Територіальний устрій України 2 страница

Інші дослідники розуміють під регіоном адміністративно-тери­торіальне утворення певної субнаціональної одиниці (від лат. regio — країна, область, округ). Вони вважають, що термін «регіон» є синонімом термінів «область» та «район». Існує й точка зору, згідно з якою між словами «регіон» та «район» є істотні відмінності і що ці слова навіть мають різну етимологію. Для прибічників цього погля­ду при визначенні поняття «регіон» важливе значення мають соціальна спадщина, історичний досвід, традиції жителів певної те­риторії².

Іноді регіон визначається як область (район, частина конкретної країни), що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-гео-графічних та інших особливостей, які у багатьох випадках поєдну­ються з особливостями національного складу населення³.

Досить вдалою, на нашу думку, є позиція, згідно з якою регіон — це соціально-економічний простір з певною природно-географічною територією, яка відзначається відповідними характером вироб­ництва, специфічними історико-культурними та демографічними особливостями, адміністративно-політичною територією та кордона­ми, а також однотипною нормативно-правовою базою⁴.

¹        Білик П. Поняття та правова сутність управлінської категорії «регіон» // Право Ук­
раїни. — 2001. — № 11. — С. 32.

²        Шилов В. Три подхода к понятию «регіон»// Регион: проблеми и перспективи раз-
вития. — 1997. — № 4. — С. 50-52.

³        СтеченкоД. М. Управління регіональним розвитком. — К., 2000. — С. 216.

⁴        Шилов В. Цит. праця. — 1997. — № 4. — С. 51.

644

Звичайно, кожне з наведених визначень регіону є цінним і містить важливу інформацію для усвідомлення його як певної категорії. Однак усі вони потребують уточнення. Адже, враховуючи консти­туційне закріплення категорії «регіон» (ст. 132 Конституції України), нині є необхідність у розробці універсального юридичного визначен­ня терміна «регіон», яке дістало б законодавче закріплення. Таку роботу можна провести, лише засвоївши сучасні європейські тен­денції інтеграції й регіоналізації та уявлення щодо регіональної політики, регіону, регіонального розвитку, наповнивши їх розуміння в Україні адекватним юридичним змістом із врахуванням історичних традицій та сучасної конституційної моделі територіальної ор­ганізації влади в нашій державі.

Незважаючи на це, можна зробити висновок, що саме Автономна Республіка Крим найбільшою мірою відповідає світовим стандартам регіоналізму, є особливим регіоном у складі України із статусом адміністративно-територіальної автономії.

Ключовим поняттям для розуміння того, що являє собою адміністративно-територіальна автономія, є територіальна авто­номія. Територіальна автономія означає, що самоврядні терито­ріальні одиниці мають самостійність у рамках конституції і/або за­кону. М. Корнієнко виділяє такі істотні риси й особливості тери­торіальної автономії з огляду на практику її застосування у світі. По-перше, територіальна автономія — це форма децентралізації державної влади в унітарній державі на рівні регіону, який має деякі особливості свого розвитку. Звичайно, статус автономії надається частинам унітарної держави, які відрізняються від інших тери­торіальних одиниць за своїм національним складом, історичними традиціями, географічним розташуванням (наприклад, острівний статус, відносна віддаленість). При цьому національно-етнічний фактор, хоча є й істотним, але не завжди визначальним. Саме цим пояснюється, скажімо, те, що в такій мононаціональній унітарній державі, як Італія запроваджена й успішно діє обласна автономія.

По-друге, автономія виникає не у результаті акту самовизначення її населення, а має октройований (дарований державою) характер, на­дається державою згори. Воля ж населення того чи іншого регіону до автономії, матеріалізована в якійсь об'єктивній формі (наприклад, виражена на місцевому референдумі), при цьому враховується, але ніяких правових наслідків не породжує.

