А лекція
Україна в добу Руїни козацької державності, за часів І. Мазепи
Та згасання козацьких автономій у першій половині ХVІІІ ст.
Військово-політичний союз, укладений Б. Хмельницьким проти Речі Посполитої з Трансільванією та Швецією не протривав і року. 27 липня (6 серпня) 1657 р. гетьман помер.
Через місяць – 26 серпня – на Козацькій раді в Чигирині, виконуючи напучення Богдана Хмельницького, гетьманом було обрано його сина – Юрася. Однак, із-за неповноліття його фактично було усунуто від булави і за гетьмана, у якості Юрасевого регента, обрали генерального писаря Івана Виговського.
Виговський намагався зберегти і розвинути державотворчі здобутки Б. Хмельницького. Із цією метою він підтримував широкі дипломатичні стосунки:
– домігся союзницьких відносин зі Швецією;
– знову заприязнився із Кримським ханством й Оттоманською Портою;
– уклав перемир’я із Річчю Посполитою;
вів обережну політику щодо Московського царства.
Однак, усередині полкового та запорізького козацтва наростало невдоволення політикою Виговського: в опозицію стали полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький отаман Яків Барабаш. Вони захопили владу в межах тогочасних Полтавського та Лубенського полків і вимагали від гетьмана промосковської орієнтації. У травні 1658 р. Виговський був змушений упокорити цих опозиціонерів під Полтавою.
А 6 (16) вересня 1658 р. Виговський уклав із поляками Гадяцьку угоду, за якою:
– Україна, під назвою Великого Князівства Руського (ВКР) й у складі київського, брацлавського і чернігівського воєводств, входила до єдиної федеративної держави Речі Посполитої (іншими складовими якої були Велике Князівство Литовське і власне Польське);
– Вища законодавча влада мала належати національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель ВКР;
– Виконавчу владу повинен був здійснювати гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем;
– Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства (тобто козацтво, шляхта і духовенство);
– У ВКР встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал;
– Все діловодство мало вестися українською мовою;
– У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;
– Армія ВКР мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська;
– Польським військам заборонялося перебувати на території князівства;
– У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходилися на її території, переходили під командування гетьмана;
– Було гарантовано права та привілеї козацтва;
– За поданням гетьмана щороку сто козаків із кожного полку мали прийматися до шляхетського стану;
– Православні віруючі були зрівняні у правах із католиками;
– Передбачалося широке будівництво шкіл та вищих навчальних закладів.
Боячись втратити Україну зі сфери своїх інтересів, московський цар усіляко намагався упокорити її. Однак, у битві під Конотопом 28 червня 1659 р. його війська під командуванням князя Олексія Трубецького зазнали нищівної поразки. Тим часом, користуючись військовими баталіями, промосковська партія українців підняла повстання, кульмінацією якого стало обрання у вересні 1659 р. на гетьмана Юрася Хмельницького.
17 жовтня 1659 р. він уклав із московським володарем Переяславські статті, які значно обмежували політичний суверенітет України. Московські воєводи отримали право залишати свої війська у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Юрась позбавлявся самостійності у зовнішній політиці, а київський митрополит мав визнати зверхність московського патріарха. Без дозволу царя не можна було переобирати гетьмана, а сам він позбавлявся права самостійно призначати і звільняти генеральну старшину і полковників.
Майже через рік, після поразки від польських військ біля Чуднова, Ю. Хмельницький був змушений підписати Слободищенський трактат (7 жовтня 1660 р.), згідно з яким ніби відновлювалися попередні домовленості Гадяцької угоди, хоча багато вигідних Україні пунктів було упущено.
Тим часом лівобережні полки присягнули на вірність цареві й обрали собі за гетьмана Якима Сомка. Тож, так – у 1660 р. – Україну було неофіційно поділено на Право- і Лівобережну. Варто зазначити, Москва вдало скористалися з міжусобних чвар серед козацтва і потихеньку прибирала собі землі Гетьманщини, розбудованої Богданом Хмельницьким.
У 1663 р. слабкий до політичного життя і не маючи військового хисту, Юрась зрікся булави. Його наступником на Правобережжі став Павло Тетеря, який, заручившись підтримкою польського війська, намагався возз’єднати дві України. Однак він зазнавав дедалі більше військових та дипломатичних поразок. Боячись за долю, яку отримали інші представники пропольської партії в Україні (І. Виговського було схоплено і страчено), Тетеря, зрештою, утік за кордон.
