Революції та громадянської війни

1 Революційні події в Україні. Створення та діяльність Центральної Ради (ЦР). Окупація України австро-німецькими військами.

2 Гетьманський режим П.Скоропадського.

3 Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Посилення громадянської війни в Україні, боротьба проти її окупантів.

4 Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях (ЗУНР)

5 Затвердження Радянської влади в Україні. Уроки та причини поразки української національно-демократичної революції 1917–1920 рр.

Революційні події в Україні. Створення та діяльність Центральної Ради (ЦР). У лютому 1917 року в Росії почались мітинги та страйки в пам’ять річниці «кривавої неділі» 1905 року, які згодом переросли у всеросійський страйк. 27 лютого імператор Микола ІІ зрікся престолу. Державна дума припинила свою діяльність. Правонаступником царського уряду став Тимчасовий комітет, який 2 березня утворив Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Львовим. Тимчасовий уряд одержував повноваження щодо скликання Установчих зборів, які повинні були прийняти Конституцію Росії та затвердити нову форму влади в державі.

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії покликана була ліквідувати самодержавство, встановивши загальну політичну рівність громадян; поміщицьке землеволодіння, наділивши селян землею; національне гноблення, створивши реальні умови для створення власних держав неросійськими народами.

 

Відразу після падіння самодержавства, представники соціалістичних партій, передусім, есери та меншовики, створювали Ради робітничих і солдатських депутатів. Ради мали реальну владу в промислових центрах та прифронтовій смузі.

Паралельне існування Тимчасового уряду та Рад робітничих та солдатських депутатів після подій лютого 1917 року одержало назву «двовладдя». Голова Тимчасового уряду А. Керенський влітку перейшов до відкритого терору проти Рад, з метою їх ліквідації. Проте це лише сприяло подальшому падінню його авторитету. Повернення в Росію В. Леніна зміцнило позиції більшовиків, що наполягали на передачі усієї влади Радам, особливо після придушення спроби державного перевороту Л.Корніловим.

Про падіння самодержавства в Україні стало відомо лише 1 березня 1917 року. Вищою посадовою особою в губернії став комісар Тимчасового уряду. В Україні проживала майже чверть загальноросійського пролетаріату, тому паралельно створювались Ради робітничих і солдатських, а згодом і селянських депутатів.

Зазнало змін суспільно-політичне життя в Україні: активізувалась діяльність як старих, так і нових політичних партій, відроджувались «Просвіти», розгортали діяльність кооперативні організації тощо. Проте найбільший вплив в Україні мали не національні, а загальноросійські партії, соціалісти-революціонери, соціал-демократи, кадети. Саме їх програмні положення були відображені в програмах аналогічних українських партій. Всі національні партії, зокрема, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів –федералістів та інші, в перші місяці після Лютневої революції, «програмою максимум» вважали автономію України в складі федеративної російської держави. Гасло незалежності України не мало підтримки навіть серед інтелігенції, не кажучи вже про широкі кола народних мас.

Організаційним центром, що об’єднав усі національно-демократичні сили України, був міжпартійний політичний блок поміркованих лібералів і соціал-демократів – Товариство українських поступовців (ТУП). Саме він виступив ініціатором організації ради об’єднанних громадських організацій з метою створення представницького органу влади.

Українська Центральна Рада виникла 4 (17) березня 1917 року як національне представництво українського народу. До її складу ввійшли представники ТУПу, духовенства, воєнних організацій студентства, представники українських партій соціал-демократичного характеру, культурно-просвітницькі та кооперативні організації. ЦР була лояльно налаштована щодо Тимчасового уряду. Представляючи достатньо широкий соціальний спектр суспільства, вона ставила за мету – об’єднати всі українські сили, визначити національний устрій України. Проте можливі форми майбутньої державності змінювалися в залежності від конкретної ситуації.

 

 

Головою ЦР був обраний професор М.С.Грушевський, його заступниками Д.Антонович та Д.Дорошенко. Отже, виникла третя політична сила, яка привела до встановлення в Україні Тривладдя.

Найбільш чисельною в ЦР стала Українська партія соціал-революціонерів (УПСР), що за своїм характером була «селянською» (виступала за «соціалізацію» землі). Восени 1917 року партія нараховувала близько 75 тис. прихильників. Лідерами партії були: Г.Ковалевський, П.Христюк, М.Шраг, О.Севрюк. До УПРС офіційно вступив і М.Грушевський. Під впливом УПРС знаходилась Українська селянська спілка («Спілка») – досить впливова організація сільських кооператорів. Другу найбільшу фракцію становили представники Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Програма партії передбачала соціалістичну перспективу розвитку, перетворення Росії на демократичну федеративну республіку, автономію України в її складі, націоналізація землі тощо. Лідерами партії були: В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. Нарешті, третю фракцію складали соціалісти - федералісти. Українська партія соціалістів-федералістів (Лідери - С.Єфремов, А.Ніковський, Д.Дорошенко) виникла в червні 1917 р. на ґрунті ТУПу, яке відновило свою діяльність після революції 1905-1907 рр. з більш «модною» назвою. Партія мала буржуазно-ліберальний характер, зокрема, «федералізм» передбачав не автономію України в складі федеративної Росії, а лише «вільні міжрегіональні зв’язки». Партія була мало чисельною, але досить впливовою, оскільки об’єднувала представників національно-культурної та економічної еліти України.

Основні положення політичної програми ЦР передбачали:

1 боротьбу за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

2 підготовку до виборів до Установчих зборів із метою вирішення питання про автономію України в складі Російської республіки;

3 співробітництво з Тимчасовим урядом;

4 надання національним меншинам рівних політичних прав.

6-11 квітня 1917 року в Києві відбувся Український Національний Конгрес, на якому була висунена вимога національно-територіальної автономії України в складі демократичної Російської федерації. Конгрес визнав легітимність ЦР, оновив її склад, збільшив чисельність до 150 осіб. В подальшому планувалось розширити склад ЦР на 15%, охопивши представників національних меншин для створення крайової влади ЦР. Заступниками голови ЦР М. Грушевського були обрані С.Єфремов та В.Винниченко.