645

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

По-третє, автономізація областей та інших регіонів не порушує унітарної суті держави та її єдності як цілісного утворення, не пере­творює її на федерацію, хоча й забезпечує реалізацію практично тих самих функцій, що й федерація (відкриває простір для широкого ви­яву місцевої ініціативи, активної участі різних регіонів у здійсненні внутрішньої політики держави, проведенні нею радикальних еко­номічних і політичних реформ, сприяє найоптимальнішому поєднан­ню загальнодержавних та місцевих інтересів тощо). Таким чином, вона не порушує унітарної природи, а отже, єдності держави як цілісного утворення.

По-четверте, на відміну від суб'єктів федерації автономні утворен­ня, хоча й мають власні органи влади, статут та деякі інші формальні ознаки державності (наприклад, власне законодавство, внутрішнє громадянство, власну символіку), проте державними утвореннями вважатися не можуть. Адже визначальною рисою будь-якої держави є наявність державного суверенітету, і навіть суб'єкти федерації не завжди втрачають цю свою якість після створення ними союзної дер­жави. Тому найбільш оптимальною формою автономії у світі є не ав­тономна республіка, як це було у союзних республіках колишнього Радянського Союзу, а автономна область, округ, регіон тощо¹.

Узагальнюючи світовий досвід, територіальні автономії, як прави­ ло, класифікують за такими критеріями:

а) за підставами, що спонукали до їх утворення, їх поділяють на:

— автономії, утворені за національно-лінгвістичними ознаками (етнотериторіальні або національно-територіальні). Подібні авто­номії утворюються на територіях з особливостями національного складу населення чи населення, що відрізняється іншими особливо­стями свого побуту, зумовленими, скажімо, острівним розташуван­ням території, наявністю місцевих діалектів тощо. Таку автономію, наприклад, мають населені шведами Аландські острови у Фінляндії, острівні та прикордонні області Італії, населені неханьськими наро­дами автономні області Китаю, населений ескімосами острів Грен­ландія в Данії, Занзібар у Танзанії та ін.;

— автономії, що були утворені у результаті певних історичних подій та обставин, наприклад, автономія на територіях, що характе-

¹ Корнієнко М. І. Автономна Республіка Крим // Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2000. — С. 614-615.

ризуються особливостями політичних та економічних відносин (Гонконг та Макао в КНР);

— автономії, що утворилися внаслідок реалізації загального прин­ципу територіальної організації влади. До них можна віднести суб'єктів федерації, області в Італії, всі територіальні одиниці в Японії та Коста-Риці;

б) за обсягом повноважень територіальні автономії поділяють на політичні (законодавчі) та адміністративні (місцеві).

Політична форма територіальної автономії характеризується тим, що носій її має зовнішні ознаки держави — парламент, уряд, іноді конституцію, громадянство і т.п., причому в загальнодержавній кон­ституції звичайно визначається сфера законодавчої компетенції авто­номного парламенту. Статус політичної автономії, як правило, встановлюється у конституції або у спеціальному законі. Так, у Кон­ституції Португалії 1976 p., якою передбачена автономія Азорських островів та Мадейри, вказується, що їхній особливий політико-адміністративний режим базується на «географічних, економічних та соціальних характеристиках та на історичному прагненні острівного населення до автономії» (п. 1 ст. 227). Як мета такої автономії зазна­чається «демократична участь громадян в управлінні економіко-соціальним розвитком, стимулювання та захист обласних інтересів, а також зміцнення національної єдності та солідарності між усіма португальцями» (частина друга ст. 227).

Адміністративна форма територіальної автономії таких ознак не має, а коло автономних прав територіальних одиниць визначається, як правило, звичайним законом. Конституції і закони переважно пе­редбачають, що автономні одиниці виробляють (іноді також самі приймають) основні нормативні акти, які визначають їх внутрішній устрій (конституції, статути, положення, хартії самоврядування і т. п.). Характерним прикладом адміністративно-територіальної авто­номії є Китай, де функціонують понад сто автономних утворень. У них діють ті самі органи, що й у звичайних адміністративно-тери­торіальних одиницях: збори народних представників та місцеві народні представництва, які, однак, мають деякі додаткові права (наприклад, права на зовнішньоекономічну діяльність, переваги у ви­користанні місцевих природних ресурсів). У Нікарагуа адміністра­тивною автономією наділяються дві округи на Атлантичному узбережжі країни (Південна та Північна Атлантика), які заселені переважно індіанськими англомовними племенами та мають деякі

 

646

647

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

додаткові повноваження у галузі освіти, мови, місцевих традицій та культури¹.

