В історії українського мистецтва кінця ХVII – початку ХVIIІ ст. переважала барокова книжкова графіка, яка пов’язана з іменами Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перу цих майстрів належить велика кількість графічних творів, сповнених символічного змісту та пишної алегоричної театральності. У 1702 р. у Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Л.Тарасевича. На відміну від графіки, український іконопис набував стилю бароко стриманіше Посилення малярського начала у трактуванні ликів святих, пов’язане з проникненням в ікону елементів західноєвропейської живописної традиції, більше відчувалось у творчості галицьких та волинських майстрів (Іван Руткович, Йов Кондзелевич). У Гетьманщині іконопис і надалі спирався на руську живописну традицію. Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше іконописці зверталися до образу Божої Матері. Протягом ХVII –ХVIIІ ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини (збереглись портрети М.Миклашевського, Г.Гамалії, Б.Хмельницького та ін.). У багатьох козацьких старшинських маєтках створювалися портретні галереї (найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині).
Характерною рисою театрального мистецтва першої половини ХVIIІ ст. була постановка першої історичної драми «Володимир» за авторством викладача поетики Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича.
Загальні особливості європейського бароко на українських землях кінця ХVII – початку ХVIIІ ст. втілювалися дуже своєрідно. Для архітектурних
споруд, що були побудовані в Гетьманщині та Слобідській Україні був характерним стиль - козацьке бароко. Найбільше українських барокових споруд було створено за період правління Івана Мазепи (на його кошти було побудовано близько 10 храмів). Багато храмів було збудовано коштами інших гетьманів та козацької старшини. Так, на кошти стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька церков на шляху від Стародуба до Києва, а також муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701 рр.) у Видубицькому монастирі Києва. Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.) збудована коштом Д.Апостола.
Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також споруди Преображенського собору Агарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692 рр.), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709 р.), Покровський собор у Харкові (1689 р.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 р.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.).
Друга половина ХVII –перша половина ХVIIІ ст. в українській архітектурі прикметні тим, що значно зростає увага до цивільних споруд. За тогочасними архітектурними та мистецькими канонами будувалися колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки.
У другій половині ХVIIІ ст. продовжувався відтік представників інтелектуальної еліти з українських земель до Росії. Так, до складу демократичної російської інтелігенції входили випускники Київської академії: Я.Козельський, І.Полетики, С.Гамалія, В.Рубан та ін. Спільними зусиллями українських та російських діячів культури формувалася нова ідеологія освіти в Росії.
Центром становлення та розвитку української науки та культури в другій половині ХVIIІ ст. залишалась Київська академія. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов’янського світу. Філософські праці Й.Кононовича-Горбацького, І.Гізеля, Й.Кроковського, Ф.Прокоповича, Г.Конинського залишили яскравий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.). Він багато подорожував по європейських країнах. Викладав у Переяславському і Харківському колегіумах, але через переслідування церковного начальства і царської адміністрації, був змушений залишити викладацьку діяльність. Провідна ідея філософського вчення Г.Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Філософ вважав, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має здібності та природній хист. Він переконував, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громадським покликанням. Філософські ідеї Г.Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них – філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі – у віршах та байках. Збірник поезій Г.Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30-ти віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські».
До кінця ХVIIІ ст. в Україні дуже зростала зацікавленість природничими науками. Слід зауважити, що розвиток наукових знань був тісно пов’язаний з відкриттям Академії наук у Петербурзі (1725 р.) і університету в Москві (1755 р.), де навчалися сотні вихідців з України. Науки стали набувати практичного напрямку. Наприклад, до підручника І.Фальківського були включені елементи практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної та військової архітектури. Випускники Києво-Могилянської академії стали знатними медиками, засновниками медичних закладів не тільки в Україні, а й за її межами (Нестор Амбодик-Максимович, Данило Самойлович), математиками (Феофан Прокопович викладав курс, основу якого складали арифметика й геометрія). У другій половині ХVIIІ ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.
Наприкінці ХVIIІ ст. в Україні почали діяти перші професійні школи. До них, зокрема, належала шпитальна школа в Єлисаветграді, артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві. На Правобережжі й західноукраїнських землях освіта знаходилась у занедбаному стані. Переслідувані католицьким духівництвом і королівською владою українські школи занепадали. У той же час польсько-шляхетський уряд підтримував навчальні заклади, яким протегувала католицька церква і єзуїти. Тут здобували освіту тільки діти магнатів, шляхти, духівництва.
