Реєстрове козацтво. Петро Конашевич Сагайдачний. Роль козацтва в захисті південних рубежів від турецько-татарської навали

У 1572 р. ко­роль Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. – реєстрового козацтва. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж во­на започаткувала два важливі суспільні процеси: а) утво­рення реєстрових збройних формувань; б) легітимізацію козацького стану — юридичне визнання прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви. Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією ни­зового козацтва був змушений повернутися до ідеї віднов­лення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій впи­сав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового воло­діння, військово-адміністративну незалежність від місце­вої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєс­тровців були охорона кордонів та контроль за нереєстрови­ми козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: у 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канів­ський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чиги­ринський. Серйозним ударом по реєстровцях і по всій ко­зацькій верстві була «Ординація війська Запорозького ре­єстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

Авторитет українського козацтва особливо зріс у період гетьманства П. Конашевича-Сагайдачного (1616—1622 pp.). Під його керівництвом козацтво перетворилося на окремий стан, а його збройні сили, що нара­ховували кілька десятків тисяч чоловік, були реорганізовані в регулярну армію — Військо Запорізьке — із строгою дисципліною. Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій з чайок, керував морськими у сухопутними походами козаків. Головна концепція військової стратегії Сагайдачного – воювати з ворогом на його території: захоплювати фортеці та прибережні міста, руйнувати їх, знищувати турецькі залоги, звільняти бранців, невільників. Козаки атакували кілька фортець одночасно, але основний удар завдавали найбільшому місту, наприклад Стамбулу.1613 року козаки перемогли турків під Гезлевом у Криму, 1614 і 1615 козаки ходили у Малу Азію, Крим, Стамбул. 1614 року – зруйнували Синоп, 1616 року морський похід на головні невільничі ринки: Кафу (Феодосію), Трапезунд, Стамбул(який на той час залишився беззахисним, тому що військо було відправлено на перехоплення козаків)

Частим явищем у XVI — першій половині XVII ст. були походи запо­рожців на Чорне море, до берегів Криму й Туреччини. Висадившись у затишному місці на сушу, вони залиша­ли свої парусно-гребні судна під доглядом нечисленної охорони, і, озб­роївшись шаблями, пістолями й рушницями, зненацька нападали на найближче місто. Там вони палили будинки й мечеті, грабували майно, винищували жителів, брали заручників (жінок, дітей, багатих і знатних городян), а потім, навантажені здобиччю, спішно відходили до своїх човнів.Зворотний шлях на Січ зазвичай був вельми важким — доводилося прориватися через турецькі й татарські засідки.

1620 року козаки разом з поляками взяли участь у Хотинській війні. Протягом п’ятитижневих боїв султан не здобув жодної перемоги, а втрати його армії дорівнювали 40%. Величезна заслуга у цьому козаків, які мужньо відбивали усі наступи під керівництвом Н.Сагайдачного, якого було поранено, і у 1622 році від отруєної стріли під час Хотинської війни він помер.

Козацтво відіграло значну роль у захисті Півдня України від турецько-татарської агресії, але припинити її повністю йому не вдалося.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав, 2005. – С. 9-21, 126-144

2. Гісем О.В. Мартинюк О.О.Історія України. Довідник. – Тернопіль: Навчальна книга- Богдан, 2003. – С.10-12, 100-108.

3. Історія України / Під заг.ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернатива, 1997. – С.8-12

4. Світлична В.В. Історія України. – К.: Каравела, 2005. – С. 12-13, 81-85, 86-87.

5. Мицик Ю. А. Плохій С. М. Стороженко І.С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ, 1991

6. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т-х. К., 1995. – Т.2.: Від середини ХVІІ ст. до 1923 року – С. 211-232