Також варто знати, що зарубіжній практиці відомі автономії, які жодним чином не пов'язані з територіальним чинником — екстери­торіальні автономії. Екстериторіальна автономія поширюється не на певну територіальну одиницю держави, а на представників певного етносу (національності), що проживають у межах усієї державної те­риторії. Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні спільності та від інших обставин, екстериторіальну автономію поділяють на:

— персональну автономію, яка утворюється у випадках розрізне­ного проживання відповідних етнічних груп чи національних меншин. Ці групи створюють свої об'єднання, що займаються питан­нями культури, побуту, мови і можуть мати своє представництво (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах державної влади;

— корпоративна автономія, яка утворюється у зв'язку з існуван­ням лінгвістичних спільнот, для яких резервуються місця у державно­му апараті. Крім того, місцевою мовою здійснюється судовий процес, викладання в школах тощо.

Оскільки екстериторіальна автономія полягає в наданні певній етнічній спільноті певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя, її іноді іменують національно-культурною (культурною) автономією².

Таким чином, державне будівництво унітарних країн, які мають у своєму складі автономні утворення, накопичило великий досвід, що, безумовно, може бути корисним у розв'язанні актуальних проблем теорії і практики інституціоналізації Автономної Республіки Крим. Позитивна світова практика та багаті вітчизняні традиції консти-

¹         Автономое А. С, Сивицкий В. А., Черкасов А. И. Конституционное (государственное)
право зарубежних стран: Учебник / Под ред. А. С. Автономова. — М., 2001. —
С. 138-139.

² Детальніше про це: Волошин Ю. О. Актуальні питання визначення дефініції
національно-культурної автономії у вітчизняному законодавстві // Наукові запис­
ки. — Вип. 15. — К., 2001. — С. 204-207; Кравец И.А. Перспективи национально-
культурной автономии в российском федерализме // Национальньїй вопрос и госу­
дарственное строительство: проблеми России и опит зарубежних стран: Материальї
науч. конф. (Москва, 27^28 апреля 2000 г.). — М., 2001. — С. 129-138; Нагор-
наяМ.А. Проблеми национально-культурной автономии // Там само. — С. 155-161
та ін.

648

туціоналізму суттєво вплинули на процеси формування консти­туційно-правового статусу Автономної Республіки Крим та відповідні конституційні правоположення.

За усіма параметрами Автономна Республіка Крим є адміністра­ тивно-територіальною автономією. Адже згідно з частиною першою ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіально­ го устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Зазначається, що Авто­номна Республіка Крим є невід'ємною частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Конституції України). Тобто Основний Закон, гарантуючи кримському регіону право на автономію, відно­сить Автономну Республіку Крим до адміністративно-територіальних одиниць та передбачає саме адміністративно-територіальний прин­цип утворення автономії.

Автономна Республіка Крим — це форма децентралізації публічної влади на рівні кримського регіону. При цьому визначальним є не національно-етнічний фактор (хоча має багато особливостей щодо цього), а територіальні інтереси її населення. Тому, як зазначається у Конституції України, автономія створюється «в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання». До того ж децентралізація публічної влади у Криму сто­сується окремих повноважень органів виконавчої влади України в соціально-економічній, екологічній та деяких інших сферах, які переда­ються територіальній автономії в особі її органів — Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим. Стосовно ж повноважень органів судової влади на тери­торії Автономної Республіки Крим, то вони не можуть підлягати децентралізації (як і повноваження органів прокуратури, силових міністерств), оскільки йдеться про делегування повноважень тільки в соціально-економічній, а не адміністративно-політичній сфері.

