Територіальний устрій України 1 страница

 

статус міста Севастополя має бути врегульований законом України, але до сьогодні цей закон не прийнято.

Адміністративно-територіальними одиницями, що поєднують особливості населених пунктів та регіонів, у сучасній Україні є так звані міськради, міські округи, які виникли у результаті адміністра­тивного підпорядкування місту (як правило, обласного, рес­публіканського (Автономна Республіка Крим) чи загальнодержавно­го значення) інших населених пунктів зі збереженням за ними стату­су самостійних адміністративно-територіальних одиниць. Так, у складі Севастополя — чотири райони, місто районного значення Інкерман, селища та 29 сіл. Причому в одному з районів міста Севас­тополя — Балаклавському, окрім міста Інкерман, є власне місто — Балаклава. У системі місцевого самоврядування Севастополя — міська рада, чотири районних у місті ради, Інкерманська міська рада районного значення, Качинська селищна та чотири сільських ради. Якщо враховувати, що ця надто складна та незвичайна структура роз­ташована на величезній площі понад 1000 кв. км, то цілком зро­зуміло, чому в Конституції України у ст. 140 говориться, що особли­вості здійснення місцевого самоврядування у містах Києві та Севас­тополі визначаються окремими законами України. Основний Закон держави також вказує на особливості здійснення виконавчої влади у місті¹.

Така «дивовижна» конструкція внутрішнього муніципального уст­рою Севастополя породжує численні проблеми з реалізацією місце­вого самоврядування жителями міста — первинним локальним суб'єктом публічної влади. На ці проблеми звертає увагу на сторінках підручника «Муніципальне право України» М. Баймуратов². Він вка­зує, що коли виділити в окрему територіальну громаду жителів цього міста, то потрібно буде окремо створювати територіальну громаду з інших жителів Балаклавського району, що призведе до створення двох територіальних громад, які функціонують практично на одній території. Таким чином, створення територіальних громад на тери­торії міста Севастополя на рівні сіл, селищ та інших населених пунктів, що входять до його складу, призведе до створення щонай-

¹ Борисов В. Город, достойний поклонения // Голос Украйни. — 2003. — 13 июня.

² Муніципальне право України / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. О. Баймуратов
та ін.; За заг. ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. — К., 2006. — С. 389.

менше 37 відповідних місцевих рад, яким відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування і Конституції України мають бути на­дані повноваження щодо встановлення місцевих податків і зборів на своїй території, прийняття місцевого бюджету, вирішення земельних питань, управління комунальною власністю тощо. У результаті тако­го підходу на території міста Севастополя, де мешкає понад 400 тисяч осіб, діятимуть 37 «варіантів» місцевих податків.

У межах території України можуть утворюватися й інші спеціальні територіальні утворення — військові, судові округи, прикордонні, екологічні, спеціальні (вільні) економічні зони, адміністративно-тери­ торіальні утворення з особливим режимом функціонування та інші, порядок утворення та функціонування яких має визначатися окре­мими законами. Враховуючи, що за основу виділення таких адміністративно-територіальних одиниць узято не територіальні та демографічні критерії, а виокремлення виключно за предметною орієнтацією, регламентація їх статусу виявляється ненауковою та такою, що руйнує цілісну матерію адміністративно-територіального устрою України.

Отже, існуюча ситуація у сфері адміністративно-територіального устрою, місцевого самоврядування та чинного законодавства про їх статус свідчить про наявність ряду таких основних проблем.

Розташування у багатьох випадках на території міст інших міст, а також сіл, селищ як окремих адміністративно-територіальних оди­ниць, а також існування населених пунктів, територія яких відокремле­на від основної (титульної) території адміністративно-територіальної одиниці (так звані анклави). Йдеться про існування специфічних адміністративно-територіальних утворень, на території яких розта­шовані кілька самостійних адміністративно-територіальних одиниць, але жителі яких не складають єдиної територіальної громади. Це створює проблему розмежування самоврядних прав різних самовряд­них громад, що співіснують у межах однієї адміністративно-тери­торіальної одиниці.

Збереження всупереч Конституції України серед адміністративно- територіальних одиниць таких категорій, як селище міського типу, сільрада, а також селищна рада та міськрада.

Невизначеність чіткої процедури та відсутність чітких критеріїв для утворення районів, віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ та міст.

