Лекція 15. Культура середини ХХ ст. 1. Українська культура в діаспорі.

1. Українська культура в діаспорі.

2. “Репресована” культура.

3. Значення хрущовської “відлиги” для розвитку культури.

4. Роль “шестидесятників” у культурі.

 

Список літератури:

 

1. Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. / В. Баран – Львів, 1996.

2. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. / Д. Донцов – Львів, 1991.

3. Ільницький Микола. Від “Молодої музи” до “Празької школи”. / М. Ільницький – Львів, 1995.

4. Куликова И. С. Экспрессионизм в искусстве. / И. Куликова – М., 1978.

5. Культурне життя в Україні. Західні землі. – Львів, 1996. – Т.2 (1953 – 1966).

6. Яремчук В. Л. Національні проблеми загальноосвітньої школи України: історія і сучасність. / В. Яремчук – К., 1993.

 

1. Сподівання на відродження української державності після Першої світової війни були потоплені у крові Крут, Зимового походу, Базару. Тисячі воїнів-захисників Української Народної Республіки, щоб не стати жертвами більшовицького терору, перейшли кордони новостворених на руїнах Австро-Угорської імперії молодих держав. В еміграцію виїхали державні діячі, учені, письменники. У таборах Німеччини, Австрії, Польщі, Чехословаччини опинилися тисячі молодих людей, які були приречені на голод, холод і смерть від хвороб. Вони не мали захисту від поневоленої Батьківщини. Та навіть в жорстоких умовах табірного життя не згасала духовна енергія: організовували школи, літературно-мистецькі осередки, виходили газети, літературні журнали (переважно рукописні), навіть підручники.

Гостинно й прихильно прийняла емігрантів Чехословаччина. Тодішній президент країни Томаш Масарик доклав багато зусиль, щоб українські емігранти могли здобувати освіту рідною мовою. У 1921 р. з Відня до Праги перевели щойно створений там Український Вільний університет (донині існує у Мюнхені). У 1922 р. поблизу Праги, у Падєбрадах заснували Українську господарську академію, куди відразу вступили понад 300 студентів, згодом у Празі відкрили Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Почала працювати Українська мистецька студія. Багато молоді навчалося у Карловому університеті, чеській Високій промисловій школі та інших навчальних закладах.

Громадсько-культурне та літературно-мистецьке життя коорди-нували Український громадський комітет, Академічна громада, Това-риство українського пластичного мистецтва, Український громадсько-видавничий фонд. Діяли видавництва “Дніпрові пороги”, “Обрій-Сіріус”, “Київ”, “Наступ”, “Пробоєм”. На сторінках журналів “Веселка” та “Нова Україна” друкували свої твори О. Олесь, В. Винниченко, М. Вороний, статті та рецензії – Д. Чижевський, Л. Білецький, Микита Шаповал (Сріблянський). Павло Зайцев “Нова Україна” вміщував і твори радян-ських авторів – В. Підмогильного, Г. Косинки, Т. Осьмачки, інформував про літературне життя в Україні, де вже у 30-х рр починалося “полю-вання” на інакомислячих і особливо талановитих. У цьому середовищі визріло таке помітне літературне явище як “Празька школа” української поезії. Її репрезентують талановиті поети, які згодом залишили Прагу: О. Теліга, Є. Маланюк, Н. Холодна, Ю. Липа, а також ті, хто залишився тут до війни: О. Стефанович, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, Олег Ольжич. Назва чисто умовна, адже митці творили у різних стилях і мали різні ідеологічні орієнтири. Однак вони творили україномовну літературу, сповідували державницьку ідею. Досягнення поетів української еміграції озвалися на початку 60-х років у творчості молодих поетів Нью-Йоркської групи (Віра Вовк, Богдан Рубчак, Емма Авдієвська, Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Патриція Килина). Вони формувалися водночас і під впливом європейської та американської поезій.

Найвидатніші представники української культури в діаспорі: Євген Маланюк (1897 – 1968) – поет, есеїст, критик і публіцист, написав “Історія нашої культури”. Іван Огієнко (1882 – 1972) – митрополит УАПЦ, мовознавець, історик культури, переклав Біблію українською мовою, вивчав українську міфологію. Святослав Гординський (1906 – 1993) – людина енциклопедичної вченості, поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Закінчив Львівський університет, Академію мистецтв у Берліні, Академію Жульєна в Парижі. Опублікував кілька поетичних збірок, переспівав “Слово о полку Ігоревім”, перекладав Горація, Овідія, Гюго, Бодлера, Аполлінера, Верхарна, Байрона, По, Гете, Шіллера та інших українською мовою. Написав статті про український іконопис, про Т. Шевченка як художника. Учень Олекси Новаківського, графік, організатор мистецьких виставок.