649

Крім права на автономію кримського регіону як адміністративно-територіальної одиниці, Основний Закон гарантує право автономії мати свою конституцію. Конституція Автономної Республіки Крим має відбивати адміністративно-територіальну автономію і тому мусить містити положення, які не виходять за межі автономної організації влади у кримському регіоні. Такого роду правами наділя­ються аналогічні за своєю природою регіонально подібні адміністра­тивно-територіальні одиниці у ряді європейських країн. Наприклад,

21а-8152

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

за Конституцією Іспанії, провінції, які межують одна з одною, а та­кож мають загальні історичні, культурні і економічні особливості, у здійсненні права на автономію можуть отримати самоврядування і утворити автономні співтовариства (п. 1 ст. 143); статути автономних співтовариств закріплюють їх назву, межі їх території, повноваження автономного співтовариства в рамках Конституції (ст. 147). Ана­логічне за суттю та формою правоположення можна знайти в Кон­ституції України, згідно з яким Автономна Республіка Крим має Кон­ституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим і затверджує Верховна Рада України не менш ніж половиною від конституційного складу Верховної Ради України (частина перша ст. 135 Конституції України).

Аргументом на користь визнання Автономної Республіки Крим адміністративно-територіальною автономією є й той факт, що такі ав­тономії у складі більшості унітарних держав у межах, встановлених конституціями, мають право видавати нормативно-правові акти, які не повинні суперечити діючій конституції і законам держави. За невідповідності нормативно-правових актів автономії конституції і законам держави питання щодо конституційності цих актів розглядає або конституційний суд, або інші, передбачені конституцією органи. Так, у Іспанії згідно з її конституцією контроль за діяльністю органів автономних співтовариств здійснюється: а) Конституційним судом щодо конституційності прийнятих ними нормативних актів, які ма­ють силу закону; б) урядом по представленню державної ради стосов­но здійснення повноважень, делегованих співтовариствам згідно з п. 2 ст. 150; в) органами адміністративної юстиції щодо управління і регламентації норм; г) рахунковою палатою в тому, що стосується економічних і бюджетних питань (ст. 153). Представник, що призна­чається урядом, керує органами державного управління на території автономного співтовариства і за необхідності координує їх діяльність з діяльністю органів управління автономного співтовариства (ст. 154).

Вітчизняне конституційне будівництво фактично йде аналогічним шляхом, встановлюючи, що нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Ре­ спубліки Крим не можуть суперечити Конституції та законам України і приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх вико­нання (частина друга ст. 135 Конституції України). У Автономній Ре­спубліці Крим діє Представництво Президента України, статус якого

визначається законом України (ст. 139 Конституції України). До по­вноважень Конституційного Суду України належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Пре­зидента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 частини першої ст. 150 Конституції України). Закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають силу з дня поста­нови Конституційним Судом України рішення про їх неконсти­туційність (частина друга ст. 152 Конституції України).

З одного боку, наявність цих норм свідчить про всебічне визнання та гарантування в Україні широкого кола демократичних прав на ав­тономію, а з іншого — є гарантією захисту правового статусу авто­номії від загальнонаціональних органів державної влади.

Усе це свідчить про те, що Автономна Республіка Крим утворена за адміністративно-територіальною ознакою. Такого роду адмініст­ративно-територіальна автономія — це самоврядування певної части­ ни території держави, тобто її право, а точніше, право населення, яке проживає на цій території, та органів, які воно обирає, самостійно вирішувати окремі питання організації і здійснення влади в межах повноважень, встановлених Конституцією та закона­ми держави. При цьому адміністративно-територіальна автономія надається окремій частині території держави — Автономній Рес­публіці Крим.

З огляду на розглянуті основні характеристики адміністративно-територіальної автономії, якою є Автономна Республіка Крим, слово «Республіка» в її назві застосовано не зовсім вдало, оскільки така на­ зва не є характерною для автономного утворення у складі унітарної держави. Проте для встановлення та збереження цієї назви стосовно визначення статусу автономії були відповідні підстави політичного та етичного характеру, з якими не можна було не рахуватися. Тому згада­ний термін застосовано у розділі X Конституції України правомірно. Назва того чи іншого автономного утворення, як про це свідчить і світовий досвід, не завжди відповідає його фактичному статусові, оскільки вона залежить від великої кількості чинників політичного, історичного та іншого характеру. Адже існує ж у складі сучасної Іспанії територіальна автономія з назвою «Країна Басків», проте її статус не відрізняється від інших автономій цієї унітарної за своїм ха­рактером держави. Україна відтворила автономію Криму з назвою

 

650

651

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

«Республіка». Головне, щоб ця автономія діяла в межах, які їй визна­чені Конституцією і законами України як суверенної держави¹.