У 1665 р. булаву підхопив відомий серед козаків генеральний осавула Петро Дорошенко. Ще 1663 року Москва замінила Якима Сомка на Івана Брюховецького. Точніше, сталося це завдяки змові козацької сіроми, спеціально зібраної Брюховецьким на Чорну раду під Ніжином 18 червня 1663 р. У 1665 р. він перший серед українських гетьманів поїхав до Москви підписувати угоду. Московські статті значно обмежували самостійність України і перетворювали її на колонію.
30 січня 1667 р. у селі Андрусові (неподалік від Смоленська) Польща і Москва уклали перемир’я на 13,5 років. Згідно з ним також:
– Московському царству залишалася Лівобережна Україна (йому поверталися Сіверщина і Смоленщина)
– Речі Посполитій відходили Правобережна Україна і білоруські землі
– на 2 роки Москва забирала собі Київ
Таким чином було здійснено офіційний поділ України на Право- і Лівобережну.
У цей час на Правобережжі уже гетьманував Петро Дорошенко (1665-1676). Він усіляко заохочував місцеві стани суспільства до єднання навколо православної віри і спільної мети об’єднання всіх українських земель, боровся із старшинським сепаратизмом і прагнув (подібно до Богдана Хмельницького) запровадити спадкове гетьманство. У своїх військово-політичних планах П. Дорошенко спирався на Кримське ханство і Туреччину. Однак намагання об’єднати Україну (перемога над поляками під Браїловим у грудні 1666 р.) лише прискорило знаходження спільної мови у її ворогів і підписання Андрусівського перемир’я. Гетьман його оскаржив.
У 1668 р. під протекторатом Туреччини П. Дорошенко почав військові дії на Правобережжі. Цікаво, що такі дії гетьмана схвалила і козацька рада Лівобережної України, на якій, як відомо, гетьманував московський підлабузник Іван Брюховецький. Таким чином він намагався втримати владу. Запорожці на чолі з отаманом Сірком підтримали антимосковське повстання і витіснили царські війська майже з усього Лівобережжя.
8 червня 1668 р. під Опішнею (Полтавщина) Дорошенко і Брюховецький мали зустрітися для переговорів, але за декілька хвилин до цього стався інцидент, у ході якого останнього було вбито. Дорошенко став гетьманом обох сторін Дніпра. Втім, уже невдовзі він був змушений полишити Лівобережжя, залишивши наказним гетьманом тут чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Його Московія схилила до нового договору – Глухівських статей 9 березня 1669 р., за якими:
– встановлювався реєстр у 30 тис. козаків
– гетьман мав право на наймане військо в 1 тисячу компанійців (фактично полк)
– гетьман був повністю обмежений у своїй зовнішній політиці
– московські військові залоги на чолі з воєводами вводилися до 5 найбільших міст (Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина, Остра), але не мали права втручатися у питання самоврядування
– збирати податки мала право лише старшина
– перейти із селянського до козацького стану стало фактично неможливо
Попри те, що свою угоду Многогрішний укладав із Московією, він, як міг, боронив інтереси України (актуальним і для нього залишалося питання об’єднання двох берегів, упокорення старшинського свавілля). Одним із його здобутків можна вважати те, що він домігся всупереч Андрусівському договору залишення Києва у складі Лівобережної України (це було особливо актуально тоді, адже Правобережна Україна вже понад 20 років просто таки спустошувалася демографічно як територія, придатна до життя; за деякими даними, від початку Хмельниччини кількість населення тут скоротилася на 65-70%).
Безумовно, політика Многогрішного не влаштовувала московські експансіоністські апетити. 16-17 червня 1672 р. на Генеральній військовій раді неподалік від Конотопа Москва протегувала обрання на гетьмана Лівобережної України генерального суддю Івана Самойловича. Він підписав Конотопські статті, за якими фактично підтверджувалися права України і її гетьмана за Глухівськими статтями, але сталося обмеження в правах гетьмана і його уряду (заборона зовнішніх зносин без погодження із царем, заборона стосунків із Дорошенком, неможливість гетьмана одноосібно призначати старшину, недопущення козацьких послів на московсько-польські переговори стосовно питань України).
