіксів (маркування, гумування,
оборотність), складанням слів і основ (адрес-календар, галь ванокліше, літературознавство, держава-монополія, матеріа ломісткість), скороченням слів (СЕЗ – спеціальні економічні зони). Цей спосіб термінотворення найпродуктивніший.
3. Синтаксичний – використання словосполук для називання наукових понять: вихідні відомості, основний текст, академічне видання, спільний множник, зустрічний позов, державне за мовлення, капіталодефіцитні країни.
4. Запозичення – називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, бюргшафт, дисиміляція.
Причини запозичення термінів різноманітні:
• запозичення терміна разом з новим поняттям: бонус «додаткова
винагорода», «додаткова цінова знижка», «комісійна винагорода»;
паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): рамбурсува ти — повертати борг; імпорт — ввіз; асиміляція – уподібнення; лабіалізація – огублення;
· пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно функціонують запозичені і власні терміни: пролонгація – продовжен ня терміну чинності угоди; інтерстелярний – міжзоряний; бартер — прямий безгрошовий обмін товарами;
• відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав
сучасним вимогам: ліквідат – юридична особа-боржник, до якої
висунуто фінансові вимоги у зв 'язку з її ліквідацією.
Науковці по-різному ставляться до термінологічних запозичень. Деякі термінознавці - так звані пуристи - заперечують потребу запозичати терміни з інших мов, натомість пропонують творити терміни з ресурсів власної мови (такі спроби були в німецькій, чеській, російській мовах, у 20-х роках XX століття - і в українській), проте насправді цс не завжди вдається. Інші науковці розглядають запозичення як об'єктивну реальність мовного життя, але вважають, що іншомовних слів у термінології не повинно перевищувати 15 %, оскільки наявність більшої кількості запозичень призводить до втрати національного обличчя. Варто обмежити вживання запозичених слів за наявності власних термінів (винагорода - диспач; звуження - інфлювання (на ціональної валюти)) та паралельне вживання запозичень із тим самим значенням з кількох мов (акцептант (лат.) - трасант (нім.); жиро (італ.) - індосамет (нім.); ревалоризація (фр.) -ревальвація (лат.)).
Терміни різноманітні за структурою, походженням і способами творення. За структурними моделями терміни переділяють на:
· однокомпонентні терміни, наприклад: паритет, резолюція,
субстрат, паралінгвістика.
· двокомпонентні терміни - найчастіше це словосполучення іменник + іменник, наприклад: ректифікація кордону, стратегія спіл кування, дискурс культури, універсали культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держава, цивільна відповідальність;
· трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити
прийменники:
а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: щілинні приго лосні звуки, вільна економічна зона, центральна виборча комісія;
б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип
речення, адитивний синтез кольору, маскультуриий код мови,
пасивний словник мовця;
в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного
світогляду, речення з однорідними членами, ревізія міжнародного
договору, теорія лінгвістичної відносності;
г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа імен ника, позолота обрізів видання;
• багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири
і більше компонентів, наприклад: автоматичний стапельний
приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.
4. ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО ТЕРМІНОЗНАВСТВА
Національна мовна система будь-якої галузі знань неоднорідна за походженням, оскільки в її основі закладена універсальна греко-латинська система терміноелементів, яка в кожній мові специфічно асимілюється, з урахуванням особливостей фонетичної, орфографічної, граматичної, лексичної системи літературної мови. Схематично її можна представити сукупністю універсальних (інтернаціональних), питомих (національних), чужорідних (іншомовних), унікальних (безеквівалентних) та оказіональних (екзотичних) термінологічних одиниць, а також специфічної системи символів та інших екстралінгвістичних компонентів.
Розвиток новітньої української термінології тісно пов'язаний з характером сучасної науки. Десь із середини XX століття темпи її розвитку такі, що кількість опублікованих у наукових часописах світу статей подвоюється кожні 12-15 років. Це означає, що для опрацювання нових публікацій навіть у вузькій галузі потрібні доведені до автоматизму навички перекодуанпя наукової інформації зі світових мов, зокрема англійської, українською.
