Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року

Семінарське заняття 2

Тема 4. Історичні аспекти появи чисельних етносів в Україні, найбільш характерні риси їх спілкування між собою, в рамках держави

Тема 6. Основні закономірності розвитку державності, етносів в Україні

План

1. Формування української національної держави у середині ХVІІ століття:

2. Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року

3. Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика

4. Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 року – видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України ХVІІІ століття

5. Обмеження російським самодержавством автономії України в ХVІІІ столітті

 

1. Формування української національної держави у середині ХVІІ століття:

Гетьманщина — прийнята в історичній літературі назва української держави, що виникла в xoдi Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького, яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Офіційна назва держави — Військо Запорізьке. Царський уряд уникав застосування терміна «Гетьманщина» i в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин i Глухів.

На початковому етапі свого існування Гетьманщина номінально була автономною частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її голови — гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині й білоруських земель). Державний лад Гетьманщини на початковому етапі характеризувався наяв­ністю власного військово-адміністративного управління, виборною по­садою гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини, єдиною по­датковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних відносин з іноземними державами тощо.

За часів Хмельниччини територія Української дер­жави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн.осіб. Те­риторія держави поділялася на полки та сотні, що дава­ло змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізу­вати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20. На Правобережжі козацький полково-сотенний уклад проіснував до 1714 р. (із перервами). На Лівобережжі він зберігався до 1782 р. Кількість полків і сотень часто мінялася — виникали одні полки, зникали інші. У Гетьманщині найбільш тривалим був розподіл на -10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Вони складалися з 7—20 сотень.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь­кої Січі. Формально основним органом влади була Війсь­кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, полі­тичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся пов­нота влади в державі.

У руках гетьмана зосереджувалися виконавча й судова влада. Він, зокре­ма, скликав Генеральну й Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (саме при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандувачем збройних сил. Він очолю­вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую­чим, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб­лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала гене­ральному урядові, до якого входили гетьман та генераль­на старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управ­ляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полко­вих урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах існувало самоврядування: управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейова­них — отаманами. Центром полку було одне зі значних міст полкової території. На чолі кожного полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову й адміністративну владу на території полку — тобто був не тільки військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.

Він відповідав за впровадження гетьманських універсалів, розпоряджався всім земельним фондом полку, визначав обов'язки селян і міщан щодо пол­кової старшини та Війська, стежив за дотриманням порядку в земельних спра­вах, керував збором орендної плати, податків, мита тощо.

Територія полку, в свою чергу, поділялася на 10—20, а часом більше сотень. Сотні так само, як і полки, були неоднаковими за розмірами. Військо­во-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Адміністра­тивними центрами сотень були міста, містечка й великі села.

У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових та сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьмані. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили два гене­ральних судді та судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полков­ники чи сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах з магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні існували й церковні суди, які поширювалися тільки на внутрішні справи духівництва. Соціальна структура Гетьманщини включала козацтво, шляхту, духівництво, міщан і селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині й українській шляхті, і яких формувалася старшинська рада, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю­вав особисто, а з 1654 р. було введено посаду підскарбія, який контролював прибутки та видатки вій­ськової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здій­снювали із чотирьох основних джерел: із земельного фон­ду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промис­лів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Українсь­кої держави стала національна армія. Вона сформувала­ся і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацт­во, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талано­витими воєначальниками виявили себе полковники Мак­сим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Моро­зенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти на­ціонально-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб. Богдан Хмельницький запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення допоміжних служб тощо. Вміле використання традиційних методів ведення війни (зокрема запорозького козацтва) та нових форм, характерних для військового мистец­тва 17 ст., дозволило гетьману провести військові операції, що збагатили скарбницю світового мистецтва (зокрема, це стосується битви під Батогом у травні 1652 р.). Не випадково події війни та окремі деталі військових операцій жваво обговорювалися у Західній Європі — на рівні урядів, на сторінках преси.

За гетьманування Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпосницькі відносини. Цілковита більшість селян отримала особисту волю, право спадкоємного володіння землею та сільсько­господарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Зросла чисельність козацтва, яке стало привілейованим станом. Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресив­них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодін­ня і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Се­лянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарюван­ня, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних зма­гань є селянство, як міг гальмував зростання вели­кого землеволодіння новітньої еліти.

Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року

Розподіл сил у тогочасній Європі визначали реформаційні та контрреформаційні рухи. У зв'язку з цим усі країни поділялися на три табори: католиць­кий, протестантський та православний.

Католицькі держави — Австрія, Іспанія та князівства південної Німеч­чини — підтримали свою союзницю Річ Посполиту й вороже поставилися до визвольної боротьби українського народу. Франція також підтримувала Польщу й погодилася надати польському уря­дові допомогу в придушенні козацького повстання.

У німецьких князівствах ставлення до боротьби українського народу проти Речі Посполитої було неоднозначним: католицькі князівства займали ворожу позицію, протестантські — помірковану. Одначе в німецьких землях не підтри­мували й Польщу, сподіваючись використати її послаблення для піднесення Пруссії.

