Перш за все, звертаємо Вашу увагу на те, що мова буде йти про 90-ті роки ХХ століття й початок ХХІ століття – перші 15 років. Саме цей період української історіографії позначено новою тенденцією –«об’єднанням зусиль і консолідацією більшості істориків материкової України та української діаспори навколо національно-державницької ідеї, формування своєрідної соборності національної історичної думки, її інтеграція у європейський та світовий історіографічний простір». Що змінилося для української історичної науки з того часу? Перш за все, повернулися замовчувані й забуті імена і праці талановитих українських істориків й не тільки, праці яких були небезпечні для радянського тоталітарного режиму. Завдяки відновленню державної незалежності України, українська історична наука отримала доступ до зарубіжного наукового доробку, до архівних справ, до яких тривалий час науковці-дослідники не мали доступу. Що таке соборність національної історичної думки? По-перше, важливо зрозуміти, що соборність – це не арифметична сумма історичних праць науковців й материкової України, й українських та інших національностей істориків зарубіжжя. Це – нова аксіологічна (ціннісна) категорія, це нова якість національної (української) історичної науки. За визначенням відомого українського історіографа, професора, академіка Калакури Ярослава Степановича, «соборність національної історіографії – це такий її стан, коли в єдиний потік зливаються провідні течії і напрями історичної думки, консолідуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого, об’єктивного, всебічного й правдивого дослідження і висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулюються здобутки різних поколінь української історіографії, синтезуються їх наукові праці». Й все стало можливим лише з відновленням державної незалежності України, коли вона обрала курс «на трансформацію від авторитаризму до демократії, корінним змінам на світовій арені». Чи має українська соборність відмінності від ідей «Великопольщі», московського руху збирання «исконно русских» земель? Так, різниця суттєва: «це внутрішній рух за відродження поневоленої української нації, об’єднання її визвольних сил, збирання етнічних земель українського народу в одній державі, усвідомлення української ідентичності в світовому вимірі. В історичному минулому провідниками соборного руху були визначні українські інтелектуали, діячі науи, літератури, мистецтва». Осередками історичної науки на території українських земель були Харків, Київ, Чернігів, Полтава, Катеринослав, Ніжин, Одеса, Чернівці, Ужгород, Львів. На думку Ярослава Калакури, «історична і національна свідомість українського народу традиційно формувалася як соборна, а вороги української державності завжди намагалися і намагаються (і не без успіху) завдати нищівного удару насамперед по соборності» (єдності) України. На початку ХХ століття Володимиру Антоновичу і Михайлу Грушевському – видатним українським історикам, вдалося звільнитися з-під інтелектуального ярма російських і польських імперських бачень історії і запропонувати принципово іншу – відмінну від імперської, схему української історії. Сьогодні ця схема, зрозуміло, що в деякій мірі в модернізованому вигляді, є базовою в сучасній українській історіографії і відіграє провідну роль у соборності української історичної думки.
Вже згадувалося про те, що з незалежністю України українські історики, наше суспільство в цілому отримало можливість ознайомитися із раніше забороненими працями Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Івана Крип’якевича, Сергія Єфремова, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Наталії Полонської-Василенко та ін.; доробком істориків української діаспори: тієї ж Наталії Полонської-Василенко (з 1944 року вона вже працювала у державах Західної Європи), Дмитра Дорошенка, Івана Лисяка-Рудницького, В’ячеслава Липинського, Олександра Оглоблина, Теодора Мацьківа, Любомира Винара, Петра Мірчука, Ореста Субтельного, Аркадія Жуковського, Омеляна Пріцака, Тараса Гунчака, Володимира Косика, Романа Сербіна, Романа Шпорлюка, Павла-Роберта Магочія та ін. Й важливо відмітити, що праці істориків діаспори позитивно вплинули на перехід колишньої радянської української історіографії на «національно-демократичні засади трактування історії українського народу». Переважна більшість колишніх істориків КПРС відреклися від комуністичної ідеології і стали на державницькі позиції, переосмислили оцінки вузлових процесів, явищ, фактів української історії. Українська діаспора допомогла у підготовці і виданні нових підручників з історії України, монографічних видань з вузлових проблем української історії, підготовці і захисту кандидатських і докторських дисертацій. Але опір консерваторів був потужний. Ще й сьогодні, на думку Ярослава Дашкевича, коли пройшло більше двох десятків років, склад українських пострадянських істориків залишається дуже строкатим: ще працює «старша генерація, що вчилася ще за сталінськими підручниками, середня, яка формувалася в добу застою, і молодша генерація – це «діти перебудови», які досить активно входять у науку». Ярослав Калакура виділив ще одну групу сучасних істориків – «сучасних міфотворців», що «ідеологічно закомплексовані в дусі націоналізму, або комунізму чи клерикалізму», разом з тим він робить доволі оптимістичний висновок й прогноз: «І все ж, на зміну критеріям географічним (хто з істориків де жив і працював), ідеологічним приходить розуміння української національної ідеї, національно-державницького підходу, потреба прислужитися Україні, її сучасному і майбутньому».
Українські історики разом з істориками діаспори видали й продовжують спільно працювати над виданням фундаментальних праць з різних ключових проблем української історії. Ось лише декілька прикладів: Інститут українських студій при Альбертському університеті (Канада) видав найповнішу на сьогодні п’ятитомну «Енциклопедію України», видано англійською мовою багатотомна «Історія України-Русі» Михайла Грушевського, побачили світ праці Василя Вериги, Владислава Верстюка, Любомира Винара, Михайла Брайчевського, Тараса Гунчака та ін. У 1993 році всесвітньовідомий історик з Франції Володимир Косик видав українською мовою збірники документів і матеріалів Третього Рейху «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», причому переклав з німецької архівні документи, які знаходилися у багатьох архівних фондах держав Західної Європи, зрозуміло, що для багатьох українських дослідників вони просто не доступні були раніше. У 2012 році в Ужгороді видано в перекладі з англійської мови, завдячуючи благодійній фінансовій підтримці Фундації родини Темертеїв (Торонто, Канада) та Алекса Ровта (Нью-Йорк, США), фундаментальна праця професора США Павла-Роберта Магочія «Україна. Історія її земель та народів», 2012, 794 с. Й таких прикладів дуже і дуже багато.
Рекомендована література до теми:
