Тема 14. Суспільство, держава, сім’я, їх місце і призначення в житті людини. Еґрегор.

Необхідною умовою становлення людини є спільнота – присутність та взаємодія соціальних або множинних істот. Істотною ознакою соціальності природи окремих представників живого є їх неспростовний поділ за рольовими або функціональними ознаками. Для людини, навіть не стільки соціальної, скільки множинної істоти, окрім згаданого, притаманні ще й інші підґрунтя для поділу. Зокрема за ступенем соціальної інтегрованості, духовного розвитку тощо.

Але найпотужніше різнить множинність людини від соціальності інших істот принцип, покладений в основу спільного існування: кожен індивід є причиною і водночас наслідком специфіки існування інших. Кожен з нас створює, точніше залучений до створення обставин, за яких інші набувають або мають набути саме їм необхідного досвіду. І навпаки, інші залучені до витворення таких умов, які максимально сприятливі для засвоєння необхідного саме нам досвіду.

Тож соціальність стоїть винятково за виживанням групи, навіть тоді, коли вона набирає різноманітних образів, приміром, ідеї всебічного і гармонійного розвитку індивіда. Множинність же тяжіє до створення сприятливих умов для реалізації індивідом власного покликання, між іншим, незалежно від того, усвідомлює він його чи навіть ніколи не задумувався над тим. Відтак соціальність – це своєрідна похідна від родового начала, і у частини живих істот це чітко прослідковується, наприклад у мурах, бджіл, термітів. Множинність, в свою чергу, є первинною стосовно потягу до колективу, групи, взаємодії.

Соціальне є похідним від поняття «суспільство» (від лат. societas, що дослівно означає «поєднувати», «об'єднувати», «планувати спільну працю»). Щоправда, суспільство є далеко не єдиним способом спільного існування людей,оскільки людству були притаманні й інші організації людської спільноти, наприклад, поліс або плем’я. В основу функціонування різних способів організації спільного існування покладені принципово відмінні поміж собою механізми взаємодії і групової ідентифікації.

Однак об’єднує всяку форму спільного існування два базових моменти: розподіл функцій та кооперація можливостей. Виявляється, люди відмінні за своїми фізичними, інтелектуальними та духовними потужностями або ресурсами, а отже кожен із них може долучити до процесу реалізації спільної мети в різній мірі різні спроможності – це і є по своїй суті кооперація. З іншого боку, кожен із членів спільноти або їх групи мають виконувати якийсь певний час якість певні функції, а далі обмінюватися результатами своєї діяльності, таким чином задовольняючи всі життєво та соціально необхідні потреби членів спільноти.

Між іншим, з цих позицій, навіть вбивці, грабіжники, люди з іншими проявами соціально вираженої девіантної поведінки виконують необхідні суспільству, як воно є нині або як ми його собі уявляємо, функції. Приміром, не будь людей з девіантною поведінкою, відпала б потреба в багатьох функціях, приміром підтримання правопорядку, правосуддя і т.д. Тоді б виникло питання зайнятості значної частини спільноти. В свою чергу, накопичення критичної маси тих, хто ніяким чином незадіяний ані в спільному виробництві, ані здатний організувати себе самостійно, неодмінно призвело б до трансформації суспільства в дещо інше. Наприклад, в зграї ворогуючих груп, аж до повного фізичного винищення переважної більшості індивідів. Тому всяке сучасне суспільство, будучи демографічно переобтяженим, окрім основної функції «виробництва людини» мусить постійно виконувати ще одну – постійного продукування «варіантів» зайнятості переважної більшості індивідів.

І все ж, незважаючи на демографічну напругу сучасного суспільства, головним ворогом людської спільноти є практично непереборна як для сучасності схильність людини надавати собі право винятку, яке часто ідентифікують як прояв егоїзму. Суть згаданої схильності полягає в тому, що практично кожному індивіду в тій чи іншій мірі властиво дозволяти собі і оправдовувати свої вчинки, які він, тим не менше визнає осудними або й недопустимими, складністю або пікантністю власної ситуації, іноді відсутністю прямої загрози абощо. Внаслідок зведеному до автоматизму сліпому слідуванню в руслі згаданого принципу під сумнів ставиться, по-перше, всяка кооперація та взаємодія, по-друге, безпека членів спільноти. Приміром, лікар, який вирішив з якихось міркувань відмовитися надати необхідну першу медичну допомогу потерпілому, ставить під пряму загрозу його життя.

Обмежити або й звести до мінімуму схильність індивіда слідувати принципу винятку, попередити формування різноманітних течій та тенденцій, що загрожують існуванню суспільства, покликана держава. Держава – своєрідний віртуальний суб’єкт, що поширює свій вплив на всіх членів спільноти без винятку. Її основна функція – легалізація, стабілізація та закріплення всіх наявних відносин, притаманних соціальному простору. Інструментом виконання згаданої функції є легальне право держави на примус. Зрештою, держава – це досить інертний та громіздкий механізм, – комбінація бюрократичного апарату, громадської думки, груп інтересів тощо, – що «перемелює» в собі все те, що можна було б ідентифікувати як людський фактор, тим самим убезпечуючи спільноту від неминучих частих і потужних соціальних потрясінь.