Однак, як свідчить практика конституційного будівництва склад­них за своєю територіальною організацією держав, якими повнова­женнями не наділялися б автономні утворення, адміністративно-те­риторіальні автономії залишаються складовими частинами унітарної держави, не руйнуючи цілісної матерії суверенітету цих держав, що закріплено в конституціях більшості держав, які мають у своєму складі такі утворення. Наявність у складі такої унітарної держави, як Україна адміністративно-територіальної автономії відповідає вироб­леним конституційною теорією та перевіреним світовою практикою принципам державного устрою, прийнятого в європейських країнах.

25.2. Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим*

Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134). Ця стаття Основного Закону України встановлює принципові засади конституційно-пра­вового статусу Автономної Республіки Крим як складової частини України і межі її повноважень. Це має особливе значення для визна­чення та розуміння конституційно-правового статусу Автономної Ре­спубліки Крим, оскільки закріплює її специфічне правове становище як адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарної держа­ви і визначає, що її повноваження безпосередньо встановлюються Конституцією України. Тим самим наголошується, що, вирішуючи питання, віднесені до компетенції Автономної Республіки Крим, автономія не може вийти за межі повноважень, визначених для неї в Основному Законі України.

Такий підхід є виправданим з погляду нормативної регламентації розподілу компетенції між державою і адміністративно-територіаль­ними одиницями, а точніше між органами державної влади і органами

¹ Корнієнко М. Автономна Республіка Крим: конституційні проблеми // Місцеве та регіональне самоврядування України. — 1995. — Вип. 1-2 (10-11). — С. 16. * Авторська позиція, викладена у даному підрозділі, не є спільною думкою членів авторського колективу цього підручника.

652

влади Автономної Республіки Крим. Разом з цим Автономна Ре­спубліка Крим має свій специфічний конституційно-правовий ста­тус, який відрізняється, наприклад, від статусу області. Це вияв­ляється насамперед у гарантіях Автономної Республіки Крим. Так, органи державної влади України при прийнятті рішень, що стосу­ються Автономної Республіки Крим, враховують специфіку правового статусу автономії. Органи влади Автономної Республіки Крим ма­ють більш широкі можливості нормативної регламентації відповідних питань автономії, аніж обласні. Важливою гарантією стабільності статусу Автономної Республіки Крим є те, що змінити Конституцію Автономної Республіки Крим має право тільки Верховна Рада України. Функціонування Автономної Республіки Крим як суб'єкта конституційно-правових відносин адміністративно-тери­торіальної автономії у складі України забезпечується комплексом правових, організаційних, фінансових, майнових та інших гарантій і ресурсів. Це дає можливість органам влади автономії вирішувати відповідні проблеми Криму з урахуванням місцевих і загальнодер­жавних інтересів¹.

Особливості ж конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим, як це зазначається у главі першій її Конституції, розкриваються через «конституційні основи статусу та повноважень Автономної Республіки Крим, принципи і гарантії Автономної Рес­публіки Крим», а також статус Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Також зазначається, що правовою основою статусу і повноважень Автоном­ної Республіки Крим, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим є Конституція України, закони України, Конституція Автономної Республіки Крим.

Отже, виявити особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим можна лише за умови, якщо ми надамо відповідь на питання про місце Автономної Республіки Крим у сис­темі адміністративно-територіального устрою України та політичній системі суспільства, розкриємо специфіку тієї влади, яка здійснюється в Автономній Республіці Крим, виявимо її межі, зро­зуміємо її механізм, суб'єктно-об'єктні характеристики, принципи, гарантії тощо.

¹ Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — X., 2003. — С. 677-678.

