Проблема адаптації людини сьогодні стає однією з найважливіших не тільки в теоретичній, але й прикладній психології. Немає жодного сумніву в тому, що такі питання як психологічний супровід діяльності в умовах, що змінюються, формування нових екологічних відносин у такому середовищі, де в звичайну сформовану картину входять фактори, пов'язані з соціально-економічною сферою, розвиток і мобілізація захисту організму від негативних факторів не тільки зовнішнього, але й внутрішнього походження, компенсація порушень зв'язків і регуляцій і, нарешті, прогнозування характеристик трудової діяльності й життєдіяльності людини, не можна розв'язати без знання психологічної природи та механізмів адаптаційних процесів.
Необхідно зазначити, що під час визначення сутності процесу адаптації вчені зустрічаються із значними труднощами і загальноприйнятого визначення адаптації не існує. Кожне з наявних визначень, імовірно, правильне, але тільки для якоїсь конкретної ситуації.
Наприклад, В. П. Казначєєв дає чотири визначення процесу адаптації у залежності від різних вихідних критеріїв: термодинамічних, кібернетичних, біологічних, фізіологічних. Автор підкреслює два аспекти розгляду адаптації - статичний і динамічний. Статичний аспект відбиває властивість (стан) біосистеми, її стійкість до умов середовища - рівень її адаптованості. Динамічний - відбиває процес пристосування біосистеми до умов середовища, що змінюються [69].
Адаптацію в широкому сенсі трактують як: процес пристосування індивідуальних і особистісних якостей до життя і діяльності людини в умовах існування, що змінилися (А. В. Сіомичев, 1985); процес активної взаємодії особистості і середовища (Т. І. Рогнинська, 1987); процес взаємодії особистості з оточуючим середовищем, який призводить, в залежності від ступеня активності особистості, до перетворення середовища відповідно до потреб, цінностей і ідеалів особистості або до переваги залежності особистості від середовища (A. JI. Мацкевич, 1987); зміни, що супроводжують на рівні психічної регуляції процес активного пристосування індивіда до нових умов життєдіяльності (В. Г. Бушурова, 1985); процес, що є цілісною реакцією особистості на складні зміни життя і діяльності (А. Л. Робалде, 1986).
Потрібно зазначити, що в останні десятиріччя системний підхід набув пріоритетного значення також і при розгляді явища адаптації. Багато дослідників намагаються дати визначення адаптації і розкрити її сутність саме з системних позицій. Підкреслюється необхідність вивчення адаптації як «відкритої» системи, для якої характерним є стан рухливої рівноваги, що зберігає постійність структур лише в процесі безперервного обміну і руху всіх компонентів системи. Основним результатом адаптації при цьому є врівноваження за рахунок набуття нової системної якості.
С. Д. Максименко справедливо зазначав, що адаптаційний процес торкається всіх рівнів організму: від молекулярної до психічної регуляції діяльності.
Найбільш повне та вдале, на наш погляд, системне визначення адаптації, на основі узагальнення праць попередників запропонував М. С. Корольчук: адаптація - це активна системна відповідь функцій організму, яка спрямована на підтримку гомеостазу та створення адекватної врегульованої програми, відповіді з мінімальними реакціями на умови, що постійно змінюються, умови діяльності, в основі якої лежать 5 основних компонентів - енергетичний, сенсорний, операційний, ефекторний і активаційний. При цьому енергетичний компонент забезпечує енергетику організму і включає великий набір вегетативних реакцій; сенсорний - забезпечує аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища, кодування інформації в послідовність нервових імпульсів; операційний - фільтрацію, селекцію й переробку інформації та вироблення на її основі рішення; ефекторний - здійснює реалізацію рішення; активаційний - визначає рівень відповіді організму, мобілізацію елементів, що включаються в програму.
С. О. Шапкін виокремлює 4 компоненти адаптації, розглядаючи ] їх в дещо іншому ракурсі: 1) активаційний (органічні й функціональні витрати, спрямовані на досягнення значущих для суб'єкта цілей); 2) когнітивний (перебудови когнітивних процесів, спрямовані на вироблення найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких ефективна адаптація неможлива); 3) емоційний (визначається динамікою емоційних переживань, що є суб'єктивними індикаторами ефективності процесу адаптації); 4) мотиваційно-вольові процеси (забезпечують координацію всіх інших компонентів і напрямів реалізації значущих для суб'єкта цілей і тим самим надають процесу адаптації стійкості й безперервності).
З метою підкреслення домінування тих чи інших компонентів у цілісній системі при здійсненні адаптації, а також з метою зручності при вивченні адаптації людини до певної групи однорідних факторів, різними дослідниками здебільшого виділяються такі види адаптації, як фізіологічна (біологічна), психічна та психологічна, психофізіологічна,соціально-психологічна.
Т. Г. Дічев і К. Є. Тарасов зазначають, що можуть виділятись також інші види адаптації: успадкована і набута, пренатальна й постнатальна, індивідуальна і популяційна (видова), універсальна (широка) і спеціалізована (вузька), специфічна й неспецифічна, одинична і загальна, однобічна і різнобічна, внутрішня і зовнішня, цілісна і часткова, умовна і безумовна, потенційна й актуальна, нормальна і стресова, реактивна й активна та ін..