 

632

633

Розділ 24

Територіальний устрій України

 

Відсутність у багатьох випадках визначених меж адміністративно-територіальних одиниць або встановлення значної частини меж таких одиниць без урахування місцевих природних, історичних та інших фак­торів, перспектив розвитку регіонів та населених пунктів (поселень). Це породжує постійні компетенційні спори між органами місцевого самоврядування, органами влади Автономної Республіки Крим та ор­ганами державної влади, зокрема, щодо права власності на землю, податків тощо.

Ще однією із суттєвих проблем є надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на низовому рівні. Практика останніх років свідчить про збільшення кількості сільських рад за зменшення чисельності сільського населення та кількості сіл. Так, за п'ятнадцять років (з 1991 по 2006 р.) кількість сільських рад зросла на 1070 одиниць, а чисельність сільського населення зменшилась на 1,5 мл*н осіб. При цьому кількість сільських населених пунктів змен­шилась на 230 одиниць (156 сіл та 74 селища). У середньому станом на 2001 р. сільська громада об'єднувала 1500 жителів, а в її адміністра­тивних межах знаходилось 2,8 села. Така тенденція спостерігається і сьогодні.

Відсутність достатньої правової бази для розмежування сфер компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування і розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування різного рівня, що має наслідком дублювання функцій та процвітання загальної безвідповідальності.

Відсутність належної фінансової бази, що потребує вдосконалення ресурсного забезпечення місцевого і регіонального розвитку, розши­рення кола місцевих податків (віднесення до них податку на неру­хомість, податку на землю, а також податку з доходів громадян) з одночасним зменшенням кількості місцевих зборів, запровадження механізму зацікавленості органів місцевого самоврядування у збільшенні надходжень у дохідну частину державного бюджету на відповідних територіях.

Недостатність кадрового забезпечення органів місцевого самовряду­ вання, потреба суттєвої перебудови системи підготовки, перепідго­товки та підвищення кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ і організацій.

Усе це підтверджує, що питання реформування систем адміністра­тивно-територіального устрою та місцевого самоврядування нероз­ривно пов'язані. Ефективність вирішення одного неодмінно

634

відіб'ється на ефективності вирішення іншого. Можна сказати, що нинішній адміністративно-територіальний устрій — це наслідок не­ефективного державного управління та місцевого самоврядування. У свою чергу неефективність діяльності місцевого самоврядування та фактична недієздатність більшості територіальних громад значною мірою детерміновані проблемами сучасного адміністративно-тери­торіального устрою України.

Для того щоб окреслити шляхи оптимізації адміністративно-тери­торіального устрою, потрібно визначити, які цілі при цьому ставляться. Головне завдання — встановити такі адміністративно-те­риторіальні одиниці, які могли б бути не тільки ефективними провідниками державної політики, а й передусім мали б змогу викону­вати самоврядні функції. Відповідність ресурсних можливостей пере­даним повноваженням повинна бути закріплена прозорою та простою системою оцінки діяльності адміністрації громадськістю. Ще однією умовою створення системи адміністративно-територіальних одиниць є забезпечення її стабільності, стійкості до впливу зовнішніх, подеку­ди суб'єктивних чинників. І звичайно, потрібно пам'ятати, що надто різкі зміни в сучасній конфігурації адміністративно-територіальної мережі обов'язково спонукають саботаж адміністративного апарату.

Оскільки правовим наслідком прийняття нового законодавства про адміністративно-територіальний устрій України мають бути зміни у територіальній організації влади, децентралізація владних по­вноважень, викладення в нових редакціях законів, якими визнача­ються питання організації діяльності та правового статусу органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування, то логічно, що наступним етапом законодавчого розвитку має стати приведення інших актів законодавства України у відповідність до законів України «Про адміністративно-територіальний устрій України» (або «Про по­рядок вирішення питань про адміністративно-територіальний устрій України»), про місцеве самоврядування та виконавчу владу. Так, за підрахунками Міністерства юстиції України, кількість законодавчих актів, тобто законів і кодексів, які потребуватимуть змін або взагалі викладення в новій редакції, сягатиме понад 300. Серед них — акти з питань місцевого самоврядування, земельного, бюджетного законо­давства, акти з питань архітектури і містобудування, комерційного та екологічного законодавства.

