Тема 8 Україна в роки національно-демократичної 5 страница

Ліквідація феодальних відносин в українському селі була тривалим процесом, що розтягся на кілька десятиліть. За маніфестом близько 5 млн кріпосних селян в Україні отримали особисту волю і громадянські права. Українські поміщики повинні були дати селянам в постійне користування садибну землю, а також певний наділ польової землі та інших угідь. Садибну землю селяни мали право викупити будь-коли. Щодо надільної землі, то селяни могли викуповувати її тільки за згодою поміщика. Якщо поміщик не давав згоди, селяни, як і раніше, повинні були працювати на панщині або сплачувати оброк. Цей стан селян маніфест називав перехідним, а самих селян тимчасовозобов'язаними. В тому разі, якщо поміщик погоджувався на викуп селянами надільної землі, в маєтку затверджувалась так звана уставна грамота, в якій зазначалось, скільки землі селяни одержать в постійне користування і які повинності відбуватимуть на користь поміщика. До затвердження уставної грамоти селяни повинні були «незаперечно виконувати свої старі обов'язки». Повинності тимчасовозобов'язаних селян залишались майже ті самі, що й у кріпаків, обмежена була лише підводна повинність і скасовані натуральні побори. Селяни ставали селянами-власниками тільки з моменту викупу садибних ділянок і придбання у поміщика надільної землі. Проте селяни могли залишатись тимчасовозобов'язаними невизначений час, що цілком залежало від

бажання селян та поміщиків. Але в грудні 1881 р. був виданий закон про обов'язковий перехід на викуп з 1 січня 1883 р. усіх тимчасовозобов'язаних селян в Україні.

У «Загальному положенні» містилися основні правила, за якими проводилася аграрна реформа: визначалися особисті та майнові права селян, порядок організації сільського самоврядування, державної, земські та мирські повинності, правила про викуп землі, а також визначалося право колишніх поміщицьких селян заключати різного роду майнові договори, відкривати промислові підприємства, записуватись у ремісничі цехи, торгувати і вступати в купецькі гільдії. В цьому реформа робила значний крок вперед до ринкових відносин, створюючи передумови для дальшого розшарування села і для розвитку капіталізму в сільському господарстві і промисловості.

Місцеві «Положення» установлювали порядок наділення селян землею і виконання ними повинностей. Для кожного регіону України були встановлені найвищі і найнижчі розміри земельних наділів, що переходили до селян за викуп. Найнижчий наділ становив, залежно від місцевості, від половини до однієї третини від найвищого наділу. Якщо до реформи в користуванні селян того чи іншого села землі було більше, ніж її припадало за найвищим наділом, то поміщик відрізав цей лишок собі. Поміщик діставав право відрізати і в тому випадку, коли в нього під час проведення уставної грамоти залишалось менше третини (на Лівобережжі) або менше половини від його земельної площі (на Півдні). Крім того, поміщик міг виділити селянам без викупу безплатний - «дарчий» наділ, який дорівнював одній чверті найвищого наділу.

«Місцеве положення» про поземельний устрій поміщицьких селян Правобережної України відрізнялося від «місцевих положень» для українських губерній Лівобережжя і Півдня тим, що в ньому встановлювався безпосередній зв'язок з «Інвентарними правилами» 1848 р. «Положення» вказувало, що земля, яка перебувала в 1848 р. в руках селян, «залишається в попередньому розмірі, в постійному користуванні тимчасовозобов'язаних селян». А оскільки поміщики за минулі 12 років, незважаючи на «Інвентарні правила», відрізали землю від селянських наділів, які існували в 1848 р., то «Положення» надавало селянам право клопотатися від імені сільської громади «про повернення в їх користу­вання громадської землі, що від них відійшла». Усі ці значні поступки правобережному селянству були зумовлені впливом польського національно-визвольного руху. Майже вся земля, відрізана поміщиками у селян Правобережжя після 1848 р., була повернена їм в результаті реформи 1861 року.