Протягом ХVIIІ ст. удосконалилась техніка друку, поліпшувалось оформлення книг. Перша в Україні друкарня з цивільним шрифтом (запроваджений в Росії Петром І) була відкрита в 1764 р. в Єлисаветграді. Пізніше такі друкарні з’явились в Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах.
У розвитку української літератури ХVIIІ ст. з’явилися нові риси: вона поступово звільнялася від впливу церкви і набувала світського характеру. У цей час з’явилися нові прозаїчні твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули узагальнити, викласти свої погляди на події тощо. Наприкінці ХVIIІ ст. широкою популярністю користувалася «Історія Русів або Малої Росії» невідомого автора, де головна увага була зосереджена на висвітленні подій 1648-1654 рр. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до «святих місць») відомий твір «Подорож» В.Григоровича-Барського, який описав свої враження від відвідування Угорщини, Австрії, Італії, Греції, Єгипту і Сирії.
У художні твори все більше проникала народна мова. Так, байки та вірші Г.Сковороди містять багато приказок та прислів’їв. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі. Творчість Г.Сковороди вплинула на І.Котляревського – родоначальника нової української літератури. Його поема «Енеїда», три частини якої були надруковані в Петербурзі в 1798 р., відображала реальні картини життя суспільства того часу.
У ХVIIІ ст. виникає кріпосний театр. У панських маєтках улаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Пізніше театри діяли переважно в містах. У 1789 р. у Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали артисти з Москви та Петербурга.
За часи гетьманування К.Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики.
У ХVIIІ ст. зросла і професійна майстерність композиторів та виконавців. Далеко за межами України були відомі імена Максима Березовського (випускник Глухівської музичної школи та Києво-Могилянської академії, навчався в Болонській академії, отримав звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства, поставив оперу «Демофонт») та Артема Веделя (ще навчаючись в Київській академії був визнаний найталановитішим диригентом і віртуозним виконавцем. Керував хором московського генерал-губернатора. Автор тридцяти хорових церковних концертів). Справжньою школою для багатьох поколінь російських та українських композиторів стала творчість Дмитра Бортнянського (випускник Глухівської школи понад 30 років очолював придворну капелу. Він написав близько сотні хорових концертів, духової музики, багато творів для фортепіано, симфоній).
У другій половині ХVIIІ ст. на Правобережжі на західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. У європейському бароковому стилі виконано Домініканський костел (1745-1749 рр.) та собор Св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври (60-70-ті роки ХVIIІ ст.).
Кращі традиції попередників продовжували зодчі Іван Григорович-Барський (будівлі на Подолі, надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська церква й церква Миколи Набережного та ін.) та Степан Ковнір (корпус на території Києво-Печерської лаври).
Риси барокової архітектури набули на українських землях втілення і у дерев’яних спорудах народних майстрів. Найвизначнішою пам’яткою дерев’яної церковної архітектури ХVIIІ ст. є запорізький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений Якимом Погребняком.
Із середини ХVIIІ ст. В Україні з’являються споруди з виразними елементами класицизму, для якого були характерні стриманість та чіткість архітектурних форм, відсутність пишного оздоблення. Прикладами класицизму є палац Петра Рум’янцева-Задунайського в с.Качанівці на Чернігівщині та палац К.Розумовського в Батурині.
До кінця ХVIIІ ст. в Україні набуває розвитку скульптура. Представники її– автори скульптурного оформлення Хрестовоздвиженського собору у Полтаві, церкви св. Покрови в Ромнах (Сисой Шалматов), Свято юрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі (Йоган Пензель).
Слід зауважити, що у ХVIIІ ст. розширилися творчі зв’язки українських та російських зодчих, художників, скульпторів. У Києві тривалий час працювали російські архітектори Й.Шьодель, В.Растреллі, П.Неєлов та інші. Вони побудували ряд споруд, які стали архітектурними перлинами України.
Питання для самоконтролю
1 Війна з Польщею (1654-1667 рр).
2 Діяльність Лівобережних гетьманів України (ІІ половина XVII- cepедина XVIII ст.).
3 Історія гетьманства на Правобережжі (XVI -XVIII ст.).
4 Поступове обмеження автономії України у XVIII ст.
5 Ліквідація Запорізької Січі (1775 р.) та подальша доля козацтва.
6 Коліївщина та рух Опришків: причини, хід, результати.
7 Три розподіли Польщі.
8 Культура України в ІІ половині ХVII-XVIII ст.
