Тема 9. Поведінка, дія та мовлення. Мотиви, інші спонукальні механізми людської активності.

Всяке живе в своєму існуванні проявляє життєву активність – це невід’ємна обставина його існування. Природно, що найповніше прояв життєвої активності представлений на рівні людини. Окрім рослинного потягу до росту та відтворення, а також поведінки, притаманної тваринам, людина ще й діє та вчиняє вчинки.

Поміж поведінкою та діяльністю на рівні людини існує сутнісна відмінність, спростування якої привело б до того, що людина або б умовно деградувала до рівня тварини, або б духовно доросла до стану надлюдини або й просто стала б просвітленою.

Поведінка людини – є системою скопійованих або інших чином набутих моделей реакції на звичні обставини буденного існування. Всяка поведінка, якщо й потребує кожного разу незначних корекцій засвоєного способу реакції на звичні подразники, то така корекція спирається на вже набутий однак до цього часу не використаний досвід, наприклад, у вигляді спостереження за моделлю поведінки інших в подібних ситуаціях.

Моделі реакції на обставини буденного світу як основа поведінки виробляються не індивідом окремо, а спільнотою як специфічним суб’єктом і фіксуються в етиці, культурі, побуті тощо. Тож поведінка відповідає родовому началу людини, специфіці пристосування етносу як похідному від роду до навколишнього світу, в якому він себе виявляє.

Індивідуальному началу людини відповідає радше діяльність. Діяльність – це форма людської активності, що відзначається цілеспрямованим характером та має під собою усвідомлені мотиви. Джерелом діяльності є властивість та схильність людини взаємодіяти і впливати на умови і обставини, в яких вона віднаходить себе, а також на саму себе як модус власного існування. Діяльність найчастіше пов’язують з мисленням, як атрибутом та критерієм осмисленості процесуального перманентного існування людини. Відповідно, будь-які прояви активності людини, що не супроводжуються мисленнєвими актами, як правило, діяльністю не вважаються. В цьому контексті прийнято вирізняти щонайменше мотивуючий фактор та рефлективний супровід діяльності.

Всяка діяльність, з огляду на нібито раціональну природу людини, має містити під собою усвідомлений мотив, поточний контроль за її протіканням та співвіднесення наявних проміжних результатів з бажаною ціллю. Насправді ж, усвідомлення індивідом власної або інших діяльності найчастіше обмежується лише оціночними судженнями – співвідношенням наявних вражень та переживань з певною ієрархією критеріїв та світоглядних установок. В іншому випадку, якби людина була наділена здатністю передбачати наслідки своїх дій, а не вигадувати з більшою чи меншою достовірністю, якими б вони могли бути, людське існування щонайменше було б приречене на механічне проживання абсолютно прогнозованого життя.

Ще більш глибоко суб’єктивну природу людини виказують дія, мовлення та вчинки, оскільки за їх посередництва індивід реалізує себе як щось особливе, унікальне в межах людського роду. Водночас дія та вчинки можливі лише тому, що людина від початку свого є суто ірраціональною істотою, тобто такою, що за своє джерело існування має буття, а в існуванні лише проявляє себе як обмежена істота. Тому дія та вчинки виказують саму природу людини, а не її прояви та завчені моделі поведінки.

Зрештою, дія єдиний вид vita activa, котрий відмежований від будь-яких вітальних потреб людини, а отже вказує на іншу грань людської природи. Дія радше вказує на індивідуальність, аніж на індивіда або й особистість, тим самим підкреслюючи неповторність людини, унікальність індивідуального людського буття. За посередництва дії та мовлення людина, неспростовно виказуючи свою унікальність, “доторкається” до унікальності інших, співдіючи з ними.

Завдяки мовленню і дії люди відрізняються між собою як ніякі інші істоти на землі. Це спосіб появи людей один перед одним не як простих біологічних істот, а як неповторних індивідуальностей, як людей. Поява серед людей, що є чимось змістовно відмінним від звичайного тілесного існування, полягає в ініціативності людини.

