Зміна функцій та структури діяльності системи охорони здоров'я

Ця група стратегій спрямована на зміни поєднання організацій та розподіл завдання між ними. Такі зміни стосуються найчастіше того, про що люди думають у першу чергу, коли вони розглядають організаційну реформу галузі охорони здоров'я. Вони включають поєднання різних типів постачальників, роль, яку вони відіграють у виробництві продуктів та досягненні результатів охорони здоров'я, їх важливі характеристики, які можна використати для зміни системи охорони здоров'я. Надання послуг з охорони здоров'я, як правило, аналізується на кількох основних рівнях: первинної медичної допомоги (профілактична і лікувальна), вторинної та третинної.

Коли йдеться про послуги з охорони здоров'я, зазвичай маються на увазі послуги, що надаються на базі стаціонару в лікарнях чи будинках медсестринської опіки та амбулаторної допомоги, яка надається лікарями загальної та сімейної медичної практики, у консультативних поліклініках чи діагностичних центрах. Крім того, багато послуг з охорони здоров'я надаються вдома, як, наприклад, певні профілактичні заходи чи перша медична допомога. Первинна меди-ко-санітарна допомога звичайно надається лікарями загальної чи сімейної медичної практики в поліклініках або в лікарських амбулаторіях, фельдшерсько-акушерськими пунктами тощо.

Спеціалізована амбулаторна допомога надається лікарями-спеціалістами в поліклініках; деякі види допомоги (стоматологічна, гінекологічна) можуть надаватися як у поліклініках загального профілю, так і в спеціалізованих установах (жіночих консультаціях, стоматологічних поліклініках і приватних кабінетах). Консультативно-діагностична амбулаторна допомога надається, як правило, у консультативних і діагностичних центрах, швидка і невідкладна медична допомога -спеціалізованими станціями швидкої медичної допомоги або відповідними підрозділами медичних закладів. У більшості зарубіжних країн спеціалізована медична допомога надається спеціалістами, які працюють у лікарні, а частину свого робочого часу відводять на прийом амбулаторних пацієнтів в амбулаторних відділеннях лікарень. Лікарні відрізняються також за типом медичного обслугову­вання, яке вони надають, категоріями населення, яке обслуговується, та термінами госпіталізації. Лікарнями короткотермінової госпіталізації вважаються такі, в яких середня тривалість госпіталізації більше від половини пацієнтів не перевищує ЗО днів (клінічні, общинні, районні, певні типи спеціалізованих), довготермінової госпіталізації -ті, в яких середня тривалість госпіталізації для більшої половини пацієнтів становить понад 30 днів. Будинками з догляду за людьми похилого віку є заклади, які мають три і більше ліжок і забезпечують догляд за особами похилого віку, немічними та хронічними хворими. Хостелями називаються заклади при медичних центрах, які надають нічліг пацієнтам, які проходять обстеження чи курс лікування в амбулаторних умовах, а хоспісами - заклади при медичних центрах, які забезпечують догляд безнадійно хворих пацієнтів, підтримують тісний зв'язок з їхніми сім'ями і орієнтуються на задоволення потреб сім'ї пацієнта. У деяких системах охорони здоров'я поєднуються традиційні та спеціальні моделі надання медичної допомоги певним групам населення і при лікуванні певних хвороб.

За межами дому послуги охорони здоров'я можуть бути надані як у приватному, так і в державному секторах надавачами послуг з охорони здоров'я. Якщо такі послуги виробляються у приватному секторі, надавачі медичних послуг можуть пропонувати їх на неприбутковій чи на прибутковій основі. Хоча економічна теорія передбачає відмінності між прибутковими і неприбутковими організаціями, вона чітко не встановлює ці відмінності. Загалом від неприбуткових організацій вимагається за законом використовувати прибуток виключно для благодійних, навчальних чи наукових цілей, для яких він і формується; їх стартовим капіталом є гранти чи субсидії; вони не можуть бути легко продані чи ліквідовані, обмежені законом щодо типів товарів і послуг, які можуть надавати, а також звільнені від сплати певних видів податків. Існування неприбуткових організацій, передусім є результатом недосконалості ринку охорони здоров'я.

