Лекція 12. Культура другої половини ХІХ ст. 1. Громадівський рух (“стара” і “молода громада”).

 

1. Громадівський рух (“стара” і “молода громада”).

2. Українська історична школа.

3. Національний театр і музика.

4. Іван Франко і Леся Українка як діячі культури.

 

Список літератури:

 

1. Бичко Ада. Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд. / А. Бичко – К., 2000.

2. Вільчинський Юрій. Олександр Потебня./Ю.Вільчинський – Львів, 1996.

3. Забужко Оксана. Філософія української національної ідеї та європейський контекст. / О. Забужко – К., 1993.

4. Забужко О. Нотр дам д”Украіне. / О. Забужко – К., 2006.

5. Іван Франко і світова культура. – У 2 т. – Матеріали міжнародного симпозіуму – К., 1986.

6. Куца Ольга. М. Драгоманов і розвиток української літератури в другій половині ХІХ ст. / О. Куца – Тернопіль, 1995.

7. Овсійчук В.А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. / В. Овсійчук – К., 2001.

 

1. Естафету “Руської трійці” та Кирило-Мефодіївського братства щодо підтримки української культурної традиції, розвитку української літератури, мистецтва й науки, захисту української мови у другій половині ХІХ ст. підхоплює громадівський рух. Перший його етап – т. зв. “Стара Громада” виникла у 60 – ті роки у Києві. Її організаторами й активними діячами були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський, М. Зібер та ін. У журналі “Современная летопись” 1862 р. опублікований Маніфест “Громади” про захист українців молодого покоління, їх права користуватися рідною мовою і знати свою історію. Об’єднані українською національною ідеєю, захистом української культури від русифікації такі організації інтелектуалів виникли у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові. Вони організовували недільні школи, готували й публікували підручники української мови, букварі, видавали літературні твори українською мовою, збірки народних пісень, казок, підготували перший українсько-російський словник, розгорнули наукове українознавство і етнографічні дослідження.

Варто згадати, що це були часи жорстокого гоніння на українську мову і книгу. Ще у своє правління Катерина ІІ, яка знищила залишки української автономії та Запорізьку Січ, вважала: “Треба викоренити звихнену думку українців, за якою вони вважають себе окремим народом, інакшим від тутешнього (московського)… Треба будь-яким способом довести до того, щоб вони помосковилися і перестали дивитись (на нас) як вовк у лісі (Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994. – С. 14). Те, що не вдалося довести до кінця у ХVІІІ ст., активно довершував царизм у століття “весни народів”. У 1863 р. – видано Валуєвський указ, а це означало заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Передували цьому указу заборона Київській Лаврі друкувати книги – перша в Росії цензура (1689 р.), 1718 р. спалено архіви і книгозбірню Києво-Печерського монастиря, які збирали 700 років; 1720 р. – указ Петра І про заборону друкувати будь-які книги в Україні, 1729 р. – цар Петро ІІ видає указ переписати в Україні всі державні постанови московською мовою, 1753 р. – заборона викладати українську мову в Києво-Могилянській академії, а 1784 р. переведено викладання у Києво-Могилянській академії на великоруську мову “с произношением, свойственным великорусскому”. У 1755 р., 1766 р., 1775 р., 1786 р. – Синод забороняє друкувати українські книги; 1759 р. – Синод розпорядився вилучити українські букварі зі шкіл; 1769 р. – Синод вимагає вилучити всі українські церковні книги у населення, заборонити українські букварі. 1780 р. спалено книгозбірню КМА. В 1784 р. розпорядження Синоду: в усіх церквах читати молитви та правити службу “голосом, свойственным московскому наречию”, те саме відбувалося у школах. Церква МП донині так чинить. Видавничу справу в Україні паралізовано: 1847 – була одна книга, 1848 – три, 1849 – дві, 1850 – одна, 1851 – дві, 1856 – п’ять книг. 1824 р. вийшов наказ Міністерства Освіти: “Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность верований и языков, должно быть чисто русское”. У 1862 р. – закриття недільних шкіл для дорослих, які були безоплатними. За викладання в них висилають в Архангельськ Павла Чубинського на 7 років. Ще були Емський (1876 р.), таємний указ (1881 р.) про заборону ввезення українських книг з-за кордону, а також 1888 р. указ Олександра ІІІ про заборону вживати українську мову в офіційних установах та охрещувати дітей українськими іменами. У 1899 – 1903 рр. заборонено користуватись українською мовою для доповідей на археологічному з’їзді в Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві.