Соціально-економічні питання на Конгресі фактично не обговорювалися, проте М.Грушевський, за важливістю прийнятих рішень, вважав ці збори Українськими Установчими зборами. Після Конгресу для введення поточної роботи був створений Виконавчий комітет ЦР (Мала Рада), який очолив М.Грушевський.

 

 

Тимчасовий уряд продовжував відстоювати ідею «єдиної та неподільної» держави, тому негативно ставився до прагнень української автономії ЦР. Уряд навіть заборонив скликання І Всеукраїнського військового з’їзду, проте 5-8травня він відбувся і від солдат визнав ЦР єдиним органом, здатним вирішити всі внутрішні питання України. З’їзд підтримав прагнення до національно-територіальної автономії України та виступив за виникнення національних воїнських частин. Через три тижні відбувся з’їзд селян, який висунув аналогічні вимоги. До них приєднався з’їзд робітників. Отже, ці з’їзди остаточно підтвердили законність влади ЦР в Україні.

Результатом тримісячних переговорів представників ЦР з Тимчасовим урядом з приводу надання Україні автономії, стало прийняття І Універсалу 10 червня 1917р. В документі відзначалося прагнення народу до свободи, до створення шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування Українських Установчих зборів, до національно-територіальної автономії в складі Росії. В Універсалі висловлювались сподівання, що неукраїнські народи, що мешкають в Україні, разом з українцями будуть будувати нову державу. Наголошувалось, що Тимчасовий уряд не задовольняє вимог Центральної Ради, Отже, Центральна Рада проголошувала себе виразником усенародної волі і брала на себе всю відповідальність за подальші події.

15 червня 1917р. Центральна Рада повідомила про створення Генерального Секретаріату – виконавчого органу влади. До складу першого Генерального Секретаріату входили: В.Винниченко – голова, вісім генеральних секретарів (фінансів, міжнаціональних справ, військових справ, земельних справ, судових справ, продовольчих справ, народної освіти) та генеральний писар.

Тимчасовий уряд, відношення якого до І Універсалу було вкрай негативним, опублікував «Звернення до українського народу», в якому закликав не відокремлюватися від Росії. До Києва прибула делегація у складі трьох міністрів: О.Керенського, М.Терещенко, І.Церетелі для переговорів з представниками Центральної Ради.

Результатом роботи комісії та здобутих домовленостей стало підписання ІІ Універсалу (3 липня 1917 р.), який мав менш декларативний характер. В документі заявлялося, що Тимчасовий уряд визнає право України на автономію, але остаточне рішення з цього питання приймуть Всеросійські Установчі збори. Зазначалась необхідність поповнити склад Центральної Ради представниками національних меншин, продовжити комплектувати українську армію, але всі свої дії необхідно узгоджувати з генеральним штабом Російської республіки. Центральна Рада передбачала оновити склад Генерального Секретаріату для затвердження його Тимчасовим урядом, як носія вищої влади в регіоні.

Не дивлячись на те, що в ІІ Універсалі Центральна Рада пішла на поступки Тимчасовому уряду, останній оцінив його вкрай негативно, заборонивши «самодіяльну» автономію України. Згодом, 4 серпня, Центральна Рада була змушена прийняти до виконання «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», яка обмежувала її повноваження. Зокрема, територія, що

знаходилась під управлінням Генерального Секретаріату, обмежувалась Київською, Подільською, Волинською, Полтавською і частково Чернігівською губерніями; український уряд (Генеральний Секретаріат) перетворювався на орган місцевого управління, підпорядкованого Тимчасовому уряду; Центральна Рада позбавлялась законодавчих повноважень.

Другий Універсал викликав різкий осуд самостійників (УНП), на чолі з М.Міхновським. 4 липня вони підняли повстання проти керівництва Центральної Ради, звинувативши його в зраді інтересам України. Український полк ім. П.Полуботка (біля 5 тис. солдатів), сподіваючись на підтримку більшості делегатів, зайняли зал засідань Центральної Ради. «Самостійники» вимагали скасування ІІ Універсалу. Позиція Центральної Ради залишалась незмінною. Керівники полуботківців не насмілились виступити проти Центральної ради, яку вони вважали законною українською владою. Центральна Рада викликала війська, вірні Тимчасовому уряду. Керівники повстання, в тому числі і М.Міхновський були заарештовані або відправлені на фронт.

Усі ці події викликали серйозні сварки між політичними силами в українському уряді, що переросли у безплідні довготривалі дискусії. Разом з тим, була втрачена основна задекларована мета діяльності Центральної Ради, а саме: проведення активної соціально-економічної політики. Популярне гасло про соціалізацію землі так і залишилось на папері. Демагогічні обіцянки політичного керівництва достатньо швидко привели до падіння авторитету уряду Центральної Ради, втрати довіри в більшості населення. Зростаюче незадоволення народу привело до посилення впливу більшовицької партії, гасла якої (наділення селян землею, вирішення соціальних питань, підписання миру) отримували все більшу підтримку в українського населення. Якщо в лютому 1917 року кількість прихильників більшовицької програми становила 2 тис. членів партії, то в жовтні їх чисельність зросла до 60 тисяч. Більш чисельною в Україні (до 76 тис. чол.) була на той час тільки партія есерів.

Становище в країні було нестабільним. Невдалий наступ російських військ влітку 1917 року на Південно-Західному фронті поглибив загальну кризу та викликав масові виступи робітників. Чим більше загострювалась ситуація в країні (в Україні вона була ускладнена безсиллям уряду), тим більшу популярність одержували більшовики. Вони вміло змінювали тактику відповідно до обставин, при цьому, залишаючись вірними своїй основній меті – соціалістичній революції.

У ніч з 25 на 26 жовтня 1917 року відбулось збройне повстання, більшовики захопили владу в Петрограді. Тимчасовий уряд майже без будь-якого опору було повалено. ІІ Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголосив перехід усієї влади до Рад. З’їзд обрав вищі органи влади Російської Радянської республіки – Всеросійський Центральний виконавчий комітет (ВЦВК) і Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з В.Леніним. З’їзд прийняв Декрет про мир та Декрет про землю.

