Людина не просто соціальна істота, первинно вона є множинною істотою. Потенція множинності може розгортатися як в позитивному аспекті, коли людина відкриває себе як інтегровану приналежність до чогось понадіндивідуального, наприклад, роду, етносу або якоїсь групи, так і в негативному, коли індивід деградує до стану фактично безликої «частини маси». Однак і в тому, і в іншому випадку суть множинності зберігається. Вона полягає в тому, що множинна істота апріорі підтверджує власну згоду з тим, що світ, який вона відкриває разом з іншими є таким і не інакшим. Простіше кажучи, виходячи з множинності як атрибуту становища людини, фактично кожен індивід автоматично перманентно підтверджує власну згоду з тим, що світ, до якого його залучили після його народження і продовжують долучати в контексті культури абощо, є реальним, тобто таким, що існує незалежно від суб’єкта або того, хто констатує його існування. Також про світ, який ми автоматично визнаємо як реально існуючий іще прийнято говорити як про об’єктивно існуючий; такий, що нібито відкривається нам у відчуттях, підлягає верифікації тощо. Окрім того, для буденної людини реальність існуючого світу проявляється ще й в тому, що він нібито не має рівнозначних йому явних альтернатив, принаймні, доступних для довільного переміщення будь-кого з психічно здорових індивідів як ми їх собі розуміємо. При цьому різноманітні «божественні світи» в залежності від культури є гіпотетичним продовженням реального і аж ніяк не його альтернативою.
Дещо модифікована властивість буденної людини перманентно надавати автоматичну, тобто нерефлексовану згоду на існування світу, інших та себе самої як все це їй відкривається, в т.ч. і з подачі інших, є ключем до формування та дієвості громадської думки. В цьому контексті громадська думка є проявом масової свідомості або рефлексії, тобто свідомості направленої на саму себе в частині її соціального континууму. Таким чином, громадська думка відображає (масове) ставлення тієї чи іншої групи в цілому і водночас кожного представника цієї групи зокрема до всього, що набуває масової актуальності в той чи інший період. Відповідно, громадська думка різниться від масової свідомості в першу чергу тим, що є лише її частковим актуалізованим проявом. Звідси громадській думці здебільшого притаманні властивості такі ж як і колективній свідомості в цілому, однак певним чином модифіковані. Зокрема, громадська думка менш інертна, значно доступніша для широкого маніпулювання, а головне явно легше підпадає під дію критичного мислення, аніж колективна свідомість.
Інакше кажучи, вийти за межі прямої дії колективної свідомості можуть лише унікальні індивіди, на зразок Будди, тоді як відмежуватися від прямого впливу громадської думки під силу кожному, хто наділений непересічними інтелектуальними, аналітичними або й творчими здібностями. До речі, очевидно, зважаючи на згадані якості та функціональні особливості громадської думки, в академічних колах широко побутує стійке враження про останню як про своєрідну сукупну, надособистісну позицію, точку зору конкретної спільноти стосовно тих чи інших явищ, подій та ситуацій. Проте подібні розуміння суті громадської думки хибують своєю лінійністю та заангажованістю раціоналізмом, оскільки з поля зору упускається онтологічне коріння громадської думки: вона коріниться в мовчазній найчастіше нерефлексованій згоді її репрезентантів щодо її ж контексту. Тобто громадська думка не є чимось само собою існуючим, а лише результатом нерефлексованої згоди її репрезентантів. Навіть, якщо останні затято критикують її, адже головне в цьому випадку, щоб люди залишалися далеко не байдужими до контексту громадської думки або до окремих актуальних на певний момент її зрізів, тобто погоджувалися з тим, що сама проблема, вкорінена в громадську думку, є актуальною.
Врешті-решт, громадська думка перш за все представляє собою часткове перманентне колективне відображення дійсності, в якому віднаходять своє місце як ставлення носіїв громадської думки до актуальних проблем, так і різноманітні аргументи на користь тих чи інших переконань, вражень та позицій чи ставлення до актуальної проблеми.
З позицій соціального буття громадська думка, окрім іншого є також постійно діючим фактором управління, за допомогою якого виконується декілька вагомих функцій, а саме: експресивно-контрольна, яка визначає акумульований настрій певної групи людей чи спільноти щодо певної актуальної проблеми; консультативна, що дозволяє буденній людині підбирати зручні для неї аргументи на користь тих чи інших переконань чи міркувань щодо певної актуальної проблеми, які вона, між іншим, ідентифікує як свої власні; директивна, тобто така, що визначає специфіку і вміст рефлексованої мотиваційної сфери, а також часткове наповнення мотиваційної сфери в цілому; маніпулятивна, тобто відповідальна за домінантні моделі поведінки, функціональні стереотипи і ідеали, соціально значимі вірування і враження, притаманні буденній людині.