У цілому в процесі наділення колишніх поміщицьких селян землею в лівобережних та південних українських губерніях загальна площа селянських ділянок зменшилась приблизно на 1 млн десятин. Часто поміщики залишали собі кращі землі, в тому числі вигони, випаси, ліси та водопої, а селянам виділяли найгірші ділянки. Наприклад, тільки в Харківській губернії площа селянських земель зменшилась з 638936 до 457813 десятин, тобто на 181125 десятин або на 28 %, в Полтавській губернії - на 37,2%, в Чернігівській — на

21,9%, в Катеринославській — на 37,6%, в Херсонській — на 13,8%, в Таврійській — на 23,1%. Перед усім постраждали дворові селяни (близько 19% всього селянства), селяни дрібнопомісних дворян і так звані дарчі або необкладні селяни, які взагалі без викупу отримали наділ приблизно в одну десятину. Але поряд з цими групами основна маса поміщицьких селян — більше 70 % — зберегла або навіть збільшила свої колишні дореформені наділи.

Закони про аграрну реформу передбачали грошову приватизацію землі. Щоб стати юридичними власниками землі, селяни зобов’язані були викупити її у поміщиків. Викупна операція була організована російським урядом досить вдало, з урахуванням відповідного досвіду Австрії, Пруссії та інших європейських країн. Поміщик одержував викупну суму, яка давала йому доход приблизно в розмірі дореформеного річного селянського оброку. Українські селяни були неспроможні відразу розплатитися з поміщиками, а тому царський уряд взяв викупну операцію на себе, видавши селянам цільовий пільговий кредит. Селяни сплачували поміщикам відразу лише 20% від викупної суми, а решту поміщикам сплачував уряд частково грішми, частково процентними паперами. Таким чином, селяни отримували від держави кредит в 80% від викупної суми, на строк сорок дев’ять з половиною років. Викупна операція мала завершитись в 1911 р., і за цей час українські селяни повинні були сплатити державі-кредитору понад 400 млн крб., але фактично протягом 45 років вони сплатили лише 382 млн крб. Під тиском революції 1905 р. уряд змушений був з 1 січня1907 р. повністю скасувати викупні платежі, простивши селянам усі борги.

У правобережних губерніях України викупна операція була же більш сприятливою для селян. Намагаючись привернути на свій бік українське селянство під час польського повстання 1863 р., царський уряд оголосив, що на Правобережжі всі обов'язкові відносини між поміщиками і тимчасовозобов'язаними селянами припиняються з 1 вересня 1863 р. З цього дня селяни переходили в розряд селян-власників і повинні були вносити в казну викупні платежі за надільну землю, причому уряд на 20% знизив викупні суми для правобережних селян.

У ході аграрної реформи в Україні була запроваджена загальноросійська система сільського управління. В кожному українському селі збирався сільський сход, який обирав сільського старосту, збирача податей і т. д. Представники сільських громад волості обирали волосне правління, очолюване волосним старшиною, і волосний суд. Цей суд міг засудити селянина до арешту, штрафу або тілесної кари, яка не була скасована реформою. Сільські і волосні сходи займались розкладанням і збиранням податей, стежили за відбуванням повинностей, відали питаннями земельних розпорядків у тих сільських громадах, де існувало общинне землеволодіння. В сільській громаді утверджувалась кругова порука — спільна відповідальність за відбування повинностей і сплату податей селянами даного села. Кругова порука — спільна відповідальність у платежах, якої до реформи не існувало на Україні у селян-

подвірників, була запроваджена і у них, а також у лівобережних козаків, серед яких давно була широко розповсюджена особиста земельна власність. Там, де до реформи існувало общинне землеволодіння, наприклад на Слобожанщині, воно було збережене, а вихід селян з общини залишався ускладненим.

Над сільськими і волосними органи управління був поставлений мировий посередник з місцевих дворян, призначений губернатором. Насамперед мировий посередник повинен був сприяти складанню уставних грамот, а також затверджувати або скасовувати вибори службових осіб села і волості, ув'язнювати, в разі потреби, старост і старшин або штрафувати їх. Мирові посередники повіту становили повітовий з'їзд на чолі з повітовим предводителем дворянства. Дальшим ступенем було губернське присутствіє у селянських справах, яке підлягало губернаторові.