Отже, встановлена Конституцією України система територіально­го устрою та адміністративно-територіального поділу України не

635

Розділ 24

знімає з порядку денного необхідності подальшого осмислення цих явищ, а відтак і пошуку більш досконалого варіанта територіального устрою України. Потрібно констатувати й той факт, що адміністра­тивно-територіальний устрій є не лише одним з ключових факторів цілісності держави, який суттєво впливає на усі елементи форми дер­жави: державний устрій, форму правління, політичний режим, а й визначає рівень її соціально-економічного розвитку. Це підкреслює важливість своєчасного розв'язання проблем, тією чи іншою мірою пов'язаних з адміністративно-територіальним устроєм, що успадку­вала незалежна Україна.

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

25.1. Автономна Республіка Крим —

адміністративно-територіальна автономія

у складі України

Проголошення незалежності України та прийняття чинної Кон­ституції України зумовило бурхливі процеси демократизації суспільства і держави. За невеликий проміжок часу відбулися значні зміни у політичній системі суспільства: пішли у небуття органи, при­таманні радянській системі, з'явилися нові демократичні структури. Змінилася правова природа та форми взаємовідносин між централь­ною та регіональною і місцевою владою. Певні трансформації відбу­лися й у адміністративно-територіальному устрої України.

Яскравим прикладом цих змін є конституювання у системі адміністративно-територіального устрою України регіону з особли­вим статусом — Автономної Республіки Крим, проголошення та утворення системи органів та посадових осіб автономії. Слід зазна­чити, що, незважаючи на значний інтерес до кримської проблема­тики, за винятком деяких праць¹, у сучасній юридичній науці фун-

¹ Кикун В. І. Конституційно-правові основи взаємовідносин вищих органів влади Ук­раїни і Автономної Республіки Крим: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — X., 2001;

636

637

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

даментальні академічні дослідження конституційно-правового ста­тусу автономних утворень у складі унітарних держав, зокрема Авто­номної Республіки Крим як складової та невід'ємної частини тери­торії України, а також органів влади цієї автономії, майже відсутні, що, безумовно, породжує суттєві проблеми як у теорії, так і на практиці.

Важливість вивчення конституційно-правового статусу Автоном­ної Республіки Крим зумовлена кількома чинниками.

По-перше, Автономна Республіка Крим посідає особливе місце у сис­ темі адміністративно-територіального устрою України. Кримський регіон характеризується своєрідними органами влади, які не прита­манні решті адміністративно-територіальних одиниць в Україні. Правова природа, специфіка завдань і функцій, унікальність актів, які видаються ними, привертає увагу теоретиків і практиків. Останнє десятиріччя переконливо демонструє, що ефективне функціонування органів у автономії неможливе без чіткого усвідомлення її ролі та значення у суспільстві, зваженої наукової концепції її конституційно-правового статусу.

По-друге, розвиток Автономної Республіки Крим потребує гнучкого науково обгрунтованого механізму вирішення не лише правових колізій, а й справ у економічній, соціально-культурній, екологічній сферах, у сфері розвитку національних меншин та корінних народів Криму, що були депортовані за радянських часів тощо. Адже кримська авто­номія пов'язана з певними географічними, національними, етнічни-

Копиленко О. Л. До проблеми конституційно-правового статусу Автономної Рес­публіки Крим // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 1(12); Копи-ленко О. Від Конституції України до Конституції Автономної Республіки Крим // Право України. — 1999. — № 3; Копиленко О. Л. Україна і Крим: «переговори у справі нового ладу» (документи і матеріали). — К., 2001; Копиленко О. Л. Консти­туція Автономної Республіки Крим: проблеми прийняття, затвердження, ре­алізації. — К., 2001; Копиленко О. Л. Автономна Республіка Крим: проблеми право­вого статусу: Монографія. — К., 2002; Корніенко М. Автономна Республіка Крим: конституційні проблеми // Місцеве та регіональне самоврядування України. — 1995. — Вип. 1-2 (10-11); Смирнова Є. В. Конституційно-правовий статус Автоном­ної Республіки Крим в Україні: історія становлення (1991-2000 pp.): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2002; Швачка А. А. Автономная Республика Крьім в административно-территориальной системе Украиньї // Проблеми місцевого само­врядування: Матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 4-5 грудня 2001 p.). — X., 2002; Швачка Г. О. Конституція Автономної Республіки Крим в системі українського зако­нодавства // Історико-правові проблеми автономізму та регіоналізму: Матеріали X міжнародної конференції істориків права. — Сімферополь, 2004 та ін.

