Тема 8 Україна в роки національно-демократичної 2 страница

Авторитарні методи правління гетьмана, зосередження влади в руках багатьох чисельних родичів Д.Многогрішного викликали заколот серед вищої старшини, яка обвинуватила його в зраді Москві і домоглася арешту гетьмана. Царський суд засудив Д.Многогрішного до страти, яка була замінена засланням до Сибіру.

Лівобережним гетьманом козацькі старшини на раді в Конотопі в червні 1672 р. обрали генерального суддю Івана Самойловича. Були підтверджені Глухівські статті з певними змінами, 10 пунктів нової угоди отримали назву - Конотопські статті. За новою угодою гетьманові заборонялося без царського наказу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати стосунки з Дорошенком. Гетьманові не дозволялось позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Українські посли не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування І.Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою.

У своїй політиці І.Самойлович спирався на вузьке коло вищої старшини, що складалося переважно з його родичів, активно розширював привілеї старшини, щедро роздавав їм землі. Він припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні питання вирішував із Старшинською радою. І.Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну, ведучи боротьбу як проти Січі, що не визнавала його владу, так і проти гетьмана Правобережної України П.Дорошенка. У 1674 р. за підтримки російської армії І.Самойлович вторгся на Правобережжя, підкоривши своїй владі територію 10 правобережних полків. У тому ж році в Переяславі він був проголошений гетьманом всієї України.

На чолі козацького війська І. Самойлович брав участь у походах 1677-1678 рр., зупинивши просування турецьких військ у середину Правобережної України.

Під час правління І.Самойловича між Росією та Польщею було підписано «Вічний мир» в 1686 р. Він підбивав підсумок багаторічної боротьби цих двох держав за оволодіння українськими землями в період Руїни. Це був період турецької та татарської агресії, яка загрожувала не тільки Україні та Росії, а й

європейським державам. Для спільної боротьби проти Кримського ханства та султанської Туреччини буда створена так звана «Священна ліга», війська якої під Віднем розгромили в 1683 р. велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу на Правобережній Україні і стала шукати шляхів до підписання з Росією тривалого миру, замість Андрусівського перемир’я. В результаті переговорів у Москві між Польщею та Росією в травні 1686 р. був укладений «Трактат про Вічний мир». За ним Польща визнавала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом та Стародубом. Польська сторона також відмовлялась від претензій на Київ, за що отримувала грошову компенсацію. Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися під владою Польщі. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами. Поділля залишалось під владою Туреччини (з 1699 р. воно перейшло до Польщі). Отже, «Вічний мир» ускладнював ситуацію в Україні – остаточно затверджував розчленування України.

Улітку 1687 р. разом з російською армією українське козацтво на чолі з І.Самойловичем виступило в похід на Крим. Кримський похід був невдалим, і вся відповідальність за це була покладена на українського гетьмана. За доносом групи старшин, які обвинуватили гетьмана у змові з татарами, у 1687 р. І.Самойлович був заарештований і засланий до Тобольська, де невдовзі помер.

У липні 1687 р. на Старшинській раді в таборі на р. Коломак було обрано нового гетьмана Івана Мазепу. Своє гетьманування І.Мазепа розпочав з підписання Коломацьких статей, які створювалися на основі Глухівських статей з додатками, виконаними за гетьмана І.Самойловича. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина – переобирати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьману заборонялося мати зносини з іноземними державами, він не повинен був порушувати умови «Вічного миру». На вимогу царя українське військо повинно було вирушати у військові походи проти Криму. Старшина і козаки повинні були стежити за гетьманом і доносити цареві про спроби зради з його боку. Московські воєводи з царськими військами залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, хоча за договором вони не повинні були втручатися в місцеві справи. Для «охорони» гетьмана виділявся полк московських стрільців, який козацтво повинне було утримувати за свій рахунок. Козацькі старшини отримували різні привілеї, зокрема, звільнення від податків та натуральних повинностей, повне володіння своїми маєтками. На гетьмана було покладено обов’язок суворо заборонити українським купцям торгівлю тютюном та горілкою в Росії та будь-яку торгівлю з Кримом.

Отже, Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні російської політики, спрямованої на ліквідацію української державності.