Уникнути чи знехтувати ініціативністю в цьому контексті для людини є неможливим, бо лише в такий спосіб людина має змогу виказати свою унікальність, тобто винести на “суд громадськості” своє “хто”. Виявлення “ким”, а не “чим” є хтось, тобто його здатності, талант чи вади, які він прагне продемонструвати, а чи, навпаки, приховати або й позбутися їх, є в усьому, що хтось говорить чи робить. Ці якості людини завжди іманентно притаманні її діяльності, однак значущості вони набирають лише в просторі, де постійно відбувається зустріч з іншими, де “хто” набуває екзистенційного наповнення.

За поведінкою, діяльністю та вчинками людини криються механізми, які їх запускають – мотиви. Мотивуючим началом людської активності є усвідомлені та неусвідомлені механізми. До неусвідомлених швидше за все варто віднести інтуїтивні відчуття, і те, що умовно можна назвати «примхами долі» або ж «господнім провидінням». Неусвідомлені або глибинні мотиви, очевидно, відповідають індивідуальному покликанню людини. Вони направляють потік екзистенції індивіда, визначаючи загальну картину його долі або специфіку того життєвого досвіду, саме який він має засвоїти і ніхто інший. Не даремно ж мудрі кажуть, що чужого життя ще нікому і ніколи не вдавалося прожити.

Вторинні або проявлені мотиви сполучені з переживаннями людини. Людина діє разом з тим як вона переживає певний стан: страху, захоплення, піднесення, розчарування, люті, закоханості, здивування, ненависті, смутку, розпачу тощо. З огляду на позитивний чи негативний заряд тих чи інших переживань їх можна віднести або стану задоволення, або до стану незадоволення. Задоволення спонукає індивіда нарощувати інтенсивність та/або протяжність дії подразників, а разом з тим гарантувати собі на майбутнє доступність цих подразників. Тоді як незадоволення, точніше роздратування або біль, підштовхує його до активності, направленої на припинення або уникнення чи хоча б ослаблення дії відповідних подразників.

Прямими модифікаторами активності людини є страх, голод та холод або в цілому небезпека, що загрожує фізичному виживанню індивіда. Сюди ж, очевидно, слід віднести і те, що покликано гарантувати виживання роду – сексуальний потяг. Не поступається за інтенсивністю переживання, а отже і рівнем впливу на особливості поведінки та активності індивіда перерахованим щойно мотивуючим началам відчуття або переживання самотності.

Страх – одне з найбільш загадкових переживань живої істоти, принаймні високо організованих тварин, а тим більше людини. Він далеко не завжди сполучений з реальною загрозою чи небезпекою життю, здоров’ю чи іншим важливим функціям існування. Останнє поза будь-яким сумнівом стосується людини. Щодо людини, то основа під її страхи дуже часто продукується її ж уявою або колективними мареннями і галюцинаціями. Чого вартий хоча б той же самий страх громадського осуду – страх бути смішним або висміяним. Цікавим феноменом є також «страх господній», а разом з тим і табу.

Іноді можна зустріти версію про те, що основою страхів є бажання. Тобто страх є своєрідним антиподом бажання – індивід, що прагне реалізувати певне бажання, але не має такої змоги чи явно сумнівається в своїх можливостях, переживає страх.

Якщо умовно буденний страх вирізняється чіткістю «предмету», що його викликає, то тривога чи фобія явної підстави для переживання відчуття напруги та/або страху не мають. Тривога сполучена з передчуттям небезпеки. І навіть тоді, коли сама небезпека не проявилася, тривога все рівно не виникає на «голому місці». Причиною тривоги є або інтуїтивне схоплення особливостей потоку подій, що повертаються на недобре для самого індивіда чи значимих для нього інших, або особливості протікання психічних, а краще сказати душевних процесів самого індивіда. Останнє часто сполучене з психічними розладами, перевтомою тощо.

Фобія – своєрідний «задавнений» страх. Цілком ймовірно, що пережите одного разу відчуття страху, що не було спростоване самим життям або в ході певних обрядів, втративши свою інтенсивність перестає бути актуальним в потоці буденного життя, однак за відтворення подібних попереднім обставин «оживає» знову навіть тоді, коли «предмет» страху є зовсім безпечним за теперішніх умов. З позицій трансперсональної психології або ідеї реінкарнації фобія є страхом, що його людина, точніше її душа пережила в попередньому втіленні, так і не вичерпавши джерела цього страху. Приміром, ті хто панічно бояться води, в попередніх своїх втіленнях цілком ймовірно завершили своє фізичне існування, втопившись. Ті, хто бояться висоти – розбившись, закритих приміщень – приміром, були задушені абощо.