638

ми, економічними, мовними, соціальними та іншими особливостя­ми, а також — з намаганням частини політичних сил півострова до автономного вирішення відповідних регіональних питань.

По-третє, потрібно ретельно вивчати проблеми, пов'язані із утво­ренням, організацією та функціонуванням автономій, щоб уникнути можливих політичних конфліктів у державі. Так, в Україні останнім часом можна спостерігати спроби деяких політичних сил реформува­ти адміністративно-територіальний устрій, місцеве самоврядування та систему територіальної організації влади з позицій тотальної регіоналізації або навіть федералізації України. Особливий сплеск «активності» цих ініціатив відчувався у період президентських виборів 2004 р. та чергових парламентських виборів 2006 р. Варто зазначити, що поштовхом ініціювання таких украй небезпечних для територіальної цілісності України трансформацій були зовсім не фун­даментальні наукові дослідження у цій сфері, не національні інтереси або інтереси місцевого населення, навіть не зарубіжний досвід, а, значною мірою, амбіції деяких політиків.

По-четверте, особливої уваги заслуговує зовнішньополітичний аспект проблеми, який можна розглядати як у контексті загаль­ноєвропейських процесів, так і глобальних політичних змін в окре­мих державах. Адже регіональна політика сучасних європейських держав вимагає, з одного боку, надання дедалі більших повноважень регіонам, а з іншого — чіткого усвідомлення населенням регіону необхідності та спроможності реалізації наданих йому державою по­вноважень. Проблема виваженого підходу до регіональної політики, а саме регіонального самоврядування цікавить сьогодні насамперед країни, що складають Раду Європи.

Так, Асамблеєю європейських регіонів ще у 1996 р. було прийня­то Декларацію щодо регіоналізму в Європі. Про це свідчить і проект Європейської хартії регіонального самоврядування, розроблений у рам­ках Ради Європи Конгресом місцевих та регіональних влад Європи. Зокрема, ще 5 червня 1997 р. на IV сесії Конгресу у Страсбурзі була прийнята Рекомендація 34 щодо проекту Європейської хартії регіонального самоврядування. Ця рекомендація запропонувала Парламентській Асамблеї Ради Європи підтримати, а Комітету Міністрів — прийняти проект. Україна як повноправний член цієї міжнародної організації має право зробити свій внесок у подальшу підготовку і остаточне ухвалення цього надзвичайно важливого до­кумента.

639

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

Перш ніж розглядати конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим, звернемося до досвіду держав, які мають аналогічні автономні утворення у своєму складі.

Будь-яка держава, як відомо, має свою територію, що визначає просторові межі поширення її влади. Масштаби і структура території істотно впливають на організацію державної влади та місцевого само­врядування. Для найкращого здійснення влади її організація здебільшого «прив'язується» до структурних частин території цієї держави. У ряді випадків це можуть бути тільки звичайні адміністра­тивно-територіальні одиниці, у інших — особливі автономні тери­торіальні утворення, у третіх — більш або менш самостійні держави або подібні до них територіальні утворення.

Понад 85 відсотків країн світу обрали унітарну форму територіаль­ного устрою. Це такі різні за своїми територіальними параметрами, етнонаціональним складом, географічним розташуванням, економічним та соціально-культурним розвитком, політичними та правовими традиціями держави, як Китай і Японія, Велика Британія і Франція, Єгипет і Марокко, Польща і Угорщина, Греція і Норвегія, Фінляндія і Швеція, Португалія і Румунія, Саудівська Аравія, Ліван і Ізраїль, Казахстан і Узбекистан, Данія і Болгарія тощо.

У значної кількості з них ні у офіційному іменуванні, ні в норма­тивно-правовій регламентації основ конституційного ладу їх унітарна форма звичайно не вказується. У багатьох конституціях таких держав немає навіть спеціальних статей та розділів, які присвячені цим пи­танням. Але нерідко у інших конституціях таке визначення у тому чи іншому вигляді міститься. Наприклад, у вступних статтях консти­туцій Португалії, Румунії, Бангладеш, Мозамбіку, Казахстану та інших країн прямо йдеться про їх унітарний устрій, а у конституціях Франції, Фінляндії, Люксембургу, Таїланду, Беніну, Грузії та інших — про єдність та/або непорушність та неподільність цих держав, їх тери­торії. Ця практика знайшла відображення й у ст. 2 Конституції Ук­раїни, за якою Україна є унітарною державою, територія якої в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