Іван Багряний та Улас Самчук – українські письменники, розкрили світові трагедію Голодомору та репресій українського народу в часи сталінізму. Скульптори О. Архипенко, М. Черешньовський (автор пам’ятника Лесі Українці у Клівленді (США) та в Торонто, Лео Моль (Левко Моложанин) – автор пам’ятника Т.Шевчекові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971). Художник Яків Гніздовський (1915-1984) – жив у США від 1949 р. Писав на українські теми (графік): “Соняшник” (1962), “Пшеничний лан” (1960), “Селянський хліб” (1981). Перша виставка у Києві відбулась 1990 р. Донині виставляє свої твори на українську тематику спадкоємниця славного роду Кричевських Катерина Кричевська-Росандіч. В історії українського образотворчого мистецтва вписані імена діда Василя Кричевського (1872 – 1952) – архітектора, маляра, графіка, театрального художника. Брат батька Федір (1879 – 1947) – широко відомий маляр, один з перших ректорів Української академії мистецтв, багаторічний її професор, виховав плеяду талановитих майстрів-художників. Батько Василь Кричевський (1901 – 1978) – талановитий маляр і декоратор, автор декорацій до всесвітньовідомого фільму Олександра Довженка “Земля”, а також костюмів для уславленої капели “Думка” для гастролей у Франції 1929 р. Тонким майстром краєвидів була і мати мисткині Олена.

Майже 70 років жив і творив у Франції уродженець Чернігівщини художник Олександр Савченко-Більський (1900 – 1991). Співпрацював з видавництвами, безпосередньо для українських видавництв створив портрети гетьманів, письменників та політичних діячів, герби українських земель і міст, різні святкові листівки. Ілюстрував він і паризьке видання поеми “Мойсей” І. Франка.

Прославив Україну і композитор-модерніст Леонід Рудницький (1902 – 1075). З 1932 р. працював у США. Визнаний диригент у Нью-Йорку, Філадельфії, також у Торонто. Створив опери “Довбуш”, “Анна Ярославна”, “Княгиня Ольга”, кантати і симфонії. Як музикознавець озна-йомив світ з творчістю українських митців: “Українська музика” (1963), “Про музику і музик” (1960). Син Роман (нар. 1942 р.) – піаніст і педагог, виконує твори українських композиторів, популяризуючи їх у світі – Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, В. Барвінського, Я. Степового та ін.

Про людей, які збагатили світову наукову думку написані монографії: Віталій Абліцов “Галактика “Україна”. Українська діаспора – видатні постаті (Київ, 2007) та Володимир Сергійчук “Що дала Україна світові” (К., 2008; вид. друге, 504 с.). Йдеться про вчених, які залишили яскравий слід в історії людства.

 

2. Репресії і голодомор в Україні 30-х років зруйнували традиційний етос – сільська громада, виборна, публічна влада, патріархальні стосунки в сім’ї з визнанням ролі матері–берегині. Поступово зникали обряди, які віками формували відносини між людьми. Наприклад, весілля – шлюб молодих людей був споконвіку в Україні способом розподілу майна і землі. А весільні обряди – це один із найдавніших жанрів вокальної музики у Європі (досвітки, вечорниці). Вишиване вбрання із покоління у покоління передавало коди світорозуміння і світосприйняття. Храмові свята у селах – це своєрідна школа музикування, музичної грамоти багатьох слухачів. Свята супроводжувались ярмарками народних промислів, музикою й танцями, де звучали народні інструменти – скрипка, цимбали, бас, флейта, гуслі, кобза, бандура, ліра. Особлива сторінка традиції – думи – це коди і символи народного світогляду.

Під приводом боротьби з релігією радянська влада заборонила обрядові пісні, колядки, веснянки, гагілки. Знищували форми традиційного культурного життя цілого народу, забороняли народну творчість – основу етнічної культури. Організовували натомість у селах художню самодіяльність, що пронизана формалізмом, заідеологізовувалась. Клуби, які часто створювали у приміщенні церков, були провідниками атеїзму й комуністичних ідей. Знищували традиційну культуру і нав’язували нову, так само, як нищили цілий народ – носія традиційної культури – переважно зайди, люмпенізовані невігласи. Як наслідок отримали втрату національної пам’яті, мови, “суржик”, нівелювання особистості людини – творця духовної культури.