Проте з іншого боку, одним з найбільш небезпечних чинників, що руйнує екзистенцію сучасної людини, зводячи її до рівня буденного «проживання», є все та ж таки держава. Приміром, держава виявляє себе практично як єдиний потужний суб’єкт соціально-політичного дискурсу, а решта «незгідних» з курсом держави, виглядає так, ніби вони створюють галас «волаючого» в пустелі соціально-політичного простору. За своє джерело подібна ситуація в публічному просторі має певну стійку гадку про необхідність функціонування в спільноті і державі певних механізмів на рівні людської поведінки і мислення в вигляді позитивного права, етики, моралі тощо, аби убезпечити спільноту від саморуйнування. Висхідним моментом подібного стану справ в спільному світові є «добровільна» передача громадянами левової частини своїх прав «до рук» держави. Тобто відбувається скасування підґрунтя для прояву людиною своєї унікальності другого порядку, як чогось абсолютно неповторного.

Тож відповідно до їх суті, ані державу, ані суспільство не цікавить доля кожного окремо взятого індивіда, лише доля усередненого громадянина чи члена спільноти. Існування суспільства взагалі не сумісне з станом самодостатності індивіда, бо потреба останнього в суспільстві відпадала б автоматично. Неприйнятним для суспільства є і прояви вираженої індивідуальності, необмеженого егоїзму, неконтрольованої інтенціональності, тобто всього того, що можна зарахувати до яскравого прояву людського фактору. Людський фактор, між іншим, стоїть за непередбачуваністю та непрогнозованістю поведінки і вчинків індивіда.

Сучасне суспільство наділене природним механізмом убезпечення себе від проявів людського фактору, який дозволяє його нівелювати на рівні соціального простору. Цей механізм реалізує себе за посередництва закономірності «великих чисел», відповідно до якої, за наявності критичної маси кожен індивід контролює своєю присутністю інших і водночас автоматично контрольований присутністю інших. Іншими словами, за наявності критичної маси членів спільноти починають діяти доцентрові сили, що «стискують» індивіда, обмежуючи його соціальну свободу або простір публічної дії. Окрім того, дії індивіда, навіть тоді, коли вони несуть в собі сім’я радикальних наслідків, вплітаючись в вервечку дій інших, втрачають свій радикальний заряд, перетворюючись в прояви буденної поведінки, часто з дивакуватим забарвленням. Якщо ж індивід має колосальний ресурс до збурення суспільного простору, тоді його оточують інтерпретаторами і посередниками. Це в кращому випадку. В гіршому – усувають з суспільства, піддаючи гонінням або переміщаючи в психіатричні лікарні, монастирі (середньовіччя), в’язниці (дисиденти) абощо.

В людських спільнотах, де закономірність великих чисел не може проявити себе за браком критичної маси, існують інші механізми протидії людському фактору. В племенах, як ми їх собі відкриваємо, діє механізм табу. В малих або замкнених соціальних групах – найчастіше механізм кругової поруки. В цілому ж, в межах людської спільноти насправді діє своєрідний конгломерат стимулюючих до дії та стримуючих механізмів, які ми можемо ідентифікувати на рівні теоретичних припущень, вигадуючи цілі сомни богів у вигляді соціальних законів і детермінант. На практиці ж все виявляється дещо по-іншому.

Жоден із законів або закономірностей, доступних осмисленню буденною людиною, не є реально існуючим фактом поза їх конституюючим началом. Закони і закономірності індивідуальної та/або колективної поведінки чи діяльності людини є лише своєрідними проявами її природи або становища і не детермінуються нічим з того, що відмінне від самої людини, ані об’єктивними факторами, ані богами, ані демонами. Дещо подібне можна сказати і про суспільство та державу. В цілому людська спільнота, це дещо, що відтворюється присутністю людей та водночас в їх свідомості, а не існує сама по собі як об’єктивно дана реальність, з усіма витікаючими звідси наслідками. Те ж саме стосується і держави, вона не є самостійним та самодостатнім явищем, а лише особливим колективним відображенням стану речей та ситуації, в якій виявляють себе всі, хто так чи інакше мають стосунок до держави.

Первинним і, очевидно, найвагомішим в існуванні людини колективом є сім’я, принаймні в період, охоплений історичною тяглістю. Попри інші фактори, значимість і незамінність сім’ї для людини витікає перш за все з емоційної прив’язаності, що неодмінно виникає між членами родини. Глибина і специфіка цих зв’язків може бути досить різноманітною. Це далеко не завжди позитивні емоції чи переживання (почуття) поваги, любові, довіри тощо. Найчастіше це зв’язки домінування-підкорення в природному і патологічному їх прояві. В природному такі зв’язки проявляються як турбота, піклування, наставництво, виховання, взаємодопомога, взаємопідтримка тощо, в спотвореному – як садо-мазохістські: примусу, тероризування, шантажу, клянчення тощо.

