Виникнення козацтва, проблеми походження козацтва в історичній літературі

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формуєть­ся водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не со­ціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У документах вперше згадуються українські козаки у 1489 році у “Хроніці” польського історика Мартина Бєльського, пізніше черкаський староста Остафій Дашкевич, черкаський намісник Претвич та барський староста предслав Лянцкоронський в перші десятиліття 16 століття створювали козацькі загони для боротьби з татарами.

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагали­ся вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походжен­ня козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народа­ми степу «козарйми», або хозарами;

2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» —тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» - вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черка­сів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татар­ських поселень, що виникли на Київщині за часів Володи­мира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татар­ського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства -— козацтво;

4) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані велико­му литовському князю;

5) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно
прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місце­вих князів;

6) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок ко­зацтва зі слов'янським степо-вим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

7) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з ут­воренням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за ри­бою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаю­чій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, націо­нального та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли­вість наблизитися до правильної відповіді.

Чинниками, що робили можливими появу та форму­вання козацтва, були:

1) Існування великого масиву вільної землі зі сприят­ливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена (причини появи козацтва):

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господар­ського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та ко­чової цивілізацій між слов'янським та тюркським етніч­ними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тоб­то змішаним народом. У козацький побут органічно ввій­шли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо).

4. Заняття козаків, воєнне мистецтво, козацька символіка

Поняття Запорізька Січ вживається у двох значеннях: у широкому — це всі землі, що знаходилися в управлінні й володінні козаків, у вузькому — це центральне поселення, де знаходи­лося адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще називали­ся Вольності Війська Запорізького, а центральне поселення — Кіш. На межі XV—XVI ст. козацькі поселення — замовники та слободи — виникли на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмину, а також на лівому березі Дніпра — уздовж Трубежа, Сули і Псла. За цією великою козаць­кою територією на окраїнних, прикордонних землях незабаром міцно закріпилася нова географічна назва — Україна.

Перша велика козацька фортеця — Запорізька Січ — була побудована між 1553 р. і 1556 р. на острові Мала Хортиця князем Д. Вишневецьким, якого козаки визнали своїм гетьманом (го­ловнокомандувачем). З тих пір Запорізька Січ з її постійним гарнізоном, що жив в окремих куренях, розглядалася козаками як їхнє головне укріплення й притулок; себе ж козаки почали офіційно називати Війсь­ком Запорізьким низовим. Жінки й діти сюди не допускалися. Надзвичайно цікавий, найбільш точний і самий повний опис зовнішнього вигляду Січі зробили в 1672 р. в Москві запорізькі посли. Зовні вона нагадувала фортецю. З лівого боку її омивала річка Чортомлик, з правого — Прогной, позаду — Скарбна. Урвисті береги цих річок доповнювали вал і рів. З боку поля Січ мала вал з бійницями й частоколом із загострених та просмолених паль. З цього боку стояла велика башта. У центрі Січі був майдан з церквою, навколо якої розташовувалося 38 куренів. У куренях постійно жила залога Січі. На майдані стояли будинки старшини, військова пушкарня (арсенал).

Більша частина козацтва та їхні сім 'ї мешкали в зимівниках, а згодом і в селах на території Запоріжжя. Ці землі у другій половині XVII ст. почали називатися "Вольності Війська Запорізького". Адміністративно-територіальною одиницею Запоріжжя була паланка на чолі з полковниками (всього було 8 паланок).

Вище управління на Січі належало козацькій, або військовій раді. У роботі ради брали участь усі запорожці. На її засіданнях вибирали геть­мана або кошового отамана, військову й паланкову (полкову) старшину, судили, укладали договори з різними державами, затверджували плани військових походів тощо. Рішення приймалося після того, як за нього проголосує більшість. Під час голосувань справа часто доходила до відкри­тих зіткнень — із бійками й смертельними випадками.

Кошовий отаман очолював виконавчу, військову і духовну владу на Січі. Він затверджував судові вироки, від імені товариства вступав у дип­ломатичні відносини, відав розподілом земель (паланок) і трофеїв між куренями, вирішував питання прийому козаків до війська або звільнен­ня. Символом влади кошового отамана була булава, яку він тримав під час урочистих подій і в бойовій обстановці.

Військовий суддя здійснював судові функції на Січі, а під час відсут­ності кошового отамана виконував його обов'язки (тобто був наказним кошовим отаманом). Разом із військовим скарбничим він також завіду­вав скарбницею й арсеналом, що знаходилися у Військовій Скарбниці. Символами його влади були січова печатка й тростина.

Військовий писар від імені кошового отамана й товариства складав і підписував документи. Bіh очолював січову канцелярію, був начальни­ком для писарів у паланках і в похідних групах. Зовнішніми атрибутами його статусу були чорнильниця в срібній оправі, яку він під час ради тримав за поясом, і перо, засунуте за праве вухо.

Військовий осавул займався організацією прикордонної служби, охо­роною зимівників і доріг, що вели до Січі. Крім того, його обов'язком було ведення слідства й приведення у виконання вироків суду. Разом з обо­зним осавул підтримував дисципліну і порядок у війську, у січовому укріп­ленні й у похідних таборах, займався розподілом грошей і провіанту.