Поряд з реформою поміщицького селянства в Російській імперії проводились й реформи державного та удільного селянства. На Наддніпрянщині підготовка реформування державного села почалась ще в 30 - 50 рр. XIX ст. Однак лише в січні 1866 р. з’явилась правова основа реформи — закон «Про перетворення суспільного управління державних селян і про передачу цих селян у ведення загальногубернських та повітових, а також місцевих із селянських оправ присутствія». а в листопаді — закон «Про поземельний устрій державних селян в 36 губерніях». До цього часу в українських регіонах Російської імперії налічувалось більше 6 млн державних селян усіх розрядів. На ході реалізації законів 1866 р., яка продовжилась в Україні до кінця 70-х рр. за державними селянами збереглись всі землі, що знаходилися в їх користуванні до реформи. Землекористування кожного сільського товариства фіксувалось «володільними записами». Сама реформа на цій стадії проходила для селян досить безболісно, без очевидного адміністративного тиску. В той самий час, селянські землі за законом 24 листопада 1866 р. визнавались власністю держави і за іншим законом від 12 червня 1886 р. отримати їх у повну власність селяни мали право тільки після викупу у казни.

У старозаїмочного селянства, що існувало тільки на Слобожанщині і також було віднесене законодавством до державного, необхідність виплати викупних платежів викликала активні протести. Цей конфлікт старозаїмочних селян з державою вирішувався виключно в судовому порядку. Розгляд багатьох судових справ продовжувався до початку 1890-х рр. і в більшості випадків вирішувався на користь селян. Землі їм передавались безкоштовно у зв’язку з тим, що були одержані їх дідами та прадідами — слобідськими козаками, стрільцями, пушкарями від держави ще в XVII ст. за службу в рядах охоронців південних російських кордонів. Не сплачували кошти за приватизацію землі також «вільні хлібороби».

Селянські реформи, проведені на Наддніпрянщині в 60 - 70 рр. XIX ст., корінним чинам змінили систему аграрних відносин. Значна частина дворянської та державної земельної власності стала швидко переходити в руки представників інших станів, переважно до селян та купців. Прогресивні ринкові

відносини поширювались на всі галузі сільського господарства і остаточно перетворили землю на найбільш ходовий товар. За чотири пореформені десятиріччя українські поміщики продали особам недворянського походження близько третини від загальної площі дворянського землеволодіння. Все це створило великий простір для господарського розвитку українського села. Разом з тим, селянство в Україні, як і в усій Російській імперії, залишилося податним станом, який зобов’язаний був нести рекрутську, подушну та інші грошові і натуральні повинності.

Селянські реформи змінили основи російської державності, спричинили перетворення всіх соціально-економічних відносин, змінювало соціальну структуру й правові відносини. Скасування кріпосного права і перетворення селян на власників землі викликали необхідність проведення в Російській імперії інших ліберальних реформ в області місцевого самоврядування, суду, освіти, цензури, фінансів, у військовій справі. Вони мали на меті пристосувати самодержавний політичний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку.

У січні 1864 р. почалася так звана земська реформа - вийшло «Положення про губернські та повітові земські установи» про органи місцевого господарського самоврядування — земські установи. З 1865 до 1875 р. земські установи були запроваджені в 33 губерніях Російської імперії, в тому числі і на Україні, крім Правобережжя. В правобережних губерніях, де переважали польські поміщики і де знайшло відгук польське повстання 1863 р., царський уряд вирішив не запроваджувати земських установ.