Іншими моментами, що об’єднують сім’ю, прийнято вважати, по-перше, залученість членів сім’ї до виховання дітей або турботи та догляду за рідними, окрім того спільність економічного простору, стабільність сексуальних зносин, стабілізація фінансового і матеріального становища тощо. Однак з кожним роком сили об’єднуючих моментів дедалі слабшають, що з одного боку призводить до зростання кількості самотніх членів спільноти, різкого зниження віку тих, хто береться до шлюбу абощо, а з іншого боку, до трансформації засадничих основ формування сім’ї, зрештою як і специфіки самої сім’ї та її значення в житті індивіда.

Окрім звичної для нас сім’ї все більше в сучасному світі утверджуються нові форми сім’ї, які здаються незвичними і навіть шокуючими, але здобувають дедалі більшого розповсюдження перш за все на території західних країн: шлюбні контракти на певний відрізок часу, шлюб з трирічним випробувальним терміном (без народження дітей), груповий шлюб, полігінія, «серійна моногамія» (тобто багаторазовий вступ до шлюбу), «консенсуальний шлюб» (тобто шлюб за згодою сторін, але без його реєстрації), «візитні союзи» (тобто роздільне проживання подружжя із зустрічами на короткий час — час нанесення візиту), шлюб між особами однієї статі, сімейне життя в комуні (типу ізраїльських кібутців або сімейних комун в американському суспільстві).

Наявні тенденції щодо трансформації сім’ї як базової одиниці соціальної спільності індивідів вказують на те, що щось-таки змінюється як в самій людині, так і в її становищі. І ці зміни неодмінно відбуваються на масовому рівні, фіксуються або й визнаються масами.

Якщо ж говорити про маси, то, виявляється, люди об’єднуються насправді не за спільністю інтересів чи усвідомлених світоглядних установок або й спільністю території проживання чи помешкання, а виходячи з «відданості» тим чи іншим ідеям і переконанням. До того ж така відданість носить глибинний ірраціональний характер. В цьому випадку можна говорити про те, що окремі «ідеї» захоплюють людей і тримають їх під контролем часто так, що переважна більшість навіть осмислити не можуть, що вони перебувають в полоні чогось неспростовно контролюючого їх. В таких випадках має місце явний абсурд, коли індивід під власні вчинки, зумовлені контролюючою «ідеєю» підводить низку незв’язних або й відверто безглуздих мотивів та пояснень.

«Ідеями», що володіють масами є еґрегори. Еґрегор – автономна інфомаційно-енергетична сутність, наділена елементами самоусвідомлення, що виникає внаслідок концентрації людей навколо певного об’єднуючого начала. Сила та потужність егрегору залежить від кількості тих, хто до нього належить, рідше від їх досконалості. Таким чином егрегор поглинає значну частину енергії, що її проводить, при цьому трансформуючи, або й частково продукує людина. В замін поглинутої енергії егрегор повертає своєму «вірному» відчуття належності до чогось більшого аніж він сам, надає основу під ідентифікацію, пропонує до його послуг набір стереотипів, моделей поведінки та систему пояснень, що розкривають перманентний або й екзистенційний зміст існування та покликання індивіда. Відповідно, для того щоб виник новий егрегор, необхідна критична маса тих, хто «заражений» відповідною ідеєю, вібрацією тощо.

В своєму житті людина досить часто водночас належить декільком егрегорам, що індиферентні один до одного. Наприклад, окрім етнічної приналежності, індивід має ще й релігійну, кланову, часто кластерну або й групову (закриті групи, ордени тощо) приналежність. До речі, масові протистояння, війни тощо породжуються не індивідуальною неприязню людей чи необхідністю будь-що вибороти шматок хліба, а боротьбою егрегорів за простір власного поширення. Інакше кажучи, війни на ідеологічній основі найзапекліші та найжорстокіші. Досить згадати христові походи або різанину протестантів чи святу інквізицію, а до того, насаджування християнства вогнем і мечем. Теж саме стосується всіх без винятку революцій, голодоморів, голокостів тощо.

В своїй боротьбі егрегори, кидаючи людей в м’ясорубку війни чи різанини, запускають механіку інформаційної блокади, маніпулювання свідомістю тощо. В світі, де швидкість поширення олюдненої інформації досягла практично швидкості світла завдяки ТБ, радіо тощо, ті ергегори, чиї адепти володіють ЗМІ і капіталами, є безумовно найпотужнішими, бо в своєму розпорядженні мають додаткову зброю, що спрямована на «вбивство» душі.

Врешті-решт, егрегор (давньогр. ἐγρήγοροι, «стражі») – поняття, що притаманне окультним та містичним вченням та позначає «ментальний конденсат», породжуваний думками та емоціями людей і такий, що набуває самостійне буття.

Цитати до роздумів.

«Здається парадоксом, але традиційний деспотизм за рахунок тепла соціальності – виявляється екзистенційно ріднішим, аніж асоціальна свобода» (2, 35).

«Якщо ви не належите до чогось, що більше і глибше за вас, ви автоматично перетворюєтесь в будівельний матеріал для всякого, що вас підбере».

«Долею народу у набагато більшій мірі керують померлі покоління, ніж ті, що живуть: ми одночасно діти своїх батьків і своєї раси, тобто всього ряду предків. Не тільки відчуття, але ще фізіологія й спадковість визначають для нас вітчизну другою матір’ю. Той запас ідей і відчуттів, який приносять із народженням у світ усі індивідууми однієї і тієї ж раси, утворюють душу раси. Невидима в своїй сутності, ця душа видима в своїх проявах, так як у дійсності вона править усією еволюцією народу» (8, 23-24).

