Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян, особливо на Правобережжі й Півдні, мала цілком позитивні наслідки. На хутори й відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, що становило майже половину від їх загальної кількості, реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. З 1910 до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових: 1 200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25%, а щодо вивозу зернових — і того більше: понад 40%, 250-300 млн пудів щорічно. Вона могла б бути ще більшою. Але значна кількість бідняцьких господарств була малопродуктивною і малотоварною, що обумовлювалося невисокою середньою врожайністю зернових: з окремих культур вона коливалася від 9 до 10 ц з гектара.
Столипінська аграрна реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Хоча з часу реформи 1861 р. українські поміщики й продали, переважно заможним селянам, половину своєї землі, але в їх руках на 1914 р. залишалося понад 10 млн. десятин. Причому близько 5 тис. поміщиків мали в володінні в середньому по 1 600 десятин. За наявності значного прошарку малоземельних селян, кількість яких з середнім наділом 2 десятин в 1914 р. сягнула 2 млн, українське село весь час перебувало в постійному соціальному напруженні.
Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної Наддніпрянщини відбувався двома шляхами, відомими під назвами прусського й американського. Перебудовані на капіталістичний лад поміщицькі латифундії (найбільше їх було на Правобережжі) і новостворені селянські фермерські господарства (переважно на Півдні) здебільшого й виробляли основну частину української сільськогосподарської продукції, яка вивозилася за кордон. Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, цукрозаводчики-мільйонери Бродські, Терещенки, Харитоненки, Ярошинський, Бобринський розширили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпінговими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку. Збільшив уряд і казенні замовлення підприємствам, насамперед металургійним, в існуванні яких був заінтересований. Навіть було створено урядовий комітет замовлень. Однак економічне становище Російської імперії в цілому й України зокрема, не могло істотно поліпшитися. Техніко-економічна відсталість найважливіших галузей промисловості стояла на заваді підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на зовнішньому ринку.
Розвиток українських земель у складі Австрійської імперії. До початку XIX ст. Галичина і деякі райони Волині та Поділля, які раніше перебували під владою Польщі, ввійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Буковина, яка раніше перебувала під владою Туреччини, в 1769 р. була звільнена російськими військами фельдмаршала П. Румянцева під час русько-турецької війни 1768 – 1774 років. За умовами договору з австрійським імператором Йосифом II, після виводу російських військ з території Буковини в серпні 1774 р., вона перейшла під владу Австрії. Наступного року Туреччина визнала втрату Буковини та її належність до австрійської корони. Згодом, у 1809 р., Австрія віддала Росії чотири округи Галичини, в тому числі Тернопільщину.
Таким чином, до початку XIX ст. Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, з яких близько 2 млн становили українці. Але навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все-таки залишались адміністративно розмежованими. В складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщина) Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «Королівство Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.
В адміністративному відношенні Королівство Галіції і Лодомерії було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів, а з 1777 р. - 19 дистриктів. У 1780-1786 рр. у королівстві було запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, 12 із яких
становили українську частину краю: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський округи, а також східні землі Сяноцького і Перемишльського округів. Таке становище тривало до середини XIX ст., коли адміністративний поділ краю зазнав нових змін. У 1867 р. Галичину було поділено на 74 повіти, 50 з яких повітів становили Східну Галичину. Такий адміністративний поділ майже не змінювався до 1918 р. Окремим округом до Королівства Галіції і Лодомерії з 1787 по 1849 р. входила вся Буковина з центром у Чернівцях, а з 1849 по 1918 р. вона мала статус окремого коронного краю.
На цих приєднаних до Австрійської імперії українських землях було запроваджено загальноприйняту в імперії централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори, а після 1866р — громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких до 1870 р. призначав уряд, а пізніше — міські ради як органи самоуправління. Органами крайового самоуправління в 1775-1845 рр. був Становий сейм у Галичині, а в 1861-1914 рр. - крайові сейми в Галичині та Буковині
Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, становлячи його чотири комітети (жупи): Березький, Мармороський, Угочанський та Ужанський. Адміністрацію в комітетах очолювали жупани (наджупани), які періодично скликалися комітетськими зборами дворянства. Лише на короткий час після "Весни народів" Закарпаття було виведене в окремий автономний Ужгородський округ.