Так же як і колективна свідомість, громадська думка не має власного явного джерела: існування множинної істоти безумовно супроводжується громадською думкою. Щоправда, з огляду на стійкий стереотип марксових історично-економічних формацій, поняття громадської думки набирає тонів абсурдності, бо ж які можуть бути громадяни в родоплемінній структурі первісних людей. Тому, як компромісний варіант, варто було б говорити про щось на кшталт «колективної думки» як своєрідний прояв колективної свідомості в цілому з приводу перманентних актуальних проблем. Тим не менше, зважаючи на специфіку людського мислення, де домінантним наразі є аналітичний апарат, буденній людині видається, що громадська думка проявляється кожного разу разом з актуалізацією тієї чи іншої проблеми і таким же чином «згасає». А отже безпосереднім джерелом громадської думки є процеси та явища, що мають місце в соціально-культурному просторі. Останнє природним чином вказує на фактично нерефлексоване зміщення акцентів з цілісності буття на його нібито розрізнені прояви: людина сама по собі, світ сам по собі, а між ними об’єктивно-суб’єктивні зв’язки і відносини. Зрештою актуальну форму цих зв’язків і покликана відображати та підтримувати в функціональному стані громадська точніше колективна думка, тоді як загальну або базову – колективна свідомість точніше рефлексія.
Громадська думка, звичайно піддається корегуванню та маніпулюванню, виходячи хоча б з того, що вона є відображенням, а всяке відображення можна корегувати завдяки роботі з «відображаючою поверхнею». Таким «дзеркалом», якщо мова йде про людину перш за все є її емоційний стан та розум. Не маючи вичерпного враження, а тим більше знання про природу емоцій, все ж в руках людства опинилися потужні інструменти маніпуляції емоціями. Частина цих інструментів використовується переважною більшістю людей «наавтоматі» відповідно до їх ресурсів і рівня потенції. Інша частина стала надбанням численних експериментів і дослідів. Щось подібне можна сказати і про розум. Його «наповнення» як і особливості протікання всяких розумових процесів, будь-то аналіз, синтез тощо не є чимось автономним, а залежним від різноманітних впливів.
Потужний вплив на структуру і специфіку прояву громадської думки справляє низка факторів, серед яких чільне місце належить менталітету. Тоді як особливості вмісту і прояву останнього найчастіше намагаються представити в контексті комбінацій ідеологічних доктрин.
Менталітет є чимось, що представляє собою механізм відображення становища колективної істоти в конкретному природно-культурному середовищі. Водночас менталітет є своєрідним апаратом селекційного добору реакцій індивіда на оточуючий світ, ставлення до себе та до інших. Результатом такої селекції є формування в індивіда специфічної структури схильностей та корегування інтенсивності їх прояву.
Між тим, будь-які людські схильності є проявом ірраціонального начала людини, а тому не піддаються з її боку раціональному контролю. Все що може в цьому випадку індивід, так це констатувати наявність у себе тих чи інших схильностей і, в кращому випадку, культивувати або, навпаки, намагатися стримувати їх прояв чи врівноважувати останній. В іншому випадку – підбирати або підтасовувати пояснення і аргументи на користь того, чому він проявляє або мусить проявити ті чи інші схильності, чому він веде себе і вчиняє саме так, а не інакше.
Тож схильності людини не є наслідком її раціонального вибору, а результатом збігу природно-культурних обставин становлення людини, що наклалися на вроджені якості індивіда. Відповідно, всяка численна частково обусоблена група людей, приміром, населення держави, завжди певним чином структурована з огляду на те, що, по-перше, кожному окремо взятому індивіду притаманна певна комбінація схильностей; по-друге, подібне притягується подібним. Тобто люди з приблизно однаковими комбінаціями схильностей неодмінно тяжіють одне до одного. Це тяжіння може проявлятися, як на рівні об’єднання та активної взаємодії, так і на рівні лише симпатій, навіть часто не артикульованих.