«Приватна сфера домашнього господарства була завжди сферою, в якій потреби життя та індивідуального виживання, а також тяглість роду, мали ґрунтовну опіку» (1, 52).

«Зв’язки, що об’єднують твою справжню сім’ю, не є кровними зв’язками, вони засновані на повазі та радості, що відкриваються нами в житті один одного. Члени однієї родини рідко виростають під одним дахом» (3, 72).

«В дитинстві дурень думає лише про батька з матір’ю, в молодості – лише про кохану, в старості – лише про дітей. Так і не встигає він подумати про самого себе» (Наука самоусвідомлення, Давня Індія).

«Шлюб прийшов в життя із-за приватної власності, тому, коли приватна власність зникне, шлюб маж зникнути» (Маркс), (10, 60).

«Маса короткочасних дурниць – ось що називається у вас коханням. А ваш шлюб, як затяжне безумство, передбачає кінець багатьом короткочасним дурницям» (Ніцше, Так казав Заратустра).

«Коли чоловік і жінка стануть рівноправними, сім'я загине» (Ф.Ніцше).

«Спостереження за соціумом наштовхують на крамольні однак реальні питання. Чи не відбувається нині процес зворотного розвитку людини в мавпу – «процес шимпанізації» – внаслідок впливу ретровірусів, активованих біосферою?» (12, 24).

«Справді, свято в його загальному вигляді слід визначити як пароксизм суспільства, що водночас його очищує і відновлює» (11, 159).

«В середині цих блискучих цивілізацій – як і всіх інших цивілізацій, яких знаменитий англійський історик Арнольд Тойнбі нарахував 21 – діяли якість потаємні сили САМОруйнування, в наслідок чого в кінцевому варіанті переможцями завжди виявлялися не сильні, а слабі» (7, 23).

«Відчуття власної поважності робить людину важкою, незібраною і пустою (даремною). Аби стати людиною знання, потрібно бути легким і текучим» (6, 4).

«Нормальний протестантизм абсолютно легітимізував державу, тобто засіб насильства як Божу справу…» (4, 185).

«Серед найнебезпечніших чинників, які руйнують екзистенцію сучасної людини, зводячи її до рівня буденного «проживання», є цивілізоване суспільство та його «стабілізатор» і надбудова – держава» (5, 140).

«Сучасна держава, як і глобальні структури, за головну свою рису мають властивість і налаштованість протидіяти засвоєнню людиною досвіду свобідного буття, підміняючи свободу її сурогатами, щось на зразок свободи вибору (голосу, сумління і т.д.); або нівелюючи її онтологічну цінність шляхом протиставлення свободи іншим вимірам людського буття, щось на зразок (абсолютної) рівності, (класової) солідарності, ідеї егалітаризму тощо» (5, 143).

«Держава стає практично єдиним потужним суб’єктом політичного дискурсу, а решта “незгідних” з курсом держави, виглядає так, ніби вони створюють галас “волаючого” в пустелі політичного простору» (5,149).

«Держава є своєрідним мозаїчним феноменом громадської думки, що постійно продукується і відтворюється сумою індивідуальних свідомостей. А щоб таке генерування не затухало, свідомість представників народу постійно афектується атрибутами та символами держави, наприклад, прослуховуванням гімну, спогляданням прапора чи герба, вболіванням за представників і репрезентантів держави тощо» (5, 151).

«Найбільшими злочинами ХХ століття є злочини держави» (9, 17).

«Коли сотня людей стоїть один побіля одного, кожен втрачає власний глузд і отримує якийсь інший» (Ф.Ніцше).

«Той, хто бажає вести народ за собою, змушений йти за натовпом» (Оскар Уайльд).

Література.

1. Арендт Г. Становище людини. – Л.: Літопис, 1999. – 254 с.

2. Баллестрем К.Г. Homo oeconomicus? Образы человека в классическом либерализме. \\ Вопросы философии. – 1999, №4.

3. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

4. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи політики. – К., 1998.

5. Калуга В.Ф. В пошуках шляху із пастки утилітарного світу. Ірраціональні чинники облаштування спільного світу як альтернатива засиллю приватного інтересу та надуманого раціоналізму. К.: Міленіум, 2008. – 162 c.

6. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.2: Отдельная реальность. – К.: София. – 479с.

7. Климов Г. Протоколы советских мудрецов. – Краснодар: «Советская Кубань», 1995 – 448 с.

8. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб.: Макет, 1995. – 313 с.

9. Лоолер Дж. Кантовские постулаты Бога и бессмертия в земной реализации высшего блага. \\ Вестник Московского университета, серия №7. – 2002, №1.

10. Ошо Раджниш. Жизнь, любовь, смех. Секс. Дар Атиши. К., 1994. – 128 с.

11. Роже Каюа. Людина та сакральне. Пер. з фр. – К.: «Ваклер», 2003. – 256 с.

