Тема 18. Інструменти «виробництва» соціальної істоти. Глибинна релігія. Закон і право.

Безпосередньо виявити сам факт чи явище «виробництва» людини, якби це було схоже на виробництво будь-якої іншої речі, не можливо навіть не стільки тому, що сама ідея «виробництва» вступає в конфлікт з ідеєю свободи вибору, а отже і самостановлення особистості, скільки, виходячи з того, що процес її «виробництва» відбувається з середини самої людини, а отже не помітно в першу чергу для неї самої. Принаймні, допоки людина перехоплюється турботами, радощами та злигоднями буденного (нібито) зовнішнього стосовно неї світу, їй не до того, аби звернути на саму себе достатньо уваги, реалізуючи спробу встановити, чим же вона є насправді та що з нею відбувається.

Таке специфічне виробництво, звичайно, потребує відповідних інструментів та механізмів. Жоден із них не належить людині, однак складається стійке враження, що саме людина, тобто окремі індивіди нібито довільно і водночас добровільно так чи інакше застосовують їх, аби досягти тієї чи іншої мети чи цілі. Насправді ж «власниками» та «розпорядниками» цих особливих інструментів є своєрідні протосуб’єкти, які прийнято ідентифікувати відповідно до контексту різноманітних культур і вірувань як рід, бог, диявол, еволюція тощо. Останні стоять за множинністю людини як атрибутом її становища.

Очевидно, найуніверсальнішим інструментом виробництва соціальної істоти в руках протосуб’єкта є глибинна релігія. Її універсальність витікає з самої ситуації буденної людини: нездатність розірвати замкнене коло власної обмеженості породжує неспростовну потребу в штучно сформованому сакральному світі. Останній виконує функцію всякого змістопокладання буденної людини: від її індивідуального покликання до розкриття суті Всесвіту, Буття та Свідомості.

Таким чином, глибинна релігія виконує функцію провідника новонародженої людини в штучний світ культурної або й цивілізованої істоти. При цьому, під глибинною релігією розуміється не якась конкретна форма її прояву, будь то наука, філософія, різноманітні релігійні течії абощо, а механізм узгодження індивідуального і колективного (множинного) начал на рівні індивідуального існування людини, як ми її собі відкриваємо, в континуумі соціуму. Водночас глибинна релігія – це механізм узгодження існування людини як частини буття та рефлексії її існування як прояв свідомості. Інакше кажучи, саме глибинна релігія стоїть за «стиранням» межі або розриву поміж реальним існуванням людини і її перманентним враженням про своє (відображенням свого) існування. Цей своєрідний спосіб існування заклопотаної істоти, що полягає в специфічній комбінації реального буття людини та перманентного враження про чи відображення цього буття на рівні «Я» (самосвідомості) є тим, що прийнято ідентифікувати як екзистенція.

Сутнісною властивістю глибинної релігії є постулювання аксіом або догм, що покладаються в основу «картини світу» та самоідентифікації або «Я». Більше того, саме глибинна релігія стоїть за утвердженням «Я» – буденна людина здатна ідентифікувати себе винятково за посередництва свого «Я», непохитно вірячи в його первинну природу та неспростовність в своєму існуванні. При цьому навіть численні факти дроблення або набуття вторинних чи «паралельних» «Я» у випадках душевних (психіатричних) розладів або одержимості виявляються абсолютно непоказовими в даному контексті. Віру заклопотаної істоти у первинність свого «Я» та сакрального «Я», якщо мова йде про Всесвіт, похитнути практично нічим не можливо.

Отож глибинна релігія стоїть за процесом локалізації проявів буття і зведення їх до персоналізованого стану або «Я». Вона ж забезпечує свідомість буденної людини всіма необхідними аргументами на користь глибинного переконання в непорушності згаданого стану справ.