Із часом гетьману Самойловичу вдалося позбутися окремих прикрих обмежень своєї влади. Він приступив до розбудови козацької державності і, подібно багатьом своїм попередникам, виношував плани об’єднати Україну і запровадити спадкове гетьманство. Він був одним із не багатьох українських гетьманів, який зміг задовольнити майнові інтереси старшини, створивши, крім того, бунчукове товариство (орденського типу), яке об’єднувало вузьке коло найбагатших по суті козаків Лівобережжя.
На зовнішньополітичній арені на правління Самойловича припали складні часи. Він повинен був балансувати між інтересами Польщі і Москви, з одного боку, та Османської імперії, Кримського ханства і правобережного гетьмана Дорошенка, з другого. За будь-яких обставин, у майбутньому Україну він бачив самостійною й об’єднаною державою.
Петро Дорошенко, отримавши звістку, що Многогрішний уклав із Московією Глухівські статті, на Корсунській раді 10-12 березня 1669 р. схиляв козаків на турецький протекторат. Не підтримали його переважно лівобережці і запорожці. Угода з Туреччиною була підписана. Тим часом становище Дорошенка ускладнювалося: запорожці виставили за претендента на його булаву Петра Суховія, а Польща проголосила “новобораним” гетьманом Правобережжя уманського полковника Миколу Ханенка. У жовтні 1671 р., після відвоювання у Дорошенка Брацлавщини, король офіційно затвердив Ханенка гетьманом.
Проте навесні 1672 р. надійшла зрештою військова підтримка турецького султана. 18 серпня українсько-турецько-татарські війська здобули фортецю Кам’янця-Подільського, після чого обложили Львів, а вже 18 жовтня Польща уклала з Туреччиною Бучацький мирний договір, за яким:
– Подільське воєводство із Кам’янець-Подільською фортецею відходило туркам
– Дорошенко отримав у свою юрисдикцію Брацлавщину і Південну Київщину
– Польща залишила за собою Галичину, Волинь і Північну Київщину
Московське царство сприйняло цю угоду як відмову Польщі від Правобережжя. Тож, ніби і не порушуючи Андрусівських домовленостей про перемир’я, московські і лівобережні українські війська увійшли на Правобережжя і на березневій Переяславській раді 1674 р. змусили Ханенка віддати булаву Самойловичу. Дорошенко формально опинився поза владою, тож, відмовившись від турецької протекції і присягнувши на вірність цареві 19 вересня 1676 р. теж здав клейноди.
Турки, звільнивши зі своєї в’язниці Юрася Хмельницького, навесні 1677 р. вирушили у похід на Чигирин. Після невдалої спроби вони знову це зробили у 1678 р., унаслідок чого місто було зруйновано. 1681 року московити уклали в Бахчисараї угоду з Портою та Кримом, згідно з якою фактично все Правобережжя відходило Туреччині, а Лівий берег із Києвом – Московії, на 20 років не планувалося заселяти землі Середньої та Південної Київщини. Однак 1683 р. Польща відновила своє панування над Правобережною Україною. Цьому послідувало укладення “Вічного миру” з Московією (у Москві), згідно з яким:
– Київ переходив до Московії назавжди, а Польща отримувала за нього компенсацію
– Польщі відійшли Північна Київщина, Волинь, Галичина
– Московії – Лівобережна Україна (зі всім Києвом), Запорожжя, Чернігово-Сіверщина
– Поділля залишалося за Туреччиною [у 1699 р. поляки його відібрали до себе]
Отже, українські землі стали “розмінною монетою” у багатьох міжнародних комбінаціях 1667-1686 рр. На кінець “Руїни” гетьманство збереглося лише на Лівобережжі, тоді як Правобережна Україна фактично була спустошена.
Усуненню Самойловича від влади передував його похід на Крим навесні 1687 р. на чолі із царським фаворитом Василем Голіциним. Вважаючи, що невдача походу була спричинена гетьманом, саме його вирішили зробити винним.