12. Соловьев А. Вирусы биосферы и биотехнологии в жизни и смерти человека. // Новости медицины и фармации. № 18(225), 10.2007. с. 23-25.

 

Тема 15. Демографічне питання. Проблема глобалізації та міжетнічних відносин. Рушійні сили історичного поступу: війна, торгівля, релігія і наука (науково-технічний прогрес).

До найпоширеніших проблем, що постійно перебувають в стані їх активного публічного обговорення, безумовно належать економічна та екологічна. Однак за ними, як і низкою інших менш масштабних проте не менш вагомих проблем стоїть одна, яку з певних умов не прийнято артикулювати в усій її повноті. Мова йде про демографічний зріз буття людини.

По своїй суті демографія охоплює собою все, що так чи інакше стосується особливостей існування роду людського, представленого як людство в цілому або сукупність окремо взятих націй і етносів, в іншому випадку – народів і племен. Тож в основі своїй демографічна проблема пов’язана з умовами та обставинами виживання людства, його симбіозом з навколишнім середовищем тощо.

Часткове або фрагментарне осмислення даної проблеми в першу чергу пов’язане з тим, що для щонайменше цивілізованої людини її рід (людство) найчастіше сприймається як щось абстрактне, принаймні, декоративне, тобто відірване від свого коріння та/або природи. Тому навряд чи хоч хтось з «світлих розумів» або керманичів в межах публічного простору зосереджував свою увагу на ситуації людини з позицій її роду. В той час як відправними моментами в публічних розмірковуваннях були і залишаються економічні, екологічні іноді соціокультурні фактори спільного існування в межах глобального світу. Мова йде про продовольчі кризи, перенаселення окремих регіонів, демографічну деградацію окремих етносів або й націй, психічне та духовне виродження цілих соціальних груп або й страт тощо.

При цьому виявляється, що нарощування цивілізаційних потуг людства неспростовно супроводжується явним поглибленням щойно згаданих та інших проблем. Останнє спонукає шукати способи реакції на виклики, що безпосередньо постають в масштабах людства. Сучасний світ безповоротно глобалізується. Але глобалізація світу – це дещо радикально відмінне від повернення людини в лоно свого роду. Навпаки, це радше інтенсивне відсікання себе від роду, від природної зумовленості, замикання себе в «стінах» штучного світу, так званої, ноосфери. Однак спільне цивілізаційне виживання, точніше, виживання людства як неподільного цивілізованого конгломерату вимагає уніфікації культур, формування єдиного гуманітарного метапростору та єдиного економічно-господарського комплексу, а отже вторинного об’єднання людей за принципом належності до цивілізації.

Небезпека глобалізації стає кричуще очевидною, якщо звернути увагу на поширення модерної масової культури в світі, що приховує в собі певні стандарти людської поведінки, які є досить сумнівними та суперечливими в собі. Серед непрямих небезпек, але не менш відчутних, аніж війна, зубожіння, терор, що загрожує свободі особистості і змісту життя, є небезпека «одурманювання» людини «масовою» культурою, що переслідує ідею комерційно обумовленого зниження інтелектуального рівня та проблемності, з наголосом на розважальні та утилітарні способи ставлення до світу. І все це супроводжується ретельним цензуванням, що практично блокує будь-які спроби «просвітництва» та заклику до гідності людини (А. Сахаров).

Зрештою, будучи поглинутою глобалізаційними процесами, сучасна людина, несвідома того, має справу з явищем її поступового і водночас незворотного переміщенням з лона роду в жерло цивілізації. Таке переміщення безумовно супроводжується деградаційними процесами, хоча на останні не лише намагаються закривати очі, але й всіляко приховують їх або подають в спотвореному вигляді як позитивні. Зокрема мова йде про те, що в природному середовищі будь-який вид живого не терпить кволих, ослаблених або малоадаптативних представників, тоді як цивілізована істота сприяє тому, аби в її просторі існування не лише виживали, а й давали потомство розумово, фізично чи ще якось недорозвинуті представники спільноти. І це чомусь прийнято називати милосердям?

Тож по ходу цивілізування та глобалізації деформується не лише становище людини, але й природа людини, принаймні частково, зокрема її емоційно-тілесний зріз. А ще демонтуються цілі етнічні, культурні та навіть расові, що особливо знаково – сумісні з природою людини та середовищем її природного помешкання, структури (егрегори). Такий демонтаж безумовно супроводжується різноманітними потрясіннями як на індивідуальному, так і колективному рівнях. Показовим аспектом таких потрясінь є всюдисущі психічні хвороби, депресивні стани або й божевілля, що вказує на втрату переважною більшістю представників людства відчуття власного покликання, змістовності свого існування, взагалі на онтологічну збентеженість та розгубленість, яку вже не під силу приспати жодним з масово поширених «опіумів для народу», будь-то релігія, різноманітні ідеологічні течії чи масові рухи.

Склалося так, що цивілізована людина позбулася або в неї відібрали дещо, чого й близько не може замінити жодне з досягнень чи винаходів цивілізації. Цим дещо є безпосередній зв'язок зі своїм онтологічним джерелом, з Природою та навколишнім середовищем. Очевидно, такий надглибинний зв'язок прослідковується на рівні раси, а безпосередній на рівні етносу.