Якщо глибинна релігія формує і уберігає від природної ентропії каркас всякого персоналізованого буття, будь то індивідуальне «Я» людини чи сакральне «Я» роду, бога, історичного поступу, еволюції абощо, то традиції, ідеологія, пропаганда, реклама тощо покликані «довершити» картину всякого «Я», надати йому рис вторинної уніфікованості і водночас своєрідної унікальності. Інакше кажучи, під дією щойно перерахованих «інструментів» відбувається дещо, що можна ідентифікувати як наповнення змістом вже готової форми «Я». І оскільки таке наповнення є перманентним процесом, сумісним у своїй функціональній протяжності з екзистенцією, складається стійке враження, що кожне окреме людське «Я» є неповторне та унікальне, виходячи з самобутності характеру, специфіки життєвих віх (долі), специфіки соціальних зв’язків, статусів та позицій тощо.

З точки зору технології впливу кожен зі згаданих інструментів «виробництва» людини відзначається своїми особливостями, знання про які дає потенцію довільно і в великій мірі прогнозовано впливати на процеси мислення, рефлексії та мотивування; підштовхувати людину до бажаної реакції на різноманітні подразники.

Табу – інструмент впливу на свідомість і поведінку індивіда, покликанням якого є блокування вольової, емоційної та інтелектуальної сфер людини в чітко визначених ситуаціях. Таким чином табу виконує роль внутрішнього сторожа, який не дозволяє індивіду вчинити певних дій чи запустити певні емоційні і мисленнєві процеси. Така пересторога може бути пов’язана з необхідністю убезпечити індивіда від розпаду його психічної ідентичності, фізичного самознищення, піддання сумніву священності сакрального «Я» (тотема або бога) тощо. Наприклад, для християнина табуйоване в першу чергу право на розпорядження власним життям, тобто на довільний вибір смерті. Тому-то християнин, зазнаючи фактично постійних страждань і мук в своєму існуванні не може добровільно обміняти їх на блага обіцяного раю, що з позицій цілісної істоти є явним абсурдом.

Традиції – інструмент забезпечення тяглості понадіндивідуальної ідентичності в якості племені, етносу, роду на рівні індивідуального буття. Вторинні традиції направлені на забезпечення стійкості субкультур, наприклад, корпоративної, кланової, соціально-стратової, замкнених груп (злодіїв в законі, емо, панків тощо). В цьому контексті традиції часто виступають інструментом ідентифікації членів спільноти чи групи, а також ініціації. Вони ж стоять на заваді довільного переміщення членів групи за межі її зв’язків. Механіка такого стримування може ідентифікуватися як принцип кругової поруки, наприклад, честь мундира, належність до спільної «справи» тощо.

Зведені з часом до купи традиції мають властивість переростати в своєрідні кодекси, що так чи інакше впливають на загальну модель поведінки членів спільноти. Часто такі кодекси набирають містичного характеру, а їх авторитетність закріплюється штамом святості, наприклад, переконанням в божественному походженні, як це відбулося, між іншим, з десятком широковідомих Мойсеєвих заповідей. Щоправда зі зміною життєвих обставин або поширенням впливу подібних своєрідних кодексів на спільноти, що не причетні до їх формування, неодмінно несе в собі загрозу закабалення – перетворення цілих етносів чи інших спільнот в заручники чужорідних штучних світоглядних установок, життєвих ідеалів і цінностей, типів і моделей поведінки або реакції на світ, себе та інших в цілому. Яскравим зразком містифікації традицій є каббала – породження культури іудеїв, яке певним чином доповнює Тору і разом з нею утверджує в світі зверхність іудаїзму над рештою культур. Таким чином чужорідний кодекс традицій перетворився на кабалу для багатьох народів і культур.

Ідеологія – інструмент і механізм вторинної, тобто відображеної у свідомості або усвідомленої, кооперації членів спільноти або їх кооптації до тих чи інших соціальних рухів чи груп. Кожен індивід безумовно апріорі належить до певних соціальних пластів та груп відповідно до його вроджених і набутих властивостей та характеристик. Ця приналежність певним чином відображається у свідомості індивіда. Ідеологія дозволяє підвести раціональні аргументи під таку належність або ситуацію в цілому, оминаючи при цьому всяке пізнання дійсної основи такої належності. Інакше кажучи, ідеологія продукує і надає до «вжитку» пояснення та аргументи на користь уже наявних вподобань, переживань, намірів і бажань, становища і ситуації не стільки кожного індивіда виокремлено, скільки групи індивідів з приблизно ідентичним становищем в цілому.