 

В Україні Жовтневе повстання різні політичні сили оцінювали неоднозначно. Офіційно керівництво Центральної Ради засудило події в Петрограді й розірвало зв’язки з більшовиками. М. Грушевський проголосив, що Київ стане центром об’єднання всіх демократичних сил у боротьбі з більшовизмом. Разом з тим, голова Генерального Секретаріату В.Винниченко та інші впливові діячі ЦР схилялись до співробітництва з більшовиками. Слід зазначити, що в великих промислових центрах України, в тому числі й у Києві, Ради робітничих і солдатських депутатів, хоча і не змогли захопити владу, проте були достатньо впливовими політичними силами.

Отже, в Україні ситуація була вкрай заплутаною, де продовжували претендувати на владу три основні сили - Центральна Рада з Генеральним Секретаріатом, більшовизовані Ради та штаб Київського воєнного округу (КВО), що представляв інтереси поваленого Тимчасового уряду.

Долю Радянської влади в Україні в жовтні 1917 року вирішили події в Києві. 29-31 жовтня тут відбулось збройне зіткнення між більшовицькими загонами та військами КВО. Кровопролитні бої точилися на Печерському та в районі заводу «Арсенал». Київські робітники підтримали більшовиків загальним страйком. Однак захопити владу в місті більшовикам не вдалося. Війська Центральної Ради взяли ситуацію в місті під контроль. Частини КВО були виведені з міста. Генеральний Секретаріат виступив із відозвою «До всіх громадян України». Центральна Рада активізувала підготовку до Українських Установчих зборів, які повинні були затвердити новий суспільний демократичний лад України.

Широка підтримка українським селянством більшовицьких соціально-економічних перетворень, загроза втрати популярності Центральною Радою, посилили позиції її діячів (однодумців В.Винниченка), які домагалися проведення реформ за типом більшовицьких. Їм вдалося подолати опір М.Грушевського, який вважав, що проведення відповідних перетворень відвернуть від української революції поміщицькі та буржуазні кола і тим спричинять розкол нації.

7-го листопада 1917 року Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал. Проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР) в складі Російської федерації. Вищими органи влади УНР були Центральна Рада та Генеральний Секретаріат. Територія УНР охоплювала 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську (без півострова Крим). Третім Універсалом гарантувалися демократичні права (свобода слова, друку, віросповідання, зборів, страйків тощо). Центральна Рада заявила про готовність прийняти закони про ліквідацію поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом і торгівлею; проведення судової реформи; скасування страти; надання національно-персональної автономії для національних меншин, що проживають в Україні тощо. На 27 грудня 1917 року були призначені вибори до Українських Установчих зборів.

Таким чином, визначалися конституційні основи держави, хоча вона і залишалася у федеративному зв’язку з Росією.

Проголошення УНР ІІІ Універсалом стало видатною історичною подією, що знаменувала відродження української державності в ХХ столітті.

Сподіваючись, що Центральна Рада, не дивлячись на падіння її авторитету серед населення, зможе стати стабілізуючою силою в державі, ІІІ Універсал визнали всі партії, більшість Рад та навіть місцеві організації більшовицької партії, щоправда більше з тактичних міркувань. Зауважимо, що 2 листопада 1917 року Раднарком затвердив Декларацію прав народів Росії, за якою неросійські народи отримували право на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.

Як показало майбутнє, Раднарком не збирався давати продекларовану свободу народам Російської республіки. Більшовики були прибічниками створення унітарної держави.

4 грудня 1917 року в Києві почав роботу І Всеукраїнський з’їзд Рад. Більшовики підтримали більшість Рад в Україні, вони розраховували на мирне «поглинання з’їздом» Центральної Ради і проголошення радянської влади. Однак на з’їзді чисельну перевагу мали представники останньої. Український уряд заборонив вільний в’їзд до Києва, перешкодивши більшовикам збільшити кількість своїх прихильників. Ведення з’їзду взяло на себе керівництво Центральної Ради, відсунувши більшовицький оргкомітет. Делегати більшовицьких Рад на знак протесту залишили з’їзд. Об’єднавшись з делегатами з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну, який проходив у Харкові, вони провели Всеукраїнський з’їзд Рад.

Під час відкриття І Всеукраїнського з’їзду Рад до Києва надійшла телеграма Раднаркому, підписана В.Леніним та Л.Троцьким – «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». В ньому оголошувалось про визнання УНР і її право на відокремлення від Росії, але Центральна Рада не визнавалась повноважним представником трудящих України. В Ультиматумі Раднаркому містилися вимоги до Центральної Ради припинити дії зі створення Українського фронту, не пропускати через Україну фронту на Дон (де формувалась антирадянська Добровольча армія) контрреволюційні козачі частини, припинити роззброювання радянських та Червоногвардійських військ в Україні., пропускати більшовицькі війська на Південний фронт. У разі невиконання Центральною Радою вимог Ультиматуму Раднаркому протягом 48-годин, останній прийме рішення вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії та Україні. Український уряд ухильно відповів на Ультиматум, поставивши умовами переговорів насамперед невтручання Раднаркому і командування військами в українські справи.

5 грудня 1917 року, відразу після відмови Центральної Ради виконати умови Ультиматуму, Раднарком прийняв рішення про початок війни. Рішучий курс лідера Центральної Ради М.Грушевського на невизнання радянської влади й об’єднання всіх демократичних сил для боротьби з більшовиками не дав прихильникам радянської влади надій на добросусідські відносини з УНР. Крім

того, розчарування населення у політиці уряду позбавило Центральну Раду народної підтримки, що обумовило швидкий перехід влади в Україні до більшовиків.

11-12 грудня 1917 року, після провалу спроби більшовиків взяти під свій контроль І Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві, в Харкові пройшов альтернативний Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів. Слід зауважити, що із 82 представлених Рад, не було селянських, які підтримували Центральну Раду. Харківський з’їзд проголосив Україну радянською республікою, оголосивши Центральну Раду поза законом. Було прийняте рішення про встановлення федеративних відносин із РСФРР, обрано ЦВК рад України.