Оберегом української культури намагалася стати Українська автокефальна православна церква, створена у листопаді 1918 р. У середині 20-х рр. вона мала понад 6 млн. вірних, тоді як КПУ(б) мала 122 тис. членів. Очолював митрополит Василь Липківський. У 1930 знищена зовсім. Слідчий Брук, який вів справу СВУ, сказав: “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна… кого не поставимо – перестріляємо”. Зі шкіл виганяли учителів-“петлюрівців” (газ. “Известия” писала у 1934 р., що за 11 місяців вигнано 4 тисячі). Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14.ХП.1932 р. “Про припинення українізації” відкривала шлях репресіям проти всього українського – освіти, книги, театру, мистецтва. У 1938 р. ЦК видав Постанову “Про обов’язкове вивчення російської мови у національних републіках”. Репресіями і декретами впроваджували політику двомовності. Від 1 січня 1938 р. в кожному обласному центрі України газети дублювали російською мовою. Відбувалось тотальне підкорення професійної культури ідеологемам та естетичним нормам соціалістичного реалізму. Треба було прославляти успіхи соціалістичного будівництва, індустріалізацію та колективізацію села. Двигуном культурного процесу стала боротьба проти націоналізму. Заохочували кон’юнктурну творчість, прикладом чого може бути драматургія О. Корнійчука, яка заклала основи денаціоналізації українського мистецтва, класової ненависті до Європи і її культури. Виникла інтернаціональна культура – “національна за формою, соціалістична за змістом”. Націоналізм шукали у поезіях П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, заборонили твори Ю. Яновського, Т. Масенка, П. Панча, Л. Смілянського. Оперу Б. Данькевича “Богдан Хмельницький” звинуватили у непереконливому відображенні величі возз’єднання з Росією. У 1953 р. вийшли тези ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання з Росією, внаслідок яких заборонили вживати термін “приєднання”. Довелось переосмислити історію. Вийшло так, ніби український народ боровся проти власної незалежності, ніби незалежність була великим злом для України.

У 1946 р. ліквідували греко-католицьку церкву – довголітній оберег української культурної ідентичності, стрижень культурно-національного відродження в часи іноземного поневолення.

 

3. Критика “культу особи” відкрила можливість певного оновлення, лібералізації суспільства. Цей процес, хоча й проходив суперечливо, все ж сприяв громадському пожваленню й національному відродженню в Україні. Зростав інтерес до української мови й традицій культури серед різних верств населення. Відновлюється вивчення національної історії, з’являються українські школи, припиняються переслідування, відновлюється інтерес до народних обрядових дійств. З’являються нові періодичні видання українською мовою, зокрема журнали “Прапор” (1956), “Радянське літературатурознавство” (1957), відновився журнал “Всесвіт” (1958), який публікував шедеври світової літератури українською мовою. Створено наукові центри – Академія будівництва й архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки – Спілка журналістів України (1957), Спілка працівників кінематогафії України (1958).

Тенденція до активізації культурно-національного розвитку посилилась наприкінці 50-х рр. Творчість українських митців позначається глибоким національним змістом. Розпочалось видання “Української радянської енциклопедії”, розгорнули публікації “Український історичний журнал”, “Економіка радянської України”, “Народна творчість та етнографія” та ін. У 1958 р. рішенням партійних комітетів зняті звинувачення з композиторів К. Данькевича, Б. Лятошинського, М. Колеси та ін., припинились нападки на В. Сосюру, А. Малишка. На зміну чорній смузі духовного терору й фізичного насильства прийшов період нестійкої і нетривалої лібералізації – “хрущовської відлиги”. З’явилась нова українська література “шестидесятників” – І. Драч, В. Стус, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський, М. Осадчий, Є. Гуцало, Є. Сверстюк та ін. Митці України поглиблювали й розширювали контакти із зарубіжжям, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві. До 100-річчя з дня народження І. Франка встановили йому пам’ятник у Києві, 1964 р. споруджено Каменяреві пам’ятник у Львові (В. Борисенко, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка, А. Шуляр). До 150-річчя від дня народження Т. Шевченка споруджено пам’ятник Кобзареві у Москві (М. Грицюк, Ю. Сінкевич і А. Фуженко). У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка була найвищою державною нагородою митцям у галузі літератури, журналістики, образотворчого мистецтва та архітектури, а також виконавської майстерності. Сформувалась сприятлива морально-політична атмосфера, що породила сподівання на подальший розвиток української національної культури.

Значну роль у згуртуванні столичної інтелігенції відіграв Клуб творчої молоді. На початку 1960 р. під час новорічного колядування та щедрування виникли перші групи, які об’єдналися навколо Леся Танюка. До клубу входили студенти київських вузів – художники й літератори, актори, режисери й композитори, усі, хто прагнув відродження традицій національної культури. Зі спогадів відомо, що особливо активна робота розпочалася з приходом Алли Горської, інших художників-нонконформістів, які привнесли дух бунтарства, заперечення догматизму. Саме членам клубу вдалося розкрити страшний злочин сталінізму – масові поховання українських патріотів у Биківні. Про це подано Меморандум до Київської міськради. У відповідь почалися репресії – підступно скалічили В. Симоненка, вбили А. Горську. Їх твори знищували, поетичні збірки не друкували. Репресії позначилися як відверті цькування молодих талановитих митців. Їх виключали зі спілок, позбавляли засобів до існування, звинувачували у проповідуванні відчаю й фаталізму (Л. Костенко).