Земські установи складалися з розпорядницьких органів - повітових і губернських земських зібрань та їх виконавчих органів - повітових і губернських земських управ. Члени земських зібрань називалися гласними, так як мали право голосу. Повітові земські зібрання складалися з гласних, обраних строком на три роки на трьох самостійних виборчих з'їздах - за куріями: «з'їзді повітових землевласників», «з'їзді міських виборців» і «з'їзді виборщиків від сільських громад». До першої курії входили всі землевласники, які мали не менше 200 десятин землі, особи, що володіли нерухомою власністю на суму понад 15 тис. крб або ж одержували річний доход понад 6 тис. крб, а також уповноважені від землевласників, які мали менше 200 десятин землі. Другу курію становили купці всіх трьох гільдій, власники торговельних і промислових закладів з річним доходом понад 6 тис. крб, а також власники нерухомого майна вартістю не менше як на 500 крб у дрібних і на 2 тис. крб - у великих містах. Ця курія була представлена головним чином великою міською буржуазією, а також власниками міської нерухомості. Третя курія складалася із представників сільських громад головним чином селян. Якщо за першими двома куріями вибори були прямими, то за третьою - багатоступеневими: спочатку сільський схід обирав представників на волосний сход, на якому обиралися вибірники, а потім уже повітовий з'їзд вибірників обирав гласних у повітові земські збори. Виконавчі земські органи — повітові і губернські

 

управи — також обирались строком на три роки на повітових і губернських земських зібраннях. Кількість повітових гласних в різних повітах українських губерній коливалася від 10 до 96, а губернських - від 15 до 100.

Вибори в усі земські органи були побудовані за буржуазним принципом майнового цензу, але разом з тим так, що дворянам була забезпечена більшість місць у земстві. Так, в Україні в другій половині 60-х років XIX ст. у повітових земських зборах дворяни становили 42%, селяни – 38%, купці – 10%, духівництво - 6,5%, інші - 3%; у повітових земських управах дворян налічувалось 55,5%, селян - 31, купців, духовних й інших - 13,6%. Ще більшою перевага дворян була в губернських земських установах: у губернських земських зборах дворяни становили 74%, селяни - 10,6%, інші - 15%, а в губернських земських управах дворяни становили вже 89,5%, селяни - усього 1,5%, інші - 9%.

Земства у своїй діяльності залежали від царської бюрократії — губернатора і міністра внутрішніх справ, які часто зводили нанівець роботу земських організацій. І все-таки земства в Російській імперії відіграли чималу роль у вирішенні місцевих господарських і культурних питань: в організації місцевого дрібного кредиту шляхом утворення селянських ощадно-позичкових товариств, утриманні поштового та телефонного зв’язку, дорожньому будівництві шляхів, в організації медичної допомоги на селі, народного утворення. Саме завдяки земствам майже в кожному українському селі були створені земські школи, які вважалися кращими в системі освіти того часу. Медичні установи на селі, хоча й нечисленні та недосконалі, повністю були утворені земством. Велику роль земства відігравали й у статистичному вивченні стану українського народного господарства, особливо селянського.

У 1862 р. в Російській імперії почалася підготовка реформи міського самоврядування, а 16 червня 1870 р. проект «Городового положення» був затверджений Олександром II і став законом. В українських містах були введені нові, безстанові органи міського самоврядування - міські думи, які обиралися на чотири роки. Міська дума обирала свій постійно діючий виконавчий орган - міську управу, що складалася з міського голови і двох або більше її членів. Міський голова одночасно був головою і міської думи, і міської управи. Виборцями були всі платники податків міста - власники торговельних і промислових закладів, банків і міської нерухомості. Вони були поділені на три курії, учасники кожної вносили по одній третині всіх податків даного міста. Від кожної виборчої курії обиралося рівне число членів міської думи - голосних, що забезпечувало перевагу в міських думах і управах представників великої міської буржуазії.

Міські управи, які були створені в українських містах, відали господарськими питаннями, що стосувалися благоустрою міста, міських ринків, міської торгівлі і промисловості, охорони здоров'я та ін. Незважаючи на певну обмеженість реформи міського самоврядування, вона все-таки стала великим кроком уперед, оскільки замінила колишні феодальні станово-бюрократичні

 

органи керування містом на нові, засновані на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи міського самоврядування відіграли чималу роль у господарсько-культурному розвитку післяреформених українських міст.

