1. “Історія Русів” як пам’ятка культури.
2. Діяльність “Руської трійці”.
3. Роль Кирило-Мефодіївського братства у розвитку культури.
4. Тарас Шевченко і Микола Гоголь в контексті культури Романтизму.
Список літератури:
1. Гоголь Н.В. Авторская исповедь. / Н. Гоголь – Псков, 1990.
2. “История Русов или Малой России”. – М., 1846.
3. Кирило-Мефодіївське товариство: зб. документів і матеріалів. – У 3 т. – К., 1990.
4. Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу”). / М. Костомаров– К., 1991.
5. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.
6. Скринник М. Наративні практики української ідентичності: доба Романтизму. / М. Скринник – Львів, 2007.
7. Скромецький О. Гоголь. / О. Скромецький – Львів, 1994.
1. Романтизм – це епоха в історії культури Європи й України, епоха “весни народів”, коли розпалися великі імперії й утворилися національні держави. У Європі – це перша половина ХІХ ст., період становлення національної ідентичності кожного народу. В Україні епоха Романтизму з огляду на політичні чинники тривала протягом усього ХІХ ст., відповідно й утверджувалась українське ідентичність як культурницький націоналізм: у межах чужих держав український народ намагався усвідомити себе нацією, утверджувати свою мову, вивчати свою історію, зберігати й примножувати традиції культури. Романтизм був не тільки духовним процесом, а й специфічним світоглядом, зі зверненням до усної народної творчості та історії, культом таємничості та героїчної постаті, ідеалізацією Середньовіччя й релігії, суб’єктивізмом та сентименталізмом. Доба Романтизму винесла на передній план питання історії народу, національної культури, мови, державності.
Першою спробою самоідентифікації українського народу як нації є анонімна пам’ятка початку ХІХ ст. “Історія Русів”. Автором її міг бути випускник КМА Григорій Полетика, хоча приписують її Георгієві Кониському. Написана приблизно 1800 р., але вперше опублікована 1846 р. Нині відтворене це видання. Можна вважати цю книгу першою історією українського народу, створеною у Нові часи, окрім козацьких літописів. Автор виводить початки козацького народу, або русів від пле-мені Яфета. Народ походить від князя Роса – внука Яфета, звідки й назва – Роксолани або Роси. Важливо, що перебуваючи в іншій етнічно-культурній та політичній спільності, руська “родова еліта” передусім дбала про свою руську самоідентичність, основою якої є власні історичні корені. Автор книги підкреслює, що є ще інші народи слов’янські, але не руські, наприклад, народ “Мосхи або Московити”, названий від імені князя їх Мосха. Книга наголошує на особливих відмінностях цих народів, підкреслюючи відмінність народу московського від народу руського. Інакшість у формі самості надана Творцем, освячена його іменем і недоторкана. Збереження самобутності – це утвердження відданості Творцю.
Найбільше місця у книзі відведено історії часів козацтва, автор наво-дить промову Мазепи перед військом під час Полтавської битви, в якій переконує у необхідності використати нагоду нападу Карла ХII на Росію, щоб визволити Україну з-під царського ярма. Як би ми не стави-лися до подій, викладених в “Історії Русів”, все ж промова Мазепи підтер-джена недавно знайденим Універсалом Мазепи від 1709 р., який зберігався у фондах найстарішого в Скандинавії Упсальського університету. Там є такі слова: “Если самому вечной памяти Богдану Хмельницкому можно было оставаться под протекцией неверных и даже искать у них для себя и всех запорожских воинов помощи, если также другим вождям – Выговскому, Тетери, Дорошенко (можно было это делать), почему только нам нельзя искать помощи и просить защиты у Христианского монарха наияснейшего Короля Швеции ради освобождения Отчизны нашей и всех Запорожских воинов от московитского ига, от которого если только нас не освободят, наверное, уж погубим нашу Отчизну и сами погибнем, привязанные к игу московитского рабства. И не будет ни одной другой причины этого несчастья, как только наше неповиновение и отсуствие согласия, что не хотите думать одно” (газ. “День”, № 43-44, 12-13 березня 2010 р.).
Вимагав у Петра І автономії України й гетьман Павло Полуботок, промову якого автор також наводить у книзі.