Самотність – своєрідне переживання роздробленості (відсутності цілісності) власного існування, відсутності єднання, неспроможності поділитися власними переживаннями водночас сприйняти переживання інших безпосередньо, тобто уникаючи будь-яких слів, вербального спілкування принципово. Цілком ймовірно, що переживання самотності є більш глибинним навіть в порівнянні з бажанням, не говорячи вже про страх, інші емоції і відчуття. Воно вказує на стан спотвореного буття людини, її «належність» чомусь, що не є її онтологічною домівкою. Природно, що відчуття самотності притупляється іншими переживаннями, розпорошується поміж буденними клопотами, однак ще жодній буденній людині не вдалося уникнути переживань самотності. Такі переживання часто супроводжуються тугою, душевним болем, внутрішньою напругою або й взагалі апатією до самого життя. Тож переживання самотності є чи не найпотужнішим активатором потягу до смерті як неусвідомленого намагання відтворити власну цілісність радикальним способом, поклавши край власному фізичному існуванню.

Біль – інформатор звуженої свідомості буденної людини про незадовільний стан її існування. Коли людина набуває здатність сприймати потік подій як він є, на відміну від формування вражень про події, біль втрачає своє функціональне призначення, а отже легко регулюється самим індивідом. Біль також виконую функцію стимулятора до змін. Проте найчастіше в буденному житті виявляється, що індивід замість того, аби усунути джерело того чи іншого болю, вдається до засобів, що приглушують інтенсивність переживання болю (алкоголізм, наркоманія), трансформують його в переживання задоволення (мазохізм, садизм), переключають на інші не менш інтенсивні переживання – гніву, ненависті тощо, або формують інше джерело не менш інтенсивного болю. В даному випадку мова йде, наприклад, про «опанування» душевного болю суто фізичним – бичування тощо.

Бажання – цілісні, самостійно виокремлені інтенції (цілі, до яких прикута увага) людини, направлені на задоволення її реальних і надуманих або набутих потреб. В межах низки східних релігійно-філософських течій, зокрема буддизмі бажання вважаються основою мотиваційної сфери людини. Саме бажання, їх специфіка, інтенсивність та кількість визначають долю людини, тобто є причиною тих подій, що траплятимуться з людиною за її життя. Завдання будь-якого індивіда вичерпати в собі бажання або запобігти обертанню «колеса сансари» та досягти стану нірвани. Тому сукупність бажань умовно можна ототожнити відповідно до згаданих течій зі стержнем перманентного та або дискретного «я»

Третинними або ерзац-мотивами людської активності, очевидно, є вигода, приватний інтерес, переконання, традиції тощо. Всі ці ерзац-мотиви сполучені з раціональною стороною існування людини – її властивістю надавати всьому, з чим вона має справу або стикається в своєму житті, зміст та значення. Третинні мотиви відповідають штучному помешканню людини, її замкненості на/в світі власних ілюзій та вражень. Їх функція насправді полягає в тому, щоб допомогти людині виправдати свої вчинки та поведінку у власних та очах інших, зробити цю поведінку зрозумілою та «правильною». Саме до третинних мотивів «кріпиться» поняття «відповідальності» як деякого соціального регулятора людської поведінки.

Відповідальність – досить хитке поняття, оскільки з позицій буття обмежена або буденна людина, що належить собі, однак не володіє і не розпоряджається собою, фактично не може і відповідати за себе, в т.ч. за свої дії та вчинки, або ж щонайменше за їх наслідки. Про абсурдність відповідальності буденної людини з позицій трансцендентного свідчать, між іншим, також основи іудо-християнства – Тора та Біблія, де ясно сказано, що жодна волосина не упаде з голови людської без волі на те божої. Містики та практики в свою чергу стверджують, що людина несе пряму відповідальність винятково за мислеформи, які вона продукує. На те ж саме натякає Каббала, що говорить про заселення Кліппот мислеформами «зла», спродукованими людською фантазією.