Етнічний склад населення українських земель «Королівства Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» був доволі строкатим. У Східній Галичині основну масу населення за мовною ознакою становили українці (від 70% на початку XIX ст. до 62% на початку XX ст.). Поляки не становили тут і третини населення, але майнова перевага забезпечувала їм політичне та національно-культурне домінування в регіоні. На Закарпатті також близько 70 % жителів становили українці. Лише в Північній Буковині на початку XX ст. українці становили менше 40 % населення. Однак самоідентифікація мешканців усіх цих трьох регіонів як українців спостерігалася рідко, частіше застосовувалося поняття «русини» (за австрійською офіційною термінологією - «рутени») або діалектно-регіональні назви — гуцули, лемки, бойки, буковинці, батюки, русаки, калакути, угороси тощо.
Поряд з українцями на українських землях «Королівства Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» жили чималими етнічними групами поляки, яких у Східній Галичині на початку XX ст. нараховувалось
приблизно 23%; румуни, яких у Буковині на початку XX ст. нараховувалось приблизно 35%, угорці - 26%, євреї (у Східній Галичині та Буковині — 13%, у Закарпатті — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та інші етнічні меншини. При цьому через асиміляторську політику Австрії відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів - у Північній Буковині, угорців - у Закарпатті. Таке адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.
Майже 90 % українців проживали в сільській місцевості і займалися землеробством, у містах вони за кількістю посідали здебільшого третє місце після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців - у Буковині, євреїв і угорців - у Закарпатті. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині - на 276 сіл - 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті - на 1294 села — 9 міст і 18 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст. — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах. Таку саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3%, у Закарпатті — 85%). Питома вага населення, зайнятого в промисловому виробництві в Галичині у 1900 р. становила лише 5,8%. На Буковині в промисловості й ремеслі було зайнято близько 11% населення, а в Закарпатті — 10%.
Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії хронологічно збігалося з початком буржуазних реформ, здійснюваних імператрицею Марією Терезою та її наступником Йосифом II в 70-90-х рр. XVIII ст. Вони намагалися пристосувати абсолютну монархію до дедалі зростаючих ринкових відносин та нових тенденцій суспільного життя. У ході реформ дворянство було усунене від керівництва місцевою адміністрацією, церква була підпорядкована державі, упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони і численні збори, запроваджено податок із доходів. Окремим законом зрівняно в правах євреїв. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в’їзд до країни іноземних спеціалістів, було змінено систему комплектування війська. Важливі зміни відбулися в системі освіти. Вперше шкільну освіту переведено на державний кошт. Згідно з шкільною реформою 1774 р. в містечках і великих селах створювалися початкові школи ("тривіальні"), в окружних центрах — "головні", а в центрах провінцій — "нормальні", в яких велася також підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи перетворено на гімназії. Роботу освітніх закладів нормували державні навчальні програми та обов'язкові підручники.
Із метою підвищення продуктивності землеробства та зростання кількості населення було реформовано аграрні відносини. Імператор Йосиф II патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селян від поміщиків і надав їм громадянські права: одружуватися без згоди пана, переселятися, обирати професію, передавати своє майно в спадщину, навчати дітей грамоти в школі. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень. В 1787 р. було складено перший земельний кадастр, а землі селянського користування були відокремлені від панських. Селяни також одержували право спадкового користування своїми наділами, право вільного продажу продуктів свого виробництва, право скаржитися на панів, а сільські громади — права самоврядування. Вершиною реформаторської діяльності Йосифа II став патент від 10 лютого 1789 р., який проголошував скасування панщини та заміни її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства.
Усі ці реформаторські заходи відповідали суспільному прогресу. Але після смерті Йосифа II в Австрійській імперії почався відхід від реформаторського курсу, який тривав майже до середини XIX ст., коли уряд розпочав новий виток реформ. У 1846 р. рядом законодавчих актів було внесено часткові зміни в аграрні відносини в Галичині, а саме: селянам скасовано деякі повинності, дещо зменшено панщину, надано право продавати, передавати у спадщину, заставляти земельні наділи, оскаржувати дії представників адміністрації. Найрадикальніші реформи почалися під час революції 1848 році. Тоді імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. в Галичині було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей. З 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848р.), підтвердженою згодом імператорським патентом (2 березня 1853р), стало вільним і селянство Закарпаття. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору і дозволяло йому бути власником землі.