Це завдання легше розв'язувати тоді, коли існує певна традиція терміновжитку. І як б не наголошували на семантичних чи естетичних критеріях добору терміна, історія розвитку різних галузей знань засвідчує, що найчастіше перевагу надають терміну, що має найдовшу традицію вжитку, часто всупереч національним традиціям.
Сьогочасну українську ситуацію в галузі термінологічного нормування ускладнює та обставина, що серед теоретиків і практиків термінотвору є прихильники принаймні двох термінотворчих традицій, кожна з яких передбачає різний національнокультурний вибір: одні зорієнтовані на використання усіх наявних в українській мові способів і засобів, а інші віддають перевагу калькуванню з російської мови.
Дискусії на численних термінологічних конференціях останніх років констатують, що чи не найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання збереження національного духу української термінології за умов широких глобалізаційних процесів сучасності. Полеміка відбувається з приводу найбільш прийнятних назв спеціальних понять з низки дублетних найменувань, а також щодо способів і засобів лексикографічного опрацювання й стандартування номінацій процесових понять, словотвірна структура яких відрізняється від аналогічних термінів інших слов'янських мов, насамперед російської.
Чимала кількість українських учених, особливо в різних галузях науково-технічних знань, черпала і черпає й досі базові фахові знання з російської наукової літератури. Разом зі здобуванням нових знань учені запозичають і мовні форми, забуваючи про те, що пропонований термін має органічно вписуватися за формою і звучанням в українську мову, підлягати внутрішнім її законам.
Українська технічна інтелігенція активно відкидає утворені від дієслів назви опредметнених дій з суфіксом -к (а): ковка, рубка, полі ровка, штамповка. Такі росіянізми переважно замінюють іменниками на -ння (кування, рубання, полірування, штампування), хоч інколи використовують і похідні іншого структурного типу, зокрема безсуфіксні іменники: возгонка -узгін, гонки - перегони. Часто-густо цю тенденцію доводять до абсолюту і намагаються замінити будь-які українські слова, утворені з допомоги суфікса -ка, що суперечить давній українській традиції використовувати цю морфему для називання дій, а не тільки їх наслідків. Таке відштовхування від російської мови призводить до появи низки немилозвучних слів. Наперекір рекомендаціям назва обробка побутує в науково-технічних текстах і вказує передусім на дії над металами. Замість розробляння стандартів можна сказати опрацювання стандартів. Проте цілком природними в сучасних українських текстах є деякі назви дій з суфіксом -ка\ оцінка, перевірка, поведінка.
Автори одночасних російсько-українських термінологічних словників досягай успіхів у створенні та перекладі термінів, семантичний обсяг яких в обох мовах не збігається. Наприклад, детально описано українські відповідники російського заключение: це і укладання (договору), і підписання (пакту), [ув'язнення, і взяття (в дужки), тобто спостерігаємо суперечності в перекладі залежно від терміносистеми. Незважаючи на те, що російський термін колебание має близько-звучний український відповідник коливання, для позначення різновидів цього явища в українській мові можна використати хитання і гойдання, проте зазвичай обмежуються загальною назвою.
Протягом останнього десятиріччя активізують корінь гін як засіб заміни запозиченого з російської провід: водогін замість водопровід, газогін - газопровід. Однак і надалі поза увагою наукової дискусії перебувають прикметники із запозиченим російським терміноелементом (-образний, -видн ы й, -подобами). Українською термінотворчою традицією передбачено замінювати кореневий елемент суфіксом -уват-: газуватий, зіркуватий, пилкуватий (а не газоподібний, зіркоподіб ний, пилкоподібний). Інколи російський взірець орієнтує неправильно: газообразный - це не газоподібний, а просто газовий (у назві агрегатного стану речовини).
Досить часто сперечаються про способи засвоєння прикмстників-інтернаціоналІзмів. У російській мові багато термінів утворюють від іншомовних слів способом їх формального транскрибування, залишаючи іншомовні прикметникові й іменникові суфікси -аль, -ир, -ич, -он, -опаль- (-іг-, -іс-, -оп-, -опаї-), додаючи російські прикметникові суфікси - н-,-ск- та ін. Такий спосіб словотворення, властивий російській мові, не відповідає нормі української мови, за якою до кореня додають суфікс -н-, без збереження прикметникового іншомовного суфікса.