17 грудня 1917 року було сформовано більшовицький уряд України - Народний Секретаріат на чолі з Артемом (Ф.Сергєєв). Раднарком Росії негайно надав радянській Україні всебічну грошову та збройну допомогу. 5 січня 1918 року українські радянські війська, за підтримки червоногвардійських загонів, почали наступ на Київ. В умовах, коли українські воєнні частини відмовлялися захищати Центральну Раду, назустріч більшовицьким загонам під Крути був спрямований загін добровольців – юнаків (гімназисти, курсанти). Майже всі вони загинули, але встигли на кілька днів затримати наступ червоногвардійців. Це було останнє вогнище опору більшовикам на підступах до Києва. 26 січня 1918 року більшовицькі війська зайняли Київ.

Шляхом збройних повстань наприкінці 1917 – на початку 1918 років, радянська влада була встановлена на значній території України – Лівобережжі, частині Правобережжя, в Слобідській Україні, в Криму. Органи влади Тимчасового уряду і Центральної Ради були ліквідовані. Центральна Рада й уряд УНР переїхали до Житомира.

На початку 1918 року за рішеннями з’їздів Рад в Україні були створені: Донецько-Криворізька радянська республіка (Херсонська, Харківська, Катеринославська губернії), Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, Одеська радянська Республіка. Усі ці «республіки» не мали національного характеру і до травня 1918 року припинили своє існування.

На всіх територіях України, де була встановлена радянська влада, почалися соціалістичні перетворення, які передбачали: поширення в Україні законів та декретів РСФРР; націоналізацію великих промислових підприємств; створення радянської армії УНР – Червоного козацтва; вивезення хліба в Росію, заборонене в грудні 1917 р. Центральною Радою тощо. Проте перша спроба радянізації тривала недовго - після укладення Брестського мирного договору німецькі й австро-угорські війська навесні 1918 року зайняли територію України.

Країни Антанти визнали УНР, однак, орієнтуючись на російський білий рух, не надавали їй реальної допомоги. Тому в умовах боротьби з більшовиками уряд УНР почав переговори з так званими Центральними державами – Німеччиною та Австро-Угорщиною. На початку переговорів 24 грудня 1917 року українська делегація поставила вимогу про визнання УНР як самостійної

держави. Під час переговорів ІV Універсалом була проголошена незалежність України. Російська делегація вимагала припинення повноважень делегації УНР, на підставі, що більшовики контролюють більшу територію України. Однак, Центральні держави визнали повноваження української делегації й у ніч на 27 січня 1918 року підписали мирну угоду.

У договорі зазначалося, що країни Четверного Союзу визнають самостійність України; Кордон між УНР і Австро-Угорщиною установлюється відповідно до довоєнного австро - російського кордону; до Австро –Угорщини відходили Східна Галичини та Буковина, до України – Холмщина, Підляшшя та ін.. До угоди додавався таємний протокол, відповідно до якого, УНР зобов’язувалась поставляти до Німеччини та Австро-Угорщини хліб, цукор, льон, м’ясо та іншу сільськогосподарську продукцію, а також промислову сировину. У свою чергу, Німеччина та Австро-Угорщина брала на себе зобов’язання забезпечити в Україні продаж своїх промислових товарів і надати Центральній Раді збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. За окремою угодою австро-угорський уряд до кінця липня 1918 року повинний був об’єднати Галичину і Буковину в єдиний коронний край.

Керівник Центральної Ради М.Грушевський оцінював мирний договір, підписаний у Бресті як «гідний і почесний» для України.

Четвертий Універсал був прийнятий 9 січня 1918 року на засіданні Малої Ради (в умовах війни з Росією Центральна Рада не збиралась на засідання). В Універсалі характеризувалось внутрішнє становище УНР як стан економічної кризи на межі голоду, більшовики обвинувачувались у пограбуваннях та насильстві. Виходячи з цього, Центральна Рада проголошувала УНР самостійною, незалежною, суверенною державою. ІV Універсал оголосив принцип міжнародних відносин – мир і добросусідство, передбачалось негайно приступити до мирних переговорів з метою виведення України з Першої світової війни. Уряд незалежної УНР - Рада народних міністрів – організує боротьбу проти більшовиків та радянських військ. Центральна Рада вводить державний контроль над торгівлею, банками та податками. На черговій сесії вона зобов’язувалась прийняти закон про соціалізацію землі. Всі демократичні свободи, проголошені ІІІ Універсалом, гарантуються в незалежній УНР. Передбачалось скликання Українських Установчих зборів для прийняття Конституції УНР.

Отже, ІV Універсал завершив процес розвитку українського національно-визвольного руху, відкинувши ідеї автономії та федералізму. Він став значним кроком Центральної Ради на шляху побудови української державності.

Відповідно до положень Брестського договору про надання Україні воєнної допомоги, 8 лютого 1918 року на територію УНР увійшли війська Німеччини, а через кілька днів – Австро-Угорщини. 1 березня радянські війська були змушені залишити Київ, а 7 березня в місто, окуповане німцями, прибув і уряд Центральної Ради. До кінця квітня вся територія України була зайнята австро-

 

 

німецькими військами. Формально була відновлена влада Центральної Ради та її органів, але реальна влада на окупованій території належала австро-німецькому окупаційному командуванню.

У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади – Центральної Ради. Фактично – встановлювався окупаційний режим, метою якого було придушення більшовизму та вивіз сировини та хліба до Німеччини та Австро-Угорщини.

Незабаром після здійснення окупації між Центральною Радою та німецько-австрійською адміністрацією виник конфлікт. На час повернення до Києва у керівництві Центральної Ради переміг курс на підтримку соціально-економічних перетворень, задекларованих у ІІІ та ІV Універсалах. Однак, лідери Центральної Ради не врахували зміни політичних обставин. Окупаційна влада, спираючись на підтримку поміщиків та буржуазії, не збиралась втілювати в реальність соціально-економічні реформи Центральної Ради. Всупереч волі уряду УНР, окупаційна адміністрація повернула поміщикам землю, збільшила тривалість робочого дня на підприємствах. Репресивна політика окупантів, грабежі, вивезення з України матеріальних цінностей, включаючи продовольство, в розмірах, не передбачених мирним договором, викликали незадоволення народу. Бідні селяни, становище яких в умовах окупації значно погіршилось, ставали учасниками партизанського руху, який швидко поширювався. Спроби уряду УНР військовим шляхом придушити селянські заворушення мали наслідком остаточний відхід від Центральної Ради селянства, яке становило її основну соціальну базу.

