Площа сільськогосподарських угідь, сіножатей, пасовищ та ріллі у світі

Континенти, країни	Сільськогоспо- дарські угіддя, млн. га	Сіножаті і пасовища	Рілля
площа, млн. га	% в с.-г. угіддях	площа, млн. га	% в с.-г. угіддях
У світі і по континентах
У світі – всього	4868,3	3424,3	70,3	1345,9	27,6
Африка	1082,0	899,5	83,1	163,6	15,1
Північна Америка	633,4	362,0	57,2	264,4	41,7
Південна Америка	610,1	497,1	81,5	96,8	15,9
Азія	1259,0	799,9	63,5	424,8	33,7
Європа	217,5	80,8	37,2	122,6	56,4
Океанія і Австралія	481,8	429,2	89,1	51,6	10,7
Країни
Китай	496,3	400,0	80,6	93,1	18,8
Австралія	466,0	415,0	89,1	58,0	10,9
США	426,9	239,2	56,0	185,7	43,5
Бразилія	245,8	186,8	76,0	49,5	20,1
Казахстан	221,8	186,3	84,0	35,3	16,0
Росія	210,3	78,0	37,1	129,9	61,8
Індія	181,1	11,4	6,3	166,1	91,7
Аргентина	169,2	142,0	83,9	25,0	14,8
Мексика	99,2	74,5	75,1	23,2	23,4
Канада	73,4	27,9	38,0	45,4	61,9
Нігерія	72,4	40,0	55,2	29,9	41,3
Україна	41,9	7,5	17,9	33,4	79,4
Туреччина	39,8	12,4	31,2	24,5	61,6
Індонезія	34,3	11,8	34,4	16,4	47,8
Франція	30,4	11,1	36,5	18,1	59,5
Іспанія	30,2	10,3	34,1	15,2	50,3
Польща	18,7	4,0	21,4	14,3	76,5
Велика Британія	17,7	11,1	62,7	6,5	36,7
Німеччина	17,2	5,2	30,2	11,5	66,9
Італія	16,8	4,9	29,2	9,0	53,6
Румунія	14,8	4,8	32,4	9,4	63,5
Пакистан	10,5	1,3	12,4	5,5	52,4
Японія	5,2	0,7	13,5	4,1	78,8

Ґрунти є основним засобом сільськогосподарського виробництва.Кожному ґрунтові властива певна природна родючість як загальна сума елементів життєдіяльності, якими ґрунт потенційно може забезпечити рослину. Діючи на ґрунт прийомами обробітку, внесенням добрив, меліорацією земель, людина створює додаткову, тобто штучну, родючість. Тому ефективна родючість за­лежить від рівня природної родючості ґрунту і використання його у виробництві. При правильному застосуванні засобів ме­ханізації, хімізації тощо родючість ґрунту підвищується. Зверніть увагу, що на території України поширені різні типи ґрунтів, які відрізня­ються природними властивостями.

Стосовно галузей народного господарства земля має різне значення і відіграє неоднакову роль. У промисловості (крім добувної) вона не має органічного зв'язку з виробничим процесом і є просторовою базою для розміщення різних об'єктів виробництва.

У сільському господарстві земля - це головний засіб виробництва, без якого неможливий сам процес виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Земля одночасно є предметом і засобом праці, а отже, і головним засобом виробництва. Земля значною мірою визначає темпи розвитку і рівень ефективності сільськогосподарського виробництва.

Земля як засіб виробництва в сільському господарстві має специфічні особливості: - по-перше, на відміну від інших засобів виробництва земля не є результатом людської праці; як дар природи і продукт її багатовікового розвитку земля передує праці, є природною і невід'ємною її умовою; - по-друге, земля є незамінним засобом виробництва; якщо всі інші засоби виробництва можна замінити новими і більш продуктивними, то без землі виробничий процес здійснюватись не може; - по-третє, земля просторово обмежена і в процесі розвитку продуктивних сил сільського господарства її не можна заново створити або збільшити її розміри; однак в умовах раціонального використання землі її продуктивні сили постійно розвиваються і зростають; - по-четверте, в процесі виробництва земля не зношується, а при правильному використанні постійно поліпшується. Отже, на відміну від усіх інших засобів виробництва, які зазнають фізичного і морального зносу і стають непридатними для дальшого використання, земля є вічним засобом виробництва. Ця особливість землі зумовлена такою важливою її властивістю, як родючість, що є основою теорії раціонального ведення землеробства.

Родючість землі - це здатність ґрунту створювати врожай, рівень якого характеризує її продуктивні сили. Родючість землі на різних її ділянках неоднакова. Продуктивність землі залежить від об'єктивних властивостей ґрунту і рівня культури землеробства.