Раса – досить своєрідна основа колективної ідентичності, що бере свої початки раніше за будь-яку іншу основу ідентичності. Начало расової ідентичності, очевидно, виведене за межі культурного простору, оскільки своє яскраве відображення має в стійких антропологічних особливостях. А якщо так, то расова ідентичність радше відповідає природі людини, аніж її становищу. Останнє може наводити на думку, що представники різних рас мають відмінне поміж собою щонайменше антропологічне походження, принаймні протяжне відокремлене становлення як людська, в т.ч. культурна структура.

Однак наразі провідною з огляду на рід колективною одиницею людства слушно вважати етнос. Всякий етнос як колективна структура людського роду автоматично пристосовується в поколіннях до тих особливостей навколишнього середовища, в якому веде осілий спосіб життя. Мова йде про геомагнітні випромінювання, природно-кліматичні умови, особливості рельєфу, інші фізико-хімічні параметри, характерні для місцевості, в якій проживають етнічно споріднені люди. Ознаки пристосування проявляються практично в усіх сферах колективного існування від формування відповідної знакової системи – мови, до специфіки організації господарювання та побуту, а також особливостей налагодження стосунків з іншими етносами тощо. Стійка сукупність таких ознак часто позначається поняттям самобутність.

Самобутність – властивість суб’єкта, направлена на підтримання ним власної ідентичності, шляхом збереження і підтримання в функціональному стані його найбільш тривких рис і якостей від ушкоджень або й виродження внаслідок глобалізаційних та/або уніфікуючих процесів. Найчастіше поняття самобутності пов’язують з культурними утвореннями та етнічними групами. В такому разі під самобутністю розуміють сутнісний перманентний прояв тих компонентів культурного набутку спільноти, які виявляються функціонально необхідними в процесі його існування задля забезпечення ним власного самозбереження та ідентифікації в умовах постійних змін, особливо, що стосується нормативно-ціннісної та інформаційно-понятійних сфер. З суто функціональної точки зору самобутність сполучена зі спроможністю спільноти притримуватися притаманних їй принципів самовираження і облаштування свого існування в умовах мінливості обставин його існування.

В межах соціально-політичного життя поняття самобутність корелює з поняттями незалежності та суверенітету, виказуючи суб’єктивну цілісність і довершеність спільноти, її спроможність забезпечувати саморегуляцію. Крім того, самобутність може бути інтерпретована як своєрідний прояв деякого атрибути чи атрибутів тієї чи іншої спільноти (суб’єкта), невід’ємних з онтологічної точки зору, та таких, що вказують на своєрідне онтологічне покликання суб’єкта, його вкоріненість в бутті.

В цьому плані мова, як і традиції є досить унікальною річчю. І у мові, і у традиціях знаходить своє відображення повнота адекватності представників етносу особливостям навколишнього середовища. У мові приміром фіксуються всі життєво необхідні поняття, обмін інформацією про які робить успішною взаємодію як між членами етносу так і на рівні симбіозу спільнота – природне середовище. Традиції, точніше слідування їх приписам, гарантують тяглість роду на рівні етносу, убезпечення представників етносу від «конфлікту» з навколишнім середовищем та своїм єством.

Зайшлі представники інших етносів, аби довільно підтримати свою ідентичність в поколіннях, уникаючи асимілятивного впливу як культурного середовища, виробленого осілим етносом, так і навколишнього середовища, формують спеціальні резонатори. Їх функція, окрім іншого, полягає в забезпеченні «стержня» ідентифікації чужорідного елемента (зайшлих представників інших етносів), а також в своєрідній трансформації або корекції природної енергетики місцевості. Такими резонаторами, що дійшли до нашого часу, як правило, є різноманітні культові споруди, рідше релігійні або іншого толку обряди.

Визнання і поклоніння чи слідування приписам представниками осілого етносу призводить насаджених інородцями культів до поступового виродження населення, його перманентного духовного зубожіння. Як наслідок люди перетворюються в маріонеток і споживачів. Вони стають залежними від продукованих «ззовні» змісту життя, онтологічних цінностей, інтерпретацій світу тощо.

Однак глумління над осілим етносом не проходить безслідно. Допоки осілий етнос не розпорошив остаточно свою ідентичність або не обміняв її на сумнівні цінності світу цього, часто мають місце різноманітні конфлікти, показовим серед яких є гуманітарний. Гуманітарний конфлікт – протистояння, породжене несумісністю етичних норм, духовно-світоглядних позицій та цінностей. Як правило, гуманітарний конфлікт виливається в протистояння культур або цивілізацій та породжується внаслідок спекулятивного намагання політики підпорядкувати собі етичні цінності, етико-моральні засади. До того ж згадані норми та цінності найчастіше піддаються довільній інтерпретації і в такий спосіб використовуються для виправдання кон’юнктурно-обумовлених дій суб’єктів політики.

З позицій природи людини, гуманітарний конфлікт – це конфлікт егрегорів, що відповідають тим чи іншим осілим етносам з одного боку, та цивілізаційним началам, наприклад, іудо-християнству, з іншого. Найпотужнішими гуманітарні конфлікти наразі є між релігійними егрегорами, наприклад, мусульманством та іудаїзмом, а також між іудеями, як нібито носіями ідеї богообраності, та представниками різних етносів – гоями.