 

На початку гетьманування І.Мазепа вважав, що зможе втілити свої плани щодо України тільки в спілці з Москвою. Він сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану в Польщі Правобережну Україну, на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим та Османська Імперія. Відповідно до угоди з Москвою, українські козацькі загони надавали допомогу царській армії у походах проти Криму. Під проводом І.Мазепи українські полки в 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який закінчився невдало і мав негативні наслідки для України: загострилось внутрішнє становище козацької держави – населення обурювали величезні витрати, пов’язані з спорядженням козацької армії, присутність на українських землях численних підрозділів російської армії. В 1695-1696 рр. відбулось два Азово-Дніпровських походи, що принесли Росії певні надбання, але не розв’язали завдання виходу до Чорного моря.

Характерною рисою внутрішньої політики І.Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщини в єдиній Україні – державі західноєвропейського зразка зі збереженням козацького устрою. Мазепа, заручившись підтримкою російського царя Петра І, при зміцненні своєї влади спирався на старшину, шляхту, духовенство, активно роздаючи їм військові і селянські землі. За покровительства І.Мазепи були відновлені панщина та фізичні покарання селян і т.д. Почастішали випадки прямого насильницького захоплення старшиною і шляхтою селянських та козацьких наділів. При цьому податок на земельну власність рядових козаків за роки правління І.Мазепи збільшився в 2 рази. Все більш виразною ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) маєтків на постійні. Майнова нерівність серед козацтва була узаконена в 1698 р. Відповідно до майнового стану, всіх козаків розділили на виборних (які несли військову службу) і підпомічників (які господарювали, забезпечуючи виборних спорядженням та коштами для несення служби). В 1700 р. відповідний розподіл був поширений і на Слобожанщині.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики гетьмана була культурно-освітня діяльність. Діяльність І.Мазепи змінила архітектурне обличчя багатьох міст: Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Батурина та ін. Будувалися нові храми, відбудовувалися церкви княжої доби. Не менш ніж церквами й монастирями гетьман опікувався Києво-Могилянською академією. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, друкарства І.Мазепа вкладав величезні кошти.

Значна частина українців вважала І.Мазепу прихильником російського царату. За час гетьманування він зосередив в своїх руках величезну особисту владу, жорстоко придушуючи конкурентів та незадоволених його авторитарним правлінням.

Прагнучи об’єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з-під уваги Правобережну Україну. Наприкінці ХVII ст. більшість правобережних земель було спустошено. Це непокоїло польський уряд, який розумів необхідність заселення краю. Заохочуючи заселення пусток, польський

уряд в 1685 р. надав козакам «давні привілеї і вольності». Згідно з ухвалою, козаки створювали на заселених ними землях власний полково-сотенний устрій. Так, були створені чотири полки: Богуславський, Брацлавський, Корсунський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративними одиницями.

У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Османською імперією і тому не відчувала більше потреби в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, полки було розпущено. Після захоплення польськими військами в 1702 р. декількох козацьких міст на Правобережній Україні почалося антипольське повстання на чолі з Семеном Палієм. Цей визвольний рух мав не меті визволення Правобережної України від польського панування та об’єднання з Лівобережною Гетьманщиною.

У липні 1702 р. повстання охопило Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстанський рух поширився на Волинь та Поділля, дійшов до Галичини. Повстанці ставали союзниками шведів, які на той час перебували в стані війни з поляками. Оскільки в 1700 р. розпочалась Північна (русько-шведська) війна, це занепокоїло російський уряд, який для надання допомоги польській стороні направив війська І.Мазепи. Навесні 1704 р. вони зайняли Київщину та Волинь. Семена Палія було заарештовано і відправлено до Сибіру. Польща, значну частину якої вже окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилось під владою І.Мазепи і від 1704 до подій 1708-1709 рр. фактично ввійшло до складу Гетьманщини.