Зростання продуктивності землі досягають систематичним підвищенням родючості ґрунту на основі природних і економічних процесів відповідно до конкретних умов і систем ведення землеробства. Розрізняють природну, штучну та економічну родючість ґрунту.

Природна родючість ґрунту характеризується запасом поживних речовин, що створився в результаті природного процесу ґрунтоутворення. Вона зумовлена дією природних і біологічних властивостей ґрунту, а також кліматичних умов. Природна родючість ґрунту залежить від його хімічного складу, тобто вмісту необхідних для рослин поживних речовин.

Штучна родючість ґрунту створюється в процесі виробничої діяльності людини за допомогою праці і засобів виробництва шляхом підвищення культури землеробства. Вона є результатом додаткових вкладень праці і коштів в обробіток землі, проведення ґрунтозахисних та меліоративних заходів. Природна і штучна родючість пов'язані між собою, нерозривно поєднані.

Економічна родючість ґрунту — це сукупність його природної і штучної родючості в умовах певного розвитку продуктивних сил. Вона характеризує потенційні можливості ґрунту, які реалізуються в процесі сільськогосподарського виробництва, і відображає дійсний та ефективний рівень його родючості. Отже, економічна родючість ґрунту є сукупним вираженням його природної і штучної родючості, що визначається досягнутою в певний період продуктивністю земель.

Економічна родючість ґрунту виявляється в результаті використання його в сільському господарстві, а її рівень характеризується врожайністю сільськогосподарських культур. Розрізняють абсолютну і відносну економічну родючість ґрунту. Абсолютна родючість ґрунту характеризується кількістю продукції з одиниці земельної площі, а відносна - на одиницю виробничих витрат.

Рівень економічної родючості землі постійно змінюється під впливом розвитку продуктивних сил сільського господарства. Урожайність землі може постійно підвищуватись в результаті прикладання засобів виробництва, праці і наукових досягнень.

Усі землі України становлять її єдиний земельний фонд - 60,4 млн га.
У Земельному кодексі України відповідно до цільового призначення земельний фонд поділяється на такі категорії:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі житлової та громадської забудови;

3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

4) землі оздоровчого призначення;

5) землі рекреаційного призначення;

6) землі історико-культурного призначення;

7) землі лісового фонду;

8) землі водного фонду;

9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

За характером використання земельного фонду у виробничому процесі розрізняють дві групи категорій земель. До першої належать землі сільськогосподарського призначення і лісового фонду, де земля є головним засобом виробництва. Друга група - це землі всіх інших категорій, де земля є просторовим базисом для розміщення промисловості та інших галузей народного господарства.

Сільськогосподарські угіддя України займають 41,7 млн га, або 69,1%, загальної земельної площі. Земельний фонд характеризується великою часткою сільськогосподарських угідь, що є основою розвитку високоефективного сільськогосподарського виробництва.

Структура сільськогосподарських угідь залежить від зональних особливостей і характеризує якість землі як засобу виробництва в сільському господарстві. У складі сільськогосподарських угідь найбільшу цінність мають рілля і багаторічні насадження - з підвищенням їхньої частки підвищується якість земельних ресурсів і ефективність їхньої використання. У господарствах України частка ріллі в сільськогосподарських угіддях зростає з півночі на південь, а площі природних сіножатей і пасовищ відповідно зменшуються.

Відносини щодо використання і охорони земельних ресурсів регулюються Земельним Кодексом України, який визначає їхні правові, економічні та організаційні принципи. Регулювання земельних відносин передбачає також охорону прав громадян, підприємств і організацій на землю. Земля в країні може перебувати у приватній, комунальній і державній власності. Згідно з державними актами нині частка сільськогосподарських угідь України у приватній власності становить понад 70%.

Сільськогосподарські підприємства України - це порівняно великі землекористувачі, на одне сільськогосподарське товариство нині припадає 1270 га сільськогосподарських угідь, і в тому числі 1160 га ріллі. Кожне державне сільськогосподарське підприємство використовує 3049 га сільськогосподарських угідь і в тому числі 2526 га ріллі. Розміри землекористування підприємств різних видів господарювання та різних природно-економічних зон України значно коливаються. Найбільшими землекористувачами є сільськогосподарські підприємства зони Степу, а найменшими - Полісся.

Структура посівних площ підприємства формується з урахуванням внутрішньогосподарських потреб у продукції рослинництва та плану реалізації окремих продуктів відповідно до ринкової кон'юнктури. При цьому обов'язково враховуються особливості природних умов та вимоги системи землеробства, яка передбачає підвищення родючості ґрунтів та збереження навколишнього природного середовища.