На тлі наведених знущань над народом і його культурою та мовою яскравіше проступає діяльність громадівців, – відчайдушних захисників української ідентичності й самобутності. “Молода громада” – С. Подолинський, О. Терлецький, О. Потебня, О. Кістяківський та ін. розгортають фольклорно-етнографічні дослідження, у 1873 р. створено український відділ Російського географічного товариства, яке підготувало й опублікувало перші наукові дослідження української етнографії “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (7 томів, СПб. 1872 – 1879 рр.). У 1863 р. Чубинський написав гімн “Ще не вмерла Україна” (муз М. Вербицького), який донині є гімном України. Розгортають мовознавчі дослідження П. Житецький, А. Кримський, О. Потебня. Саме Олександр Потебня обстоював право народу зберігати свою рідну мову, бо вона є історичною формою народного духу, окреслює національну ідентичність, кодує національну ментальність. Поняття народ – це культура, а не держава. До праць його належать: “Мысль и язык” (1862), “Заметки о малорусском языке” (1870), “Язык и народность” (1895), “Обьяснение малорусских и сродных народных песен” – у 2 т. (1883, 1889).

Діячі громадівського руху створили кілька словників, щоб показати самобутність української мови: “Словарь малорусского юго-восточного языка” П. Білецького-Носенка, “Опыт южнорусского словаря” П. Шейковського, перші українсько-німецькі та німецько-українські словники, оскільки в Харківському університеті викладали професори німці (Г. Якоб, Й. Шад). Й. Шад як автор книги “Теорія нації”, в котрій обстоював природне право, виклав його теорію та захищав на цій основі свободу й гідність людини, був звільнений у 1816 р.

Михайло Драгоманов як член громадівського руху виступав проти заборони української мови, збирав український фольклор. В еміграції в Женеві видавав журнал “Громада” (1878 – 1882 рр.). Опублікував збірки “Історичні пісні українського народу” (1875), “Малоруські народні перекази й оповідання” (1876), “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.” (1883, 1885). Він прихильник культурницького націоналізму, літературознавець і критик.

 

2. Активний член громадівського руху Володимир Антонович став засновником української історичної школи. Він започаткував українську археологію, очоливши Археологічну Комісію – офіційну установу при Київському генерал-губернаторстві. Зібрав і опублікував “Історичні пісні українського народу”, перший розпочав публікацію археологічних наукових праць. Навколо нього об’єдналися антрополог Федір Вовк, засновник наукової статистики Олександр Русов, дослідник-сходознавець Агатангел Кримський, письменники Борис Грінченко (автор великого за обсягом українського тлумачного словника), Володимир Самійленко, літературознавець Віктор Петров. Праці з етнології публікує М. Драгоманов. Вагому роль у культурному житті української інтелігенції відігравали літературні салони, які збиралися в будинках Антоновича, Косачів (Олена Пчілка), М. Лисенка, Старицьких. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича засновано “Загальну українську організацію” – об’єднання всіх громад України для розвитку української культури. Сюди належали 150 активних діячів, навіть із Москви і Петербурга. Організували видавництво “Вік”, відзначали Шевченківські дні, ювілеї письменників, організовували маніфестації, а також книгарні у містах. Організація діяла паралельно з “Братством Тарасівців” (1888).

У Львові 1873 р. створена НТШ (Наукове Товариство ім.Т. Шевченка), яке із популяризатора книг перетворилося в наукову організацію 1892 р. – своєрідну академію наук, де вивчали мову, історію, літературу, об’єднавши українську інтелігенцію. Історики, літературо– й мовознавці НТШ сприяли діяльності “Просвіти”, яка від 1868 р. опікувалася виданням книг, організацією клубів, читалень, публікацією часописів для селян “Батьківщина” (1879), видавала газету – “Діло” (1880). Для розвитку української культури в Галичині багато зробили студенти Львівського університету, які вважали себе громадівцями. Як учителі шкіл та гімназій вони всіляко демонстрували своє українство: носили вишиванки, козацький одяг. Працювали як просвітителі селян, публікували журнал “Правда“, який виходив щомісяця від 1863 р.