Українські козаки були змушені, відстоюючи інтереси Москви, воювати на теренах Росії, Прибалтики, Польщі, що лягало важким тягарем не плечі українців: дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу на будівництві доріг, фортець, укріплень; українське населення за власний кошт споряджало козацькі війська для щорічних походів. Причому, козацькі загони підпорядковувалися російським офіцерам, а козаки не отримували платню. Протягом 1689-1701 рр. І.Мазепа разом із російською армією брав участь у 20 походах проти Туреччини та Кримського ханства. Такі війни, в яких активну участь брали українські козаки, не відповідали інтересам України. Єдиною метою цих походів була демонстрація гетьманом своєї лояльності російському цареві. У результаті як серед рядового козацтва, так і серед значної частини старшин, ширилося незадоволення політикою гетьмана. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на І.Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Росією.

Сподіваючись вивести Гетьманщину з-під влади царя, І.Мазепа в 1704-1705 рр. удався до таємної дипломатії з противниками Московської держави. Так, в 1705 р. він налагодив відносини з польським королем Станіславом Ліщинським – прибічником шведів, через якого сподівався встановити стосунки зі Швецією. Завдяки посередництву польської сторони, в 1706 р. І.Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом ХІІ.

У 1708 р. шведський король почав вторгнення в Росію через Литву та Білорусію, що входили до складу Речі Посполитої. На початку похід складався вдало, але після низки поразок Карл ХІІ вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, посилити її польськими військами та козацькими загонами. Шведський король також розраховував на допомогу Криму та Туреччини – давніх ворогів як Польщі, так і Росії. Проте, І.Мазепа такий розвиток подій вважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнулися воєнні операції російсько-шведської війни. Він звернувся до Петра І з проханням надати військову допомогу послабленому безперервними походами козацькому війську. Однак російський цар відмовив у наданні військової допомоги, тим самим порушивши один із основних пунктів угод між царським урядом і гетьманами, згідно з якими Росія брала на себе зобов’язання захищати територію Гетьманщини від зовнішніх ворогів. До того ж І.Мазепа отримав звістку про плани Петра І ліквідувати Гетьманщину і використати територію України як плату за залучення можливих європейських союзників у війні проти Швеції.

Отже, похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій щодо визволення Гетьманщини. І.Мазепа вирішив об’єднатися зі шведами для війни проти Московії. В жовтні 1708 р. після тижневих переговорів між Карлом ХІІ та І.Мазепою було укладено договір, який передбачав: Україна має бути незалежною та вільною; усі захоплені Росією землі (території колишньої Київської Русі) мають бути поверненими Україні; І.Мазепа визначався довічним князем України; шведський король брав на себе зобов’язання захищати країну від усіх ворогів і надавати їй допомогу на прохання гетьмана; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; шведські війська розташовувалися в п’яти українських містах – Стародуб, Мглин, Батурин, Полтава, Гадяч.

Для більшості українців перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим – до шведів населення ставилося частіше як до загарбників, а не як до союзників. Загалом за Мазепою пішло понад 10-20 тисяч козаків, включаючи і запорожців.

У відповідь на дії І.Мазепи, Петро І Звернувся до українців з численними відозвами, в яких звинувачував гетьмана в зраді і бажанні віддати Україну Польщі, поновити уніатство. Російський цар наказав зруйнувати гетьманську резиденцію – Батурин.

Згідно з іншим наказом Петра І в листопаді 1708 р. на Старшинській раді в Глухові було обрано нового гетьмана Стародубського полковника Івана Скоропадського.

Участь запорожців на боці І.Мазепи та шведських військ привела до зруйнування за наказом Петра І Чортомлицької Січі в травні 1709 р. Виконуючи царський наказ, московське військо стратило усіх полонених, вщент зруйнувало січову фортецю, спалило курені та військові будівлі.

Гармати, скарб і прапори було вивезено.

Рятуючись від царських репресій, запорожці під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка змушені були перейти на територію Кримського ханства. У верхній течії р. Кам’янка, правого притока Дніпра, була заснована так звана Кам’янська Січ, однак, в 1711 р. на неї рушили російські війська та полки гетьмана І.Скоропадського. Запорожці відійшли на територію нинішньої Херсонської області, де заснували так звану Олешківську Січ. Перебування запорожців під протекторатом Кримського ханства було досить скрутним. Хани вимагали від запорожців участі в своїх походах, почалися переслідування православ’я. З іншого боку, російський уряд, передбачаючи близький початок нової російсько-турецької війни, прагнув залучити запорожців на свій бік. Усе це сприяло поширенню серед запорожців проросійських настроїв. Після смерті непримиримого супротивника Росії К.Гордієнка на Січі перемогло проросійське угрупування. У квітні 1734 р. більше 30-ти тисяч запорожців на чолі з отаманом Іваном Білицьким повернулися під владу Росії. Неподалік від зруйнованої Чортомлицької Січі вони заснували так звану Нову (Підпільненську) Січ.