У липні 1687 р. на р. Коломак Самойловича було заарештовано, а на гетьмана обрано генерального осавулу Івана Мазепу. 25 липня 1687 р. він уклав Коломацькі статті із Московським царством, згідно яких:
– підтверджувалися положення Глухівських статей Многогрішного, але:
– гетьман не мав права без царського дозволу звільняти старшину, а старшина – переобрати гетьмана;
– окремі пункти передбачали асиміляцію українців етнічно і політично в “руському світі”
Перший час Мазепа діяв у рамках царських приписів. Не будучи полководцем, він здійснював активну зовнішню політику щодо Криму, мріяв приєднати до Гетьманщини степову Україну і Правобережжя. Втім, другий кримський похід (після Самойловичевого) 1689 р. теж не приніс українсько-московським військам успіху. Населення Гетьманщини лише дратувалося з величезних поборів, які змушено було давати на утримання 112-тисячної армії Голіцина, котрий приходив, щоб лише постояти під мурами фортеці Перекоп.
Зовнішньополітичні претензії Мазепи мали логічне продовження у внутрішній політиці гетьмана, який прагнув об’єднати всі українські землі в одну цілісну державу. Як і Богдан Хмельницький, він виступав, отже, за соборність України. Для зміцнення своєї влади, окрім бунчукових товаришів (започаткованих Самойловичем), він запроваджує ще декілька “орденів” для зосередження навколо себе найбільш відданих козаків із політичної еліти тогочасної Гетьманщини – так з’явилися ще й значкові та значні військові товариші.
Гетьман був великим меценатом. Фундатором більше десятка нових великих храмів. На його кошти реставрували давні пам’ятки архітектури. Він дуже шанував книги, купував, збирав і дарував їх церквам та монастирям. Розбудовував міста: нових обрисів набули Чернігів, Київ, Переяслав, Глухів, Батурин та інші. Він домігся у царя підтвердження статусу академії для Києво-Могилянського колегіуму, заснованого Петром Могилою ще 1632 р., добудував для неї ще один корпус, асигнував кошти на навчання студентів, здійснив низку заходів щоб укріпити авторитет нового навчального закладу – Чернігівського колегіуму.
Ще напередодні укладення Вічного миру між Польщею та Москвою, у 1685 р. польський король Ян ІІІ Собеський із метою заселення спустошеної Правобережної України й охорони південних кордонів Речі Посполитої відродив 4 козацькі полки:
Богуславський – на чолі із Самійлом Івановичем (Самусем)
Корсунський – на чолі із Захаром Іскрою
Брацлавський – на чолі із Андрієм Абазином
Фастівський (Білоцерківський) – на чолі із Семеном Палієм.
Через 15 років Польща уклала мирну угоду із Туреччиною і потреба в охороні кордонів відпала. Сейм ухвалив розпустити правобережні полки. В Україну рушили польські війська, у відповідь на що 1702 р. вибухнуло повстання на чолі з фастівським полковником С. Палієм. Здобувши великі простори Київщини, Поділля і досягши навіть Волині і Галичини, Палій фактично став союзником шведів, які 1700 р. почали війну із Польщею, війну, яка згодом стане відомою як Північна.
Занепокоєна зміцненням шведської держави Московія наказала гетьманові Мазепі придушити повстання Палія. Тим більше – про це прохав Август ІІ – король польський. У 1704 р. Мазепа зайняв Волинь і Київщину, заарештував Палія і з-за слабкості польської влади фактично об’єднав Правобережну і Лівобережну Україну під власним крилом. Так тривало до 1708 р.
Бо вже на п’ятому році Північної війни Мазепа розпочав таємні переговори про заміну московського протектора на іншого. Його і козацьку старшину не влаштовувало передовсім тиранське ставлення царя Петра І до України і українців: козаків він використовував на будівництві каналів, селянство тероризував поборами і зрештою не піклувався про захист українського населення на випадок нападу ворожих військ. У 1705 р. він налагодив зв’язки із Станіславом Лещинським – польським королем від про шведської партії Речі Посполитої. 1706 р. Мазепа вже вів таємні переговори зі шведським королем Карлом ХІІ.