Державний земельний кадастр містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їхнє оцінення, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Земельний кадастр - це сукупність необхідних і обґрунтованих відомостей про природні властивості земель, їхній господарський і правовий стан. Призначення державного земельного кадастру -регулювання земельних відносин з метою раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель, контролю за використанням земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів.

Облік кількості земель відображає відомості, які характеризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь. Кількісний і якісний облік земель передбачає системне ведення і оновлення даних за окремими категоріями власників земельних ділянок і землекористувачів про наявність у них земельного фонду і його розподіл за окремими видами сільськогосподарських угідь.

Бонітування земель - це порівняльна оцінка грунтів за їхніми основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Бонітування грунтів проводиться за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюють ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність. За результатами якісної оцінки землі визначають ґрунтові відміни, здійснюють поділ ґрунтів на агровироб-ничі групи.

Бонітування землі дає змогу систематизувати ґрунти за ступенем їхньої родючості і господарської цінності, встановити межі розповсюдження і визначити їхні площі на території кожного господарства. Виявлені ґрунтові відміни та агровиробничі групи земель є предметом економічної оцінки землі.

Економічна оцінка землі полягає у визначенні її відносної цінності як засобу виробництва в сільському господарстві. Воно є важливою частиною земельного кадастру і здійснюється у нерозривному зв'язку з економічними умовами сільськогосподарського виробництва. Суть економічної оцінки полягає у встановленні відносної дохідності земель залежно від їхньої якості і місцерозташування.

Як критерій економічної оцінки землі використовують такі показники: вартість валової продукції рослинництва з розрахунку на І га земельної площі (ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей або пасовищ); окупність виробничих витрат; чистий дохід на І га земельної площі.

В Україні у зв'язку з великою різноманітністю ґрунтових відмін і агровиробничих груп ґрунтів прийнята 100-бальна шкала оцінки землі. Тип ґрунту, що дає найбільшу кількість валової продукції рослинництва з розрахунку на І грн виробничих витрат, оцінюють 100 балами і вважають еталоном, з яким порівнюють інші землі. Бальну оцінку всіх інших агровиробничих груп грунтів визначають за співвідношенням абсолютного значення їхнього оцінного показника з еталонним.

Грошову оцінку земельних ділянок проводять за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України. Грошову оцінку земельних ділянок визначають на рентній основі.

Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною.

Нормативну грошову оцінку земельних ділянок використовують для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Для визначення грошової оцінки земель розраховують диференціальний рентний дохід з гектара орних земель (у центнерах зерна). Диференціальний рентний дохід з гектара орних земель розраховують у центнерах зерна за економічною оцінкою по виробництву зернових культур за формулою.

Дрд = (У • Ц – В – В • Кр): Ц,

де У — урожайність зернових з 1 га; Ц — ціна реалізації 1 ц зерна, грн; В — виробничі витрати на 1 га, грн; Кр — коефіцієнт рентабельності, що береться на рівні 0,35.

Диференціальний рентний дохід з гектара земель під багаторічними насадженнями, природними сіножатями і пасовищами розраховують на основі співвідношень диференціальних рентних доходів цих угідь і рентного доходу на орних землях за економічною оцінкою по виробництву зернових культур.

Крім диференціального рентного доходу, в сільському господарстві створюється абсолютний рентний дохід. Для визначення грошової оцінки земель обчислюють

загальний рентний дохід = диференціальний+абсолютний рентні доходи.

До диференціального рентного доходу з гектара орних земель, обчисленого в сільськогосподарських підприємствах, додають абсолютний рентний дохід. Це постійна величини, встановлена в Україні на гектар угідь і дорівнює 1,6 ц зерна.

Земельний кадастр забезпечує диференційований підхід до окремих господарств і регіонів, за його даними організовують ефективне використання і охорону земель, удосконалення розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва, встановлюють більш обґрунтовані ціни на продукцію, визначають ціну земель в умовах переходу до ринкових відносин.

Нині визнано за доцільне визначати економічну оцінку землі в грошовій формі, що характеризуватиме відповідний рівень доходності різних земельних ділянок. Грошова оцінка землі є основою для поземельного оподаткування господарств, здійснення орендних відносин, оформленні купівлі і продажу земельних ділянок, одержання кредиту під їхню заставу, обчислення компенсації при вилученні землі з сільськогосподарського користування.