Повертаючись до подій Північної війни зазначимо, що її центральною подією стала Полтавська битва (червень 1709р.) після тримісячної облоги міста шведами. Російська армія завдяки чисельній перевазі (майже в 1,5 рази), тактичним нововведенням Петра І, вдалому вибору позиції, мужності воїнів завдала противнику тяжкої поразки. Відступаючи, основні сили шведів потрапили в оточення Перевалочної на Дніпрі. Карл ХІІ, Мазепа і ще близько 50-ти старшин з невеликими загонами шведів і козаків переправилися через Дніпро і відійшли в турецькі володіння.

Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І вивела Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично була підірвана назавжди. Для України наслідки Полтавської битви були вкрай несприятливими: отримавши безперечну перемогу, російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.

На території Молдови, в Бендерах, пригнічений поразкою І.Мазепа, в серпні 1709 р. помирає. Частина козаків, що пішла за гетьманом залишилась без керівника. Тому, в квітні 1710 р. в Бендерах відбулась військова рада, на якій гетьманська булава була вручена генеральному писарю Пилипу Орлику.

Будучи гетьманом у вигнанні, П.Орлик більше 30-ти років (вважається, що П.Орлик володів гетьманською булавою до самої смерті в 1742 р.) намагався досягти незалежності України за допомогою Швеції, Туреччини, Польщі, членів Ганноверської ліги – Франції, Голландії, Данії. Посланці гетьмана з цією метою встановили контакти з Запоріжською Січчю, донськими козаками, Буджацькою та Кубанською татарськими ордами.

 

 

Під час козацької ради в квітні 1710 р. було схвалено документ «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (згодом цей документ називався «Конституція П.Орлика» або «Бендерська конституція»). Основу документа становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов’язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, згідно з якими він отримував владу. Крім того, документ обґрунтовував політичний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.

Документ складався із преамбули та 16-ти статей. Конституція проголошувала незалежність України від Росії та Речі Посполитої; обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством; територія України визначалась згідно із Зборівським договором 1649 р.; при гетьмані утворювалася Генеральна рада (законодавча влада), яка збиралась тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову). Ця козацька рада повинна була складатися з генеральних старшин, представників Запорізької Січі і по одному козаку від кожного полку. Відповідно до Конституції, справи про кривду гетьманові та провини старшин розглядав Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця та майно підпорядковувалися генеральному підскарбію; встановлювалась виборність полковників, сотників.

Якщо гетьман порушував права та вольності козацтва, його зобов’язували звітувати перед радою. Важливим пунктом було введення контрольної інстанції, що наглядала за діями посадових осіб.

Проголосивши Україну незалежною республікою з принципом розподілу влади, «Конституція Пилипа Орлика» стала першою демократичною Конституцією в Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів.

П.Орлик за підтримки польських та татарських загонів взимку 1711 р. вирушив з Бендер і швидко просувався на Правобережжі. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали П.Орлика гетьманом і перейшли на його бік. На Лівобережній Україні почалися виступи проти російських гарнізонів. Гетьман Лівобережжя І.Скоропадський вислав проти П.Орлика полки, але вони були розбиті. Майже не зустрічаючи опору, татарські загони пройшли уздовж Дніпра та оволоділи Слобожанщиною. Однак для татар важливіше було пограбування українських земель, ніж відстоювання інтересів П.Орлика. Татари грабували і розоряли українські землі, забираючи у рабство тисячі людей. Дійшовши до Харкова, вони з численною здобиччю повернулися в Крим. Наприкінці березня війська П.Орлика взяли в облогу найбільшу фортецю Правобережжя – Білу Церкву. Однак через відсутність необхідної для штурму важкої артилерії П.Орлик змушений був зняти облогу. Наближення російської армії і загроза зради з боку союзників –татар змусили гетьмана наприкінці квітня повернутися в Бендери.