Серйозний конфлікт між українським урядом та окупаційною владою спалахнув у квітні 1918 року у зв’язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про примусове засівання полів. Зауважимо, що селяни були зайняті перерозподілом поміщицьких земель відповідно до соціалізації, проголошеної Центральною Радою. А німцям потрібно було, щоб селяни працювали на землі – майбутній врожай планувалось вивезти, тому не можна було допустити його зменшення внаслідок недосівання. Німецькі та австрійські військові загони забезпечували виконання наказу жорстокими та репресивними засобами. Для боротьби з селянським опором за наказом Ейхгорна були створені воєнно-польові суди. 27-28 квітня німці роззброїли дивізію «синьожупанників», підпорядковану Центральній Раді. Оскільки відповідні дії були прямим втручанням у внутрішні справи України, керівництво Центральної Ради звернулось з протестом до Берліну, але їм не допомогли. Разом з тим Центральна Рада остаточно втратила свої позиції в очах окупантів, а українське населення сприймало Центральну Раду як маріонетковий режим. Після цих непорозумінь та сутичок німецьке командування, одержавши з Берліна відповідні дозвіл та директиви, стало чекати приводу, щоб розправитися з Центральною Радою. Незабаром така можливість з’явилась. В кінці квітня в Києві був викрадений директор

 

Російського зовнішньоторговельного банку, через який здійснювався фінансовий обіг між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною, О.Добрий. Німецьке командування звинуватило в цьому українського військового міністра та начальника місцевої міліції. Скориставшись цією нагодою, окупаційні власті прямо на засіданні Центральної Ради улаштували загальний обшук і заарештували декількох міністрів.

Передчуваючи свій політичний кінець, Центральна Рада 29 квітня зібралась на своє останнє засідання, на якому М.Грушевський був обраний Президентом УНР. В затвердженій Конституції УНР декларувалося, що Українська держава – Українська Народна Республіка, є самостійною і незалежною державою з демократично - республіканським, на засадах парламентаризму, устроєм. Її територія окреслюється землями, на яких переважає українське населення. Були визначені законодавча (Державна Рада), виконавча (глава держави та Рада Міністрів) та судова гілки влади. В Конституції визначалися права та обов’язки громадян, порядок формування і повноважень Державної Ради, внесені зміни до земельного закону тощо.

Переконавшись в тому, що уряд Центральної Ради не спроможний встановити контроль над селянським рухом в Україні, окупаційні власті остаточно вирішили здійснити державний переворот і почали шукати в українському суспільстві сили, на які можна було б спертися в цій справі. Ці сили знайшлись серед заможного селянства. Оскільки довіру населення до Центральної Ради було вичерпано, жодна верства українського суспільства не стала на її захист.

Отже, в своїй діяльності Центральна Рада допустила ряд стратегічних помилок, які привели до її падіння: у міжнародних відносинах – недостатньо рішуче і послідовно відстоювала право українського народу на незалежність, йшла на компроміси з Тимчасовим Урядом, підриваючи цим свій авторитет у прибічників створення незалежної української держави; не змогла самостійно врегулювати відносини з Радянською Росією, погодилась на окупацію України Центральними державами; не створила регулярної армії для захисту своїх інтересів. У внутрішній політиці всі соціально-економічні перетворення, що були основною вимогою більшості населення здійснювалися із запізненням, і тільки після того, як відповідні перетворення проводилися більшовиками. У результаті основна маса селянства перестала вірити в уряд і стала підтримувати більшовиків. З іншого боку, проголосивши ліквідацію приватної власності на землю, Центральна Рада втратила підтримку і з боку національно орієнтованих заможних селян. Загальне незадоволення політикою Центральної Ради, через невиконання основних положень Універсалів, призвело до втрати нею основної соціальної бази – селян, солдатів, трудової інтелігенції.

Основною заслугою Центральної Ради було те, що вона пробудила державну свідомість, проголосивши автономію, а згодом – і незалежність України. Центральна Рада встановила дипломатичні відносини з державами Антанти, а потім з Четверним Союзом. Вона домоглася визнання прав українського народу на свою державу, мову, культуру.

Гетьманський режим П.Скоропадського. В останній день існування Центральної Ради, 29 квітня 1918 року, делегати з’їзду партії українських хліборобів-землевласників вирішували долю України. Делегати від восьми українських губерній при повній згоді з німецькою окупаційною адміністрацією, оголосили про створення нової форми влади – гетьманської. На посаду гетьмана України був висунений і обраний генерал Павло Скоропадський – спадкоємиць старовинного роду козацької старшини. З його приходом до влади наступив новий етап, коли влада спробувала впорядкувати дезорганізоване життя в Україні і ліквідувати наслідки перетворень Центральної Ради.

У ніч на 30 квітня 1918 року прихильники гетьмана майже безперешкодно захопили державні установи. Тільки січові стрільці спробували захистити уряд, проте в результаті угоди між їх командиром Є. Коновальцем та П.Скоропадським припинили опір.

Відповідно до вимог австро-німецької окупаційної адміністрації гетьман повинен був визнати умови Брестського миру, розігнати Центральну Раду, провести вибори до законодавчих установ або укомплектувати їх лояльними до німців посадовими особами.

Навколо генерала П. Скоропадського згуртувалися значні антисоціалістичні сили, починаючи з поміщиків і закінчуючи дрібними землевласниками-селянами, тобто всі ті, для кого гасло Центральної Ради щодо соціалізації землі було загрозливим.