Що ж стосується домінантних соціально-політичних схильностей населення, то певне своє відображення вони найістотніше віднаходять в ідеології. Зрештою, ідеологія серед решти технологічних функцій виконує провідну – забезпечує певну групу населення аргументами на користь того способу і стилю суспільного існування, який є найбільш комфортним для них, і який вони автоматично воліють підтримувати, відтворювати та поширювати на всю спільноту без винятку.
Серед найбільш поширених і формально виокремлюваних стилів та способів суспільного існування, відображених в ідеології, є дуальні пари: 1) соціального атомізму та соціального холізму і 2) «лівого» та «правого» політичного позиціонування і орієнтації.
Соціальному атомізму відповідають ліберальні, соціал-космополітичні та анархічні ідеології і течії.
Установка робиться на те, що суспільство є об’єднанням відносно самостійних та самодостатніх соціальних атомів, які кооперують свої ресурси та зусилля заради реалізації і досягнення спільних приватних інтересів або інтенцій і вподобань.
Визначальним в житті соціального атома є приватний інтерес, суспільства – кооперація приватних інтересів, соціально-політичної сфери – консенсус.
Соціальному холізму відповідають консервативні, соціал-робітничі та націонал-патріотичні ідеології і течії.
Установка робиться на те, що надіндивідуальне начало, будь-то етнос, рід тощо є джерелом змістів індивідуального існування членів спільноти. Індивід є приватним втіленням якостей і рис надіндивідуального начала, а також репрезентантом ідентичності, традицій та культури етносу або іншої спільноти. Покликанням і призначенням індивіда є реалізація надіндивідуального проекту, відповідно до своїх можливостей, здібностей та місця, яке він займає в ієрархії спільноти.
Визначальним в житті індивіда в контексті соціального холізму є його соціальне призначення та покликання, суспільства – реалізація покликання народу, класу, групи; соціально-політичної сфери – консолідація.
«Ліве» політичне позиціонування історично передбачає радикалізм, настрій на революційні зміни.
До головних цінностей «лівого» позиціонування слід зарахувати соціальну рівність: від кожного за здібностями, кожному відповідно до потреб. Головне підґрунтя конфлікту – неспівмірність здібностей і потреб.
Ідеалом «лівих» є безкласове суспільство, позбавлене інституції приватної власності. Роль держави та інших політичних інститутів, зокрема політичних партій мінімізується.
Крайня позиція «лівої» платформи – тотальний диктат ідеї «Братерства, єдності, солідарності», що передбачає нівелювання індивідуальності та зведення ролі особистості до репрезентанта волі групи, класу, нації.
До лівих ідеологій прийнято зараховувати, комуністичну, соціалістичну та соціал-демократичну, а ще анархізм і фашизм в усіх їх різновидах.
«Праве» політичне позиціонування історично передбачає консервування існуючого ладу, настрій на збереження існуючих відносин та соціальної ієрархії.
До головних цінностей «правого» позиціонування слід зарахувати соціальну свободу: все, що не заборонено законом, те – дозволено. Головне підґрунтя конфлікту – неспівмірність приватної ініціативи і відповідальності.
Ідеалом «правих» є чітко структуроване суспільство, засноване на принципу святості приватної власності та індивідуальної ініціативи, де б кожен індивід мав можливість максимально продуктивно взаємодіяти з іншими, не ризикуючи своєю соціальною свободою. Роль держави в ідеалі зводиться до «нічного сторожа», коли в її обов’язки покладається контроль за дотриманням непорушності природного права людини.
Крайня позиція «правої» платформи – тотальний диктат ідеї «Вільного підприємця», що передбачає гіперболізовану цінність приватної ініціативи соціального атому та заперечення всякого роду соціально-політичних регуляторів і контролерів.
До правих ідеологій прийнято зараховувати, лібералізм та консерватизм.
Безумовно, в суспільному житті України є постійний природний (вроджений) попит на силу поміркованого «правого» толку, яка спирається на соціальний холізм. Цій комбінації в контексті сучасної термінології найповніше відповідає соціальний консерватизм. Менше – неоконсерватизм, неолібералізм.
Українцям, в даному випадку, корінним аборигенам або постійним мешканцям в третьому-четвертому і більше поколіннях на теренах від Дону до Сяну і від Полісся до північних берегів Чорного Моря в переважній більшості притаманні такі особливості світосприйняття і світоставлення, які перетворюють їх на носіїв ознак правополітичної орієнтації і симпатій природним чином.
