Тема 12. Життєвий простір індивіда та його ситуація. Доля.

Існування буденної людини окрім іншого характеризується ще й тим, що воно нібито розбите на окремі етапи, кожен з яких увінчаний певною ціллю. «Перебігаючи» від цілі до цілі, здається, так простіше і легше організувати своє існування, знайти в ньому хоч якусь подобу змісту або й покликання. Та й саме досягнення цілі виявляється для багатьох потужним стимулом до різноманітної активності. Отак, концентруючись на насущних і невідкладних проблемах або й на «мрії всього життя», заклопотана істота навряд чи звертає свою увагу на щось більш глибинне стосовно всіх її перманентних інтенцій і цілей, на те, що робить їх значимими або не значимими в житті кожного з нас.

Мова йде про метапринципи «бути» та «мати». Ці два принципи виказують особливості життєвого шляху, який обрано кожним індивідом, і яким він, хіба що за дуже малим винятком, неухильно слідуватиме впродовж всього свого існування.

Домінантною властивістю принципу «бути» є націленість того, хто йому слідує, на відтворення власної цілісності, самореалізацію, вихід за межі зумовлюючих начал, зокрема громадської думки, цивілізаційного фактору, антропологічного бар’єру тощо. Очевидно, для початку, кожен хто стає на шлях до самого себе, має здолати різноманітні пута належності та відносин власності. До речі, належність самому собі є колосальним стримуючим моментом щодо відтворення в собі принципу «бути», адже той, хто належить собі, перебуває під контролем власного «Я», фактично зводячи своє існування до ролі маріонетки в руках власних страхів, бажань та інтенцій.

Відносини належності сповна відтворюються в принципові «мати». Його суть полягає в прагненні людини як жодної іншої живої істоти до накопичення та споживання. За спрагою до накопичення криється спотворення людської ідентичності, коли вона все більше сприймає себе через призму власного майнового стану та соціального статусу. Дух споживацтва тягне за собою ще більш складні і невідворотно деградаційні наслідки. Індивід, що «одержимий» духом споживацтва перестає фактично жити, перетворюючи автоматично своє життя в проживання заради чогось. Різниця поміж «жити» і «жити заради» просто разюча. Той, хто живе заради, всю свою увагу, всю свою енергію концентрує на предметі власного інтересу, тоді як той, хто живе, занурюється сповна в буття, не розриваючись поміж минулим і майбутнім. Тобто такий індивід повертає собі самого шляхом проживання кожної миті власної присутності, концентрації на тому, що діється тут і тепер.

В той же час, з моменту, коли людина втратила здатність розуміти саму себе або хоча б дослухатися до самої себе, в її свідомості непомітно для неї самої відбулася підміна: вона стала ідентифікувати себе не з власною природою, а з враженнями про саму себе, зібраними до купи її дискретним «я». Продуцентами цих вражень є інші як частина оточуючого соціального середовища, а також різноманітні інститути, починаючи з культурної сфери, «я» ж виконує функцію своєрідного магніту, що притягує все, що стосується його або індивіда, якого воно представляє. При цьому сам індивід всього-на-всього виконує роль споживача спродукованих вражень щодо нього самого. Водночас він виконує роль такого собі керованого продуцента вражень про інших, які ті споживають. В цілому, виявляється, що в світі, де домінує споживацтво, кожен з нас є своєрідними умовою і наслідком інших як носіїв вторинної ідентичності або дискретного «я». Та по іншому і бути не може, адже ж людина не народжується з власним «я», вона його набуває в ході свого становлення, коли засвоїть базовий мінімум стандартних реакцій на оточуючий світ та саму себе.

З суто соціальних позицій людина, споживаючи, виробляє і відтворює себе. В першому випадку вона засвоює нові моделі поведінки та активності, вбудовуючи їх в свою екзистенцію. В другому – вона підтримує власну соціальну ідентичність, не дає своїй особі чи особистості розпорошитися під тиском природної тяги до руйнування штучного. Інакше кажучи, соціальний світ всілякими способами стимулює людину підтримувати вторинну ідентичність тобто її дискретне «я» попри його буттєву оманливість.