Тема 7 УКРАЇНА ЗА НОВИХ ЧАСІВ У СКЛАДІ РОСІЇ ТА АВСТРО-
УГОРЩИНИ
1 Розвиток українських земель у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.
2 Наддніпрянська Україна в епоху ліберальних реформ 60 – 70 років XIX ст.
3 Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX – на початку XX ст.
4 Розвиток українських земель у складі Австрійської імперії
5 Український національно-визвольний рух
6 Розвиток в Україні освіти і науки
Розвиток українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. В останній чверті XVIIІ ст. великі держави того часу - Російська імперія, Австрійська імперія та Пруссія - значно перекроїли політичну карту Східної Європи, що внесло історичні зміни в державну приналежність українських земель.Протягом XIX – початку XIX ст. розчленовані українські землі входили до складу Російської та Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) імперій. В цей час на території України відбувався інтенсивний процес розкладу феодального укладу та становлення і розвиток ринкових відносин. Цей об'єктивний процес вів до зростання соціально-економічних та політичних протиріч, обумовлював загострення національних суперечностей, активізував розгортання в Україні організованого національно-визвольного руху.
Більша частина українських земель, які прийнято називати Наддніпрянщиною, входили до складу Російської імперій. Ці українські землі становили компактну територіальну цілісність і єдність здавна об'єктивно сформованих історико-етнографічних та географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини і Півдня. Протягом першої половини XIX ст. на ці українські землі було поширено загальноросійський адміністративний поділ.
Вони були поділені на дев'ять губерній: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Київську, Подільську, Волинську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську. В Наддніпрянщину також увійшли землі, адміністративно оформлені в Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабської області (з 1873 р.— губернії), що утворилася після російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. в результаті визволення з-під згубного поневолення Османською імперією території між ріками Дністер і Прут, населені в основному українцями, росіянами та молдаванами. У 1829 р. російський уряд передав землі на узбережжі Азовського моря Азовському козацькому війську, організованому з колишніх українських козаків Задунайської Січі, які під час російсько-турецької війни 1828—1829 рр. брали участь у боях проти турецької армії на боці російських військ. У азовських козаків, які жили станицями і виконували військову повинність на користь держави, існував військово-ієрархічний устрій.
В українських губерніях державну адміністрацію представляли губернські правління на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Губернії складалися з повітів, де владу здійснювали справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Судочинство велося повітовими дворянськими судами. Важливою державною установою в губерніях була Казенна палата, яка відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Адміністративна і судова влада над кріпосними селянами повністю знаходилась у руках поміщиків. До середини XIX ст. всі дев'ять українських губерній входили до складу Малоросійського, Київського та Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторств Російської імперії, на чолі яких столи генерал-губернатори.
Під час Кримської війни населення України надавало величезну допомогу російським військам, постачаючи продовольство і фураж, вивозячи поранених. Десятки тисяч українців брали участь в обороні Севастополя, захопленого англо-французьким десантом 30 серпня 1855 р. За період облоги міста загинуло понад 20 тис українців. Одним із керівників оборони Севастополя був віце-адмірал П. Нахімов, нащадок козацького старшини Федора Нахімовського. Українські селяни намагалися записатися до ополчення, бо вважали, що після закінчення воєнних дій дістануть козачий статус.
Протягом першої половини XIX ст. традиційно багатонаціональне населення Наддніпрянщини виросло приблизно в півтора рази — з 8,2 до 12,3 млн осіб, у тому числі й за рахунок мігрантів: росіян, білорусів, болгар, греків, вірменів, німців, сербів, євреїв, молдаван, гагаузів, албанців та ін. Від 90% до 85% цього населення були селянами, а сільське господарство залишалося головною галуззю українського народного господарства. За півстоліття загальна кількість поміщицьких та державних селян в українських губерніях виросла з 7,4 до 10,3 млн або в 1,4 рази. При цьому кількість державних селян зростала більш високими темпами - з 2,5 до 5,3 млн або в 2,1 раза, а кількість поміщицьких селян виросла несуттєво - з 4,9 до 5 млн.
Намагаючись збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян, часто доводячи її до крайніх меж, або ж розширювали свою ріллю за рахунок відібраних селянських наділів. І те й друге розоряло селянські господарства а, отже, підривало економічну основу самих поміщицьких господарств. Поміщики дедалі частіше почали віддавати в заставу під державні кредити свої маєтки. На 1856 р. 24% від усієї кількості поміщицьких маєтків і 35% кріпаків в Україні були заставлені. Загальна сума боргу поміщиків становила 83,5 млн крб. Невикуплені маєтки разом з кріпаками продавалися на публічних торгах і часто переходили у власність купців.