Артилерія і фортифікаційні спорудження на Січі перебували у віданні військового обозного. Під час походів він керував спорудженням табору з возів, а також облогою й штурмом укріплень ворога.

Найбільшою повагою на Січі користувалася посада курінного отама­на, що очолював козаків окремого куреня і відав курінною скарбницею, в якій зберігалися гроші й особисті речі козаків. Хто не був раніше на посаді курінного отамана, той не міг стати кошовим отаманом.

Чисельність запорожців зазвичай не перевищувала 5—6 тис. чоловік. У них не було ані постійних ворогів, ані постійних союзників. В епоху, яка розглядається зараз, Запорізька Січ керувалася не національними, а своїми корпоративними інтересами. З ким їй вигідно було товаришувати в цей конкретний момент, з тими вона і товаришувала; із ким вигідно було воювати, з тими воювала. В історії козацьких походів ми можемо знайти періоди, коли козаки поперемінно воювали то проти татар і турків (часто в союзі з поляками, литовцями або Московською державою), то проти Польщі (часто в союзі з татарами й турками), то проти Москви (часто в союзі з поляками й татарами). Усе залежало від конкретного розміщення політичних сил у регіоні, від принадності пропозицій сусідніх держав, що шукали тимчасового військово-політичного союзу з козака­ми, від настроїв, що домінували в самому козацькому співтоваристві, і від багатьох інших факторів.

Господарство запорожців за період існування Січі зазнало серйозних змін. Якщо спочатку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соля­ний промисли і тільки частково розведення худоби і землеробство, то в пізній період Січі (особливо за часів Нової Січі — 1734— 1775 pp.) значно­го розвитку набуло хутірське господарство (зимівники) заможних ко­заків, в яких працювали наймані робітники. У цих господарствах у ве­ликій кількості розводили худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, вони були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками. Зи­мівник являв собою велике господарство, в якому козаки займалися скотарством, землеробством, бджільництвом тощо. Засновували зимів­ник, як правило, 3—4 сімейні запорожці. У кожному зимівнику було 2— З хати і різні господарські будівлі. Офіційно козаків, що жили в зимівни­ках, називали сиднями або гніздюками. Ці запорожці займали підлегле становище щодо січових козаків: їх призивали до військового походу тільки у виняткових випадках пострілом з гармати на Січі або за допомо­гою спеціальних гінців.

Головним завданням власників зимівників було забезпечення січо­вих козаків продуктами. На Січі ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася вільнонайма­на праця. Фактично зимівники стали багатогалузевими господарствами фермерського типу, зорієнтованими на ринок.

На Січі існував особливий ритуал прийняття до козацького брат­ства — іспит на силу і спритність. Здоров'я, сила, спритність і боєздатність запорожців загартовувалися не тільки в боях і походах, але й в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На Запоріжжі існував культ фізично розвинутої людини. Гетьманами, отаманами, полковниками, курінними отаманами вибирали людей особливої сили і бойової май­стерності. Необхідність тримати запорізьке військо в стані високої бойової готовності, постійні небезпеки були причинами заборони по­яви на Січі жінок. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні родини проживали в козацьких слободах, у межах запорізьких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах. Старши­на й поважні козаки мали своїх слуг — джур, якими були козацькі діти, узяті на Січ для навчання і виховання, а також хлопчики-бранці. За своїм характером Запорізька Січ була незалежним багатонаціональним чоловічим співтовариством, що керувалося своїми власними законами та звичаями, мало вигляд самоврядної громади з окремими ознаками державності, власну територію і військо, що охороняло його кордони, свій уряд, що виконував законодавчі, виконавчі й судові функції, свою символіку (прапор і герб) і скарбницю. Герб Запорізької Січі – козак з шаблею при боці і рущницебю на лівому плечі – був зображений на січовій печатці. Прапори у козаків були малинові, рожеві, синьо-жовті. Серед символів козаків називають клейноди – символи влади військової старшини: корогва (прапор), бунчук, булава та її різновиди: тростина (палиця) та пірнач, литаври та печатка. Булава, пірнач та литаври були срібними, а вершина бунчука золотою.

Основою козацького війська була піхота, лише пізніше виникає кавалерія, яка за потреби досить швидко спішувалася і воювала як піхота, велике значення мали навички бою на морі, тому що козаки здійснювали походи на чайках. Козаки славилися своїм військовим мистецтвом, майстерно поєднуючи дії кавалерії, піхоти зі створенням фортифікаційних споруд, укріплень (таборів для оборони серед степу з возів, системи шанців (окопів) з земляним валами, укріпленими колодами). Цікаво, що рухомий табір з возів міг використовуватися як для оборони, так і для нападу. Кожен козак, навіть кавалерист мав при собі лопату, кирку. Піхота використовувала скорострільну стрільбу, вишукуючись у три ряди і передаючи заряджену зброю від останнього ряду на передній. Козацькі ватажки використовували особливості ландшафту, мали розвинену розвідувальну службу, у тому числі й шпигунів при польському королівському дворі, при султанському дворі.