Пропаганда – інструмент поширення та спосіб вкорінення ціннісних орієнтирів, світоглядних установок та поведінкових моделей, продукованих на основі ідеологічних нашарувань; метод розширення ареалу певного вчення чи посилення диктату ідеї. Ефективність пропаганди напряму залежить від якості оперування символами, смислами та очікуваннями. В будь-якому випадку пропаганда сполучена з маніпулюванням свідомістю, а також дозуванням і відповідним підбором та обробкою інформації, що поширюється серед мас. Окрім того, пропаганда практично завжди передбачає тиск не лише на мотиваційну сферу людини, апелюючи до свідомого або й оминаючи його, але й на емоційну сферу людини. Чим потужнішим є спротив емоційної сфери людини спробам її деформувати, тим менш вразливою є ця людина для пропаганди.

Реклама – механізм виділення речі, явища чи суб’єкта з ряду йому подібних, шляхом демонстрації переваг. Реклама передбачає «підгонку» рекламованого товару під наявні потреби індивідів. Підгонка передбачає маніпулювання якостями товару на рівні сприйняття індивіда.

З позицій технології впровадження і застосування на практиці, під рекламою прийнято розуміти форму комунікації, що прагне перекласти якості товарів і послуг, а також ідеї, на мову потреб і запитів споживачів. При цьому з огляду на критичне нарощування рівня інформаційного тиску на індивіда складається на те, нібито жодне, навіть найправильніше слово, не рухається без реклами, оскільки реклама – це фактично «ім’я» речі. А тому найважливішим покликанням реклами за теперішніх умов є безкінечне нагадування реципієнтам (споживачам) про кожну річ, навіть ту, що нібито не потребує жодної реклами з огляду на її актуальність в житті людини. Тому теперішня реклама поступово втрачає якості мистецтва захоплювати і заворожувати красою сюжету, ідеї, втілення, набираючи властивості агресивно вклинювати в свідомість асоціативні ряди і версії.

PR – інструмент формування каналів збуту товару, якого б вигляду не набував останній. PR передбачає «підгонку» потреб індивідів під наявний «товар». Підгонка передбачає маніпулювання в межах мотиваційної та духовно-ціннісної сфер індивіда на рівні його сприйняття, аби «дотягти» ситуацію індивіда до потреби в наявному товарові. Зрештою, провідною функцією Public Relations або зв’язків з громадськістю є втілення або вкорінення в систему домінантних цінностей якої-небудь соціальної групи образу «товару» для подальшого закріплення його міфологічної парадигми як ідеальної з огляду на духовно-матеріальні цінності цієї соціальної групи та конче необхідної для завершеного процесу і образу її самоідентифікації.

«Виробництво» соціальної істоти в масштабах цивілізованого світу, що окрім іншого характеризується великою чисельністю представників спільноти і, як наслідок, їх певною ситуативною автономією щодо самої спільноти, очевидно, було б мало ефективним, якби не передбачало механізмів закріплення існуючого стану речей в спільноті. Таким своєрідним і водночас універсальним механізмом закріплення є закон. Закон – механізм і інструмент окреслення та стабілізації пріоритетів індивіда на рівні його соціального життя і спілкування. Закон, що представлений розгалуженою системою моральних та юридичних норм і правил соціально спрямованої та/або соціально значимої поведінки чи діяльності індивідів, формує «соціальну решітку» в межах якої, кожен індивід може довільно реалізувати свою соціальну свободу. Всякий вихід або й спроба виходу за межі «соціальної решітки» має неодмінно тягнути за собою санкціоноване покарання.

В буденній практиці присутні численні факти порушення Закону, що нібито не тягнуть за собою жодних санкціонованих покарань. Абсурдність і вдавана безвихідь відповідної ситуації спростовується в разі того, коли конституюється відмінність поміж формальним (писаним або проповідуваним) Законом та реальним Законом, що функціонує на основі мовчазної або й нерефлексованої згоди. Ці дів форми Закону часто перетинаються, рідше накладаються одна на одну, але завжди доповнюють одна одну. Формальний Закон – завіса, що дозволяє прикривати собою реальний Закон і в такий спосіб убезпечити левову частку пересічних громадян від психічного зриву, що загрожує їм в разі невідворотної необхідності визнати власну обмеженість, тобто нездатність організувати ефективно своє соціальне буття відповідно до реальних закономірностей функціонування соціальної сфери, в якій виявляє себе індивід. Оманливо посилаючись на «букву» формального Закону, індивід набуває можливість (нібито) знімати з себе відповідальність за облаштування свого соціального існування і перекладати її на державу або інституції, котрі її репрезентують.