 

 

Технологічною основою рослинництва є система землеробства, тобто комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів щодо раціонального використання землі, підвищення врожайності сільсько-господарських культур, збереження та підвищення родючості ґрунту. Система землеробства розробляється з урахуванням умов конкретної природно-економічної зони і включає комплекс таких систем: організацію земельної території; сівозмін; удобрення в сівозмінах; насінництва; захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів; обробітку ґрунту та догляду за посівами; меліоративних заходів та ін.

Агрохімічні основи рослинництва включають в себе загальні питання удобрення польових рослин, вапнування і гіпсування ґрунтів, регулювання балансу поживних речовин у ґрунті.

Якісний насінний матеріал дає змогу без додаткових енергетичних затрат (добрива, пестициди) забезпечити належний ріст рослин, знизити негативний вплив бур’янів, хвороб, шкідників і на цій основі підвищити врожайність культури і якість одержуваної продукції, поліпшити екологічний стан поля.

Система технологій у рослинництві включає в себе комплекс заходів щодо ведення різних галузей, і охоплює техніку, технологію, організацію та економіку виробництва.

Система технологій у рослинництві при вирощуванні будь-якої культури складається із таких комплексних прийомів:

1) основного і передпосівного обробітку ґрунту;

2) удобрення культури;

3) підготовки насіння до сівби;

4) сівби;

5) догляду за посівами;

6) підготовки до збирання і збирання врожаю;

7) первинної переробки (підготовка продукції до зберігання);

8) реалізації на споживання або відправлення на промислову переробку.

Технологію вирощування будь-якої рослинної продукції можна правильно розробити на основі знань біології росту і розвитку конкретної культури, вимог конкретного сорту до умов вирощування.

У рослинництві можуть застосовуватись такі види технології: 1) ручна; 2) механізована; 3) звичайна; 4) прогресивна; 5) інтенсивна; 6) перспективна; 7) біотехнологія.

Біотехнологія у рослинництві має важливе значення і базується на вивчені молекулярної та клітинної біології рослин. У рослинництві використовуються наступні методи біотехнології: генна та клітинна інженерія, мікроклонального розмноження рослин, калусних культур, створення генетично модифікованих рослин і трансгенних сортів тощо.

Вивчаючи тему зверніть увагу на технологічні процеси та прийоми обробітку ґрунту. Обробіток ґрунту створює сприятливі умови для росту і розвитку вирощуваних культур, поліпшує водно-повітряний, тепловий та поживний режими ґрунту, активізує кругообіг поживних речовин у ґрунті, сприяє знищенню бур’янів, шкідників, хвороб та їх збудників. Під час обробітку заробляють у ґрунт рослинні рештки, органічні і мінеральні добрива, готують ґрунт до сівби, створюють сприятливі для роботи сільсько-господарських машин та знарядь умови, затримують талі води, здійснюють поливи тощо.

Під час обробітку здійснюють такі технологічні процеси: перевертання скиби, розпушування, кришіння, перемішування, ущільнення ґрунту та вирівнювання його поверхні. Детально ознайомтеся із технологічними прийомами обробітку ґрунту: 1) оранкою; 2) лущенням; 3) культивацією; 4) боронуванням; 5) шлейфуванням; 6) коткуванням та ін.

Створення оптимальних умов для росту сільськогосподарських культур, раціональне використання, зберігання та підвищення родючості ґрунту є основним завданням рослин­ництва на всіх етапах розвитку. Виконання цих завдань можли­ве лише при запровадженні сівозмін.

Розрізняють три типи сівозмін: 1) польові (основні); 2) кормові; 3) спеціальні.

Освоєння і запровадження сівозмін підвищує ефективність боротьби зі шкідниками, хворобами сільськогосподарських культур та бур’янами без збільшення матеріальних затрат. Правильне розміщення культур у сівозміні сприяє раціональному використанню вологи і елементів живлення з різних шарів ґрунту, що у свою чергу підвищує ефекти­вність використання мінеральних добрив і пестицидів. При розміщенні культур у сівозміні враховуються їх цінність, біологічні особливості, стан поля та строки звільнення поля від попередньої культури.

Розміщуючи культури в сівозміні, необхідно виходити з го­сподарсько-економічних і природних умов, щоб забезпечити кра­щими попередниками насамперед основні культури, а потім усі інші. Після збирання попередньої культури за допомогою раціонального обробітку ґрунту, внесення добрив та інших агротехнічних заходів необхідно створити найкращі умови для росту і розвитку наступної культури.

Структуру посівних площ визначають відповідно до переважаючого набору високопродуктивних культур, продукція яких була б конкурентноспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку і забезпечувала прибутковість виробничої діяльності господарства.