“Історія Русів” символізує цілий пласт літератури на історичну тематику, яка присвячена одному – обстоюванню української самобут-ності та національної ідентичності. Варто перелічити лише деякі: “Корот-кий літопис Малої Росії” (1777), автор Василь Рубан, Яків Маркович “Записки про Малороссію, її жителів та виробництво” (Щоденник у 12 кн., 1798), В. Ломиновський “О Малороссии, о древних обычаях” (1808), М. Маркевич пише 5 томів історії Малоросії, таку ж саму книгу готується писати М. Гоголь. Олексій Павловський публікує “Грамматику малорусс-кого наречия” (1818), а М. Максимович у Москві видає два збірники укра-їнських народних пісень (1829, 1834), згодом ще один з нотами – у 1849 р. Збірник народних пісень публікує поет М. Цертелєв (1819 р.). З’являється друком кілька історій м. Києва, історія Десятинної церкви та ін.
2. На теренах Західної України, що входила до складу монархії Габсбургів (Австро-Угорщини) привернули увагу до проблеми української культурної та мовної ідентичності семінаристи греко-католицької семінарії. Активними організаторами руху за збереження рідної мови і традицій культури стали Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич – осердя групи “Руська трійця”. Вони агітували своїх колег-студентів збирати народні пісні, записувати звичаї та обряди, вивчати історію краю. М. Шашкевич виступив проти намірів замінити кириличний шрифт латиницею у статті “Азбука чи абецадло”. Взявши собі імена давньоруських богатирів, члени “Руської трійці” писали власні твори, в яких оспівували рідний край, героїзм предків. Найвидатнішим їх здобутком можна вважати альманах “Русалка Дністровая”, опублікований у Буді (Угорщина) 1837 р. Тут надруковані не лише власні твори діячів “Руської трійці”, а й зразки усної народної творчості, щоб продемонструвати світові ідентичність українського народу, який має власну, самобутню душу, яку “виливає” у піснях. Лише українській мові притаманні пестливі суфікси, навіть коли йдеться про похорон старого діда, – такі публікації служили підтвердженням української ідентичності. М. Шашкевич записав самобутній весільний обряд, опис якого опублікував у альманасі під заголовком “Руськоє весілє”.
Діяльність “Руської трійці” у Західній Україні суголосна з тими процесами, які відбувалися в Києві та в Україні Наддніпрянській. Українська інтелектуальна еліта групувалася навколо новостворених Харківського (1805) та Київського (1834) університетів, сформувалася плеяда поетів-романтиків: Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський, Микола Петренко та ін. Митці-романтики продовжували прославляти українські звичаї, мову, традиції, що започаткував Іван Котляревський. Він не тільки заснував традиції вживання рідної мови у літературі, а й під прикриттям римської історичної фабули розповів світові про українську самобутню культуру й історію. У своїх творах І. Котляревський повідомив світові про чесноти свого народу, про його веселу вдачу, про його велич і непоборність.
Амвросій Метлинський рішуче відкидає “ложное понятия о грубости” української мови стверджує, що сила цієї мови не лише “в одной музыкальности”, не тільки “в доброчесном и благозвучном течении слова”, а передусім у тому, що це мова великого народу, мова історично сформована й цілком оригінальна (“Заметки относительно южнорусского языка” у зб. “Думки і пісні та ще дещо”, Харків, 1839). Він ставить дуже важливе завдання: збирати, фіксувати все, що так чи інакше пов’язане з духовним життям народу, що є виявом його творчих сил. Отже, закликає до пильної уваги до історії України, фольклору, етнографії.
3. У першій половині ХІХ ст. в Україні значно пожвавилося культурне життя: національна інтелігенція зосереджує свою діяльність в університетських центрах – Харкові та Києві. Публікуються українські альманахи, збірники, журнали: “Украинский вестник” (1816 – 1819), “Украинский альманах” (1831), “Запорожская старина” (1838 – 1838), “Украинский сборник” (1838 – 1841). У них публікуються твори українських письменників, матеріали з історії України. Активно розвивається українська література, яка оспівує головно українське село, звичаї й побут народу (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко). Виникає український професійний театр: у Києві 1807 р., у Харкові – відновлений після 1808 р. На Полтавщині функціонують головно аматорські театральні трупи. У 1822 р. в Києві уперше поставили виставу українською мовою. У Полтаві театр очолив Іван Котляревський. Відомі відтоді перші українські професійні актори: М. Щепкін, К. Соленик. Створена перша українська опера (Семен Гулак-Артемовський “Запорожець за Дунаєм”). М. Маркевич 1831 р. публікує збірку “Українські мелодії”. А 1833 р. Вл. Залеський видає 2 томи “Пісні польські й руські галицького народу”.