За своєю територіальною організацією унітарні держави можуть бути простими (Індонезія, Єгипет, Польща) та складними (Азербайд­жан, Папуа-Нова Гвінея, Іспанія); мати дволанковий (Нідерланди, Вірменія, Болгарія), триланковий (Італія), чотириланковий (Франція) адміністративно-територіальний поділ або взагалі не мати його (Мальта, Бахрейн, Науру або Тувалу в Океанії); бути централізо-

ваними (Індонезія, Таїланд, Польща, Болгарія) або децентралізова­ними (Франція, Велика Британія) тощо. Більшість з них включають у себе тільки ті чи інші адміністративно-територіальні одиниці або не мають їх узагалі.

Однак є чимало й таких складних унітарних держав, які мають у своєму складі автономії. Іноді такі країни називають навіть- «унітар­ними державами з автономними включеннями». Це Тибет, Синьцзян, Внутрішня Монголія та інші — у Китаї; Корсика — у Франції; Північна Ірландія (Ольстер) — у Великій Британії; автономні об­ласті — в Італії; Курдистан — в Іраку; Азорські острови та Мадейра — у Португалії; Південні та Північна Атлантика — у Нікарагуа; Грен­ландія та Фарерські острови — у Данії; автономні співтовариства — в Іспанії; Аландські острови — у Фінляндії; острів Мінданао та гірська область Кордильєри на Філіппінах. Автономії є і у складі багатьох унітарних країн СНД, зокрема Гагаузія — у Молдові, Каракалпакія — в Узбекистані, Горно-Бадахшанська автономна область — у Таджики­стані та ін.¹

До групи складних за своєю територіальною організацією унітар­них держав належить і Україна. Згідно зі ст. 134 Конституції України невід'ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Конституційна модель тери­торіального устрою України дає підстави ідентифікувати Україну як унітарну державу зі складною структурою, «ускладнюючим» елемен­том якої є Автономна Республіка Крим — адміністративно-тери­торіальна автономія, яка є регіоном з особливим конституційно-пра­вовим статусом. Автономна Республіка Крим є формою здійснення територіальної (адміністративної) автономії, тобто права її населення самостійно вирішувати певні питання регіонального значення в ме­жах Конституції та законів України та прийнятих на їх основі актів Автономної Республіки Крим².

Наявність таких автономних утворень, як, наприклад, Автономна Республіка Крим, безумовно, ускладнює територіальну організацію

¹ Лбасов Г. Г. Територіальні автономії та їх представницькі органи в унітарних держа­них: порівняльно-правовий аналіз // Бюлетень Міністерства юстиції України. —;!<)04. — № 10.

Кампо В. М. Автономна Республіка Крим // Конституція незалежної України: Навч..іосіб. / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — і 365.

 

640

М-8152

641

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

держави, вносить у неї певну асиметрію. Але сама по собі наявність на території тієї чи іншої країни однієї, двох або навіть більше автономій ще не виводить її за рамки унітарності та не перетворює її у феде­рацію. Адже автономність і суверенність — це якісно різні виміри самостійності територіальних одиниць. Тому спроби перетворити Ук­раїну п&регіоналістську державу або на федерацію навіть за наявності зарубіжних позитивних досягнень (наприклад, досвід Бельгії, яка з унітарної держави перетворилася на федерацію), є значним пе­ребільшенням та доволі небезпечним для територіальної цілісності України процесом. Думається, що штучно культивована та гіпер­болізована сьогодні в Україні ідея федералізму як найбільш заверше­ної форми регіоналізму та «неодмінної умови для самореалізації потенціалу регіонів, кожної територіальної одиниці, кожного грома­дянина», у сучасному світі розвивається значно повільніше, ніж це уявляється деяким вітчизняним політикам та науковцям, а останнім часом — скоріше послабилася, ніж зміцніла. Так, відомі зарубіжні дослідники проблем федералізму Л. Карафіелло та К. Малфріт, хоча й переконані у позитивному впливі федералізму на процеси переходу до демократії, пишуть, що «федералістська діалектика зберігає по­лярність, конфліктність та напруженість»¹.

Розкриття особливостей конституційно-правового статусу Авто­номної Республіки Крим потребує аналізу таких понять, як «авто­номія» та «регіон», виявлення їх ознак, порівняння конституційних принципів територіальної організації унітарних держав «у чистому вигляді» та держав, у яких гарантована територіальна автономія та до­пускаються різні форми участі територіальних утворень у формуванні та репрезентації державної волі тощо.