У другій половині XIX ст. було розроблено поняття біологічної, а пізніше і психологічної адаптації, обґрунтовано її активний характер.
Психологічна адаптація людини не може розглядатися без урахування психологічних реакцій, що виникають у межах норми. Ми вважаємо за доцільно виокремлення вже в цих межах особливостей, слідом за якими можуть виникати ранні форми дезадаптаційних порушень.
Питання про межі норми психологічної адаптації розглядається більшістю авторів з наступних позицій. У процесі тривалої еволюції людина пристосовану до певних умов існування, включаючи такі фактори зовнішнього середовища, як клімато-метеорологічні умови, соціально-психологічні відносини. Розвиток сучасної цивілізації поставив перед людиною низку нових завдань, що призвело до появи принципово нових впливів, насамперед пов'язаних з науково-технічною революцією, прискоренням темпу життя, збільшенням кількості змін в одиницю часу, частим виникненням ситуацій, для розв’язання яких необхідне застосування підходів, які не вкладаються в межі звичних стереотипів.
Міграція молодих людей на території України, різка зміна звичайного стеоретипу життєдіяльності, у зв’язку зі вступом у ВНЗ пред'являє значно більші вимоги до психологічної адаптації. При цьому можуть створюватися умови, коли молодій людині доводиться максимально використовувати адаптивні ресурси, жити в умовах, які наближають організм до «ліміту» адаптаційних можливостей.
За визначенням С. Д. Максименка, психічна адаптація - «це процес взаємодії особистості з середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію значимих ланцюгів». Ю. А. Александровський та Л. Г. Дика підкреслюють системний характер психічної адаптації і вказують, що вона може бути представлена як результат діяльності цілісної системи, що саморегулюється.
Психічну адаптацію Ф. Б. Березін визначає як процес встановлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення діяльності, що властива людині, яка дозволяє індивідууму задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного й фізичного здоров'я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища..
Система психічної адаптації динамічна і завжди перебуває в розвитку, бо функціональні можливості її провідних та другорядних підсистем і ланок весь час змінюються внаслідок нестабільності біологічної й соціально-психологічної основи, що їх визначає (темпераменту, здібностей, особистісної спрямованості, сукупності потреб, моральних, вольових і емоційних якостей).
Поняття соціально-психологічної адаптації в літературі висвітлено менше. Ф.Б. Березін визначає її як аспект психічної адаптації, що забезпечує організацію мікросоціальної взаємодії, формування адекватних міжособистісних стосунків, урахування експектацій оточення і досягнення соціально значущих цілей.
Фізіологічна адаптація, за М. О. Агаджаняном, розглядається як стійкий рівень активності і взаємозв’язку функціональних систем, органів і тканин, а також механізмів управління, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму і трудову активність людини в різних (тому числі і соціальних), умовах існування, здатність до відтворення здорового потомства [69].
Зміст психофізіологічної адаптації найбільш адекватно можна визначити з позиції теорії функціональних систем. Спираючись на означений підхід, О. М. Кокун запропонував визначення психофізіологічної адаптації як процесу, що зумовлений зміною в психофізіологічному стані людини під впливом дезадаптаційних факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємодії функціональних підсистем на всіх рівнях цілісної системи з метою ефективного забезпечення діяльності в нових умовах,.
Подібне визначення відповідає цілком слушній вимозі розглядати адаптацію у діалектичному поєднанні трьох рівнів - біологічного, психологічного і соціального. Тісний взаємозв’язок різних компонентів адаптації підкреслюється також іншими дослідниками.Хоча при цьому вказується, що подібні компоненти мають відносну незалежність.
Саме з таких позицій, як правило, розуміється професійна адаптація, що розглядається як єдність адаптації індивіда до фізичних умов професійного середовища (психофізіологічний аспект) адаптації, до професійних завдань, операцій, що виконуються, професійної інформації (професійний аспект), і адаптації особистості до соціальних компонентів професійного середовища (соціально-психологічний аспект).
М. С. Корольчук справедливо зазначає що, адаптація як відповідь на вплив одного фактора зустрічається вкрай рідко і є природною лише в модельних умовах лабораторного експерименту. Здебільше на організм впливає ціла група факторів, взаємозалежних і тісно пов'язаних один з одним.Більшість авторів розглядають професійну адаптацію як процес становлення (і відновлення) динамічної рівноваги в системі «суб’єкт праці - професійне середовище». Таке розуміння містить у собі всі наведені визначення і разом з тим не суперечить загальній концепції психічної адаптації як процесу, що підтримує динамічну збалансованість у системі «людина - середовище».У науковій літературі виокремлюються екологічний, біологічний, фізіологічний, операціональний, інформаційний, комунікативний, особистісний і соціально-психологічний аспекти професійної адаптації. Щоб упорядкувати це розмаїття, звернемося до роботи Б. Г. Ананьєва [8], в якій людина – суб’єкт праці - розглядається як поєднання властивостей індивіда й особистості. У такому випадку за визначенням О. М. Кокуна професійна адаптація - це єдність адаптації індивіда до фізичних умов професійного середовища (перший аспект назвемо психофізіологічним), адаптації до професійних завдань, операцій професійної інформації тощо (другий аспект, власне професійний) і адаптації особистості до соціальних компонентів професійного середовища (третій - соціально-психологічний аспект) [69].