Протестантський табір, до якого належали Англія, Голландія, Швеція й князівства північної Німеччини, спостерігав за подіями в Україні з неприхова­ним інтересом і певним співчуттям, бо Національно-визвольна війна знесилю­вала Річ Посполиту, а відтак і весь католицький блок. Керівник англійської держави Кромвель вбачав у Національно-визвольній війні українського народу прояв загальноєвропейської боротьби з Контрреформацією. Кромвель своїми діями відволікав католицькі держави від реальної допомоги Речі Посполитій, а отже, ніби творив другий фронт. Вагомішої підтримки, одначе, не було.

Швеція, обстоюючи свої інтереси, була готова розпочати війну з Річчю Посполитою. Добре поінформований про хитрощі європейської політики, Бог­дан Хмельницький прагнув встановити дипломатичні відносини зі шведським королем та отримати від нього допомогу.

Православні країни загалом підтримали боротьбу українського народу. Гетьманський уряд встановив і постійно підтримував контакти з болгарами, греками, сербами. Складнішим було ставлення до Національно-визвольної війни Московії, Валахії та Молдавії. Кожна з цих країн хоч на словах і підтри­мувала Хмельницького, проте з безпосередньою військовою допомогою не квапилася, прагнучи використати українсько-польську війну задля власних інте­ресів.

До активних дипломатичних заходів Хмельницького спонукала потре­ба пошуку союзників. З цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з про­тестантською Трансільванією про погодження спільних військових дій проти Польщі. Вдалося також примусити молдавського господаря відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Були встановлені дружні взаємини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошук шляхів порозуміння зі Швецією. Особливе місце займали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1649), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османсь­кої імперії. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведсь­ке посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закін­чення об'єднаного українсько-семигородського (трансильванського) походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до смерті Б. Хмельницького у вересні 1657 р. Таким чином, спочатку пошуки союзників здійсню­валися в трикутнику: Польща — Туреччина — Росія, про­те незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньополітичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.

Найбільшим дискусійним в історичній літературі є питання укладання українсько-московського договору 1654 року, відомого як Переяславська рада та Березневі статті. Щоб підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорізьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: коли той і надалі зволікатиме з розв'язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. 8 січня 1654 р. на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. Переяславська рада лише поклала початок оформленню московсько-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків. Козацька угода складалася з 23-х статей від імені гетьмана й Війська Запорізького. Основна ідея цих статей — встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. У березні 1654 р. козацька делегація, відправлена до Москви гетьма­ном Б. Хмельницьким на чолі з генераль­ним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковни­ком Павлом Тетерею, передала на розгляд російській стороні проект договору з 23 пунктів: 1) підтвердити права та вольності Війська Запо­різького; 2) установити реєстр у 60 тис. чоловік; 3) зберегти права право­славної шляхти; 4) зберегти існуючі органи міського самоврядування; 5) зберегти у володінні гетьмана староство Чигиринське; 6) дозволити самим обирати собі гетьмана з наступним затвердженням його царем; 7) гарантувати всі давні права українського козацтва; 8) генеральному писареві платити 1000 золотих і дати йому млин «для прожитку»; 9) кож­ному полковникові теж дати по млину; 10) суддям військовим платити по 300 золотих плюс млин., а писарям суддівським — по 100 золотих; 11) осавулам військовим і полковим-по млину; 12) на військове спо­рядження, пушкарів і обозного дати 400 золотих; 13) не порушувати спо­конвічні «права духовні й світські»; 14) дозволити гетьманові й Війську Запорізькому приймати іноземних послів; 15) збір податків передати місцевим українським чиновникам; 16) воєводи царські не повинні по­рушувати місцеві звичаї та закони; 17) окремо видати грамоти, що за­кріплюють права козаків і шляхти; 20) на границі з Польщею виставити тритисяч­не військо «або як його царська величність зволить»; 21) за звичаєм пла­тити гроші полковникам, осавулам і сотникам; 22) донським козакам бути готовими допомогти в боротьбі з татарами; 23) у прикордонному укріпленні Кодак розмістити постійний гарнізон з 400 чоловік, а також зробити царську протекцію запорожцям. З цих пропозицій цар Олексій Михайлович і Боярська дума 21 березня того ж року затвердили 11 пунктів. Україно-російський договір за­кріплював автономний статус України в складі Росії. При цьому гетьман і Військо Запорізьке користувалися не тільки правом самоврядування на козацькій території, але й могли вступати в дипломатичні відносини з іно­земними державами, правда, за винятком Польщі й Туреччини (з польським королем і «турецьким султаном», тільки через Москву). Згідно з "березневими статтями" гетьмана й старшину козаки мали оби­рати на раді. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч осіб.

У результаті переговорів українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які їм були дані ще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування.

Тривалі переговори православного духівництва не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і російська православна церк­ва.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православ­не духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Адже договір між двома державами загалом був рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. Водночас він був незавершений, недосконалий, діяв нетри­валий час (кілька років) і тому дуже швидко втратив силу. У радянські часи зміст Переяславської ради трактувався як об’єднання України з Росією, сьогодні ще існують такі думки: 1)це був конфедеративний союз двох незалежних держав; 2) Україна входила до складу Росії на правах автономії.