 

У червні 1714 в. Орлик мусив виїхати з Бендер до Західної Європи. На запрошення Карла ХІІ Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Проте, де б не знаходився П.Орлик, він продовжував відстоювати інтереси України, намагався знайти прибічників щодо створення антимосковської коаліції.

На початку XVIII ст. Російська імперія посилила колоніальну політику щодо українських земель. Істотно обмежувалась влада гетьмана. Гетьманування Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився це зробити, мотивуючи своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, в липні 1709 р., І.Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14-ма пунктами статей. У них він просив підтвердити права та вольності Гетьманщини. Між тим, Петро І не сприйняв надані пропозиції як міждержавні договірні статті. Виданий російським царем наказ, підтверджував права козацтва у вигляді, що відповідав виключно інтересам Росії. Крім того, до гетьмана цар приставив свого резидента Ізмайлова, який повинен був наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшин, контролювати зв’язки гетьмана з сусідніми державами. Своєрідним додатком до наказу Петра І були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорізького «Малоросійським краєм» і визначали широкі повноваження царського російського резидента..Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до м. Глухова., що містився майже на кордоні з Росією.

За І.Скоропадського почалося призначення на полковницькі посади російських офіцерів, активна роздача українських земель царським вельможам. Крім постійних гарнізонів царських військ у фортецях, в містах України було розташовано 10 драгунських полків, утримання яких лягало тягарем на місцеве населення. Українців постійно використовували на важких роботах на будівництві російських каналів та ліній укріплень.

Отже, за часи гетьманування І.Скоропадського Україна поступово перетворювалась на типову «російську окраїну». Метою колоніальної політики царату було повне підпорядкування України. Царський уряд втручався в церковні справи, діяльність освітніх закладів, забороняв друкарство книжок українською мовою тощо. Російські офіцери одержали право втручатися у фінанси, судочинство і духовне життя Гетьманщини. Постійне перебування на українських землях російських полків повинне було стримувати українців від протестів і непокори царській владі.

Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало створення в квітні 1722 р. Малоросійської колегії.

Після смерті І.Скоропадського цар не дозволив обирати нового гетьмана, пояснивши це відсутністю гідної кандидатури. Для управління Лівобережжям було призначено Малоросійську колегію (1722-1727 рр.) у складі шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром С.Вельяміновим.

Гетьманщина виводилась з підпорядкування Колегії іноземних справ і підпорядковувалась сенатові, як звичайна провінція імперії. Малоросійська колегія мала надзвичайно широкі повноваження: вона прийняла на себе все адміністративне управління Лівобережною Україною; контролювала встановлення та стягування податків до царської казни; розквартирування російських солдат та офіцерів в Україні; здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Малоросійська колегія була також вищою апеляційною установою в Україні. Крім того, її глава С.Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися у будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю.

Після смерті І.Скоропадського вибори нового гетьмана були заборонені, вся влада була передана Малоросійській колегії. Однак козацька старшина, ставши на захист автономії Гетьманщини, перешкоджала діям С.Вельямінова і порушила клопотання перед Петром І про вибори нового гетьмана і відновлення повноважень Генеральної військової канцелярії. Наказним гетьманом було призначено чернігівського полковника Павла Полуботка. Новопризначений гетьман розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив судову реформу з метою обмеження повноважень Малоросійської колегії. Він перетворив Генеральний суд на колегіальний. Установив порядок подання і розгляду апеляцій. В 1722 р. П.Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядались українськими інстанціями, а не передавалися безпосередньо Малоросійській колегії. Однак попри енергійним заходам П.Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її в Україні повновладною. До того ж російський цар позбавив гетьмана влади командувача козацьким військом, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.