До речі, основою хибного розуміння суті Закону в цілому (тобто без різниці чи то фізичного, чи то соціального або й юридичного), очевидно послугувало глибоко вкорінене переконання (стереотип), що закони існують самі по собі, відокремлені від речей, існування котрих вони регулюють та/або фіксують. Що закони – це принципи, за якими розвивається матерія і простір. Тобто, що закони – це своєрідні боги, а бог, зокрема в контексті іудо-християнства, і є нічим іншим, як Законом, навіть якщо він доведений в контексті уявлень до стану Абсолюту. Насправді ж закон – це те, що є невіддільною суттю самого існування або окремого його прояву. Тому всякий формальний закон, знову ж таки не залежно від того, що він характеризує або описує (фізичні, біологічні, хімічні, юридичні і т.п. закони) – це перш за все результат згоди тих, хто конституює існування і дієвість таких законів. Тоді як реальний закон – це властивість існування всякого прояву Буття.

Осягнути реальний закон можливо лише за умови осягнення самої суті Буття. Останнє зовсім не означає, що реальні закони не дієві на рівні буденного життя. Навпаки саме реальні закони чи закон лежать в основі протікання всякого існування в т.ч. і буденного. Просто вони (він) або не знаходять свого відображення або знаходять своє спотворене відображення у вигляді формального закону на рівні буденної свідомості.

Ще одним спотвореним відображення реального закону на рівні соціального існування буденної людини є право. Право – норма суспільного існування, що нібито витікає з природи самої соціальної істоти, її властивостей, схильностей та потреб. На відміну від формального закону, що спирається на особливості існування спільноти, її якості і характеристики, Право іманентне індивіду. Відповідно вважається, що відчуження прав у індивіда позбавляє останнього частини або й основи індивідуальної ідентичності. Щодо останнього, то мова йде про право на життя та здоров’я. До речі, третім, ні за яких обставин не відчужуваним правом індивіда в контексті ліберальної теорії (Договірна теорія виникнення держави), є право на приватну власність.

Взагалі суспільне існування прийнято поділяти за формальними ознаками на такі, що слідують в контексті первинності Закону, та в контексті первинності Права. Спільноти, що в своєму існуванні керуються первинністю Закону, вважаються консервативними, догматизованими, авторитарними, а головне орієнтовані на колектив на противагу індивіду. В свою чергу, спільноти, що сповідують первинність Права є прихильниками ліберальних ідей та соціального атомізму.

Цитати до роздумів.

«Закони і переповідання, що не згадуються безпосередньо в писаній Торі, однак такі, що стали частиною єврейської традиції, називаються каббала ле-Моше мі-Сінай – «отримане Мойсеєм на Сінаї». До речі, в самому Талмуді це слово [каббала] досить часто вживається в значенні «традиція» (11, 10).

«Краще за все, звичайно, коли душа переселиться в єврея – йому-то до спасіння рукою подати, виконуй собі заповіді – і все. Дещо гірше душі, що виявилася в тілі не єврея, – для виправлення йому доведеться пройти гіюр (кажуть, коли не єврей приймає іудаїзм, він отримує додаткову душу)» (11, 64).

«Я» почувається не зовсім добре, воно наштовхується на межі власної могутності у власному помешканні, в душі. Зненацька виникають думки, про які не знаєш, звідки вони, і нічого не можна зробити, щоб прогнати їх. Починає здаватися, що ці чужі гості виявляються навіть сильнішими, за тих, що підкоряються «Я»: вони в змозі протидіяти всім випробуваним засобам впливу волі, їх не збивають всі логічні зауваження, не зачіпають протилежні прояви реальності. Або з’являються імпульси, котрі «Я» заперечує, так якби вони належали чужому, але воно вимушене боятися їх і застосовувати проти них міри застереження. «Я» каже собі, що це хвороба, чуже марення, посилює власну пильність, але не може зрозуміти, чому почувається паралізованим таким дивним чином» (13, 238).