Аби дискретне «я» не виглядало таким оманливим, а сама людини не намагалася розширити межі власної свідомості, відчуваючи глибинну ідентичність, «я» пов’язує себе з історією свого існування, тим самим підтверджуючи свою істинність, оперту на тяглість. З історії, не зважаючи на те, що на мові оригіналу цей термін позначає лише оповідь, в соціальному плані зробили дещо, що претендує на так би мовити наукову істину. А проте, структурування вражень про особливості та специфіку існування кого б то чи чого б то було в деяку логічно вибудувану послідовність фактів є нічим іншим як історією, яку неодмінно має кожен суб’єкт, будь-то індивід чи інше активне начало – стійка спільнота, зокрема етнос, нація; інститут – держава, установа, організація; тощо.

Історія – своєрідний первородний субстрат, який утримує в собі, живить і утилізує в собі кожну соціальну істоту окремо і їх конгломерати в цілому. Інакше кажучи, немає особистості без історії, немає народу без минулого, немає людства без майбутнього.

Однак історія – це не сама по собі існуюча, так би мовити, об’єктивна реальність. Радше сукупність домінуючих вражень і припущень, опертих на розрізнені фрагменти пам’яті, зафіксовані в тому чи іншому вигляді, формують те, що прийнято називати історією. Іншої, між іншим, історії для буденної людини принципово існувати не може з огляду на її обмеженість сприймати реальність як вона є. Принаймні, ті, кому вдалося або судилося досягти висот людського духу стверджують, що минулого і майбутнього, як ми їх собі сприймаємо, не існує. Є лише «тут і тепер». В той же час історія для буденної людини неодмінно пов’язана з минулим та опосередковано з її пролонгацією в майбутнє.

Природно, історія розгортається не лише в часових рамках, а й соціальному просторі. Кожен суб’єкт виявляє своє існування за певних обставин. Ці обставини в комплексі серед інших представляють собою життєвий простір, життєвий світ та долю.

Життєвий простір – простір поширення та/або множення суб’єктом самого себе. Він передбачає експансію не тільки і не стільки буквальну, шляхом захоплення простору існування інших, але й вклинення в та трансформування духовно-культурного ядра суб’єкта, що підлягає експансії; перепідпорядкування його щонайменше економічного життя, а найчастіше переважної більшості видів активності інтересам експансіоністів.

В буденному існуванні життєвий простір індивіда визначається, як правило, його помешканням, яке він найчастіше мусить ділити з іншими. В такому разі експансія індивіда набирає здебільшого вигляду соціальної дресури – системної чи безсистемної низки дій, направлених на корегування поведінки оточуючих у відповідності до бачень, вподобань чи проектів «агресора». Іноді життєвий світ можна також порівняти з територією, яку контролюють хижі тварини, оскільки це основа їх кормової бази.

Тоді, як життєвий простір співмірний радше «тваринній» основі людини, життєвий світ стоїть за її соціальним буттям. Життєвий світ – спосіб самосприйняття індивідом свого цілісного існування, передусім в контексті «життєвих смислів» формування, збереження та відтворення унікальності власного «Я», що зумовлює предметну й функціональну визначеність змісту індивідуального існування. Життєвому світові відповідає своєрідна форма фіксації індивідом різних проявів власного існування в межах конкретного соціокультурного простору.

Вважається, що життєвий світ формується та функціонує як ментальна (умоспоглядальна) проекція безпосереднього проживання індивідом свого життя. Елементи системи життєвого світу формуються внаслідок вирізнення і осмислення індивідом власного ставленням до всього, чим є «не-Я» та до окремо взятих проявів свого «Я».

Проблема, що стоїть на шляху встановлення істини, чим же в дійсності є життєвий світ, полягає в тому, що людське мислення за своєю природою має інтенціональний характер, а його особливості зумовлені культурним середовищем, яке виявляється завжди первинним стосовно мислителя та визначає специфіку його сприйняття і мислення. Тому спроба подолати метафізичний розрив поміж реальним і відображуваним світами шляхом подолання раціонального релятивізму за допомогою осмислення і ідентифікації феномену життєвого світу виявилася не більше, аніж черговою філософсько-науковою розвідкою в царині непізнаного, хоча й добрим підґрунтям для подальших філософувань з приводу ситуації людини в світі та змісту її існування.