4. Проблеми сучасного термінознавства
Крім зросійщення, в українському науковому мовному середовищі виникла нова загроза, яку В. Радчук з гіркотою назвав укрлиш, тобто українська інглиш, український варіант англійської мови.
Англіцизми, себто слова і словосполуки, позичені з англійської мови або утворені за її взірцями, активно поповнили лексику української мови наприкінці XX століття. Англіцизм, як і будь-яке інше позичене слово, доречний, якщо він позначає поняття, що з різних причин ще не назване засобами української мови або в ній відсутній рівновартісний відповідник. У науковій сфері вони найбільше вплинули на термінологію гуманітарних наук, менше – природничих.
У літературознавстві запанувала нарація і похідні слова (наратор, наративний), хоч до цього цілковито обходилися термінами оповідь, оповідний, оповідач. Мовознавці активно вживають концепт, бо термін поняття їх уже не задовольняє. Економісти не можуть обійтися без назв учасників ринкових відносин (брокерів, менеджерів, дистриб'юторів), які в наукових текстах можна замінити відповідно українськими синонімами (посередник, управлінець, розподілювач відповідно/ У політології поширені англомовні назви виборців і похідних від англомовного відповідника українського слова вибори (електорат, електоральні настрої і навіть електор). Жоден футбольний репортаж не може обійтися без гол кіпера, лайнсмена, хавбека чи рефері, хоч українська мова має рівноварті відповідники воротар, суддя на лінії, півзахисник, суддя, У журналістиці замість терміна засоби масової інформації понад міру функціонує англіцизм мас-медія, а інтерв'ю не може бути виняткове, тільки ексклюзивне.
Представники наймолодшого і середнього покоління українських учених залюбки вводять у наукові тексти модні англомовні замінники загальновживаних слів: креативний замість творчий, латентний - прихо ваний, неявий тощо. Почасти це данина моді і сподівання на приховування думки без достатньої глибини проникання у зміст аналізованої проблеми, частково це своєрідний науковий жаргон, засіб упізнавання своїх, а нерідко ще й невміння перекласти українською англомовні слова чи словосполуки. В. Радчук уклав список слІв-позичок, серед яких переважають англіцизми, що мають питомі або давніше запозичені відповідники: ап деґраунд –підпілля; бігборд – панно, стенд; бізнес-ланч – діловий обід; бренд – ґатунок; генерація – покоління; джек-пот – найвища сума ви грашу; шіейєр – програвач; прайс-лист – цінник; пресинг – тиск, натиск; респектувати – шанувати; рецепція — сприйняття; фан – болільник, уболівальник. А до варваризму імплементація, на думку вченого, можна дібрати понад 30 українських відповідників, серед них: впровадження, запровадження, втілення, втілення в життя, введення, введення в діло, виконання, здійснення, проведення в життя, перетворення в дійсність, перетворення в життя, реалізація, матеріалізація, справдження, звершен ня, вживляння, законодавче запровадження, законодавче утвердження, введення в (законодавчу) практику, надання чинності, набуття чинності, узаконення, внесення змін (до закону), внесення поправок, перегляд (закону).
Берегти українське мовне довкілля сьогодні означає не тільки шукати способів і засобів уникати російськомовних термінів. Великомасштабні глобалізаційні процеси висунули на перше місце в світовій комунікації мову англійську, яка не тільки збагачує словник українського науковця, але й витісняє з нього питомі слова і вирази. Так формується почуття меншовартості рідної мови, її неспроможності обслуговувати найвищі прояви людського духу, до яких, безсумнівно, належить і наукова сфера.
Страх українського вченого перед українською мовою породжений невмінням чи небажанням засвоювати її засоби, щоб перекодовувати новітні наукові інформаційні потоки. Мислення мовними кліше, відсутність опірності чужомовним словам і брак зусиль у пошуку відповідних українських мовних засобів вираження наукової думки знижує науковий потенціал українського ученого, робить його піддатливим до наукових схем та ідей, нав'язаних іззовні.
Тема 3.2.
НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
План
1) Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.
