Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 року – видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України ХVІІІ століття

Народився в Косуті недалеко від Вільнюса (Литва). Походив з литовсько-чеського роду. Учився в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію, у 1698—1700 рр. — працював писарем у канцелярії Київського митрополита. У 1700—1706 рр. — старший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) у справах Гене­ральної Військової Канцелярії. З 1706 р. — генеральний писар, найб­лижчий радник гетьмана І. Мазепи. З 1708—1709 рр. разом з гетьма­ном намагався створити за участю східноєвропейських держав і Швеції антимосковську коаліцію. Поразка шведських військ у Полтавській битві 1709 р. змусила Орлика емігрувати разом з Мазепою й частиною козацької старшини. На козацькій раді 5(16) квітня 1710 р. Орлик був обраний гетьманом і визнаний шведським королем і турецьким сул­таном. Прагнучи добитися звільнення України з-під московсь­кої влади, Орлик уклав союзний договір зі Швецією (10.05.1710 р .) і Кримським ханством (23.01.1711 р.). 8 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії. Навесні 1711 р. гетьман на чолі 16-тисячного козацького війська за підтримкою татарської орди почав наступ на Правобережну Україну. Правобережні полки визнали владу Орлика та перейшли на його бік. Гетьман Лівобережної України І. Скоропадський відправив проти полків Орлика військо під командуванням генераль­ного осавула Г. Бутовича, що було розбите в бою під Лисянкою. На­прикінці березня війська Орлика й татар підійшли до Білої Церкви й осадили її. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснила спустошливий похід до Слобідської України. Розоривши ряд міст, татари поспішно відступили перед наступаючими царськими військами. Розбій татар — союзників Орлика — підірвав його автори­тет серед українського населення. У травні 1711 р. почався наступ російських військ під командуванням Б. Шереметьєва. Війська Орлика і татарські загони були змушені відступити. Однак у липні 1711 р. армія Петра І була оточена турецькими військами на р. Прут. 12 липня 1711 р. поблизу Ясс між Росією й Туреччиною був укладений Прутський мирний договір. Протягом 1711 — 1714 рр. Орлик намагався організувати нову антиросійську коаліцію, але безуспішно. У 1714 р. він з частиною старшини за запрошенням Карла ХІІ переїхав до Швеції, у 1720 р. жив у Німеччині, а згодом — у Франції. У 1722 р. змушений був перебратися на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився в Салоніках (Греція). З 1734 р. жив у Буджаці, пізніше в Молдавії. Добивався підтрим­ки різних європейських держав (Франції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикану), неодноразово піднімав питання про іноземну допо­могу в справі відновлення української державності. Намагався сформу­вати власні військові сили й залучити до боротьби проти Російської імперії Запорожжя. Помер в Яссах 26 травня 1742 р.

5 квітня 1710 р. прихильники покійного гетьмана Мазепи обрали на козацькій раді біля міста Бендери новим гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Між Орликом і старшиною був укладений особливий договір, що офіційно іменувався «Угодою й основним положенням прав і вольностей, що належать Війську Запорізькому» Його розглядають як «Конституцію України» (інші назви — «Конституція Пилипа Орли­ка», «Бендерська конституція»). Спрямова­ний на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить сут­тєві корективи і в модель державної структури, і в пріо­ритети соціальної політики. У Конституції наголошува­лося на обмеженні самовладдя гетьмана через посилення впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового ге­нерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розме­жуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьма­на та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській. Створювався своєрід­ний козацький парламент — загальна Рада. До скла­ду цього представницького політичного органу мали вхо­дити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), деле­гати Запорозької Січі та представники від полків. Харак­терно, що загальна Рада мала бути не формальним, а ро­бочим органом. З цією метою планувалося її збирати три­чі на рік —- на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Передбачалося повернення Запорозькій Січі традиційних вольнос­тей і прав, гетьман зобов'язувався «чинити всіляку поміч Запорозькому Ни­зовому війську».

Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї со­ціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям вій­ськовим і посполитим зайві не чинилися утяження, накла­ди, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шу­кати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкан­ня». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на осно­ві узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для ре­алізації національно-державницьких планів.