3. Царські укази всіляко перешкоджали налагодженню театральної справи – заборонялися постановки україномовних творів. У 60-х роках діяло “Артистичне товариство” в Єлисаветграді (Дніпропетровськ), було поставлено “Назара Стодолю” Т. Шевченка, у 70-х – оперу С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” (1862). У 1882 р. Марко Кропивницький створив професійний театр, в якому працювали Марія Заньковецька, брати Тобілевичі – М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Були споруджені перші будівлі для театрів: у Києві (1897 – 1901) – арх. Шребер, в Одесі (1884 – 1887), арх. Фельнер і Гельмер, у Львові (1897 – 1901) – арх. Горголевський. Головний корпус Львівського політехнічного інституту споруджено у 1873 – 1877 р, арх. Захаревич. У 1861 р. у Львові виник театр “Руська бесіда”.

Активно розвивається українська національна музика. Творцем національного напрямку в музиці можна заслужено вважати Миколу Лисенка, який створив понад 90 творів на слова Т. Шевченка, численні романси, опери. Його традиції продовжили К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич. Твори на слова Т. Шевченка написав О. Нижанківський, С. Сокальський створив опери на теми української історії (“Мазепа”, “Облога Дубна”) та фольклору – “Майська ніч”. М. Аркас написав оперу “Катерина”, в українському національному колориті творив Петро Ніщинський.

Розвивається скульптура й образотворче мистецтво: Микола Микешин спорудив у Києві пам’ятник Богдану Хмельницькому (1879-1888 рр.), Павло Забіла – пам’ятник Гоголю в Ніжині. Українська націо-нальна традиція розквітає у пейзажах С. Васильківського, В. Орловського, П. Левченка.

Повертаючись до театру, варто виділити постать батька українського театру Марка Кропивницького. Його називали “українським Шекспіром”. З його іменем пов’язана ціла епоха: актор, драматург, режисер, письменник, композитор, співак, громадський діяч. Він виплекав справжніх зірок світової сцени, а театр зумів стати у ряд кращих національних в Європі та здобути гучну славу. Колектив з успіхом гастролював не лише по всій імперії, а й у Варшаві, Мінську, Вільно, Тифлісі, в містах Галичини, Австро-Угорщини. У часи, коли більшість населення України була неписьменною, театр Кропивницького був одним із джерел культурного відродження нації, ніс до загалу українське слово правди і надії. Власну театральну трупу створив у Києві драматург Михайло Старицький, творчість якого пронизана українським духом і сприяла утвердженню української ідентичності.

Можна навести ще десятки фактів, що засвідчують пожвавлення українського культурного життя всупереч суворим заборонам царизму.

 

4. Важко переоцінити внесок Івана Франка і Лесі Українки у розвиток української культури. Франко був українським інтелектуалом, який жив і працював у Галичині, та своєю творчістю звертався до всієї України. Політичний та громадський діяч, він насамперед збагатив українську культуру як письменник, поет, критик, драматург. Він працював у всіх жанрах літературної творчості – був поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, автором багатьох творів дитячої літератури. У всіх жанрах був сміливим і оригінальним експериментатором. Франко збагатив українську літературу сонетами, звернувся до широких епічних сюжетів, соціальних і філософських поем (“Панські жарти”, “Іван Вишенський”, “Цар і аскет”, “Смерть Каїна”, “Мойсей”). Новаторством для української літератури була і проза Франка, його реалізм.