В буденній практиці ми маємо справу з ерзац-відповідальністю співвіднесеною з ерзац-свободою, тобто соціальною свободою. В даному разі, людина вільна підбирати різноманітні аргументи на користь своїх вчинків і, відповідно, аргументи на користь схвалення чи осуду тих наслідків, які нібито потягли за собою ті чи інші вчинки. Крайній аргумент оправдання всього, що відбувається, – все, що не трапляється, то все на краще; або на все воля господня, – є досить таки банальний і практично не дієвий з позицій буденної людини, оскільки б вона в такому разі ніколи б не переймалася ані своїм минулим, ані своїм майбутнім, ані своїм станом чи проявами. А це буденній людині принципово не під силу.

Цитати до роздумів.

«Якщо твоє щастя залежить від того, що робить або не робить інший… – у тебе є проблеми» (1, 84).

«Твої вчинки, як і вчинки інших людей, в цілому виглядають важливими для тебе, тому що ти навчився думати, що вони важливі. Ми привчаємося думати про все, а потому привчаємо наші очі бачити так, як ми думаємо про речі, на які дивимося. Ми дивимося на себе, вже міркуючи, що ми поважні» (5, 34).

«Малодушність завжди знайде собі філософське виправдання» (Камю А.).

«Діючи, слідкуйте за тим, аби за мотивами ваших вчинків крилася великодушність, а не її антипод. Маючи змогу покарати, ви вчините великодушно, коли помилуєте. Маючи на своєму боці перевагу, ви вчините великодушно, коли поступитеся. Однак жодні виправдання ваших вчинків не виправдають вашої малодушності, коли ви втікаєте від виклику життя».

«Дай мені, Боже, сил, щоб змінити те, що мені під силу змінити, мужності прийняти те, чого я не можу змінити, і мудрості, аби відрізнити одне від іншого» (Августин).

«Всі ці міфи про божественну андрогінію та двостатеву первісну людину розкривають взірцеву модель для поведінки людини» (2, 386).

«Радикальна зміна поведінки означає повне змішання цінностей; це характерна ознака будь-якого оргаістичного ритуалу» (2, 388).

«Гарна поведінка – останній пристанок для посередності» (Генрі Хаскінс).

«Вони (невдачі) пробуджують розуміння того, хто ми є і чого ми прагнемо від життя, вони витрушують нас з шкарлупи самозадоволення і застою» (15, 23).

«Але в наших найбільших помилках приховано і найбільші уроки» (15, 25).

«Немає нічого поганого в помилках. Людині властиво помилятися. Ми так створені, що неодмінно робимо помилки, але вони сприяють росту і розвитку» (15, 25).

«Страх як емоція, котра супроводжує усвідомлення ймовірності втрати цінності, з якою ми звикли ототожнювати самих себе» (9, 223).

«Якщо людина одного разу знищила страх, то вона вивільнилася від нього на решту свого життя, тому що замість страху вона набула ясність думки, що розсіює страх. На той час людина знає свої бажання» (4, 31).

«Де твої думки, там твій досвід. Як людина мислить – така вона сама. Те, чого я боюся, – приходе до мене» (1, 134).

«Раніше самотність для мене була просто чимось небажаним, неможливість перекинутися словом, чимось, само-собою, тимчасовим. Я зрозумів, що це дещо більш жахливе. Воно могло пригнічувати, могло викривлювати звичні масштаби і чинити небезпечні жарти з розумом. Воно зловіще ховалося повсюди, напружуючи нерви і видзвонюючи в них тривогою, не дозволяючи ні на хвилину забути, що ніхто тобі не допоможе і нікому ти не потрібен» (12, 344).

«Позбавити стадну тварину компанії її подібних означає сплюндрувати її, зґвалтувати її природу. Коли стада більше немає, буття стадної тварини завершується. Вона більше не частина цілого; потвора без місця в житті» (12, 344).

«Але саме жорстоке в цьому світі – почуття самотності, коли людині нічого шукати, ні на що сподіватися» (10, 488).