Гетьманський уряд П.Скоропадського був сформований не за партійним принципом, а за професійним. Уряд стояв на консервативних авторитарних позиціях. Головою (отаманом) гетьманського кабінету став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф.Лизогуб. На чолі міністерства закордонних справ став Д.Дорошенко, історик, публіцист, який через розбіжності в поглядах з М.Грушевським вийшов із Генерального Секретаріату Центральної Ради. Міністерство юстиції очолив М.Чубинський, син відомого українського етнографа і суспільного діяча П.Чубинського. Інші члени гетьманського кабінету також були неполітичними діячами.

Представників українських соціалістичних партій починають переслідувати, вони були змушені перейти на нелегальне становище. Гетьманська варта та німці розігнали делегатів ІІ Всеукраїнського з’їзду селян, які зібралися напівлегально в Голосіївському лісі, під Києвом. З’їзд від імені делегатів оголосив, що не визнає владу гетьмана і виступив за збереження УНР та скликання Установчих зборів. Черговий з’їзд Української соціал-демократичної робочої партії проходив в той самий період. УСДРП переглянула свої програмні вимоги і вперше відмовилась від лозунгу встановлення федеративних зв’язків України з Росією. На думку делегатів, тільки повна самостійність України здатна забезпечити державі безперешкодний національно-культурний та соціально-економічний розвиток. Розкол стався і на нелегальному з’їзді української партії соціалістів-революціонерів (есерів) –

 

найбільш впливової в Україні. Праве крило проголосило революцію завершеною та висловилось за проведення більш поміркованої соціально-економічної політики. Ліва частина партії вирішала продовжувати боротьбу за побудову соціалістичного ладу. Вона перейшла в підпілля, одержавши назву «боротьбисти», від назви своєї газети «Боротьба».

На хвилі зростаючого незадоволення окупаційним режимом знову зростає чисельність партії більшовиків. В Україні виникло понад 200 підпільних більшовицьких організацій та груп. На відміну від інших соціалістичних партій, які збиралися нелегально, в Україні, більшовики провели свій перший з’їзд у липні 1918 року в Москві. Комуністична партія більшовиків України (КП(б)У), яка створювалась як складова частина РКП(б), після короткої дискусії відкинула ідею самостійності України. В резолюції з’їзду, зокрема, підкреслювалося, що відокремлення України від Росії має тимчасовий характер і необхідно готуватися до збройного повстання та майбутнього возз’єднання.

Був прийнятий «Закон про тимчасовий устрій України», який зазначав, що державна влада належить гетьманові. Гетьман призначав прем’єра, затверджував чи розпускав його кабінет, вів закордонні справи, керував збройними силами. В Законі визначалися права та обов’язки козаків та громадян, православна віра проголошувалась панівною релігією. Замість назви «УНР» запроваджувалась назва «Українська держава». Таким чином, була встановлена республіка з авторитарною формою правління, із сильною владою гетьмана в особі П.Скоропадського. Зазначимо, що до Українського сейму, влада гетьмана вважалась тимчасовою.

Програма П.Скоропадського передбачала: створення дієздатних органів державної влади та армії; проведення соціальних та політичних реформ, які забезпечать зміцнення законності та порядку в країні. У внутрішній політиці велика увага приділялась упорядкуванню місцевого управління. У Києві, Одесі та Миколаєві були призначені отамани. Перевибори органів місцевого самоврядування були проведені на підставі майнового цензу. Гетьман запровадив попередню цензуру.

У сфері аграрної політики відновлювалась приватна власність на землю. Було видано гетьманський наказ про повернення землі поміщикам і про компенсацію про всі їх збитки. Відновилися реквізиції продовольства в рахунок Брестських домовленостей, запрацювали воєнно-польові суди. Поміщики за допомогою каральних загонів стали стягувати з селян контрибуції за заподіяні збитки. Такі дії викликали гостре невдоволення режимом. Селяни відмовлялись повертати поміщицьку землю і майно; підпалювали маєтки, протравлювали посіви, вбивали поміщиків та управляючих. Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула влітку 1918 року в Київській, Чернігівській та Катеринославській губерніях. У повітах Київської губернії координацію селянського руху очолив український лівий есер М.Шинкар. На Чернігівщині на чолі повсталих стояв більшовик Н.Кропив’янський. На Катеринославщині, у районі Гуляйполя, вогнище селянських повстань

 

спалахнуло під впливом ідей анархізму, що передбачали ліквідацію держави і заміну її вільними самоврядними громадами. Повстання очолив Н.Махно.

У сфері робітничої політики захищалися права роботодавців. Відновлювалися в правах власники промислових підприємств, копалень, шахт. Було введено 9-12-ти годинний робочий день, знижувалась та нерегулярно сплачувалась заробітна плата, запроваджувалась система штрафів, звільнень, не виконувались умови трудових договорів, заборонялися страйки.

Уряду П.Скоропадського на нетривалий період вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької ініціативи. Була відновлена робота залізниць. Гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольства та сировини. У липні-серпні 1918 року відбувся загальний страйк на залізницях. Роботу припинили близько 200 тис. залізничників. Страйк значною мірою перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини.

Фінансова реформа була спрямована на запровадження гривні і розміщення українських капіталів у німецьких банках.

Військова реформа запроваджувалась з метою створення національної армії чисельністю в 300 тис. чоловік, реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Улітку 1918 року було поновлено козацтво, як окремий стан населення і частину війська.

У внутрішній політиці найбільш вдалою була політика в сфері культури. Гетьманський уряд провів значну роботу з розвитку національної культури та створення системи національних навчальних закладів. Для початкової школи були випущені українські підручники, у більшості шкіл запроваджувалось вивчення української мови, історії та географії України. Було відкрито два університети – в Києві та Кам’янці-Подільському, створено національний архів та бібліотеку на 1млн. томів, відкрита Українська Академія наук. Її президентом став В.Вернадський. Почали працювати Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, український театр драми й опери, державний симфонічний оркестр тощо. На Церковному соборі в Києві була утворена Українська автокефальна церква на чолі з В.Липківським. Отже, всі ці надбання стали значним, та чи не єдиним, вкладом гетьманського уряду в справу національного відродження.