Приблизно така ж ситуація складається і з намаганням сформувати чітке уявлення про те, на стільки кожен індивід самодостатній в своєму існуванні або умовлений чимось. Ідея самодостатності індивіда щодо власного самопокладання в житті вилилася в поняття «життєвий проект». Життєвий проект – пролонгація або покладання себе суб’єктом в часі, просторі та в межах соціальних зв’язків і відносин, оперте на продуктивні здібності свідомості, зокрема уяву та фантазію. Формування життєвого проекту спирається на імператив цілісності – апріорну схильність людини всяке існування, уявне чи реальне виводити з єдиного джерела. Реалізація життєвого проекту передбачає наділеність людини екзистенційною свободою – можливістю обирати цілі своєї активності та нести відповідальність за свій вибір.

Навпаки, залежність людини, особливостей її існування від первісного зумовлюючого начала знайшла своє відображення в поняттях «рок», «фатум», «доля». Доля – властивість або ознака людського існування, що вказує на його певну зумовленість чи то зовнішніми стосовно людини силами або обставинами, чи то нею самою. Проблемність явища долі полягає в тому, що її наявність або відсутність не можливо ані спростувати, ані підтвердити з огляду на обмеженість пізнавальних можливостей людини. Тому для пересічної людини доля є предметом віри, зміст якої полягає в збігу обставин та подій, розгорнутих в межах індивідуального чи колективного існування, ані уникнути, ані відвернути котрі не можливо. Відповідно, поняття «долі» має або суто побутове, або міфологічне трактування.

В побуті під долею прийнято розуміти непередбачуваний і в той же час часто прогнозований збіг обставин та умов, що супроводжують перманентне існування людини, рідше людської спільноти. Непередбачуваність долі відкриває людині шлях до творчості та набуття свободи, а її прогнозованість виказує інертність індивідуального буття, обтяженого соціальними статусами, ролями та іншими тимчасово набутими атрибутами. Протистояння непередбачуваності та прогнозованості долі в цілому витікає з парадоксальності ситуації людини: вона володіє собою, однак практично не розпоряджається собою, адже щонайменше не спроможна передбачити, а тим більше зарадити наслідкам своїх же дій.

Міфологічний аспект долі апелює до тварного прояву людського єства: творець людини природно визначає покликання та призначення свого творіння за посередництва долі. Апеляція чи не кожного етносу або народу в численних міфах до божеств, що так чи інакше втілюють долю, свідчить, з одного боку, про неспростовність проблеми зумовленості людського існування та його змістовності, а з іншого, про насущну потребу людини в існуванні власного онтологічного джерела, на яке цілком або частково можна перекласти відповідальність за власне існування.

Зрештою, суть неспростовного явища «долі» для кожного окремо взятого індивіда відкривається по-своєму, в залежності від рівня його духовного розвитку або міри досконалості. Для одних доля відкривається як абсолютна зумовленість зовнішніми обставинами та процесами. Такі досить чутливі до різноманітних способів «розкриття» долі: гороскопів, забобонів, віщувань тощо. Для інших як те, що можна «творити» своїми руками. До носіїв подібного бачення належать досить обмежені, часто ангажовані певними цілями чи метою споживацького характеру індивіди. Також вони відзначаються низькою розподільчою здатністю щодо усвідомлення суті тих чи інших якостей та явищ. Окремі за долею розуміють власне покликання та сукупність завдань, які мають вирішити на своєму життєвому шляху. Такими є ті, хто якимось чином накопичив достатньо енергії, розвинув свої чесноти до того рівня, коли може розширити межі свого сприйняття та набути нових знань і навичок, що виводили б його за межі буденності.

Цитати до роздумів.

«Мала в тому цінність, що має свою ціну» (Ніцше, Так казав Заратустра).

«Нарешті, пращури надали світові вигляду, що відтоді не змінився, впровадили закони, що діють і досі» (7, 135).

«Зазвичай, історія – це не те, що відбулося; історія – це те, що деякі люди вважають важливим» (Ідріс Шах).

«Нам дано знати все, адже все вже записано» (4, 100).