У листопаді 1864 р. в Російській імперії була проведена судова реформа, в результаті якої в Наддніпрянщині було запроваджене гласне безстанове бур­жуазне судочинство. До реформи суд був становим, закритим і підлягав владі губернатора. Тепер судочинство відбувалося з участю сторін, винність або невинність підсудного встановлювали присяжні засідателі, що підбиралися з імущих верств населення. Найважливіші справи (наприклад, у державних злочинах) судова палата розглядала як суд першої інстанції з участю так званих станових представників. У цьому випадку в засіданні палати повинно було брати участь дев'ять осіб: старший — голова, чотири члени кримінального департаменту палати і чотири станових представники в особі губернського предводителя дворянства, один з повітових предводителів дворянства, одного з міських голів і один з волосних старшин. Цей самий принцип був покладений в основу організації станового селян­ського волосного суду, окремих судів для духовенства, для військо­вих, у службових злочинах.

Проведення в 60-х роках XIX ст. серії фінансових реформ було спрямовано на централізацію фінансової справи в Російській імперії й торкнулося головним чином апарата фінансового керування. Указом 1860 р. був заснований Державний банк, який одержав право кредитування торговельних і промислових закладів. У ході фінансових перетворень був упорядкований державний бюджет. Закон 1862 р. централізував управління грошовим господарством царської Росії в руках міністерства фінансів і установлював новий порядок складання кошторисів окремими відомствами. В 1864 р. був реформований державний контроль. У всіх українських губерніях імперії засновувалися відділення державного контролю - контрольні палати, незалежні від губернаторів та інших відомств. В Україні також була скасована система відкупів, за якої більша частина непрямого податку відходила не в скарбницю, а в кишені відкупників. Стара, характерна для феодально-кріпосницької держави практика віддачі на відкуп приватним особам збору з населення непрямих податків на сіль, тютюн, горілку та ін., що супроводжувалася численними зловживаннями відкупників, була особливо важка і ненависна для народу. З січня 1863 р. продаж горілки оголошувався вільним, але обкладався особливим акцизним збором, що стягувався державними акцизними установами. Всі ці міри були важливим свідченням наміру російського уряду продовжувати реформаторську діяльність. Ліберальні за своїм характером вони серйозно міняли загальну спрямованість фінансової політики уряду. Однак основна вага податків і зборів як і раніше лежала на податному населенні. Зберігалася стара, введена ще Петром I, подушна подать для селян, міщан, ремісників. Привілейовані стани (дворяни, духівництво, купецтво) були звільнені від неї.

Результати Кримської війни, що розкрило військово-технічну відсталість російської армії, подальше зростання озброєнь і розвиток військової техніки в

Європі, складні міжнародні обставини вимагали корінної реорганізації військової справи в Російській імперії й змусили уряд зайнятися військовими перетвореннями. У результаті в 60-70-х роках XIX ст. була проведена ціла серія військових реформ, які зачепили Україну. Вони почалися з реформ в сфері військового управління і завершилися найбільш важливою військовою реформою - введенням загальної військової повинності, а також проведенням ряду заходів щодо переозброєння армії.

Більша частина цих перетворень була пов'язана з діяльністю військового міністра Д. А. Мілютіна. В 1864 р. ним була реорганізована система військового управління: утворено 15 військових округів, кожний зі своїм керуванням, безпосередньо підлеглим військовому міністерству. Територія України була розділена на три військових округи: Київський, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії, Харківський - Харківська, Чернігівська і Полтавська губернії, Одеський - Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. В 1867 р. був прийнятий новий військово-судовий устав, створений на засадах судової реформи 1864 р. Уводилися три судові інстанції - полковий, військово-окружний і головний військовий суди. На час війни засновувався головний польовий військовий суд. Рішення військових судів підлягали підтвердження полкового й окружного воєначальників.

У середині 60-х років була проведена реформа військово-навчальних закладів. Засновувалися військові гімназії, близькі за програмою загальноосвітніх дисциплін до середньої школи. Для спеціальної підготовки військових інженерів, артилеристів, кавалеристів були створені юнкерські училища. Одними з кращих стали Чугуївське, Полтавське, Київське та інші юнкерські училища, створені в Україні. Реформа завершилась запровадженням нового статуту про вій­ськову повинність (1874 р.). Колишні рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Строк дійсної військової служби скорочувався до шести років у су­хопутних військах і до семи років у флоті. Для військовозобов'язаних, які мали освітній ценз, строк служби встановлювався від шести міся­ців до чотирьох років. Скорочувався контингент осіб, які перебували на дійсній військовій службі.

Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX – на початку XX ст. За другу половину XIX – початок XX ст. багатонаціональне населення Наддніпрянщини за рахунок природному приросту та переселенцям виросло втричі — з 12,3 до 37 млн. осіб. Наприкінці XIX ст. в загальному населенні дев'яти губерній етнічні українці становили 69 %, а решту - росіяни, білоруси, болгари, греки, вірмени, німці, серби, євреї, молдавани, албанці та ін. На території Наддніпрянщини швидко збільшилася чисельність росіян — до 12 %. Найбільше їх було серед чиновництва, купецтва, робітників Лівобережжя та Півдня України. На Правобережжі найчисленнішою національною меншиною лишалися поляки, які переважали серед місцевого дворянства. Введення в Російській імперії у 1791 р. так званої межі осілості євреїв призвело до того, що в Україні євреї склали до кінця XIX ст. третину

городян, а на Правобережжі — 80 %. Вони займалися здебільшого торгівлею та фінансовими справами і складали значну частину підприємців Наддніпрянщини. З інших меншин, що проживали на Наддніпрянщині, слід назвати німців — понад 1 млн. осіб, татар та румунів — по 800 і 200 тис. болгар.

Українська нація продовжувала розвиватися переважно як селянська. На­прикінці XIX ст. майже 90 % українців були селянами або кустарями, а в індустрії, на транспорті, в торгівлі було зайнято не більше 10 % українців. У сфері науки, освіти, культури, мистецтва, медицини, церковних справ було зайнято лише 0,5 % українців. Більшість українців проживала у селах, а у складі міського населення вони становили не більше третини. Наприклад, серед мешканців Києва етнічні українці складали приблизно 22%, Чернігова - 28 %, Катеринослава - 20 %, Харкова - 31 %, Одеси - 6 %.

У 60—80-х рр. XIX ст. в українських землях Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів. На великих капіталістичних підприємствах — заводах і фабриках — для підвищення продуктивної праці застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

Із середини XIX ст. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 1900 р. 691,5 млн пудів, що складало майже 70% від усього видобутку Російської імперії; залізної руди відповідно — в 158 разів і становив 210 млн. пудів (більше половини від загальноімперського видобутку). Наприкінці 90-х рр. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникло 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер — Дніпродзержинськ); французьких—Іданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній галузях України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

 

Капіталістам-іноземцям на початок XX ст. в Україні належало близько 90% від акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Водночас такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. І на початку XX ст. тут уже не залишилось жодного металургійного заводу, який би виробляв менш як 1 млн пудів чавуну на рік. А продукція лише п'яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр'ївського) становила понад 45%. Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, що давали на-гора не менше 10 млн пудів кам'яного вугілля щорічно.

Переважно капіталістам-іноземцям належало 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. Серед них заводи: Гельферіх-Саде і Мельгозе — у Харкові, Фільворта і Дедіни — у Києві, Гена — в Одесі, Ельворті — в Єлисаветграді, Грієвса — у Бердянську та ін. На них було зосереджено близько 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь — плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153, а загальна кількість робітників збільшилась з 38 до 78 тис. Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн до 23 млн пудів, що склало 84% від цукрового виробництва всієї Російської імперії. Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об'єдналися в цукровий синдикат — перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об'єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90% усіх цукрових заводів України. Значно зросла роль України в експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. На Україні збирали 43% свіжого врожаю ячменю, 20% — пшениці, 10% — кукурудзи.

Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянщині виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 кілометрів. Російський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, в цій справі керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими в світі залізничними магістралями.

Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати в поміщиків землю за виробіток, найматися до заможних односельців або поміщицьких

економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток — 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформеного життя тут були юрби заробітчан на дорогах.

Усе це змушувало російський уряд знову зайнятися проблемами села. Глава уряду П.Столипін протягом 1906—1910 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу, її головною метою було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва. У результаті реалізації цієї реформи на Наддніпрянщині сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею у справі перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу сво­го земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об'єднання їм належних у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося «відрубом», а то й взагалі виселятися за межі села і створювати своє окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» грошові кредити для господарського облаштування.