«Від часу "смерті бога" у XIX сторіччі людина почувала себе самотньою у Всесвіті, у неї виникло відчуття, що нема чого звертати свій погляд у небо і чекати звідти підтримки й допомоги. Вона тепер схожа на дитину, що прокинулася одного ранку й довідалася, що її батько помер і вона сама мусить стати главою сім'ї. Відчуття безбатьківства й осиротілості, поза всяким сумнівом, є одним з найдужчих психологічних шоків, який тільки може спіткати людину» (11, 121)

«Найтяжче витримати людині спокій, що не порушується ані пристрастями, ані справами, ані розвагами, ні зайняттями. Тоді вона відчуває власну нікчемність, покинутість, недосконалість, залежність, безсилля, пустоту. Із глибин її душі відразу виповзають безпросвітна печаль, сум, гіркота, злоба, відчай» (Блез Паскаль).

«Вона (людина) має прожити своє життя, а не життя живе в середині неї. Вона знаходиться в середовищі природи, але виходить за її межі; вона наділена самосвідомістю, і це усвідомлення себе, як окремої істоти, змушує її відчувати нестерпну самотність, покинутість, безсилля» (14, 103).

«Той, хто наділений знанням, перебирає на себе відповідальність. Хто не має знання, живе лише власними припущеннями» (Ідріс Шах).

«Для усамітнення потрібно лишень жити одному, тоді як самотність найгостріше проявляється в товаристві інших» (Ханна Арендт).

«Непохитний намір і настійлива практика здатні творити чудеса. Адже всі ми – воістину дивні істоти, яким під силу будь-які піднесення» (7, 111).

«Коли сильно чогось забажаєш, весь Всесвіт буде сприяти тому, аби бажання твоє сповнилося» (4, 86).

«Ні пригнічення бажання, ані слідування йому ні до чого не ведуть. Перше не дає силі розвинутися, друге – бездарно її розпорошує. І в тому і в іншому випадкові людина програє, оскільки втрачає можливість накопичити вільну енергію і усвідомлено нею скористатися» (7, 92).

«Кажуть, що розум буває двох видів: чистий і нечистий. Нечистий обтяжений бажаннями, чистий вільний від бажань. Розум – причина пут і вивільнення людей» (Упанішади).

«Не роби зла – не будеш в вічному страхові» (Шумер і Аккад).

«Розумна істота є ціль сама по собі і саме така, що виконує роль законодавця в царстві цілей, як вільна по відношенню до всіх законів природи та така, що підкоряється тільки тим законам, які вона сама собі надає» (3, 261).

«…Вина лежить в тобі («Я»): ти надто високо оцінило власну силу, якщо вважало, що можеш вчиняти зі своїми сексуальними потягами все, що забажаєш, і що тобі зовсім не варто рахуватися з їх цілями» (13, 239).

Література.

1. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

2. Еліаде Мірча. Мефістофель і андроген. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.

3. Кант И. Лекции по этике. – М.: Республика, 2000. – 431 с.

4. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.

5. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.2: Отдельная реальность. – К.: София. – 479с.

6. Коэльо Пауло. Алхимик. К.: «София», 2003. – 208 с.

7. Кэлдер Питер. Око возрождения. Секреты омоложения: Древняя практика тибетских лам. М.: ООО Издательский дом «София», 2006. – 112 с.

8. Маслоу А. Мотивация и личность. – СПб.: Евразия, 1999. – 478 с.

9. Левицкий С.А. Трагедия свободы. Сочинения. Т.1 – М., 1995.

10. Мураками Харуки. Хроники Заводной Птицы. – М. Эксмо, 2003. – 342 с.

11. Уилсон Колин. Паразиты Сознания. К:. «София», 1994. – 334 с.

12. Уиндем Д. День триффидов. // Миры братьев Стругацких. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – 608 с.

13. Фрейд Зигмунд. Основные психические теории в психоанализе. Очерк истории психоанализа. СПб.: «Алатейя», 1999. – 252 с.

14. Фромм Эрих. Природа благополучия/ Психотерапия и духовные практики. Мн.: «Вида-Н», 1998.

15. Шарма Робин. Святой, Серфингист и Директор. – М.: «София», 2007. – 304 с.