Письменник володів 14-ма мовами, окремі твори писав російською, польською, німецькою. Крім усіх слов’янських, володів французькою та італійською, мовами античного світу. Мовні знання реалізував як перекладач і знавець світової літератури, збагатив українську культуру понад 60-ма перекладами світових авторів. Д. Чижевський назвав діяльність Франка-перекладача розповсюдженням світової культури в українському середовищі. Приблизно третину його творчої спадщини становлять праці з фольклористики. Фольклор Франко вважав королевою філології, усіх її галузей. Від 90-х р. ХІХ ст. він був керманичем української фольклористики, і очоливши Етнографічну комісію при НТШ, протягом 1895 – 1916 рр., відредагував 38 томів Етнографічного збірника, писав до них передмови і коментарі. В останнє десятиліття свого життя Франко опублікував кращу філологічну працю “Студії над українськими народними піснями” (1907 – 1913 рр.), для написання якої опрацював усі відомі й рукописні збірники та різні історичні варіанти народних пісень. Він був автором п’ятитомного кодексу староукраїнських літературних текстів і апокрифів (“Апокрифи і легенди з українських рукописів” (1896 – 1910). Фундаментальними є його “Історія української літератури”, історичні праці, а також праці з економіки, соціології, філософії, політології, мовознавства.

Внеском у розвиток української культури є творчість Лесі Українки, яка не лише збагатила її сюжетами зі світового фольклору й історії, а й ввела у літературу жанр поетичної драми, підняла українську літературу до рівня європейського психологізму епохи модерну.

Усвідомлюючи заблокованість рідної культури, взявши як виклик оточенню сміливий псевдонім, Леся показала шляхи подолання кризи. Пристосовництво в мистецтві для неї є зрадою. Леся вважала причиною неволі не соціально – економічні обставини, а стан духу, для неї найстрашнішим було духовне рабство, моральна деградація й безпорадні квиління, сльози, “бо країна ціла може в них втопитись, доволі вже їм литись ”.

Благословенним словом, яке єдине здатне гартувати дух, поетеса намагалася розбудити заснулий розум, бо для неї найголовнішим було зробити Україну свідомою. Вона прагнула, щоб людина своїм життям до себе дорівнялась, щоб усвідомила, які скарби сховані в її душі, Людина здатна скласти каміння в фундамент, “щоб не сказали люди тут руїна, щоб мовили: колись тут стане дім”.

Торкнулися до слова Лесі й пропустити його через себе (осмислити), означає збагатитися, духовно очиститися й відчувати себе причетним до великої нації українців.

Запитання для самоконтролю

1. Яка суть громадівського руху?

2. Яких ви знаєте представників “Старої Громади”?

3. Чим позначилася в культурі діяльність “молодої Громади”?

4. Що ви знаєте про заборону царизмом української мови?

5. У чому значення праць Олександра Потебні?

6. Що знаєте про Михайла Драгоманова?

7. Коли виникла українська історична школа, хто її очолив?

8. Яка роль у культурі НТШ і “Просвіти”?

9. Як розвивалися національний театр і музика?

10. Чим збагатили українську культуру Іван Франко і Леся Українка?

 

Лекція 13. “Розстріляне Відродження”

 

1. “Українізація”, її наслідки для культури.

2. Модернізм в літературі (символізм і футуризм).

3. Роль неокласиків у розвитку культури.

4. “Бойчукізм” у малярстві.

 

Список літератури:

 

1. Жулинський Микола. Із забуття в безсмертя./ М. Жулинський – К., 1990.

2. Ільницький Олег. Український футуризм (1914 – 1930). / О. Ільницький – Львів, 2003.

3. Кравченко Ярослав. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен./ Я. Кравченко – К., 2010.

4. Лавріненко Юрій. Розстріляне Відродження. Антологія 1917 – 1933. Третє видання. / Ю. Лавріненко – К., 2004.

 

1. Хоча 1905 р. указом скасовано заборони української мови згідно з Валуєвським указом, все ж протягом 1905 – 1912 рр. Міносвіти Росії закрило 12 приватних гімназій, звільнено 32 директори, 972 вчителі, 822 було переведено в інші навчальні заклади за намагання вводити у навчальний процес українознавчі теми. У 1906-1915 рр. закрито товариства “Просвіта” в Одесі, Миколаєві, Києві, Чернігові, Катеринославі, Кам’янці-Подільському. У 1910 р. циркуляр уряду Столипіна заборонив українські організації, зачислив українців до іновірців, а боротьбу проти відродження України проголошено історичним завданням російської державності. У 1914 р. видано указ Ніколая ІІ про заборону української преси. Офіційно заборонено святкувати в Україні 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

До 1917 р. не було в Україні жодного навчального закладу з українською мовою викладання.