Так, під автономією у конституційному праві прийнято розуміти особливий статус території у державі (або сама територіальна одини­ця із відповідним статусом), який передбачає більш або менш ши­рокі можливості самостійно вирішувати свої внутрішні проблеми поза межами прав та повноважень держави загалом, до складу якої входить ця самоврядна одиниця. У даному разі йдеться про тери­торіальну автономію, хоча поняття «автономія» використовується й у більш широкому розумінні, яке включає, зокрема, організаційну

¹ Основи теории и практики федерализма. Институт европейской политики Католи-ческого университета г. Лейвена, 1999. — С. 4 (Цит. за: Федерализм: теория, инсти-тутьі, отношения (сравнительно-правовое исследование) / Отв. ред. Б. Н. Топор-нин. — М.,2001. —С. 32).

автономію (автономність у партійному, профспілковому та іншому будівництві) та культурному (культурна та національно-культурна автономії тощо). Оскільки останні мають здебільшого екстери­торіальний характер та безпосередньо не пов'язані з територіальною організацією держави, ми зосередимо увагу на аналізі територіаль­них автономій.

Щодо категорії «регіон», то не можна не помітити, що значення регіонального фактору у процесі державотворення сучасних країн не­впинно зростає. Актуальне це питання й для України. Його дію зумовлюють історико-культурні особливості різних територій Ук­раїни, господарсько-економічна та фінансова нерівність територіаль­них одиниць, законодавча неврегульованість деяких питань адміністративно-територіального устрою України і владних відносин, загальноєвропейські тенденції регіоналізації, децентралізації, авто­номізації, а в окремих випадках — федералізації унітарних держав (приклад Бельгії), регіональної інтеграції та співробітництва в Європі.

До останнього часу у вітчизняній науковій літературі визначенню і дослідженню категорії «регіон» не приділялося належної уваги, хоча останніми роками у цьому напрямі й зроблено певні кроки. Нині те­матика регіону інтенсивно розробляється широким колом дослідників: від політологів, юристів, спеціалістів з економічної ста­тистики та соціального планування до авторів, зайнятих вивченням регіональних конфліктів. Питання регіональної політики поступово стають тематикою політичних документів, виступів, звернень державних діячів¹ та актів посадових осіб та органів влади², стали складовою частиною багатьох політичних дискусій, отримавши нове висвітлення у контексті проблем глобалізації.

¹         Державна регіональна та муніципальна політика в контексті європейського вибору
України: Виступ Президента України Л.Д. Кучми на Всеукраїнських зборах пред­
ставників органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадсь­
кості 10 вересня 2002 року // Президент України та державна регіональна політика:
36. матеріалів та документів. — К., 2002. — С. 9-19; Не розподіл влади, а гар­
монізація управління: 3 виступу Президента України В. А. Ющенка на Всеук­
раїнських зборах представників місцевого самоврядування 26 квітня 2005 року //
Урядовий кур'єр. — 2005. — 29 квітня та ін.

²          Концепція державної регіональної політики. Затверджена Указом Президента Ук­
раїни від 25 травня 2001 р. № 341/2001 // Управління сучасним містом. — 2001. —
№ 7-9(3). — С. 153-162; Рекомендації парламентських слухань про законодавчі ас­
пекти регіональної політики та місцевого самоврядування: Схвалено Постановою
Оерховної Ради України від 5 червня 2003 р. // Голос України. — 2003. — 4 липня.

 

642

643

Розділ 25

Автономна Республіка Крим

 

Так, під регіоном розуміють територію, яка володіє сукупністю спільних, взаємопов'язаних характеристик. Деякі автори вважають регіоном частину народногосподарського комплексу з певними ланд­шафтом, кліматом, корисними копалинами, а також зі специфічною виробничою спеціалізацією, яка залежить від густоти населення, ха­рактеру його поселень, традиційних занять, відносин з жителями інших регіонів, що значною мірою визначаються етнонаціональним, конфесійним, лінгвістичним складом мешканців конкретної тери­торії, міграційними процесами, статево-віковою структурою та ха­рактером відтворення населення тощо. Для прихильників цього підходу головне значення має природна, географічна, демографічна та економічна самобутність території¹.