«Для того, аби жити вільно і щасливо, ви маєте пожертвувати нудьгою. Це не завжди легка пожертва» (1, 158).

«Мірою твого невігластва є глибина твого вірування в несправедливість і людську трагедію» (1, 162).

«Кожен, хто шукає визнання світом своєї сутності – вже вартий поваги до себе» (2, 21).

«Вмерти, слідуючи Своїй Долі, значно краще, аніж прийняти смерть як тисячі людей, які навіть не підозрюють про існування Шляху. Між тим, не турбуйся. Зазвичай смерть загострює життєві сили та відчуття» (4, 179).

«Будь-яка людська істота відчуває, що вона – результат своїх власних дій і водночас чогось зовнішнього, адже вона «виткана», тобто міцно пов’язана зі своїм минулим…» (3, 437).

«Посієш думку, пожнеш дію. Посієш дію, пожнеш звичку. Посієш звичку, пожнеш характер. Посієш характер, пожнеш долю» (5, 239).

«Всі твої страждання від недуги, яке називається постійне приховане упередження» (Хайдар Гул).

«Коли відштовхуються лише від вигоди, то множать злобу» (Конфуцій).

«Кожен, хто приходить в твоє життя, з’являється саме в той момент, коли найбільше потребуєш урок, який несе з собою твій гість» (11, 29).

«Осягнути сокровенні таємниці можливо лише цілком віддавшись тим відчуттям і бажанням, від яких більшість з нас втікають» (11, 32).

«Сумно жити, вважаючи інших винними в тому становищі, в якому ти опинився. Вчиняючи так, ти приймаєш для себе роль жертви» (11, 36).

«…Ми досить погані стратеги в житті, тому часто не знаємо відповіді на питання, які воно ставить перед нами: «Що стоїть за тими подіями чи фактами? До чого, врешті-решт, все йдеться?» (10, 14).

«Мулла Насреддін говорив одному зі своїх учнів, що життя схоже на жінку: «Чоловік, який говорить, що він розуміє жінок, вихваляється. Чоловік, який думає, що він розуміє їх, простак. Чоловік як хоче зрозуміти їх, викликає сум. З іншого боку, чоловік, який не говорить, що він розуміє їх, не думає, що він розуміє їх, не претендує на те, щоб зрозуміти їх, навіть не хоче зрозуміти їх – він розуміє їх» (6, 30).

«Будда говорить: «Ми живемо по одному і тому ж вічному законові – ес дхаммо санантано» (6, 15).

«Ціль життя полягає в тому, щоб цілком народитися, хоча в силу його (життя) трагічного елемента більшість із нас помирає іще до того, як встигає таким чином народитися. Жити – означає щохвилини народжуватися. Коли припиняється народження настає смерть» (9, 105).

«Я – технолог. Я можу вигадати все, що завгодно. Я розробляв хитромудрі і часом жорстокі стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони лякалися та байдикували» (8, 18).

«Долі не обирають... Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас» (Василь Стус).

«Долю можна змінити. Іноді час обертається назад. Весною може випасти сніг. І, навіть, заморожене серце може повернутися до життя» (Кит. фільм “Клятва”).

«Все задумане можна здійснити людськими зусиллями. Те, що називаємо ми долею, є лише невидимі властивості людей» (Давня Індія).

Література.

1. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

2. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.

3. Еліаде Мірча. Мефістофель і андроген. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.

4. Коэльо Пауло. Алхимик. К.: «София», 2003. – 208 с.

5. Ошо. Любовь. Свобода. Одиночество. – Спб.: ИД «Весь», 2002. – 228 с.

6. Ошо Раджниш. Искусство умирать. М.: «Нирвана», 2001. – 176 с.

7. Роже Каюа. Людина та сакральне. Пер. з фр. – К.: «Ваклер», 2003. – 256 с.

8. Роздобудько Ірен. Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних для життя. // Сучасність, № 11, 2005.

9. Фромм Эрих. Природа благополучия/ Психотерапия и духовные практики. Мн.: «Вида-Н», 1998.

10. Чумаченко Василь. Крик пугача: Есе, повість. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2004. – 224 с.

11. Шарма Робин. Святой, Серфингист и Директор. – М.: «София», 2007. – 304 с.