Між іншим, подолати гуманітарний конфлікт в межах глобалізованого світу, виходячи з доброї волі самої людини абсолютно не можливо. Глобалізація передбачає нищення всяких відмінних рис етносів шляхом насадження єдиної культури, наразі споживача, очевидно, першопочатково породженої в середовищі іудеїв, представники яких, між іншим, є ще й найяскравішими фундаторами та провідниками сучасної цивілізації. Тому раціональний спосіб уникнення або спростування гуманітарних конфліктів навряд чи кому-небудь вдасться знайти. Розв’язання цієї проблеми – справа рук самого Буття.

І, очевидно, одним із кроків Буття в цьому напрямку буде завдання удару по позиціях цивілізації, аби зруйнувати бар’єр відчуження людини від свого онтологічного джерела. Використовуючи різноманітні інструменти, Буття направить свої дії швидше за все на зруйнування критичної маси носіїв домінантних ідей сучасної цивілізації, а також на руйнування найпотужніших агресивних егрегорів в цілому.

Одним із природних способів руйнування егрегорів є війна. Взагалі війна виявляється невід’ємним явищем щонайменше людського існування. На онтологічну природу війни вказують численні легенди, міфи, джерела релігійних вчень. Відповідно до них воюють поміж собою не лише люди, але й інші, духовні створіння, приміром боги, асури, демони тощо. Якщо ж війна, притаманна самому Буттю, а не є результатом його спотворення, тоді саме по собі це явище або прояв Буття є нейтральним стосовно самого Буття. І лише люди, виходячи з власних міркувань та переживань, приписують війні, як правило, негативні якості.

В такому разі, війна, очевидно, є досить ефективний спосіб, по-перше, підтримання рівноваги в окремо взятих системах та на рівні Буття в цілому. По-друге, прояву та/або модернізації якостей воюючих суб’єктів. По-третє, набуття навіть не стільки життєвого, скільки буттєвого в цілому досвіду воюючими суб’єктами. По-четверте, переходу з одного стану буття в інший. Щодо останнього, то дуже часто виявляється, що смерть зустріта на полі бою не лише сприяє увіковіченню слави полеглих, але й робить сам перехід від земного існування до іншої форми існування відмінно якісним від того, якби людина, наприклад, останні роки свого життя провела, будучи фізично або й розумово немічною. Тут важливо звернути увагу на те, що життя можна розглядати як підготовку до смерті – своєрідного переходу до реального існування. Коли життя було направлено на відтворення індивідом в собі чеснот і він не зрадив цим чеснотам в момент небезпеки, наприклад, на війні, то перехід буде умовно якісним, а переміщення того, що прийнято ідентифікувати як душа, відбудеться в досконалі площини Буття.

З позицій же земного буття, виявляється, війна також несе в собі позитивні аспекти. Зокрема, вона дозволяє регулювати чисельність населення; згуртовувати його навколо спільних цінностей, гірше, коли ідеї; виявляти серед мас лідерів та проявляти якості і характер практично кожного члена спільноти. А ще війна сприяє переміщенню представників людства, генетичному добору та схрещуванню.

Останньому, хоча і в свій спосіб сприяє також торгівля. Рух товарів та послуг, що його організовує торгівля – це лише частина «заслуг» останньої і далеко не найголовніше з позицій Буття. Торгівля сприяє формуванню своєрідного масштабного споживчого поля під виробництво або й всяке продукування в цілому. останнє сприяє розвитку техніки та того, що прийнято ідентифікувати як наука.

Зрештою, саме торгівля, а не науки абощо виявляється, як не дивно виглядало б на перший погляд, підмурком цивілізування. Саме вона безпосередньо сполучена з властивістю людини накопичувати, що з часом переростає в непереборну тягу до накопичення. Саме торгівля сприяє інструменталізації або й утилітизації науки та техніки – тобто орієнтації останніх фактично виключно на споживача та задоволення його вже не стільки природних потреб, скільки спродукованих цивілізацією забаганок, переважна більшість з яких не лише йде в розріз з природою людини, але й часто спотворює останню.

До речі, в цьому плані досить показовим є масово поширене висловлювання про те, що лінь є рушієм прогресу. Замість того, аби вдосконалювати свої природні властивості та можливості, людина передоручає себе поступово техніці. Для чого, приміром, розвивати власну інтуїцію, коли в кожному окремому випадку її можна підмінити мобільним телефоном, страхуванням тощо. Для чого розвивати і укріплювати власний імунітет, коли до послуг людини надається численна кількість лікарських засобів абощо. І це стосується всіх сфер існування людини без винятку: кругом «на допомогу» людині готові прийти досягнення НТР, щоправда людина, як виявляється не стала від того ані здоровішою, ані тим більше щасливішою або й духовно багатшою чи буттєво зібранішою і урівноваженою.