Серед чинників, що визначають специфіку ставлення українця до світу, інших та самого себе слід зарахувати:
§ природно-кліматичні умови життя, коли кожен українець мав можливість осібно прогодувати свою сім’ю та захистити себе від неприємностей природного походження: дикі тварини, температурні коливання тощо;
§ наявність багатого історичного минулого та високий духовно-культурний розвиток протоукраїнців, що залишили у спадок більшість із своїх здобутків і досягнень у вигляді традицій та культури – системи практичних знань, умінь, навичок, які передавалися від покоління до покоління;
§ постійна міграція представників різноманітних етносів і культур теренами України, що дозволяло постійно оновлювати і збагачувати як генний матеріал, так і культурну спадщину;
§ специфічне становище українців в межах домінантної в сучасному світі іудо-християнської культури, яка була з ряду причин насаджена серед українських пращурів вогнем і мечем, але так остаточно і не стала рідною;
Найбільш виразною та водночас найпростішою для ідентифікації ознакою належності до українства варто вважати природну схильність особистості до володіння українською мовою, а не лише визнання її як мови буденного спілкування.
Представники інших народностей або етнічних груп, що постійно проживають на теренах України в першому-третьому поколіннях або ж свято бережуть свою етнічну ідентифікацію та осібність, приміром, єврейська громада, як правило, схильні до світоставлення і світогляду у руслі лібералізму, якщо брати правий зріз ідеологічної шкали.
До лібералізації їх світоглядних установок спонукає сама ситуація: ті, хто опинилися на чужині, природно, або мають дбати про завоювання теплого місця під сонцем, або й винятково переймаються власним швидким збагаченням. А це відповідає глибинним пріоритетам «борців» за нічим необмежену і неконтрольовану соціальну свободу, найчастіше зведену до зиску інших.
Такі борці водночас є провідниками ідей соціального атомізму, що є дуже зручними для них в плані нехтування культурою, звичаями та традиціями корінного етносу (представників населення, що вступили в симбіоз з навколишнім середовищем, а не протистоять йому), а також виправдання своїх деструктивних дій.
Найбільш виразною та водночас найпростішою для ідентифікації ознакою належності до «українських поселенців» варто вважати природну схильність їх представників до отримання в усьому без винятку вигоди.
Урівноважуючим началом правоцентризму є лівоцентризм. Відповідно, Соціально-політичній сфері України притаманний стійкий природний (вроджений) попит на силу поміркованого «лівого» толку, яка спирається на соціальний холізм. Цій комбінації в контексті сучасної термінології найповніше відповідає націонал-соціалізм тобто адаптована до українського менталітету соціал-демократія. Менше – соціалізм.
Продуцентами і носіями попиту на націонал-соціалізм є осідлі українці, що віддають перевагу затишку колективної співдії і відповідальності в порівнянні з приватною ініціативністю та індивідуальною обособленістю.
Представники інших народностей або етнічних груп, що постійно проживають на теренах України в першому-третьому поколіннях або ж свято бережуть свою етнічну ідентичність та осібність в переважній своїй масі схиляються до комунізму, анархії, а найчастіше, до космополітизму.
Космополітами, рідше анархістами їх робить певний дисонанс між їх етнічною належністю чи/або менталітетом і специфікою природного середовища та особливостями культури титульної нації.
Комуністична ідея симпатизує тим, хто схильний шукати легкого щастя на чужині. При цьому для комуністично орієнтованих «пацієнтів» їх матеріальний статок далеко не настільки важливий як соціальна рівність бідноти. Їх потаємний девіз, очевидно, зводиться до «Всі голодранці єднайтеся!». Комуністам принципово протипоказана схильність і здатність до господарювання, натомість вони є вираженими або латентними джерелами суспільної деструкції.
До речі, причиною активації потужних деструктивних начал індивіда, є його сексуальна латентна невдоволеність. Тому носіями суспільно деструктивних ідей дуже часто є латентні гомосексуалісти.
Прибічники та носії крайніх лівих ідей політичного спектру є вираженими борцями за, так звану, соціальну рівність. Космополіти в свою чергу – борці за соціальну солідарність та ойкуменізм.
Характерними ознаками комуністів та космополітів є їх схильність до аморфного соціального атомізму, нехтуваннями всім «святим» для титульної нації, схильність до соціальної уніфікації. Вони є носіями і заручниками ідейного фанатизму та соціальної догматики «раю» на землі.