Лише після Лютневої революції відкрито українську гімназію в Києві, університет в – Катеринославі, консерваторію в Харкові, сільсько-господарський інститут в Одесі, український учительський інститут в Житомирі. На осінь 1917 р. вже було 53 українських гімназії. У 1918 р. розпочав роботу Кам’янець-Подільський університет, відкрито Науково-педагогічну академію, влітку почала працювати Українська Академія наук – першим її президентом був Володимир Вернадський, вченим секретарем – Агатангел Кримський. У 1921 р. українською мовою виходили 121 часопис і 30 газет. Це ознаменувало початок “українізації” – процесу відродження української культурної традиції.

В 1904 р. М. Лисенко заснував у Києві музично-драматичну школу, 1907 р. створено товариство українських акторів (І. Мар’яненко), 1909 Київське товариство повітроплавання, а його активний член Ігор Сікорський 1910 р. сконструював перший у світі гелікоптер. У Черкасах 1911 – 1913 рр. брати Євген та Андрій Касьяненки збудували перший у світі літак, призначений для перевезення пасажирів і вантажу. У 1919 р. Юрій Кондратюк (Олександр Шагрей) написав працю “Завоювання міжпланетних просторів” (опублікована 1929 р.), в якій подав креслення міжпланетних кораблів. Вона вплинула на розвиток космонавтики.

У 1917 р. створено Українську академію мистецтв. Першим її ректором був Григорій Нарбут – художник-графік, автор національної символіки УНР, гербів, грошових знаків.

Множаться мистецькі об’єднання поетів, письменників, які публікують свої праці у періодичних виданнях і окремими творами. Процес українізації – це бурхливий розвиток української культури силами талановитих людей в усіх містах України, а найактивніше він проходив у Києві, Харкові, Катеринославі, Львові (який тоді ще був за кордоном). Сподівання на соціальне й національне відродження України було великим стимулом активізації і творчої, і політичної діяльності інтелігенції. Більшість із тих, хто щиро повірив у наміри радянської влади сприяти національному відродженню, згодом поплатилися життям. Є навіть думка, що уряд проголосив свободу розвитку національної культури, щоб виявити тих, хто справді належить до її активних діячів. Вже у 1929 – 1930 рр. процеси відродження української культури почали згортатись. Влада розпочала переслідування й відверті розправи над талановитою інтелігенцією України.

 

2. Щоб уявити масштаби винищення українських інтелектуалів у 20-30-х роках ХХ ст., варто навести текст телеграми, яку надіслало Об’єднання українських письменників із Нью-Йорка 20 грудня 1954 р. Другому Всесоюзному з’їздові письменників у Москві: “Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?” Президія “Слова” подала у пресу таке своє пояснення цієї телеграми. За приблизними (бо точні неможливі) підрахунками цифра українських письменників, які зникли в СССР, розшифровується так: розстріляно 17, покінчили самогубством – 8, заарештовані, заслані в табори і там або розстріляні, або померли – 175, зникли безвісти – 16, померли своєю смертю – 7. Ці дані дуже приблизні, бо Москва на телеграму не відповіла. Лише кілька осіб вціліли в таборах і повернулися додому, як Остап Вишня після реабілітації.

За що страждали, за що проголошені ворогами народу українські інтелектуали? За те, що повірили у можливість розвивати свій самобутній талант, нову українську літературу й культуру, яка не була б культурою “шароварною”, провінційною, а таку, що могла б стати на рівні з європейським модернізмом того часу. Гасло Миколи Хвильового “Геть від Москви” означало не розрив з російською культурою, а заклик до самобутності, до утвердження свого мистецького обличчя в контексті європейського модернізму. Основний принцип нової культури полягав у відмові від народництва й провінціалізму (тавро українського колоніалізму в імперії), у визнанні Європи – передусім у її традиціоналістському й культурному варіанті – як першочергової культурної моделі.