«Public Relations – комунікативна функція управління, за допомогою якої організація адаптується до навколишнього середовища, змінює (або зберігає) його задля досягнення своїх організаційних цілей» (Лоуренс В. Лонгі).

«Коли примножуються закони і укази, зростають розбої та пограбування…» (Китайська мудрість).

«Не варто думати, що людина, що чинить відповідно до своїх переконань, уже порядна людина. Потрібно перевірити ці переконання на предмет їх порядності» (Федір Михайлович Достоєвський).

«Якби природа мала стільки б законів, як держава, сам Господь не був би в змозі керувати нею» (Карл Людвіг Берне).

«Аби закони могли вголос говорити, найперше вони б нарікали на законників» (Джордж Савіл Галіфакс).

«Якщо плем’я обрало вождем мавпу, то мусить змиритися з мавпячими законами» (Ішхан Геворгян).

«Існує тисячу способів бути дуже негарною людиною, не порушуючи при цьому жодного закону» (Жермена де Сталь).

«Законодавство – жорнова, що перемелюють бідних, будучи приведеними в дію багатими» (О.Гольдсміт).

«Ніхто ніколи не мав інших прав, як тільки ті, які завоював і зумів зберегти за собою» (Вільє де Ліль-Адан).

«Пропаганда – це мистецтво брехати, частіше обманюючи своїх прибічників, аніж суперників» (Френсіс Конфорк).

«Реклама – це засіб примусу людей потребувати те, про що вони раніше навіть не чули» (Мартті Ларні).

«Єдино існуючий об’єктивний закон – той, що дарує вивільнення» (Річард Бах).

Література.

1. Аронсон Э., Пратканис Э.Р. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения, повседневное использование и злоупотребление. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2003. – 384 с.

2. Борисенко Валентина Кирилівна. Традиції і життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К.: Унісерв, 2000. – 190с.

3. Виговський Леонід Антонович. Функціональність релігії: природа і вияви / НАН України; Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди; Хмельницький ун-т управління та права. – К.; Хмельницький, 2004. – 340с.

4. Вілсон Браян. Соціологія релігії / Марина Хорольська (пер.з англ.). — Х.: Акта, 2002. – 344с.

5. Гарри Картер. Эффективная реклама: Путеводитель для малого бизнеса. – К.: Сирин, 1998. – 208с.

6. Губерський Леонід Васильович, Андрущенко Віктор Петрович, Михальченко Микола Іванович. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут соціології НАН України; Інститут вищої освіти АПН України. – К.: Знання України, 2002. – 580с.

7. Гуркіна Ганна Олександрівна, Сердюк Олексій Володимирович. Традиції та звичаї українців. – Х.: Торсінг плюс, 2008. – 95с.

8. Джефкінс Френк. Реклама: практ. посібник:пер. з 4-го англ. вид. / Деніел Ядін (доп.і ред.) – 2-ге укр. вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2008. – 565c.

9. Климишин Іван Антонович, Климишин Ольга Іванівна. Збагнути світ і себе в ньому: тим, хто задумується над місцем релігії у своєму світогляді. м 3-тє вид. – Івано-Франківськ: Гостинець, 2006. – 204с.

10. Плохій Сергій. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / Інститут Критики / Софія Грачова (авториз.пер.з англ.та ред.). — К.: Критика, 2005. – 494с.

11. Рыбалка А. Путеводитель по миру каббалы. М.: «Мосты культуры», 2006. – 447.

12. Федотова Лариса Николаевна. Паблик рилейшнз и общественное мнение: Учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. 350400-"Связи с общественностью". – СПб.: Питер, 2003. – 352с.

13. Фрейд Зигмунд. Основные психические теории в психоанализе. Очерк истории психоанализа. СПб.: «Алатейя», 1999. – 252 с.

14. Фромм Э. Сумерки богов/ Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева. Перевод. – М.: Политиздат, 1989. – 398 с.

15. Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове покладання широких принципів справедливості та політичної економії. В 3-х т. Т. 3: Політичний устрій вільного народу. – К., 2000.

16. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. - М.: Педагогика, 1986. Т.1.