Подібний підхід до розрізнення членів спільноти за умовно ідеологічними смаками, зрештою як і будь-яка інша спроба класифікації, є лише намаганням відобразити ситуацію в досліджуваній сфері. Проте масове поширюване і відтворюване перш за все в консервативних наукових і управлінських колах сучасне стандартне розуміння суті ідеології і ідеологічних течій, очевидно, слугує не зростанню політичної та загальної культури і свідомості населення, а подальшому процесу його деградації. Окрім того, наявний стиль розкриття ідеологічних переконань, комусь-таки добре грає на руку, адже дозволяє придушувати в самому зародкові всякий спротив засиллю невеликої дрібки «соціально успішних» індивідів або й намаганням подивитися на світ та власне становище незаангажованими очима, що цілком ймовірно, потягнуло б за собою розкріпачення з духовного і економічного рабства.
Проте наразі в спільноті, а почасти і в ерзац-наукових колах широкого поширення набула низка технологічних (цілеспрямовано зпродукованих і вкорінених в громадській думці) стереотипів про те, що:
§ матеріальний статок індивіда автоматично визначає його політичні симпатії та позиціонування;
§ політичні симпатії та приналежність до політичних інститутів (партій) визначає специфіка приватного інтересу;
§ пересічна людина здатна самостійно визначитися з мотивами, що стоять за її політичним вибором;
§ політичний вибір відбувається на основі раціонального розрахунку та формальних аргументів і фактів;
§ політичні об’єднання переслідують суто раціональні ціль та мету, наприклад, боротьбу за свої інтереси тощо;
§ політичні об’єднання є надбанням історичного розвитку, а не відображенням сучасної модифікації потягу людини до змасовлення – належності до чогось потужного, що породжує відчуття прихистку та є способом втечі від переживання беззахисності перед буттям.
Як наслідок, сучасні погляди українського населення на політику, за рідким винятком, все ще зводяться до суто споживацьких: що може отримати кожен з нас внаслідок того, якщо до влади прийдуть ті чи інші політики, ті чи інші політичні сили. Останнє вказує, по-перше, на низьку політичну культуру; по-друге, роздолля егоцентризму і зациклювання буденної людини винятково на своїх інтересах, ідеях і переживаннях; по-третє, схильність жити одним днем за принципом «після мене хоч потоп», без різниці усвідомлює собі це соціальна істота, а чи діє «наавтоматі».
Будь-які політичні процеси пов’язані з певним ідейним наповненням. Спочатку виникає ідея, яка є вираженням прагнення чи сподівання, а також відображає світогляд людини чи колективну думку певної соціальної групи. А вже потім ідея набуває свого втілення на практиці через започаткування і провадження певного процесу.
Досвід показує, що задумане та реалізоване в межах спільноти ніколи не співпадає, тим не менше люди часто стають не лише носіями, чи користувачами певних політичних ідей, але і їх заручниками. Наслідки ж від впровадження в дійсність певних ідей бувають настільки приголомшуючі, що їх згубність можливо оцінити лише з історичної перспективи та й то далеко не адекватно.
Часто подібні ідеї носять на перший погляд ознаки раціональності та блага. Проте здатність людини до цілковитої раціоналізації власних вчинків та поведінки, а тим більше, будучи розчиненою в масах, час від часу піддається нищівній критиці.
Однак політикам, як і громадянам нічого не залишається як і далі продовжувати послуговуватися в своїй практиці ідеями. Проблема лише в тому настільки вони віддають собі раду в тому, що будь-які ідеї чи ідеології є недосконалими та часто не відповідають покликові дня.
Отже політика як практична діяльність, спрямована на здобуття, утримання та використання влади завжди має ідеологічне обґрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, соціальних страт.
До класичних буржуазних ідейно-політичних доктрин належать насамперед лібералізм та консерватизм. Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк з ідеєю суспільного договору та природного права. Виокремлюють класичний та соціальний лібералізм.
Родоначальником консерватизму був Едмунд Берк. Виокремлюють традиціоналізм, що робить ставку на збереження соціальних засад та дотримання моральних традицій, притаманних епосі ринкового капіталізму. Лібертаризм – вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму (фр. etat - держава), необмеженої свободи індивіда. Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму в сфері економіки та політики.
Основні інтереси робітників відображають комунізм та соціал-демократизм як різновид соціалізму. Головна ідея, яку переслідують ці дві доктрини – соціальна рівність. Комунізм має первинне своє втілення в утопічному соціалізмі, класичне в марксизмі. Теоретик соціал-демократії Карл Каутський.