2) Оформлювання результатів наукової діяль ності.
3) Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань.
4) Стаття як самостійний науковий твір.
5) Вимоги до виконання та оформлювання курсової, дипломної робіт.
6) Рецензія, відгук.
Студенти повинні знати:
- специфічні риси і основні ознаки наукового стилю;
- жанри наукового мовлення та особливості їх оформлювання;
- призначення довідкової літератури.
Студенти повинні уміти:
- аналізувати тексти наукового стилю;
- скорочувати текст, складати план, конспект, реферат;
- робити необхідні записи, виписки відповідно до поставленої мети;
1. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ТЕКСТУ І ПРОФЕСІЙНОГО НАУКОВОГО ВИКЛАДУ ДУМКИ
Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція – інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обгрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання –передавання інформації. Загальні ознаки наукового стилю – поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки - усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту – монологічна (опис, міркування).
Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше – у письмовій, рідше – в усній), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на чотири основні різновиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний.
Науковий текст – спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.
Особливості наукового тексту
- науковий текст обов'язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризуються доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань; він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки;
- широке використання понятійного, категоріального апарату науки;
- текст не грунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;
- його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обґрунтувати, аргументувати істину.
Структура наукового тексту:
1. Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання,
гіпотези і методи дослідження.
2. Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.
3. Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації
для проведення подальших наукових досліджень.
Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність.
Загальні вимоги до наукового тексту:
· Текст має бути чітко структурованим, переділятися на розділи і
параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним науковим дослідженням з певної складової загальної
проблеми, щоб кожну складову було викладено в тексті, а текст
був цілісним, а не фрагментарним.
· Крім членування тексту на розділи і параграфи, він має деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення.
Варто пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його
сприйняття, тому абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися
до викладу однієї думки.
· Текст має вирізнятися композиційністю.
· Початок і кінець абзаців у науковому тексті - це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують,
обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними
елементами.
· Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які не можна тлумачити однозначно.
· У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й
узагальнення.
Науковий текст позбавлений авторського «Я». Перевагу варто надавати безособовим формам викладу. Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати формулі «Думкам просторо, а словам тісно». Ця вимога передбачає запобігання повторам, багатослів'я, зайвим словам, канцеляризмам тощо.
2. ОФОРМЛЮВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат – нове знання, здобуте під час наукових діяльності та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо.
ПЛАН, ТЕЗИ, КОНСПЕКТ ЯК ЗАСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ РОЗУМОВОЇ ПРАЦІ
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.
План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція.
За допомоги плану узагальнюють і «згортають» інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.
Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.
Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім,
У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.
Тезовий план – сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
Взірець плану:
Питальний план
1. Що таке мовна норма?
2. До яких джерел слід звертатися, щоб перевірити правильність
написання того чи Іншого слова?
3. Який зв'язок між «Правописом» і словниками?
Номінативний план
1. Слово світське і сакральне в культурному процесі.
2. Релігія як символічна форма: раціональні та ірраціональні аспекти.
1) Слово в християнському культі.
2) Світське і сакральне осягнення слова Біблії.
3) Функціональність біблійної символіки в сучасному суспільстві.
3. Слово в мистецтві красного письменства.
1) Соціальний статус поета (письменника).
2) Освітній потенціал творів красного письменства.
Тезовий план
1. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.
2. Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина.
3. Конституція у формальному значенні іменують єдиний акт
або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно
інших нормативних актів.
4. Як Основний Закон, Конституція України складає ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку
всього українського законодавства.
Теза – положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести. Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь. Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо. Теза у широкому розумінні – будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні – деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказами.
ВІДПОВІДНО до мети тези бувають:
^ вторинні;
^ оригінальні.
Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення – створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.
Вимоги до складання тез:
- формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі
збереженням самобутності форми;
- викладання основних авторських думок у вигляді послідовних
пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто
виокремлювати ключове слово;
- якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.
Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:
-ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);
-стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.
Оригінальні тези – предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого – зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості обумовлює відсутність прикладів, цитат. Загальну норму жанру тез – високу насиченість висловлювання предметно-логічним змістом – реалізовано в оптимальному поєднанні складності думки з ясністю і доступністю викладу.
Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:
· преамбула (1-2 тези);
· основний тезовий виклад (3-6 тез);
· висновкова теза/тези (1-2).
У преамбулі стисло формулюють проблему дослідження і обґрунтовують актуальність теми з погляду сучасного стану науки і практики. Основний тезовий виклад передбачає розв'язання таких завдань:
- сформулювати мсту дослідження, схарактеризувати об'єкт і матеріал дослідження;
- описати перебіг дослідження;
- визначити критерії оцінювання і технологію оброблення результатів,
Висновкова теза презентує результати і загальний висновок, перспективи подальшого дослідження.
Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.
Оформлення тез у вигляді публікації передбачає дотримання таких вимог:
1. У правому верхньому куті аркуша зазначають прізвище та ім'я
автора і необхідні відомості про нього.
2. Формулювання кожної тези починають з нового рядка, акцентують увагу на актуальності проблеми, стані її розроблення
в науці, положеннях, висновках дослідження.
3. Обсяг тез становить 2-3 сторінки друкованого тексту через
1,5-2 інтервали.
Виписки – це цитати (дослівне відтворення думок автора книжки), або короткий, близький до дослівного, виклад змісту потрібного уривка тексту. Виписувати з книги теоретичні положення, статичні, хронологічні відомості можна як під час читання, так і після нього.
Цитату обов'язково брати у лапки, а на кожну виписку давати покликання на джерело. Для полегшення наступної систематизації виписок їх краще робити на окремих аркушах, каталожних картках.
У роботі з текстами досить часто вдаються до конспектування, яке акцентує увагу на короткому, але точному відображенні тексту.
Конспект (від лат. огляд) – стислий писаний виклад змісту чого-небудь складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо.
Конспект – особливий вид тексту, який створений у результаті аналітико-синтетичної обробки інформації першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують, мета його – глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитаного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшують запам'ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам'яті.
Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані «вузлики на пам'ять»). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам'яті тощо. Зміст першоджерела передають:
· своїми словами;
· цитатами з першоджерела;
· своїми словами і цитатами.
До конспекту ставлять такі вимоги:
· залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки
законспектованого;
· цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела.
Текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.
Для конспектування, як і реферування, використовуються такі способи викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування. За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту.
Способи фіксації відомостей можуть бути різними: мовними (виділення ключових слів, фраз, повний детальний запис), позамовними (план, схема, таблиця, виділення ключових понять підкресленням або іншим кольором).
Стислий конспект передає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а докладний (розгорнутий) – містить також відомості, які конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо.
Не будь-який короткий запис є конспектом, бо конспект – це системне, логічне, зв'язне об'єднання плану, виписок, тез. Без змін зберігають авторські конструкції, цитати. Аналітичний запис прочитаного передбачає перероблення первісного тексту шляхом трансформації більших мовних одиниць у менші: зміст словосполучення передають словом, зміст речення – окремим словосполученням, складне речення замінюють на просте і т. ін. Використовують переказ, інші формулювання, думки слід викладати стисло, своїми словами, виписуючи лише найголовніше і найсуттєвіше, не допускати повторень. Для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіатури. Не слід зловживати скороченням слів, а якщо скорочувати їх, то за загальними правилами, наприклад: рр. – роки, р. – рік, с. – сторінка, т. ін. – і таке інше тощо. Повторювані в конспекті терміни рекомендують позначати першою великою літерою слів, що входять до їх складу, наприклад: Р – речення, ДС – ділове спілкування, К— конспект тощо.
Особливо важливі думки в конспекті варто підкреслювати. Бажано залишати берег для додаткових записів.
Фахівці з питань культури наукового мовлення радять під час конспектування друкованого джерела наукової інформації дотримуватись таких алгоритмічних приписів (використовувати прийоми концентрації змісту і мовних засобів тексту):
· визначте і розмежуйте в обраний спосіб ту інформацію, яку передаватимете дослівними формулюваннями з тексту, й ту, що трансформуєте у скорочений варіант;
· об'єднуйте прості речення у складні;
· коректно спростіть складні (довгі) конструкції;
· вилучіть з речень дієприкметникові та дієприслівникові звороти, видаліть речення з надлишковою інформацією, а також побіжні висловлювання та міркування;
· передайте інформацію (де це доцільно і можливо) у вигляді таблиць, схем тощо.