Способи сівби залежать від біологічних особливостей культури, родючості і забур’яненості ґрунту, забезпечення вологою, особливостей вирощування культури. При правильному способі сівби рослини рівномірно розміщуються на площі, що сприяє інтенсивному формуванню врожаю. Існують розкидні і рядкові (звичайний рядковий, вузькорядний, перехресний, широкорядний, стрічковий, смуговий, пунктирний, гніздовий, квадратно-гніздовий посіви та ін.) способи сівби. Останнім часом поширені рядкові способи сівби.

Своєчасна сівба – одна з основних умов вирощування високих урожаїв сільськогосподарських культур. Для сільськогосподарських культур встановлені оптимальні календарні строки сівби. В кожному гос­подарстві строки сівби треба уточнювати залежно від сорту, родю­чості ґрунту, забезпеченості вологою, метеорологічних умов.

Озимі культури сіють у такі строки, щоб рослини встигли до зими укоренитися, утворити по 3-4 пагони і нагромадити в ткани­нах захисні сполуки.

Ярі культури висівають в агротехнічні строки, коли настає фізична спілість ґрунту, температура стійко перейде через мінімаль­ний поріг температур для проростання насіння і розвитку рослини. За строками сівби ярі культури поділяють на ранні, середніх строків сівби і пізні.

В технології рослинництва важливо застосовувати правильну норму висіву сільськогосподарських культур. Кожний вид рослин, сорт, гібрид формує найвищу врожайність лише при певній кількості рослин на площі. Тому оптимальні площі живлення і норми висіву у різних культур неоднакові. Норми висіву залежать від біо­логічних особливостей сорту, родючості ґрунту, мети вирощування культури. Від норми висіву залежить потреба в насінні сільськогосподарських культур.

Під час сівби насіння загортають у ґрунт на пев­ну глибину, щоб створити оптимальні умови для його проростання. Глибина загортання насіння більшості культур не перевищує 10 см (частіше 3-5 см). Навіть глибина садіння картоплі становить 8-10 см. На меншу глибину висівають насіння культур, які при проростанні виносять на поверх­ню сім’ядолі (льон, люпин, квасоля, цукрові буряки та ін.). Визначальним фактором, від якого залежить глибина сівби, є вологість ґрунту.

Добре організований технологічний процес збирання врожаю з мінімальними втратами – необхідний завершальний етап технології вирощуван­ня культури. Через невдало вибраний спосіб збирання, недостатньо підготовлені збиральні агрегати можуть бути значні втрати зерна, коренеплодів, силосної маси, сіна та ін. Технологічні втрати зерна не повинні перевищувати 2-3%. Значною мірою втрати залежать від застосовуваної техніки. Розрізняють комбайнування пряме й роздільне, одно- і двофазне збирання врожаю зерна, кормів, коренеплодів. Так, пшеницю, ячмінь, горох, залежно від умов року і забур’яненості поля, збирають прямим ком­байнуванням або роздільним способом. Пряме комбайнування – більш продуктивний процес, пов’язаний з меншими втратами врожаю. Проте гречку, просо, могар, сорго збирають роздільним способом.

 

 

Основою підвищення економічної ефективності сільськогоспо­дарського виробництва є впровадження сучасних технологій та нормативів. Для врахування всього комплексу робіт з вирощування сільськогосподарських культур розроблені технологічні карти по кожній з них. Технологічні карти передбачають можливі зміни технологій, техніки та підвищення норм внесення добрив, а також використання засобів захисту рослин тощо. Враховуються вимоги ресурсозбереження та мінімального обробітку ґрунту, а також ґрунтозахисних технологій. У технологічній карті в чіткій послідовності передбачаються всі види робіт, починаючи з підготовки ґрунту і закінчуючи збиранням врожаю, визначені фізичний обсяг кожного виду робіт, склад агрегатів та їх обслуговуючий персонал, норми виробітку і кількість нормо-змін. Це дає змогу визначити потребу в тракторах, сільськогосподарських машинах і знаряддях та зіставити їх з наявністю на підприємстві. При цьому в технологічній карті передбачено операції, які потрібні не тільки для одержання основної продукції, а й побічної (соломи, гички та ін).

Технологічні карти можуть становити методичну основу розробки бізнес-планів у сфері агробізнесу, а також формування техніко-економічних та фінансових показників діяльності підприємств аграрної сфери виробництва. Техніко-економічні показники альтернативних варіантів використання машинно-тракторних агрегатів на виконанні деяких агротехнічних операцій у рослинництві наведено в табл. 2.2.

Таблиця 2.2.