У травні 1723 р. П.Полуботок відправив до Санкт-Петербурга старшинську депутацію. Через місяць гетьман отримав царський наказ прибути разом з генеральними суддями до столиці. Гетьман спробував подати Петру І клопотання про скасування Малоросійської колегії і вибори гетьмана. Схожі за змістом Коломацькі чолобитні (статті, підписані на початку вересня 1723 р. представниками козацької старшини) надійшла від старшин, що залишилися на Гетьманщині. Найактивніші їх автори Д.Апостол, В.Жураківський, Я.Лизогуб в статтях скаржилися на зубожіння козаків та селян через військові повинності та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Чолобитні вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшин від оподаткування. Йшлося також про хиби у судочинстві, знову старшина просила дозволити вибори гетьмана. У відповідь - цар наказав заарештувати П.Полуботка і старшин, які були в столиці, а пізніше до Санкт-Петербурга доставили заарештованих Д.Апостола, В.Жураківського, Я.Лизогуба. Проти наказного гетьмана було розпочато судову справу за звинуваченням у державній зраді - таємних зв’язках з гетьманом в еміграції Пилипом Орликом. Однак судовий процес так і не відбувся – в грудні 1724 р. в Петропавлівському казематі помер Павло Полуботок. Після розгрому опозиції

гетьмана верховним органом в Україні стала Малоросійська колегія.

Після смерті Петра І на певний час гетьманство було поновлено, а Малоросійську колегію в 1727 р. скасовано (українські справи були передані до Колегії закордонних справ). Причиною тому були об’єктивні причини. Зокрема, влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. Уряд Петра ІІ, розраховуючи на військову допомогу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину.

Отже, в жовтні 1727 р. на генеральній раді в Глухові з дозволу царя Петра ІІ, було обрано нового гетьмана 73-літнього миргородського полковника Данила Апостола, який користувався великою повагою й авторитетом серед козацтва та старшини. Але поновлення гетьманства не означало відновлення автономії України в попередньому обсязі.

Д.Апостол здійснив ряд реформ, спрямованих на упорядкування державного життя Гетьманщини. Так, з метою врегулювання земельних справ Д.Апостол протягом 1729-1731 рр. провів генеральне слідство про майно, у результаті чого до військової скарбниці було повернено чимало земель, самовільно захоплених у приватне володіння в період правління гетьманів-попередників. Для пожвавлення української торгівлі гетьман зумів домогтися від російського уряду скасування багатьох обмежень, запроваджених Петром І (українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; були відновлені торговельні зв’язки з Кримом). Відповідно до реформи фінансів, Д.Апостол вперше установив точний бюджет державних витрат. Було визначено способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини. У судочинстві була змінена система судів. Полкові суди поділялися на дві категорії: перша – для «важливих» справ і карних злочинів, друга – для «дрібних» справ. Сотенні та сільські суди ставали колегіальними. Вперше були кодифіковані закони, встановлювалась чітка системи діловодства.

Крім того, переборюючи опір царського уряду, Д.Апостол фактично відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників. Під час правління Д.Апостола значно зменшилась кількість росіян в українській адміністрації, кількість російських полків була скорочена до шести.

Але головною своєю справою Апостол вважав підписання традиційного російсько-українського договору. Під час свят, присвячених коронації Петра ІІ, в березні 1728 р. Д.Апостол почав переговори з президентом Іноземної колегії, графом Головкіним, передав йому підготовлені статті (гетьман сподівався відновити козацькі права часів Б.Хмельницького). Тільки в серпні 1728 р. гетьман отримав відповідь на свої пропозиції у вигляді указу (нормативного акту) російського царя, що одержав назву «Рішительні пункти». Це був не двосторонній договір, а розпорядження, покликане регулювати внутрішнє життя Гетьманщини, як складової частини Російської імперії. Нові статті значно обмежували і без того врізані права та вольності України. Що ж до гетьмана, то Д.Апостолу права надавалися навіть менші, ніж І.Скоропадському. Зокрема, гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами (дозволялось тільки вирішувати прикордонні справи з Польщею та Кримом, але під наглядом

царського представника). На всі військові посади гетьманщини повинні були обиратися особи з числа старшин (а не російських офіцерів), однак їх кандидатури особисто затверджувались імператором. Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією ставав Генеральний суд. Він складався із трьох росіян і трьох українців, очолювався гетьманом, але «останнє слово» залишалось за російським царем.

Скасовувалася заборона росіянам купувати землі в Україні, хоча і було обумовлено, що нові землевласники повинні коритися українській адміністрації. Крім того, при гетьмані постійно перебував царський радник (міністр-резидент), без якого гетьман практично не міг вирішити жодної справи.