Новими віяннями у річищі модернізму виділимо символізм і футуризм, які не відразу були сприйняті загалом інтелігенції, котра тяжіла до традиціоналізму національного мистецтва і насторожено сприймала все екзотичне, виняткове й нове. Серед символістів прикладом можуть слугувати твори Павла Тичини, Максима Рильського, Богдана-Ігоря Антонича, Петра Карманського та ін.

Павла Тичину називають і символістом, і імпресіоністом, і романтиком, або зводять його творчість до панмузичності. Все ж він не вкладається в рамки одного стилю. Він, як пише Ю. Лавріненко, “розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народно-пісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західному розумінні, але з другого боку – це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансний – а не декадансовий, сповнений радости й світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів”. Йдеться про збірки “Соняшні кларнети” (1918), “Замість сонетів і октав” (1920), “Плуг” (1920), “В космічному оркестрі” (1924), поезії Кримського циклу та ін.

“Білі острови”, “Синя далечінь”, “Під осінніми зорями”, “Крізь бурю й сніг”, “Тринадцята весна” – це назви збірок молодого Максима Рильського, який серед розбурханого революцією океану шукав інтимного зв’язку з силами природи, намагався осягнути її велич і красу, таємницю примирення суперечностей.

Талановитого поета-символіста маємо в особі Богдана-Ігоря-Антонича, чия творчість вражає оригінальністю й самобутністю образів-символів природи української землі. Його символіка світла й радісна, сповнена глибокого захвату таємничістю природних явищ і християнських обрядів. Натомість символи творів Петра Карманського, сумні й похмурі, навіюють почуття туги й скорботи.

Окреме яскраве явище у культурі 20-30-х років – український футуризм. Дослідники датують це явище 1914 – 1931 рр. Засновником руху вважається Михайло Семенко. З ним об’єдналися художники – брати Василь та Павло Ковжуни. Органом об’єднання став журнал “Українська хата”. Футуризм був викликом зверненому в минуле традиціоналізму, переконанням, що творчість потрібно зосередити на сучасності. Їх не розуміли, звинувачували в неповазі до Т. Шевченка, до національної самобутності. М. Семенко ж розвиває теорію мистецтва, що ґрунтується на ідеї вічних пошуків і змін, засуджує патріархальність українського мистецтва, пропонує “йти поруч життя”. У своєрідному маніфесті футуризму можна прочитати, що ознаки національного в мистецтві – це ознаки його примітивності. “Кверофутуристичне мистецтво мусить бути виявом вселюдського почуття… Цінне те, що загальнозначиме, й до сього стремить чоловічий дух… Нам треба догнати сьогоднішній день”. Критика накинулася на М. Семенка, звинувачуючи його в тому, що він не знає української мови, що він “символ українського розкладу й цинізму, продукт отого патріотичного хамства, що хапається за всі найновіші лозунги, не знаючи їх змісту”. Семенко насолоджувався глузуванням зі “щирого” українського мистецтва в ім’я сучасності й прогресу. Він подолав модерністську вишукану “ушляхетнюючу” європейську орієнтацію (перегуки з Війоном, Мюссе й Бодлером) та прийшов до агресивного, “грубого” стилю, який не потребував дошукуватися в мистецтві видимих знаків “національности”.

Теоретичною основою футуризму було проголошено ліквідацію мистецтва, що означало “деструкцію” старого мистецтва і “конструкцію” нової “системи”. Багато матеріалів про цю теорію вміщено у газетах “Семафор у майбутнє” і “Катафалк искусства” (1922). Панфутуризм був популярний серед молоді, ширили свої погляди через газету “Більшовик”, створили незалежне видавництво “Гольфштром”, журнал “Нова генерація”. Публікували альманахи, статті кількома мовами, поезії. Серед прихильників нового мистецтва були Гео Шкурупій, Микола Бажан, Юрій Яновський. На Одеській кіностудії М. Семенко практикував разом з режисерами Лесем Курбасом та Фавстом Лопантинським “знищення психологізму”, “заміну нудного переживання цікавим трюком”.