Вивчення професійного і соціально-психологічного аспектів адаптації не виключає, аналізу механізмів психічних явищ, що супроводжують цей процес. До будь-якої професійної ситуації людина адаптується як цілісна структура: і як організм, і як особистість.
Не можна не погодитися з тими дослідниками,що визначають процес адаптації як безперервний, але який активізується в тих випадках, коли в системі «суб’єкт праці - професійне середовище» виникає розбіжність. Причиною дезадаптації можуть служити як зміни в суб’єкті праці, так і підвищення вимог діяльності до нього. Ці зміни можуть бути стійкими, визначати тривалу і глибоку перебудову, і тоді їх варто віднести до загальної професійної адаптації. Окрім цього можуть бути короткочасні «збурювання», що припускають ситуативну адаптацію. Очевидно, в процесі і загальної, і ситуативної адаптації можна виділити три періоди: адаптаційну напругу, стабілізацію й адаптаційне стомлення. Ці уявлення про періодичність психічної адаптації формулює Ф. Б. Березін, співвідносячи періоди адаптації з основними стадіями стресу, описаними Г. Сельє.
Іноді виокремлюють різні фази процесу адаптації до змінених умов життєдіяльності: фаза початкової адаптації і наступні фази часткової, а потім і повної компенсації з можливими в подальшому фазами дезадаптації, деадаптації та реадаптації.
Періоди адаптації більшість вчених розглядає поряд з динамікою працездатності. Так, чітко виокремлено періоди преадаптації і впрацювання; відносно стійкої адекватної адаптації і оптимальної працездатності; некомпенсованої адаптації і нестійкої працездатності; дезадаптації і неухильного зниження працездатності.
Оптимальне співвідношення між суб'єктом праці і професійним середовищем, що досягається в процесі професійної адаптації, не є статичним, раз і назавжди сталим станом. Радикальна зміна професійних задач і соціального оточення, що спостерігається при зміні професії або підприємства, одержала назву вторинної адаптації. За даними, наведеними Р. У. Ісмагіловим (1981), у процесі вторинної адаптації щорічно перебуває до 20-25 млн. працівників, тоді як процес адаптації молодих працівників, які вперше приходять на виробництво, охоплює лише близько 3 млн. осіб на рік. Разом з тим Р. У. Ісмагілов відзначив, що в групі первинної соціально-психологічної адаптації жінки більш успішно адаптуються в порівнянні з чоловіками. Інша картина спостерігається при вторинній адаптації: чоловіки адаптуються набагато успішніше, на вторинну адаптацію жінок гальмуючий вплив має родинний стан.
Фактори, що впливають на успішність перебігу адаптаційних процесів, можна розділити на дві групи: суб’єктні (внутрішні) й опосередковані (зовнішні). До суб'єктних факторів відносяться: вік, стать, фізіологічні і психологічні характеристики людини; до опосередкованих - умови праці, режим і характер діяльності, особливості соціального середовища.
Більшість вчених сходяться на думці, що провідною характеристикою, яка впливає на перебіг процесу адаптації, є емоційна стабільність - нестабільність [6, 17, 133]. Одностайно підкреслюється значення активності особистості [6, 17, 83, 108, 133]. Т. А. Кухарєва [78]. розрізняє при цьому активне ставлення до роботи, інтелектуальну активність, активність у спілкуванні, що виявляються в таких особистісних властивостях, як ініціативність, самостійність, цілеспрямованість.
Дослідження A. A. Алдашевої [6] виявили, що в таких особистісних характеристиках, як товариськість, інтелектуальність і організованість є можливість прогнозувати успішність психічної адаптації до екстремальних умов.
Ряд вчених відзначає значення самооцінки і саморегуляції в цілому для ефективності адаптації [17, 109, 125, 133]. Неоднозначно інтерпретується значення фактора інтроверсія - екстраверсія. C. B. Овдей [133]. відзначила позитивний вплив екстраверсії на процес соціально-психологічної і професійної адаптації молодих учителів.
Психічну адаптацію пов'язують також із тривожністю як властивістю особистості, з її реалістичністю та енергетичним потенціалом [6, 83, 108, 126]. Особливе місце в структурі особистісних факторів психічної адаптації дослідники відводять мотивації. Ф. Б. Березін [17] ставить в основу мотивацію досягнення успіху. На його думку, високий енергетичний потенціал є найбільш важливим у діяльності, що вимагає мобільності, швидкого входження в нові ситуації, освоєння нових навичок, дій в умовах, у яких кінцевий успіх або невдача ще не визначилися і тісно пов’язані з індивідуальною активністю. Енергетичний потенціал значною мірою забезпечується виразністю і структурою мотивації досягнення. Перевага мотивації досягнення успіху над мотивацією уникнення невдачі сприяє й ефективній психічній адаптації та успішності діяльності.