Уряд П.Скоропадського розгорнув активну діяльність за межами України. Було здобуто значних успіхів у справі визнання України за кордоном як суверенної держави. Діяльність Міністерства закордонних справ привела до встановлення дипломатичних зв’язків, крім Німеччини, з 12-ти країнами, в тому числі з Швейцарією, Австро-Угорщиною, Польщею, Болгарією, Фінляндією та ін. У травні почалися переговори з нагоди підписання мирної угоди й урегулювання міжнародних відносин з РСФРР. У червні було підписано перемир’я, але в жовтні через втручання радянської делегації у внутрішні справи України переговори були припинені і більше не відновлювались.

 

Гетьманська держава напряму залежала від зовнішньої підтримки. У вересні 1918 року Болгарія та Туреччина, у жовтні – Австро-Угорщина, а в листопаді і Німеччина капітулювали перед країнами блоку Антанти. До кінця 1918 року становище України стало загрозливим. У Радянської Росії з’явилась можливість анулювати Брестський мирний договір. Червоногвардійські частини вже стояли біля кордонів України, очікуючи зручний момент, коли німці залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть заволодіти українськими землями. 11 листопада Німеччина підписала акт про перемир’я. Раднарком дав директиву в 10-денний термін підготуватися до походу в Україну. Українські більшовики (Г.П’ятаков, В.Затонський, М.Скрипник та ін.) підтримали ідею створення Української радянської армії для підтримки російських більшовицьких частин в Україні.

У листопаді 1918 року в Австро-Угорщині і Німеччині відбуваються демократичні революції, Австро-німецькі війська почали евакуацію з України. Одночасно війська РСФРР під керівництвом Антонова–Овсієнка почали вторгнення в Україну.

Коли стало зрозуміло, що гетьманський режим втрачає зовнішню підтримку П.Скоропадський, почав шукати нове джерело підтримки. Було вирішено переорієнтуватися на країни - переможці. Зауважимо, що країни Антанти підтримували російські антибільшовицькі сили і негативно відносились до розпаду єдиної Російської держави. Розуміючи це, гетьман вирішив піти на співробітництво з А.Денікіним. 14 листопада в грамоті «До всіх українських громадян» П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією, що означало ліквідацію державності України.

Влада гетьмана знаходилась в критичному стані: різні верстви населення не підтримували П.Скоропадського. Уся діяльність гетьмана перекреслювалась повною залежністю від німців, які викачували з України продовольство та сировину; неспроможністю створити незалежну державу, налагодити стосунки з представниками національних партій, передусім соціалістичного напрямку.

Із самого початку гетьманського правління сформувалась опозиція Гетьманату. Після невдалих спроб переговорів про проведення більш ліберальної політики в серпні 1918 року представники українських соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів і соціалістів-самостійників створили опозиційний міжпартійний блок – Український національний союз, який проголосив своїм завданням встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом. Очолив УНС В.Винниченко. 14 листопада 1918 року в Києві відбулось таємне засідання УНС за участі українських січових стрільців, Селянської спілки, політичних партій, профспілки залізничників, на якому гетьман був оголошений ворогом Батьківщини. Представники засідання прийняли рішення розпочати боротьбу за владу. З цією метою був створений керівний орган – Директорія на чолі з В.Винниченко та її членами - С.Петлюрою, Ф.Швецем, П.Андрієвським.

 

 

Директорія направилась у Білу Церкву, де знаходився штаб найбільш дієздатної української армії – корпус галицьких «січових стрільців» на чолі з Є.Коновальцем. Директорія виступила із закликом до походу на Київ. Збройні сили Директорії поповнювалися повстанськими селянськими загонами, швидко поширювали свою владу на українських територіях і на початку грудня війська Директорії уже зайняли Одесу.

14 грудня в Києві почалось повстання проти гетьмана. П.Скоропадський зрікся гетьманства та виїхав до Німеччини. Українська держава пала. До міста ввійшли загони січових стрільців.

Гетьманський режим проіснував з 30 квітня по 14 грудня 1918 року. Серед основних причин його падіння можна відзначити те, що влада фактично знаходилась в руках німців, які прагнули перетворити Україну на залежну, маріонеткову державу. Гетьманат спирався на достатньо вузьку соціальну базу, а саме: поміщики, буржуазія, чиновництво, у більшості ж населення авторитарна влада викликала незадоволення, що привело до падіння авторитету гетьмана та формування опозиції тощо. Отже, спроба побудувати українську державність і утримати владу за рахунок зовнішньої підтримки виявилася невдалою.

Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Посилення громадянської війни в Україні, боротьба проти її окупантів. Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р., Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема, закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції. Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія.

Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати країну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому. Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що до цього об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як „витвору гетьманату”. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо. Більшість керівництва

 

Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В.Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г.П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 року. Ще до того більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію.

Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос. Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник – Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні – Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею – денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії.

Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові

 

контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припиняли діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам’ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так і УНР.

Становище УНР особливо погіршилось, коли в вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” – між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід тилами денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР. Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало зрозуміло, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ – сили П. Врангеля в Криму. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях (ЗУНР). Унаслідок поразки в війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії. 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів

 

австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об’єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді. Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, яка заявила про намір перебрати владу в Галичині в свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі.

Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Розпочалася польсько-українська війна 1918-1919 рр., в якій поляки та українці боролися за життєвий простір, за визначення кордонів своїх держав, які зароджувалися на розвалинах Австро-Угорської імперії. Маючи чисельну перевагу, краще озброєння, очолювані достатньою кількістю офіцерів (в українців відчувався гострий дефіцит не лише озброєння, але й командних кадрів), польські війська досить швидко опанували ситуацію і розпочали планомірний наступ на українські формування. За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд – Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. 13 листопада був виданий Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНРади Є. Петрушевич (1863–1940 рр.), обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) 4 січня 1919 р. Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно з рішенням Трудового Конгресу України в Києві став членом Директорії УНР. 9 червня 1919 р. у зв’язку з критичним становищем назначений Українською національною радою Диктатором ЗУНР. Після поразки в українсько-польській війні переїхав спочатку до Кам’янця-Подільського на територію Наддніпрянської України, а в листопаді 1919 р. – до Відня, де сформував екзильний уряд ЗУНР і вів дипломатичну боротьбу за її відновлення. Цей уряд припинив свою діяльність після рішення Ради послів країн Антанти (14 березня 1923 р.) про передачу Галичини до складу Польщі. До кінця свого життя перебував в еміграції в Берліні, де і помер. ЗУНР проголошувалась на території західноукраїнських земель: 70 тис. кв. км з населенням близько 6 млн. осіб (фактично влада ЗУНР поширювалась на територіях 40 тис. кв. км з населенням 4 млн. осіб).