Український футуризм як рух мав певну місію – змінити орієнтацію української літератури і ввести її в контекст ХХ сторіччя. Цим пояснюють полеміку з традицією, турботу про поширення впливу на культурній арені. Журналові “Нова генерація” судилося представити в Україні таке обличчя Європи, яке не спромоглися показати, ані ВАПЛІТЕ, ані неокласики. До футуристів належали Олекса Слісаренко, Юліан Шпол, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник. Останній найбільш вдало втілив два філософські принципи руху: формалізм і раціоналізм. Його майстерність надала футуристичному гаслу “мистецтво вмирає як емоційна категорія” цілковитого смислу. М. Семенко писав про способи “матеріалізації поезії”, розпочав роботу в жанрі “поезомалярство”. У цьому жанрі мав успіхи Валеріян Поліщук (“Місто”, “Вітер”, “Прибій на морі” та ін.).

 

3. У 20-30-ті роки в Україні сформувалася славетна плеяда поетів, яких називали “неокласики”. До неї належали М. Рильський, його універ-ситетські колеги – Микола Зеров, Павло Филипович, Юрій Клен (Бурггардт), Віктор Петров (Домонтович). Вони збагатили українську культуру, окрім власних творів, перекладами шедеврів світової класики. У 1928 р. Рильський викликав сенсацію серед українців та серед поляків, оскільки конгеніально (адекватно) переклав твір Адама Міцкевича “Пан Тадеуш”, “Кримські сонети” та інші твори польського поета. Шедеврами мистецтва перекладної поезії називають його том французької класики ХУІІ ст., майже всі кращі твори О. Пушкіна, поезію французьких поетів Парнасу, переклади Шекспіра та античних поетів. Він увійшов у нечис-ленну в світовій літературі групу майстрів конгеніального поетичного перекладу, продемонструвавши світові багатство української мови.

Дві поетичні збірки перекладів з античних авторів – “Антологія античної поезії” (1928) та “Камена” (1924), в яких зібрані твори Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціала, опублікував М. Зеров. Заарештований і засланий на Соловки, професор Київського університету М. Зеров взяв з собою словники та оригінали творів французьких та античних поетів. У голоді й холоді далі писав сонети та перекладав “Енеїду” Вергілія. М. Зеров, як інші неокласики, вбачав культурно-історичну місію українського відродження в тому, щоб переймати та розвивати скарби античності та європейської культури, до якої, вважав він, належить Україна.

Другий після М. Зерова у групі неокласиків був Павло Филипович, який відважно й палко виступав проти “пролеткультівських” та партійних вульгаризаторів культурного процесу.

Спогади про неокласиків опублікував у Мюнхені 1947 р. Юрій Клен.

 

4.“Бойчукізм” – мистецька течія, що отримала назву від імені професора УАМ, майстра Михайла Бойчука, і стала знаковим явищем в українському мистецтві 1910 – 1930-х років. Засновник течії є новатором у мистецтві, оскільки синтезував у своїй творчості українське фольклорне образотворче начало з візантійськими сакральними мотивами, з мистецтвом Сирії та Єгипту. Школа Бойчука вирізнялася неординарним трактуванням мистецької спадщини, сприяла відродженню національної традиції, збагаченої творчими запитами світового мистецтва початку ХХ ст. Художники-монументалісти були визнані світовою громадськістю як творці нових концепцій образотворчого мистецтва. До школи М. Бойчука належали Василь Седляр, Микола Касперович, Тимко Бойчук, К. Гвоздик, О. Мизін, О. Павленко. В Ірпіні створили школу керамістів, яка працювала в українському культурному полі, збагаченому світовими досягненнями. У 1937 р. всіх митців репресовано й розстріляно, залишилися їхні твори – картини і фрески. Школі М. Бойчука належать розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933 – 1935).

 

Запитання для самоконтролю

1. Які наслідки заборони мови у розвитку культури?

2. Що означала “українізація”?

3. Яка роль “розстріляного відродження” у культурі?

4. Що означає “модернізація” в культурі?

5. Яких Ви знаєте представників символізму?

6. Хто представляв український футуризм?

7. Чим цікава плеяда “неокласиків”?

8. Що Ви знаєте про Миколу Зерова?

9. Чим характеризується творчість Михайла Бойчука?

10. Що означає “бойчукізм” у малярстві?