Отож досягнення НТР сприяють розвитку цивілізації, однак аж ніяк не становленню індивідуальності. А закріплює і «освячує» цю ситуацію сучасна релігія, принаймні різноманітні іудо-християнські течії. Варто звернути увагу хоча б на таку цікаву річ, як піднесення життя на верхній щабель ієрархії цінностей. В такий спосіб в людини відбирається хоча б сама думка про те, що саме їй належить її ж існування. А якщо їй не належить її існування, то наповнення його змістом – це насправді не її розуму справа. Більше того, якщо життя найвища цінність, то заради його збереження людина має повне право жертвувати всім решта, зокрема власним сумлінням, гідністю тощо. Про наслідки, які тягне за собою таке спотворення реального покликання людини, годі й говорити. Від неперевершеного творіння буття людина в масі своїй перетворюється в своєрідну «скотину», до того ж далеко не завжди ситу.

Зрештою, будучи рабом божим, як вона про це собі думає, сучасно людина стала рабом власної тілесності, поплатившись власною природою або духовністю. Така гірка правда цивілізованої істоти.

Цитати до роздумів.

«Зоологи схильні припускати існування деякого біологічного закону, а саме, що кількість особин в роду є величиною змінною, котра підлягає коливанням від найнижчої до найвищої точок. Чим вищий ступінь розвитку живого організму, чим повільніше відбувається процес його розмноження, тим триваліший часовий цикл досягнення цих точок» (2, 37).

«Життя, приватне, суспільне, торгове, аристократичне, – іншими словами, війна – є полюванням, де здобиччю є людина» (5, 9).

«Ніщо так не загрожує свободі особистості і змісту життя, як війна, зубожіння, терор. Однак існують і надто серйозні непрямі, лише в малій мірі віддалені небезпеки» (1, 15).

«Навіть переможна війна – це зло, котре має бути попереджене мудрістю народів» (Бісмарк Отто фон).

«Процес глобалізації супроводжується не лише поголовною деморалізацію індивідів і навіть етносів в цілому, деградацією людини та її виродженням – процес глобалізації штовхають, як правило, виродженці, давно деморалізовані, позбавлені всякого сумління і людяності індивіди, нехай навіть частина з них демонструють свою геніальність в окремому зрізі діяльності: чи то в науці і техніці, чи то в теології і філософії або й в медицині чи менеджменті» (4, 154).

«Езотеричні практики потребують повного зосередження людської уваги на внутрішньому світі. Однак діяти людині доводиться на зовнішньому плані життя. Поєднання їх і було завжди проблемою, яку кожний народ вирішував у властивій тільки йому єдиний спосіб. Той спосіб злиття внутрішнього і зовнішнього, що був знайдений, мав відбиток у повсякденному побуті, у мові, у ремеслах та мистецтвах. Він став витоком формування характерних рис того чи іншого народу» (7, 36-37).

«Воістину, ви не могли б одягти кращої маски, сучасники, за ваші власні обличчя! Кому під силу вас впізнати? Ви – ходяче спростування самої віри і руйнівники самої думки! Всі часи і народи кострубато виглядають з-під вашого покривала; всі звичаї і релігії строкато проявляються в ваших кривляннях. Хто б з вас скинув покривало, верхній одяг, фарби і гримаси, у того ще б вдосталь залишилося б, аби налякати птахів» (Ніцше, Так казав Заратустра).

«Д-р Віттельс пише, що педерасти організовують кліки, які допомагають один одному та просувають один одного» (12, 121).

Література.

1. Баксанский О.Е., Кучер Е.Н. Современный когнитивный подход к категории “образ мира”. \\ Вопросы философии. – 2002, №11.

2. Джордж Стюарт. Земля без людей. Пер. - Г.Стернин. СПб., "Азбука", 1996 – 457 с.

3. Ерасов Б.С. Цивилизации: Универсалии и самобытность / РАН. СО. Институт востоковедения / Н.Н. Зарубина (отв.ред.). – М.: Наука, 2002. – 524с.

4. Калуга В.Ф. В пошуках шляху із пастки утилітарного світу. Ірраціональні чинники облаштування спільного світу як альтернатива засиллю приватного інтересу та надуманого раціоналізму. К.: Міленіум, 2008. – 162 c.

5. Киньяр Паскаль. Секс и страх. М.: Текст, 2000. – 365 с.

6. Межжерин Виталий. Книга для разумения: Вселенная. Экология. Культура. Ноосфера. – К.: Логос, 2004. – 284с.

7. Чумаченко Василь. Шлях у невимовне: Збірка матеріалів з проблем сучасної езотерики. – Кривий Ріг: ПП “Видавничий дім”, 2000. – 208 с.

8. Ніцше Фридрих. Так казав Заратустра; Жадання влади / Анатолій Онишко (пер.), Петро Таращук (пер.). – К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2003. – 437с.

9. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність / П. Таращук (пер.). – К.: Основи, 1994. – 223с.

10. Міфи України. За кн. Георгія Булашева «Укр. народ М68 у своїх легендах, реліг. поглядах та віруваннях». / Пер. Ю. Буряка. – Довіра, 2003. – 383 с.

11. Вальверде К. Философская антропология. – М.: Христианская Россия, 2000. – 411 с.

12. Климов Г. Протоколы советских мудрецов. – Краснодар: «Советская Кубань», 1995 – 448 с.