Одним із ефективних заходів організаційної реформи охорони здоров'я є передача частини послуг охорони здоров'я надавачам приватного сектора.

Крім форми власності, надавачі медичних послуг можуть бути організовані в різній спосіб. Наприклад, лікарня може бути автономною, незалежною установою або частиною комплексу лікарень. Аналогічно лікар може працювати окремо чи брати участь у лікарській груповій практиці. Крім того, деякі лікарі, зокрема такі, як рентгенологи, радіологи чи анестезіологи, можуть працювати за наймом у лікарні. І навпаки, деякі лікарі медичного штату можуть не працювати за наймом у лікарні, а надавати послуги в ній на договірних засадах.

Для прикладу, в Канаді, медичні послуги надаються в приватному секторі. Більшість лікарень приватного сектора організовані на неприбуткових засадах і належать або благодійним, або релігійним організаціям. У Німеччині медичні послуги надаються переважно в приватному секторі через лікарів, що працюють на засадах приватної практики. Державним лікарням належать близько 51% лікарняних ліжок, решта ліжок розміщені в неприбуткових (35%) і прибуткових (13%) лікарнях. Лікарі, що працюють приватно в своїх амбулаторіях, не допускаються до лікування пацієнтів у лікарні, і більшість з тих, що працюють у лікарнях, не допускаються до надання амбулаторної медичної допомоги.

Структура виробництва медичних послугу Великобританії, як правило, організована в державному секторі. Згідно із Суспільним Актом від 1990 р. всі лікарні є державною власністю, а більшість лікарів працюють за наймом у Національній службі охорони здоров'я Великобританії. Однак лікарі загальної медичної практики працюють переважно окремо чи невеликими груповими практиками на рівні громад за контрактом з Національною службою охорони здоров'я.

У США компенсаційна здатність лікарень збільшувати вартість медичних послуг пояснюється переважним впливом певних платників на ринок стаціонарних послуг. Уряд і великі страховики разом із організаціями керованої медичної

допомоги мотивують вплив ринку до зниження договірних цін, аналізів оглядів використання на виробничу практику та методів оплати, пов'язаних з великим фінансовим ризиком для надавача. Загалом дослідження показують, що і керована медична допомога, і урядове регулювання цін здатні стримувати стаціонарні витрати на мікрорівні. Крім того, останні дослідження як в Україні, так і за кордоном показують, що багато послуг, які надають лікарні, є необгрунтованими і можуть успішно надаватися амбулаторно.

Незважаючи на ці зміни, загалом вартість стаціонарної медичної допомоги та витрати на неї продовжують зростати. Зумовлено це недосконалістю ринків стаціонарних послуг чи це небажані наслідки дії ринкових сил - все ще не з'ясовано. Однак необхідно мати на увазі, що неконкурентна ринкова структура призводить до постійного зростання цін. Питання про переваги як ринково орієнтованих, так і уря­дово орієнтованих рішень продовжує дискутуватися.

Чому лікарні і клініки державного і приватного секторів поводяться по-різному? Передусім це стосується стимулів. Приватний сектор, щоб отримати прибуток, має орієнтуватися на ринки: конкуруючі виробники мають приваблювати споживачів, пропонуючи їм послуги прийнятної якості і вартості, однак вони не зацікавлені в наданні допомоги тим, хто не в змозі платити. Організації державного сектора, що фінансуються з державного бюджету, намагаються надати багато послуг, сподіваючись, що їх споживачі будуть тиснути на уряд, щоб збільшити цей бюджет. Існують також державно-приватні відмінності в стимулах для керівників різних рівнів: зарплати та збереження місця роботи керівників приватного сектора часто залежать від прибутку організації. Приватні компанії можуть надавати своїм управлінцям певний пакет акцій, щоб підвищити свою рентабельність. Державні ж управлінці часто є державними службовцями, які мають недостатньо важелів влади та навичок, обмежені можливі щодо використання ресурсів, а також підпорядковуються бюрократичним правилам і регулюванню, до того ж багато з них є лікарями, що не мають управлінської кваліфікації, не зацікавлені в управлінській кар'єрі. Нарешті, є відмінності між приватними і державними найманими працівниками.