Поміщики дедалі більше вимагали від кріпаків регулярної сплати певних грошових платежів. Крім основних польових робіт, селяни повинні були обробляти поміщицькі сади і городи, збирати ягоди і горіхи, ткати полотно, стерегти маєтки, копати стави і споруджувати греблі, вивозити на продаж своїми засобами сільськогосподарську продукцію поміщицьких маєтків. Зростало число безземельних селян. Частину з них поміщики перетворювали на слуг або дворових робітників, віддавали у найми до інших поміщиків чи підприємств. У багатьох поміщицьких господарствах застосовувалася так звана місячина — праця обезземелених кріпаків на поміщика, за яку вони одержували місячну платню сільськогосподарськими продуктами.
Значно кращим було становище державних селян, яких в Україні на середину XIX ст. налічувалося понад 5,3 млн. Важливим заходом уряду Миколи I була реформа державних селян, проведена наприкінці 30-х років XIX ст. Державні селяни юридично були вільним станом, однак, вони виконували повинності на користь держави. Але Міністерство фінансів, у віданні якого вони перебували, дивилося на них лише з фіскальної точки зору — зібрати з них якнайбільше податків. Російський уряд вирішив провести реформу державного села, маючи на увазі підвищення добробуту селян, з метою, щоб ті залишалися справними платниками податків, а також подати приклад поміщикам у керуванні їхніми власними селами.
У 1837 р. було засноване Міністерство державного майна для керування державними селянами, яке очолив граф П. Д. Кисельов. В українських губерніях створювалися палати державного майна; губернії ділилися на округи з окружними начальниками й відповідним штатом чиновників. Державні селяни одержали право на самоврядування. Райони, де перебували державні селяни, ділилися на волості, які, у свою чергу, підрозділялися на сільські громади. Волості управлялися волосними сходами, що обирали волосні правління й волосні судові розправи для рішення дрібних судових справ між селянами. В українському державному селі міністерство державного майна реалізувало велику програму розвитку освіти й благоустрою серед сільських жителів. Була скасована панщина, замість неї вводився оброк, величина якого встановлювалася, виходячи з прибутковості окремих господарств; була припинена практика здачі в оренду приватним особам державних маєтків і
державних селян. Ця категорія хліборобів звільнялася від багатьох повинностей, що раніше цілком на них лежали: налагодження мостів, будівництво й ремонт доріг, поставка фуражу й продовольства для армії і т.д. Малоземельні селяни наділялися землею — відповідний земельний фонд створювався шляхом переселення селян з густо населених районів; було зменшене обкладання податями відповідно до місцевих господарських умов; засновані допоміжні каси для дрібного кредиту селянам; розширена мережа запасних магазинів на випадок неврожаїв. За державний рахунок в українських селах почали будувати велику кількість сільськогосподарських шкіл,; відкривалися медичні пункти й ветеринарні лікарні. Приймалися також заходи щодо пропаганди на селі передових агрономічних знань, селян ознайомлювали з новітніми прийомами ведення господарської діяльності. Всі ці заходи, корисні для державного селянства Наддніпрянщини, серйозно поліпшили його економічне й правове положення.
На Правобережжі до 1840 р. у сфері сільськогосподарського виробництва діяли закони як Російської імперії, так і колишньої Речі Посполитої. Після невдачі польського повстання 1830—1831 років російський уряд провів на Правобережжі в 1847-1848 рр. так звану інвентарну реформу. У ході цієї реформи польське законодавство було анульоване, що з задоволенням сприйняли українські селяни. З метою попередження соціальних конфліктів та нормалізації відносин між селянством та поміщиками у кожному маєтку в обов'язковому порядку заводилась інвентарна книга, куди поміщик мав внести норми панщини та інших повинностей селян. Така регламентація значно обмежувала свавілля польських поміщиків.
У цілому вся діяльність російського уряду стосовно вирішення селянського питання дала на Наддніпрянщині певні позитивні результати, сприяли ринковій трансформації селянських господарств. Українські сільські багатії дедалі більше перетворювалися на підприємців-капіталістів, економічною сферою прикладення сил яких переважно були промисловість і торгівля, в основному пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. Більшість вітряних і водяних млинів, яких у кожній українській губернії налічувалося кілька тисяч, належали купцям і сільським багатіям. З 1840-х років такі промисловці зосередили в своїх руках виробництво тютюну, сукна, канатів. У 1850-х роках XIX ст. більшість їх були вже власниками підприємств з найманими робітниками: ґуралень, броварень, цукроварень, цегелень тощо.