Також виокремлюють політичний екстремізм. Зокрема фашизм та анархізм (троцкізм як різновид анархізму).
На стикові основних ідейно-політичних доктрин виникають та розвиваються ряд ідеологій, прилаштованих на потребу дня. Проте такі ідеології не вирізняються певною оригінальністю, а лише особливостями комбінування, оскільки основна лінія розмежування ідеологій проходить через протистояння соціальна рівність – політична свобода.
Цитати до роздумів.
«Чи не мав би я бути бочкою пам’яті, коли б захотів зберегти при собі ще й причини власних міркувань? Для мене й того занадто, що я зберігаю самі ці думки, хоча окремі з них й вилітають» (Ніцше, Так казав Заратустра).
«Зважаючи на дурість більшості людей, широко розповсюджена точку зору буде швидше безглуздою, аніж розумною» (Бертран Рассел).
«Не варто орієнтуватися на громадську думку. Це не маяк, а блукаючі вогні» (Андре Моруа).
«Громадська думка – це розпусна дівка» (Наполеон І).
«Те, що називають громадською думкою, швидше вартує на ім’я громадських почуттів» (Бенджамін Дізраелі).
«Віра – те, заради чого вмирають, ідеологія – те, заради чого вбивають» (Антоні Бенн).
«Історія ідей – це історія помилок» (Альфред Уайхед).
«Великі ідеї безжальні» (Анрі Монтерлан).
«Без вищої ідеї не може існувати ані людина, ані нація» (Достоєвський).
Цінність ідеї не має нічого спільного з відвертістю її провісника» (Оскар Уайльд).
«Не ми хапаємо ідею, ідея хапає і гонить нас на арену, аби ми як невільники-гладіатори, боролися за неї. Так буває зі всяким істинним трибуном або апостолом» (Генріх Гейне).
«Сама висока, сама чиста ідея стає низькою і нікчемною, як тільки дає дріб’язковій особистості владу звершувати її іменем людства» (Стефан Цвейг).
«Історики фальшують минули, ідеологи – майбутнє» (Жарко Петан).
«Привид броде по Європі, привид комунізму» (Карл Маркс).
«Ми, ліберали і прогресисти, знаємо, що бідняки рівні нам у всіх відношеннях, якщо не брати до уваги те, що вони нам не рівня» (Лайонел Тріллінг).
«У того, хто в шістнадцять років не був лібералом, немає серця; у того, хто не став консерватором до шістдесяти, немає голови» (Бенджамін Дізраелі).
«Політик не повинен бути надто розумним. Дуже розумний політик розуміє, що левова частка наявних завдань є нерозв’язною» (Станіслав Лем).
Література.
1. Донцов Дмитро. Націоналізм. – Л.: Нове життя, 1926. – 271с.
2. Гелнер Ернест. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ.. – К.: Таксон, 2003. – 300с.
3. Заблоцький Віталій П.. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк: Янтра, 2001. – 366с.
4. Кропоткин П. А. Хлеб и воля: Современная наука й анархия. М., 1990.
5. Лебон Г. Психология социализма. - СПб.: Макет, 1995. – 544 с.
6. Липпман Уолтер. Общественное мнение / Фонд "Общественное мнение" / Т.В. Барчунова (пер.с англ.). – М.: Институт Фонда "Общественное мнение", 2004. – 382с.
7. Липсет С. М. Третьего пути не существует (перспективы левых движений) // Полит. исследования. 1991. № 5-6.
8. Образ мыслей и образ жизни. Социологические наблюдения: [сб. статей] / А. Черняков (сост.). – М.: Институт Фонда "Общественное мнение", 2008. – 244с.
9. Оссовський Володимир Леонідович. Громадська думка: спроба соціологічної інтерпретації / НАН України; Інститут соціології. — К., 1999. — 137с.
10. Руткевич Алексей М. Что такое консерватизм?. – М., 1999. – 223с.
11. Тейлор Ч. Дебати між лібералами та комунітаристами. \\ Сучасна політична філософія. Антологія. – К., 1998.
12. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). – К.: Ракша М.О., 2009. – 296с.
13. Цаллер Джон. Происхождение и природа общественного мнения / А.А. Петрова (пер.). – М.: Институт Фонда "Общественное мнение", 2004. – 559с.
14. Шютц Альфред. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии. – М.: Институт Фонда "Общественное мнение", 2003. – 334с.