Широкий наступ на “шестидесятників” розпочався після подій у Москві наприкінці 1962 р. Виставку молодих художників-модерністів відвідали партійні керівники, які не зрозуміли новацій, що виходили за рамки традиційного реалізму. Новий наступ на інтелігенцію набрав значного розмаху і торкнувся багатьох українських митців. Італійська газета “Уніта” назвала цей похід проти творчої свободи “холодною війною в радянському мистецтві”. Згодом вона вилилась у репресії, особливо жорстоко поплатилися українські митці. У тюрмі загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Володимир Марченко. Відбули покарання у тюрмах та на засланні Ірина та Ігор Калинці, Є. Сверстюк, інші талановиті митці, відсторонили від роботи багатьох науковців, серед них М. Брайчевського. Уже в 1968 – 1969 рр. відбувся поворот до традицій “ждановщини”, з новою силою запрацював механізм планомірного, систематичного політико-ідеологічного контролю, доповнений періодичними публічними викривально-каральними компаніями, характернми для “класичного сталінізму”. Чи не найбільшою трагедією того періоду була пожежа у найбільшій українській бібліотеці – нині Наукова бібліотека НАН України ім. В. Вернадського. Наприкінці травня 1964 р. вогонь протягом 3 днів знищив архіви, рукописи, стародруки, рідкісні книги – частину української історії та культури. На суді названо цифру втрат – 600 тисяч томів. За підпал засудили на 10 років працівника бібліотеки та назавжди знищили частину духовної спадщини народу, неповторної й неоціненної. Випадково, а може й ні, але підпал вчинено у дні, коли відзначалося 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.

 

4. Короткий період відлиги позначився виходом української культури на світовий рівень, діяльність української інтелігенції продемонструвала світові національну самобутність і культурну ідентичність. Світову славу здобув фільм С. Параджанова “Тіні забутих предків”, знятий за повістю М. Коцюбинського. Картина вразила глядачів своєю поетичністю, широкою художньою майстерністю, тонким психологізмом і справжньою народністю. Фільм став мистецьким відкриттям: “Повість не перенесено на екран. Її проспівано, наново прочитано засобами кіномистецтва”. Це слова одного зі знавців кіно. Фільм створили українські майстри: співавтор сценарію І. Чендей, художник фільму Г. Якутович, кінооператор Ю. Іллєнко, композитор М. Скорик, молодий кіноактор Іван Миколайчук. З’явилася ціла плеяда талановиттих митців кіно: В. Денисенко, В. Довгань, М. Мащенко, О. Муратов, Кіра Муратова, Л. Шепітько, В. Івченко, Ю. Лисенко та ін. Їх творчість – це оновлення закладених О. Довженком традицій українського поетичного кіно, які здивували світ.

Всупереч ідеологічному тиску та наступу на свободу слова з’явилися твори, гідні репрезентувати справжню критичну літературу. До них належить роман “Собор” Олеся Гончара, де звучав протест проти зневажливого ставлення до пам’яток культури, до рідної землі, власної історії, проти бездумного руйнування не лише храмів, а самої природи і людських душ. Саме такими ідеями пройнята творчість шестидесятників – цілого покоління, яке, наражаючись на репресії і навіть фізичне знищення, намагалося збагачувати традиції української культури, вписувати її у світовий контекст. Їх діяльність значною мірою підготувала й зумовила культурно-національне відродження кінця ХХ – початку ХХІ століття і створення незалежної української держави.

Свій вагомий внесок у збереження традицій національної культури і національної ідентичності зробив Іван Гончар, який протягом усього життя невтомно збирав пам’ятки народної творчості (нині у Києві працює музей його імені), народні художниці Марія Приймаченко та Катерина Білокур. Пабло Пікассо, познайомившись із творчістю Катерини Білокур сказав: “Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми б змусили про неї заговорити увесь світ”.

 

 

Запитання для самоконтролю:

1. Як була організована культурна праця в діаспорі?

2. Кого знаєте із діячів “Празької школи”?

3. Що знаєте про Івана Огієнка?

4. Що знаєте про Святослава Гординського?

5. Кого пам’ятаєте з митців діаспори?

6. Які ознаки “репресованої культури”?

7. Що означає “хрущовська відлига”?

8. Кого знаєте із руху “шесятидесятників”?

9. Хто чинив спротив репресіям у культурі?

10. Що знаєте про Василя Стуса, Аллу Горську?