Відомі перші українські художники: Тарас Шевченко, Л. Жемчужніков, К. Трутовський. Українець з Ічні (Чернігівщина) Іван Мартос став професором і ректором Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, автор пам’ятника К. Мініну й Пожарському в Москві (1804 – 1818), Рішельє в Одесі (1823 – 1828), працював у бронзі й мармурі.
Остання церква в українському архітектурному стилі збудована 1801 р., згодом запанував псевдовізантійський стиль ампір з додатком класицизму. Архітектор А. Меленський спроектував церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, корпус Духовної академії, будинок першого міського театру. Італієць О. Оберетті є автором головного корпусу Київського університету (1837 – 1842), бібліотеки Оссолінських у Львові (20 – 30-ті роки), Львівської ратуші (1824 – 1835), Народного дому (1851 – 1864).
Українська самобутність та ідентичність була темою діяльності Кирило-Мефодіївського братства (1846 – 1847). Професори та студенти Київського університету створили організацію, в якій обговорювали ідею слов’янського братства, в якому Україні належить провідне місце з огляду на особливий пієтет, пошанування Бога. Душею братства були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Олександр Білозерський. Вони поглиблювали знання української історії, писали твори на теми історичні, вивчали український фольклор. П. Куліш разом з Іваном Пулюєм переклав Біблію українською мовою, створив український правопис “кулішівку”. Перший історичний роман “Чорна рада” – праця, що також належить його перу. М. Костомаров уперше намагався чітко розмежувати українців й росіян у статті “Дві руські народності”. До братства належав і Тарас Шевченко, який постраждав найбільше після арешту членів братства.
4. Тарас Шевченко і Микола Гоголь належать до культури Романтизму не лише тому, що своїм талантом використали вікові здобут-ки українського народу й піднесли їх на рівень світового мистецтва, а й тому, що вони розкрили глибини народного життя, народного духу. У поєднанні з проблемою народності Т. Шевченко ставив проблему націо-нальної самобутності української літератури, її суверенного розвитку на рівних правах з літературами слов’янського світу. Він подає приклад такої літератури своєю творчістю, де основна тематика – це українська історія, повсякденні турботи народу, його героїчні вчинки поряд з ліризмом побутових стосунків.
Знання життя народу, нерозривний зв’язок з ним, відчуття його потаємних прагнень і дум були тим ґрунтом, на якому сформувався письменницький та художній талант Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Око митця постійно милувала краса української природи. Рідна мова, мелодійні наспіви і неповторні святкові обряди врізалися у пам’ять з дитинства на все життя. Хоч майже все свідоме життя обидва митці провели поза межами рідної землі, все ж рідна земля постає у їхніх творах у всій своїй величі, естетизмі, багатстві барвів одягу селян, у витворах народного мистецтва та фольклору.
З Романтизмом обох митців пов’язує також схильність до іронії – у Т. Шевченка вона прихована, іноді проривається гірким сарказмом при змалюванні царя чи його діянь (“Кавказ”, “Царі”, Єретик”), а у М. Гоголя – у тупих чиновниках, у галереї “свинячих рил” – мертвих душ-поміщиків, зображення потойбічних сил. Обох митців поєднує романтична мрія про світле майбутнє свого народу.
Запитання для самоконтролю
1. Які риси культури Романтизму?
2. Чим цікава “Історія Русів”?
3. Які ідеї містять промови І.Мазепи та П.Полуботка у тексті “Історії Русів”?
4. Що знаєте про “Руську трійцю”?
5. Чим підкреслювали романтики українську ідентичність?
6. Які ознаки пожвавлення культурного життя першої половини ХІХ ст.?
7. Яка роль Кирило-Мефодіївського братства в культурі?
8. Яку тему порушив М. Костомаров у статті “Дві руські народності”?
9. Які ознаки епохи Романтизму простежують у творах Т.Шевченка?
10. Які риси епохи проявляються у творах М. Гоголя?