Адже в другій половині листопада 1918 р. із 59-ти повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу, 10 – контролювали польські війська. Проте і в цих складних умовах війни за виживання, уряд ЗУНР робив усе можливе для забезпечення нормального життя місцевого населення, розбудови

 

демократичної держави, створення боєздатної армії (УГА), державних органів і громадського самоврядування. Було прийнято закон про мови (українська мова стала державною), місцеву адміністрацію, реформування освіти та земельну реформу тощо. Проте ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з початку 1919 р. – до Станіслава. Не кращим було становище в Буковині, 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях українці заявили про возз’єднання із ЗУНР. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

У січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об’єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР.

Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 р. Відповідно до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об’єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Не допомогла Злука вистояти і ЗУНР в боротьбі проти польської агресії, адже УНР в 1919 р. сама була на грані катастрофи, а тому не могла суттєво їй допомогти. Тим більше, що країни Антанти зробили ставку на Польщу (як адепт проти більшовицької загрози) і всіляко їй допомагали. З метою послаблення наступального потенціалу УГА, країни Антанти під прикриттям лозунгу припинення польсько-української війни, періодично засилали до Галичини спеціальні місії (генерала Ж. Бартелемі, генерала Л. Бота та ін.), які давали можливість полякам перегрупувати сили та зміцнити свою армію.

У березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії (80-тисячна армія генерала Й. Галлера, створена і споряджена Францією і США в основному з військовополонених-поляків з колишніх німецької та австро-угорської армій), і українські війська вимушені були відступити. У червні УГА було відкинуто до р. Збруч. 16–18 липня 1919 р. Її формування перейшли р. Збруч на територію УНР і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. При цьому слід мати на увазі, що ще 25 червня 1919 р. Рада Міністрів закордонних справ країн-учасниць Паризької мирної конференції дала дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину і Західну Волинь.

 

 

Отже, хоч на уламках Австро-Угорської імперії й утворилась ЗУНР, проте проіснувала вона лише 8 місяців. Одразу після виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі агресивних сусідів, особливо Речі Посполитої, та з міжнародним невизнанням. За цих обставин проголошення об’днання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута і вистояти у складних тогочасних умовах. Проте під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР втрачає контроль над власною територією.

І все таки, за відносно короткий період свого існування (1918–1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство, уряд Є. Петрушевича в екзилі вели напружену боротьбу за право на незалежність держави західних українців на Празькій мирній конференції, добивалися її визнання країнами Антанти і США, але безрезультатно.

Утвердження Радянської влади в Україні. Уроки та причини поразки української національно-демократичної революції 1917–1920 рр. Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні. Центральним завданням цієї влади був перехід від всевладдя буржуазії до влади робітничого класу. Скасовувалась приватна власність, декларувались демократичні свободи.

Влада трудящих мала здійснюватись через систему Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів (уряд республіки). У другій половині 1919 р. у зв’язку із захопленням України військами Денікіна УРСР тимчасово припинила своє існування. Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади – Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах.

На початку 1920 р. Радянську владу на Україні було відновлено. Проте загрозу для неї складали ще два ворожі вогнища: перше – в Криму, де була сконцентрована 150 тисячна білогвардійська армія генерала Врангеля, який у квітні 1920 р. заступив на пост головнокомандувача збройними силами Півдня Росії А. Денікіна; друге – з боку Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі (Ю. Пілсудський) у квітні цього самого року було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти Радянської

 

влади на Україні і відновлення УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою (як своєрідну компенсацію за допомогу С. Петлюра віддавав полякам західноукраїнські землі, а також управління українськими залізницями, перебирав на себе утримання військ тощо).

І лише після розгрому польсько-петлюрівських військ і підписання між Росією і Польщею в жовтні 1920 р. перемир’я (18 березня 1921 р. було підписано Ризький мир між Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною) та очищення впродовж червня-листопада 1920 р. українських земель (у т.ч. і Криму) від врангелівських військ, Радянська влада остаточно укріпилася на всій території України, окрім західноукраїнських земель. Західна Україна ввійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини і Румунії (Буковина).

Отже, боротьба за незалежність України завершилась поразкою. Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.: низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху; очолювання національної революції українською інтелігенцією, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддавались на лозунги більшовиків; робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримували ідею незалежності України; відсутність єдності в діях українських національних сил, які не йшли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів.

Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим упав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише Радянську владу, була відсутня єдність між УНР та ЗУНР; міжнародна ситуація була несприятливою.

Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – Радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне значення: у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування; героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 році.

Варто відзначити також історичні уроки української революції: необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу; оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції; створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях; чіткість програмних завдань розбудови національної держави; наступальність агітаційно-пропагандистської

 

роботи в масах; забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом; турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

В. Винниченко про причини поразки Української революції: “Доти ми воювали з руськими більшовиками, з москалями, доки ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступили в конфлікт з своїми, з українськими більшовиками, одразу загубили всю свою силу. Поки агітували більшовики, агітація успіху не мала. Як стикнулись наші війська з нашою агітацією, з агітацією всього того ладу, який ми так ретельно почали „творити”, взявши всю владу в свої руки, як тільки маси наші ближче прислухались і придивились до змісту того українського слова, як запал їхній, довір’я до нас і охота піддержувати нас почали помітно падати. Почала розвиватися нехіть до боротьби з більшовиками, почалися заяви наших найвірніших, найвідоміших військових частин про небажання битись з більшовиками. На наших очах „розкладались” найміцніші, найзавзятіші полки, що прибували з таким ентузіазмом до Києва. Полки імені різних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для обо