На Київщині розбагатілі на торгівлі хлібом і цукром купці були вихідцями з заможних селян-кріпаків Яхненки і Семиренки. Вони організували промислову фірму, нерухомий капітал якої становив понад 1 млн крб., у тому числі три цукрових і машинобудівний заводи. З державних селян-багатіїв походив купець Терещенко, який у 1850-х роках побудував великий цукровий завод у містечку Хутір-Михайлівський. Розробка вугільних багатств Донбасу також значною мірою здійснювалася за ініціативою заможних селян. І хоча засновувані ними вугільні копальні були малопродуктивними, загальний видобуток вугілля в
Донбасі зріс протягом 1796—1860 рр. від 146 тис. пудів до 6 млн пудів щорічно.
Зростанню продуктивності праці у промисловому виробництві України дав поштовх технічний переворот, який почався широким запровадженням у 1840-х роках нового машинного обладнання на цукрових заводах, у зв'язку з чим різко збільшилося виробництво цукру — понад 3 млн пудів за сезон на кінець 1850-х років. Частина машинного обладнання завозилася з-за кордону — імпорт його лише через одеський порт зріс у 3 рази протягом 1850-х років, вартість якого досягла 1 млн крб на рік. Помітну роль в українській економіці почали відігравати підприємства металургійної і машинобудівної промисловості. Наприкінці 1850-х років в Україні діяло 11 чавунних, 32 залізоробних і 16 механічних заводів. Серед них були й досить великі на той час, на яких працювало по 100—200 осіб. Продуктивність праці вільнонайманих робітників, зайнятих переважно на купецьких промислових підприємствах, була значно вищою, ніж робітників-кріпаків.
Наприкінці 1850-х років в Україні діяло близько 2,5 тис ґуралень, понад 40 тис млинів, кілька тисяч олійниць, 254 шкіряних і 160 суконних підприємств, 218 цукрових заводів, 100 салотопень, 54 миловарні та ін. Хоча вони традиційно розташовувалися у селах і містечках, але з середини 1840-х років більшість підприємств фабрично-заводського типу, особливо тих, власниками яких були багаті купці і міщани, будувалися в містах, перетворюючи їх на великі промислові й торговельні центри. З 1811 до 1858 р. чисельність жителів міст України зросла з 513 до 1457 тис осіб, що становило на той час 11% від усього населення Наддніпрянщини. Причому приблизно за той самий період населення Херсона збільшилось у 4 рази і досягло 34 тис осіб, Києва, Харкова, Житомира, Кам'янця-Подільського - потроїлось і становило відповідно 70 тис, 50 тис, 40 тис і 23 тис; в Катеринославі й Чернігові число жителів зросло вдвоє, досягши відповідно 19 і 14 тис осіб.
У великих українських містах зосереджувалась і значна частина промислових робітників. у кінці 1860-х років їх налічувалось на Наддніпрянщині 115 тис осіб, з яких майже 74% становили вільнонаймані робітники. Але широке застосування праці феодально залежних приписних селян або солдатів продовжувалося на державних заводах і фабриках, призначених здебільшого для військових потреб. Виробничою потужністю серед них виділялися Луганський і Чорноморський ливарні заводи, Шосткинський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика, Катеринославські суконна і панчішна мануфактури, верфі в Миколаєві та Севастополі.
Пристосовуючись до об'єктивного процесу масової товаризації господарства, поміщики також вдавалися до промислової діяльності, часто заснованої на кріпацькій праці. В поміщицьких маєтках продовжували діяти майстерні з 10 - 20 робітниками, які виробляли чавун, залізо, поташ, селітру, папір, скло тощо. Намагаючись збільшити прибутки, поміщики не тільки розширяли посівні площі під технічні культури (цукровий буряк, тютюн, льон,
коноплі та ін.), а й засновували заводи для переробки сільськогосподарської продукції. На півдні України багато поміщицьких господарств спеціалізувалися на масовому продукуванні худоби, спеціально призначеної для продажу. З 1823 до 1848 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської і Херсонської губерній кількість овець-мериносів зросла з 300 тис. майже до 2 млн. Царський уряд, зацікавлений у збільшенні виробництва сукна для армії, не тільки надавав поміщикам, які займалися вівчарством, у повне розпорядження величезні масиви з державних земельних фондів, а й сприяв грошовими позиками, організацією в багатьох місцях України спеціальних ярмарків збуту вовни. Для промивання і сортування її в 1823 р. у Херсоні було збудовано спеціальне підприємство. Пізніше такі вовномийні виникли в Одесі, Кременчуці та інших містах. Розвивалися й інші галузі промислового торговельного тваринництва. Вже в 1830-х роках на Катеринославщині функціонувало кількасот кінських заводів і ферм великої рогатої худоби на 200 - 300 голів кожна.