653

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

Ми знаємо, що за своїм конституційно-правовим статусом Авто­номна Республіка Крим є адміністративно-територіальною авто­номією, що, безумовно, накладає відбиток на особливості здійснення влади на території, на яку поширюється її юрисдикція. Питання щодо правової природи тієї влади, яка здійснюється в автономіях, автоном­но подібних утвореннях різних за своєю внутрішньою організацією держав, характеру тих органів влади, які утворюються в автономіях та представляють інтереси їх населення є складним та спірним. Не достатньо вивченим є питання й щодо правової природи влади в Автономній Республіці Крим.

Тривалий час вважалося, що конституційно-правовий статус авто­номії має прояв у основних ознаках держави. За радянських часів вва­жалося, що ці ознаки закріплюються в Конституції та є загальними та єдиними для усіх видів радянських держав. Підкреслювалося, що ав­тономній республіці як державі притаманні територіальне верховен­ство, державний апарат, конституція, законодавство, громадянство. Однак у методологічній площині, писав Ш. Ягудін, важливо мати на увазі дві основи у статусі автономії: її державну природу загалом та її специфіку як держави, яка знаходиться у складі союзної республіки¹. На його думку, автономній республіці притаманна така якісна ознака, як самостійне вирішення питань, що віднесені до відання автономії загальнодержавним та республіканським законодавством. Тобто, по суті, при характеристиці автономії відмічалися дві основи: суто дер­жавницьке та автономістське, з елементами самоврядності — «вирішення питань автономії».

В умовах радянської системи організації влади будь-які елементи самоврядності, незважаючи на їх всебічне декларування, відкидали­ся. На усіх рівнях політичної організації суспільства утворювалися та функціонували органи державної влади або структури, які значною мірою залежали від цих органів та партійних структур. Тому абсолют­но праві ті дослідники, які вважають, що «коли органи публічної вла­ди автономного утворення вважати органами державної влади, то в цьому випадку втрачається сенс самої автономії». На їх думку, він ще більше втрачається, якщо вважати органи публічної влади автономії органами місцевого самоврядування².

¹         Ягудин ПІ. ЦІ. Конституционньїй статус автономной республики: Автореф. дис....
канд. юрид. наук. — М., 1982. — С. 6.

²         Кичун В. І. Конституційно-правові основи взаємовідносин вищих органів влади України
і Автономної Республіки Крим: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — X., 2001. — С. 9.

Звідси виникає абсолютно закономірне питання: у чому полягає специфіка конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим як адміністративно-територіальної автономії та якою є правова природа влади, що здійснюється в автономній республіці, коли вона не є державною, як вказувалося за радянських часів, та не є владою самоврядування, яке існує у демократичному суспільстві.

У деяких наукових працях вказується, що автономні утворення мають свій притаманний лише їм вид публічної влади — владу авто­ номії. Прихильники цієї думки вважають, що в усіх інших випадках конституційне законодавство чітко визначає органи публічної влади або органами державної влади, або органами місцевого самовряду­вання. І тому, на думку цих вчених, наявність у автономного утворення своєї особливої влади — влади автономії — можна вважа­ти тією ознакою, яка відрізняє її від інших державно-правових утво­рень¹.

Ті ж самі автори, аналізуючи організацію влади в автономних утво­реннях, розглядають автономну республіку як несуверенну тери­торіальну спільноту, що законодавчо конституйована парламентом держави, до складу якої вона входить, має свої органи публічної вла­ди, наділена певною політико-правовою самостійністю, і діє на підставі та в межах загальнодержавної конституції і законів, не може самостійно змінити свій правовий статус і виступає засобом децент­ралізації у здійсненні публічної влади².

Інші дослідники у процесі аналізу проблем публічної влади у тери­торіальних публічних утвореннях (у тому числі в Автономній Республіці Крим, яку розглядають рідкісним винятком із загальних правил), стверджують, що влада автономії — це «обмежена публічна недержавна та неполітична влада, здійснення якої, на відміну від муніципальних утворень, пов'язане з врахуванням місцевих особли­востей»³.