Революція 1848 р. поклала початок демократичним реформам у суспільному житті західноукраїнських земель. Від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій декларовано демократичні свободи особи, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо, усім народам гарантовано непорушність їх національності й мови. В липні 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхстаг), яким був вироблений проект конституції, що передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд у березні 1849 р. розпустив парламент. Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади нового австрійського імператора Франца-Йосифа І та зведенням до мінімуму реформаторської діяльності. Лише частково було підтверджено аграрне законодавство революції 1848 р., а в 1859 р. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права і свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію
навчальних закладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага надавалась німецькій мові. Навчання національними мовами, зокрема, українською допускалось тільки в початкових школах.
Новий цикл конституційних реформ почався в Австрії у 60-х рр. XIX ст. В результаті їх проведення в країні було поступово відновлено конституційно-парламентське правління. Початок цьому процесу поклав документ від 20 жовтня 1860 р., відомий під назвою Федеральної конституції, згідно з яким передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та провідними сеймами. А завершився він у 1867 р. австро-угорською угодою, згідно з якою Австрійська держава перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську імперію.
У грудні 1867 р. в Австро-Угорщині було прийнято конституцію, яка на півстоліття визначила політичний статус держави як конституційної монархії. Законодавчу владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг), компетенцією якого були загальні питання державного життя, інші — передавались у відання крайових сеймів. Депутати рейхстагу і крайових сеймів обиралися чотирма куріями — великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це забезпечило перевагу в законодавчих органах, з одного боку, представників крупним земельним власникам та багатим підприємцям, з іншого — представників привілейованих націй – німцям, полякам, угорцям, євреям. Куріальна система у виборах до рейхстагу була скасована під час виборчої реформи 1907 р., яка, запровадивши загальне, рівне, безпосереднє виборче право при таємному голосуванні, значною мірою сприяла демократизації політичного життя в країні. У виборах до крайових сеймів куріальна система збереглась аж до першої світової війни. Отже, довгий час куріальна система майже не дозволяла етнічним українцям, як представникам непанівної нації, ставати депутатами крайових сеймів і особливо рейхстагу.
Австро-Угорська конституція 1867 р. також декларувала недоторканість особи, житла і власності, свободу слова й друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов у школі, установах та громадському житті, надавала обмежену автономію окремим краям. Але на практиці на західноукраїнських землях, які знаходились під владою Австро-Угорщини, продовжувала проводитися відверто колоніальна політика, спрямована на перетворення їх на аграрно-сировинну окраїну імперії.
Український національно-визвольний рух. Український національно-визвольний рух в основному сформувався ще в XVII – XVIII ст., але в XIX - на початку XX ст. учасників цього руху уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення
висунулися загальні суспільно-політичні вимоги щодо ліквідації самодержавно-кріпосницького ладу, демократизації режиму, встановлення державної незалежності України.
На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Найактивнішими діячами гуртка стали: вчитель з Полтави В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак і професор Київського університету М.Костомаров. Умовивши ще кількох гуртківців, вони створили навесні 1846 р. нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Української граматики» та української абетки Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, М. Савич; поет і перекладач О. Навроцький; етнограф і фольклорист П.Маркевич; педагог І. Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату "Ідеали держави" Г. Андрузький; педагог О. Тулуб; педагог Д. Пильчиков. За родом фахових занять більшість з них були викладачами або студентами віком від 19 до 30 років, а за походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян.
Головною метою своєї діяльності члени Кирило-Мефодіївського товариства вважали утвердження національно-державної незалежності України в конфедеративній спілці слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий орган конфедерації — собор. Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати в кожному штаті своє регулярне військо та міліцейські формування. В Україні, як і у всій слов'янської конфедерації, передбачалося скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, введення обов’язкового початкового навчання, свободи віросповідання.
Програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Члени братства також розробили і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства. Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.
Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Тарас Шевченко, який сам брався за складання шкільних підручників, багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-демократичні ідеї.
Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Всіх учасників товариства покарали засланням до різних місць Російської імперії. Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак повернувшись наприкінці 1850-х рр. із заслання, провідники товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Така форма національно-визвольного руху одержала назву “Громадівство”. Генератором створення в Петербурзі першої української земляцької громади та розвитку визвольних ідей став Тарас Шевченко. П.Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. В.Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. М.Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України.
У 1863 р. через матеріальні нестатки і неприхильне ставлення урядових кіл та більшості столичної громадськості видання часопису "Основа" припинилося. Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні організації, названі громадами. Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.
Наміри революційно-народницької організації «Земля і воля» встановити контакти з громадівцями. Звинувачення громад з боку місцевої влади в антиурядовій діяльності спричинили хвилю наступу на український інтелектуальний рух взагалі. В липні 1863 р. було прийнято таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва. Формальним приводом для його
прийняття стали переклад і публікація українською мовою тексту Євангелія, здійснені Ф. Морачевським. Циркуляром заборонялося видання українською мовою педагогічної, церковної, наукової літератури та підручників, дозволялося лише друкування художніх творів. Міністр намагався довести, що заборона спричинена бажанням деяких авторів під приводом поширення грамотності проводити злочинну агітацію проти цілісності держави. Але громадівський рух у результаті таких нагінок царського уряду на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали раду — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема, історик, професор Київського університету В. Антонович; засновник української статистичної науки О. Русов; етнограф П. Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", покладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України. Історик М. Драгоманов і соціолог С. Подолинський разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти в світ в Російській імперії.
Після доповіді помічника попечителя Київського навчального округу М.Юзефовича про український національний рух Олександр II підписав у травні 1876 р. так званий Емський указ із низкою заборон. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету «Київський телеграф», заборонялося ставити вистави українською мовою, перекладати нею твори російської і світової літератури, ввозити з-за кордону книги на українській мові. Підставою для цих рішень стало вилучення літератури, одержаної із зарубіжжя, у якій, на думку цензури, пропагувалися ідеї сепаратизму. Дозволялося друкувати українською мовою лише історичні документи та художні твори. Однак через три роки частину заборон було анульовано, а в жовтні 1881 р. головне управління у справах друку скасувало майже всі обмеження розвитку українського слова в Російській імперії.
Одним з напрямів українського національно-визвольного руху став так званий "громадівський соціалізм", основні ідеї якого були сформульовані в 1878 році. Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам "громадівського соціалізму" федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Неможна не помітити тут впливу ідей кооперації, які в цей час обстоювалися і популяризувалися в Європі. В Україні їх втілював у життя в 1880—1890-х рр. "батько української кооперації" М. Левитський. Він народився на Херсонщині в родині сільського священика. Розчарувавшись в ідеях народників, які поділяв у юнацькі роки, він не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників вчення марксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він став активно пропагувати серед українських селян запровадження різних форм
виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної господарської діяльності. Сотні кооперативів і артілей стали діяли в селах і містах більшості губерній України. Кооперативний рух посів важливе місце в масовій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.
У 1880—1890-х рр. громадівці згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав. Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке переросло в масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося в 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворювані партії прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню силу для здійснення своїх програмних вимог. Так, Революційна українська партія (РУП), створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова Д.Антоновича та М. Русова разом з представниками таких самих громад Києва, Полтави, Чернігова, ще не маючи ні статуту, ні програми відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети "Селянин" і журналу "Гасло".
Один з лідерів рупівців харківський юрист М. Міхновський у програмній праці партії "Самостійна Україна" висунув гасло "Україна для українців". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтримала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП і заснувала Народну українську партію (НУП). В 1903 р. з РУП вийшло ще одне угрупування, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори в суспільстві, скоро занепали. Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами М. Меленевським-Баском і О. Скоропис-Йолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, у 1904 р. проголосило себе Українською соціал-демократичною Спілкою. Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Г. Плехановим та Ю. Мартовим меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).
У Києві в 1904р. було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є.Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію
(УДРП). В 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву “Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)”. Ії очолили мистецтвознавець Д. Антонович, письменник В. Винниченко, журналіст С. Петлюра і вчений-соціолог М. Порш.
Найчисленнішою на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання вона пропонувала розв'язати демократичним шляхом-постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії". Спілківська газета "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарських робітників.