Конспектування наукової інформації, що сприймається на слух
Процес конспектування є складнішим від попереднього і складається з трьох взаємообумовлених та паралельних мисленнєво-мовленнєвих дій:
· аудіювання (розуміння інформації, що сприймається на слух);
· мисленнєвого оброблення почутого (визначення головної і допоміжної інформації, переформулювання);
· письмової фіксації інформації.
Під час аудіювання лекції (доповіді, повідомлення тощо) необхідно постійно усвідомлювати й переробляти зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати головного і цінного в ній. Для цього потрібно: рему (нове) записувати якнайточніше та найповніше.
Вимоги до конспекту
1. Усю головну інформацію згідно з темою відобразити в конспекті,
2. Не порушувати логічний зв'язок під час скороченого запису
інформації.
3. Використані символи та абревіатури повинні бути абсолютно
точними відповідниками слів і словосполучень.
4. Зберігати точність інформації за умови переконструювання
речень.
5. Не припускатися орфографічних, лексичних, граматичних помилок під час запису.
Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний.
Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Якість такого конспекту цілком залежить від якості складеного плану. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.
Текстуальний конспект – це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Текстуальні виписки можуть бути пов'язані між собою низкою логічних переходів, супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі особи, що конспектує. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацювання науковий праць.
Вільний конспект – це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає уміння самостійно чітко і лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки, цитати тощо.
Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Оформляючипевну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них у цілому. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні точки зору на одне й те ж питання.
Під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв'язок, це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів.
Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що складається самим студентом під час вивчення певної теми. Його розроблення полегшує використання за допомогою спеціальних комп’ютерних технологій технологій; основою для конспекту може бути електронний конспект, електронний підручник або електронний навчальний посібник як види повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.
Взірець конспекту:
| 27.11.2009 | |
| Кукал Олександр Володимирович Сутність і значення спілкування у професійній діяльності | |
| Пункт плану 1. Сутність спілкування. | Теза Спілкування (далі С) є універсальною реальністю буття людини, специфічним видом і необхідною умовою її діяльності. С – сукупність зв'язків і взаємодій індивідів, груп, спільнот, під час яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками і результатами діяльності. Під час спілкування завжди відбувається обмін інформацією – комунікація (далі К). Однак С і К не тотожні за своїм змістом. |
| 2. Стилі спілкування. | У процесі С кожна людина виробляє власний сталь, тобто сукупність найтиповіших рис поведінки у цьому процесі. Виокремлюють такі стилі С: • ритуальний; • маніпулятивний; • гуманістичний. |
Конспектування друкованої праці багато в чому подібне до конспектування лекції, але є суттєва відмінність: під час конспектування статті, монографії є можливість повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.
Реквізити конспекту друкованої праці:
1. Дата складання.
2. Бібліографічні відомості першоджерела.
3. Текст.
Взірець конспекту:
| 25.01.2008 | |
| Мосенкінс Ю. Український молодіжний сленг: Стан і перспективи | |
| досліджень// Дивослово.-2007.-№ 12,-С. 32-35. | |
| Пункт плану | Цитата |
| 1. Диференціація | "Жаргон – напіввідкрита лексико-фразео- |
| термінів сленг і | логічна підсистема, використовувана тією чи |
| жаргон у моногра | іншою соціальною групою, щоб відособитися |
| фії Л. Ставицької | від решти мовної спільноти... Сленг – мовне |
| середовище усного спілкування великої кіль | |
| кості людей, що відмінне від норми, власне | |
| різновид розмовної мови. Термін сленг адек | |
| ватний термінові загальний жаргон'' (С. 33). | |
Процес конспектування джерела в електронній формі спрощується і, водночас, ускладнюється: текст вже існує у файловій структурі, тому можливі такі режими роботи як копіювання, вирізання, вставки об'єктів тощо.
Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам'ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьовувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам'ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термінами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.