На вимогу поміщиків для стимулювання вивезення за кордон хліба і ввезення в країну дешевої промислової продукції із західноєвропейських країн царський уряд у 1817 р. проголосив Одесу портом безмитної торгівлі (порто-франко). На цей час вивезення за кордон зерна через чорноморсько-азовські порти становило щорічно понад 4 млн четвертей.
У посиленні економічних зв'язків між різними районами України важливу роль відігравала ярмаркова торгівля сільськогосподарськими і промисловими товарами. У 1817 р. в Україні відбулося 2346 ярмарків: у містах — 508, у містечках — 1225, у селах — 613. Поряд з продукцією українського виробництва тут продавалися вироби центральних губерній Росії — бавовняні, шовкові і шерстяні тканини, вичинені шкіри, хутра, римарські вироби, посуд, нитки тощо. З Бессарабії надходили фрукти і вина, з Дону — риба, з Астрахані — риб'ячий клей та ікра. Сільськогосподарський реманент і аптекарські товари ввозилися з-за кордону. Найбільший торговий оборот в Україні мали ярмарки всеросійського значення, що організовувались у Києві, Харкові, Єлісаветграді, Ромнах, згодом — у Полтаві. Щорічний Київський контрактовий ярмарок, який відбувався щороку в січні, привертав до себе тисячі поміщиків і купців з різних місцевостей Російської імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладали угоди на оптову купівлю-продаж виробів сільського господарства і промисловості, брали позики у приватних банках, сплачували борги тощо.
Особливу роль в розвитку української торгівлі протягом першої половини XIX ст. відігравав чумацький промисел. Традиційний вивіз чумаками солі в Україну досяг у середині XIX ст. 8 млн пудів щорічно. Для перевезення такого вантажу потрібно було 120— 130 тис. хур (чумацьких возів). У чорноморсько-азовські порти чумаки щороку доставляли від 34 до 40 млн пудів хліба. Вони перевозили також кам'яне вугілля, продукцію цукрових і салотопних заводів тощо. Їхні транспортні шляхи сягали Уралу і Середньої Азії. Чумаки-підприємці — власники десятків хур і величезних стад волів — були вихідцями
із заможних селян, до них фурманами наймалися зубожілі селяни. Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був одним з важливих джерел первинного нагромадження капіталу. Наприклад, з багатих чумаків походив купець Харитоненко, який, почавши з орендування землі й цукрових заводів, з часом став власником кількох цукрових заводів у Харківській губернії. Значні капітали мали в 1850-х роках київські купці Барські, Кобці, Митюки, полтавські — Шандри, Дадієви, Пошивайли та ін. Така активна підприємницька діяльність народжуваної буржуазії ставала дедалі суттєвішим чинником розвитку економіки України капіталістичним шляхом. Але панівною силою в економічному і політичному житті країни все ще залишався поміщицький клас.
Наддніпрянська Україна в епоху ліберальних реформ 60 – 70 років XIX ст. Якісною межею в розвитку українських земель, які перебували в складі Російської імперії, стали ліберальні реформи, проведені тут протягом 60 -70-х рр. XIX ст. Хронологічно першою стала аграрна або, як її іще часто називали, селянська реформа. В лютому 1861 р. імператор Олександр II підписав Маніфест «Про всемилостиве дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських жителів і про влаштування їх побуту», «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», чотири «Місцевих положень про поземельний устрій поміщицьких селян», «Положення про викуп селянами садибної і надільної землі», «Положення про губернські і повітові в селянських справах установи» та інші законодавчі акти про проведення аграрної реформи. В «Маніфесті» в урочистих тонах оголошувалося про скасування кріпосного права. В Україні цей маніфест був прочитаний у церквах 5 березня 1861 р. і після такого обнародування почалася його практична реалізація.