У 1708 р. Карл ХІІ вирушив на Москву і Смоленськ. Але певні невдачі змусили його повернути на Україну. Це не входило у плани Мазепи, адже він вважав, що війна за визволення Гетьманщини не стосуватиметься її земель і населення. Однак, 24 жовтня 1708 р. гетьман із 4-тисячним військом і 7 полковниками вирушив на зустріч війську шведського короля. 29-30 жовтня було підписано українсько-шведську угоду під назвою “Вивід прав України”, згідно з якою:
- Україна визнавалася незалежною державою;
- завойовані Московією українські землі мали бути повернені у Гетьманщину;
- шведський король зобов’язувався допомагати Україні;
- Мазепа оголошувався довічним князем України;
- для стратегічних потреб шведський король мав право займати 5 укр. міст.
У відповідь на “зраду” Мазепи цар Петро І розіслав по всій Україні послання, що гетьман збирається віддати Україну Польщі, а їхні церкви – уніатам. У Глухові затівалася козацька рада для обрання нового гетьмана. До Батурина було направлено Меншикова, аби той захопив гетьманську столицю. Зрадник Іван Ніс показав потаємний хід і 2 листопада 1708 р. московські війська вдерлися до міста. Місто палили, вбивали навіть жінок і немовлят, річка Сейм стала червоною від крові. Тим часом у Глухові на Старшинській раді 4 полковників гетьманом України було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського.
26 березня 1709 р. на зустріч із Мазепою до Диканьки (Полтавщина) прибув із 8-тисячним військом кошовий отаман Кость Гордієнко. Це означало, що січовики теж відмовилися від протекції московського владики. 14 травня 1709 р. в знак помсти московський полковник Яковлєв захопив і зруйнував Січ, а козаків повбивав.
Після об’єднання сил Карла ХІІ, Мазепи і Гордієнка потрібно було брати добре укріплену Полтаву. 1 травня місто було взято в облогу. 27 червня 1709 р. стався генеральний бій, відомий в історіографії як Полтавська битва, яку повністю виграли московити. Карл ХІІ і Мазепа змушені були тікати до Півдня, неподалік містечка Бендер. У м. Варниці він і помер 22 вересня 1709 р. Кажуть, що на гетьмана подіяла анафема – прокляття, яке возносили московські попи в усіх церквах. І зокрема в тих, на які Мазепа не шкодував ні сил, ні грошей.
Після смерті Івана Мазепи низка діячів із числа козацької старшини, яка емігрувала разом із ним, продовжували боротьбу за незалежність України. Одним із провідних продовжувачів справи “мазепинців” став Пилип Орлик – генеральний писар в уряді Мазепи.
5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдова) відбулася козацька рада, на якій П. Орлика обрали гетьманом. Того ж дня новообраний гетьман схвалив разом із козаками “Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького” (документ, відомий в історії як “Конституція Пилипа Орлика”). Угода передбачала регламентацію відносин між гетьманом і козаками, як представниками всього українського народу. Україна проголошувалася незалежною від Московії і Речі Посполитої. Країна перебувала під протекторатом шведського короля і в союзницьких зносинах із Кримським ханством. Територію України було окреслено згідно Зборівського договору Б. Хмельницького. При гетьманові запроваджувалася Генеральна рада, яка мала право законодавчої ініціативи й збиралася на Різдво, Великдень і Покрову. Згідно “Конституції” існував також Генеральний суд, до якого гетьман не втручався, державна скарбниця, за якою глядів генеральний підскарбій. На утримання гетьмана були виділені спеціальні землі. Полковників і сотників обирали, але затверджували у гетьмана. Гетьман виступав гарантом прав усіх верств українського суспільства.
Пилип Орлик решту свого життя (1710-1742) був “гетьманом на еміграції”, переїхавши спочатку до Швеції, потім – Німеччини, Франції і зрештою – Туреччини. Він, його рідня, побратими-“мазепинці” постійно нагадували європейським монархам про несправедливість ліквідації самостійності України. У зв’язку з цим у Росії змушені були утримувати принаймні видимість козацької автономії. Тим часом ідеологічно впроваджувалася війна проти всього українського, гетьманського. Місцевих жителів намагалися переконати, що все зле і лихе – від старшини і гетьмана Скоропадського, а добре – від царя-батюшки. Відтак посилився курс на політичну та культурну асиміляцію українців у “російському морі”.