Однак вибір полярних форм власності та їх співвідношення в охороні здоров'я є досить складним, тому часто на ринку охорони здоров'я діють неприбуткові неурядові організації, які часто поєднують стимули і відповідальність управлінців з незалежною наглядовою радою. Такі організації можуть бути ефективнішими, ніж негнучкі державні організації, та мають більші повноваження щодо наймання та розпорядження персоналом.

Немає теоретичних підстав вважати, що хороше обслуговування і низька вартість не можуть бути досягнуті надавачами, які працюють у державному секторі. Відмінності частіше є результатом специфічної структури і практики, ніж форми власності, тому рішення щодо приватизації в охороні здоров'я мають враховувати національні особливості і можливості реалізації тих чи інших дій, регулятивну спроможність уряду, пріоритети реформи (ефективність чи справедливість), управлінські можливості державного сектора, інформованість споживачів та професійну самодисципліну.

Наступна стратегія організації системи охорони здоров'я - масштаби діяльності окремих організацій, що надають медичні послуги. Ці масштаби впливають на їх функціонування по-різному. По-перше, більші масштаби можуть зменшити витрати (більша лікарня ефективніше використовує спеціалізоване обладнання і персонал), тоді як первинна медико-санітарна допомога, ймовірно, отримає мало вартісних переваг від того, що багато лікарів працюватимуть разом в одному закладі. По-друге, більша організація може сприяти підвищенню клінічної ефективності. Але наявність лише кількох великих медичних центрів, які приймають пацієнтів за направленням, створює бар'єри щодо доступу для сільського населення та незахищених його верств. Таким чином, пошук клінічної якості може призводити до виникнення проблем щодо справедливого доступу до медичної допомоги. Без конкуренції такі центри можуть не досягати потенційних вартісних переваг, а також зниження економічності, вартості робочої сили тощо, їм бракує координації. Подібні питання виникають щодо масштабів первинної медичної допомоги (індивідуальні сімейні лікарі, маленькі клініки з 3-5 практикуючими лікарями чи більші клініки з 20 лікарям та більше).

Не існує єдиного рішення щодо масштабів закладу охорони здоров'я. Переваги і недоліки великих медичних центрів залежатимуть від ситуації в кожній окремій країні чи адміністративній одиниці. У густонаселених міських регіонах можуть функціонувати багато великих конкурентних закладів охорони здоров'я. Доступність транспортних послуг, рівень освіченості сільських мешканців, по­ширеність хвороб, характерний для окремих країн чи регіонів та загальний рівень економічного розвитку - все це впливатиме на наслідки централізації в охороні здоров'я. Вирішення цієї проблеми значною мірою залежить від того, якому критерію функціонування - стану здоров'я населення чи його задоволеності віддається перевага, оскільки у великих лікувально-профілактичних закладах можна покращити клінічну якість і водночас знизити справедливість доступу і задо­воленість пацієнтів медичною допомогою.

Розширення сфери діяльності лікувально-профілактичного закладу є менш доцільним порівняно з вузькою спеціалізацію щодо якості медичної допомоги. Для первинної медичної допомоги, де доступ до послуг є особливо важливим, широкопрофільна діяльність є більш прийнятна, тоді як для лікування складних випадків більш доцільна вузька спеціалізація. Однак кожне суспільство робить свій вибір, який залежить від існуючої інфраструктури системи охорони здоров'я, розвитку транспортних мереж, політичних пріоритетів, регіональних особливостей тощо.