Решителівські пункти, які уклав гетьман І. Скоропадський (1708-1722) з Петром І, у липні 1708 р. були видозмінені царем і вислані у вигляді царського указу. Відповідно до нього права гетьмана були обмежені у зовнішніх зносинах. До Скоропадського був приставлений московський резидент Ізмайлов, який доповідав цареві про всю його діяльність. Столиця Гетьманщини була перенесена на кордон із Московією (у м. Глухів). Гетьман мав утримувати два московські полки, які проте підпорядковувалися Ізмайлову. Цей урядник мав контролювати також доходи Гетьманщини і демографічну ситуацію у “Малоросійському краї” – саме так волів називати землі Війська Запорізького московський цар.
Економічну асиміляцію (поглинення ресурсів) українських земель московською державою здійснювали в різний спосіб:
– заборона на ввіз і вивіз окремих товарів (у тому числі із зарубіжжям);
– примусове переміщення сталих торгівельних шляхів із внутрішніх українських через російські;
– збирання мита із російсько-українського кордону до казни царя;
– проведення фінансових операцій таким чином, щоб в Україні залишалися мідні гроші, а в Росії – золоті і срібні.
У 1722 р. київську митрополію було перетворено на звичайну єпархію Російської православної церкви. Митрополит отримував титул архієпископа київського та Малої Росії. Його призначав петербурзький церковний Синод на чолі з російським імператором (від 1721 р. Московська держава отримала назву Російської імперії). Аби підірвати основи самобутньої української культури, російський уряд переслідував українських друкарів, переманював на роботу до Москви і Петербургу київських учених, богословів, письменників. Прославляти царя і Росію були змушені (або робили це за посади і гроші) українці Феофан Прокопович, Стефан Яворський та інші. З України почали вивозити історичні документи та інші пам’ятки. Москва заповзятливо почала писати “спільну” з Україною історію.
У 1722 р. зрештою було завдано потужного удару по гетьманській владі і створено Малоросійську колегію у складі 6 офіцерів російських полків, розташованих в Україні, на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим. Він і колегія перебрали на себе широкі повноваження з керівництва Лівобережною Україною.
Іван Скоропадський не витримав такого удару і передав свої клейноди чернігівському полковнику Павлу Полуботку, який став наказним гетьманом й урядував у 1722-1724 рр. Боротьба Полуботка із корупцією у владних органах і судах, із “порядками”, які намагалася запровадити в Україні Малоросійська колегія, привели до того, що у квітні 1723 р. імператор Петро І позбавив гетьмана посади головнокомандувача козацького війська, а 22 травня 1723 р. Полуботка (разом із генеральним писарем і генеральним суддею) була викликано до Петербурга. Невдовзі його було заарештовано за підозрою у співпраці з Орликом та підготовці відокремлення України від Російської імперії (діяльність миргородського полковника Данила Апостола). 18 грудня 1824 р. Павло Полуботок помер у в’язниці.
1725 р. помер російський імператор Петро І (за переказами, перед своєю смертю його прокляв Павло Полуботок).
Загроза нової російсько-турецької війни (ще у 1711 р. Петро І зазнав поразки у Прутському поході) змусила уряд Петра ІІ переглянути своє ставлення до гетьманства в Україні.
Було скасовано Малоросійську колегію і на виборах гетьмана 1 жовтня 1727 р. одностайно обрано Данила Апостола. З ним, як у принципі і зі Скоропадським, ніяких статей не було підписано. Натомість із гетьмана взято присягу на вірність російській короні. Згодом подані Апостолом статті (“Рішительні пункти”) були повернені йому із переробкою і змінами у вигляді царського указу. Незважаючи на обмеження, Данило Апостол (1727-1734) започаткував в Україні декілька реформ: правову, земельну, фінансову, торгівельну.
Однак ковток повітря для козацьких автономій завершився зі смертю 80-річного гетьмана, коли російський уряд вирішив відмінити обрання гетьмана. Із 1734 по 1750 р. Гетьманщиною керував т.зв. Гетьманський уряд у складі 6 осіб (3 українців і 3 росіян) на чолі із князем Олексієм Шаховським, який діяв відповідно до указу “Рішительних пунктів”, котрі, як відомо, майже не залишали українцям права на автономію. Російська тиранія, зовнішня політика і “дворцові перевороти” негативно позначалися на житті українців у Гетьманщині.
