Харківський державний технічний університет
Будівництва та архітектури
Т.В.Арзуманова, Ю.В.Зайончковський, О.В.Кравченко, М.В.Корогодов, О.І.Кошкіна, Л.В.Маслова, О.М.Осіпов, О.М.Солошенко
«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»
ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ
(ІІ модуль)
Харків 2010
Міністерство освіти і науки України
ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ
Т.В.Арзуманова, Ю.В.Зайончковський, О.В.Кравченко, М.В.Корогодов, О.І.Кошкіна, Л.В.Маслова, О.М.Осіпов, О.М.Солошенко
«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»
ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ
(ІІ модуль)
Рекомендовано
методичною радою університету
в якості текстів лекцій
для студентів усіх спеціальностей
(відносно вимог кредитно-модульної системи)
Харків ХДТУБА 2010
Т-31
УДК - 94 (477)
ББК – 63.3 (4 Укр.)
Рецензенти:
С.Є. Євсєєв, к.і.н., доцент кафедри Економічної теорії ХДТУБА
М.З.Бердута, к.і.н., доцент кафедри Історія України ХНУ ім. В.Н.Каразіна
Рекомендовано кафедрою Українознавства та політології
протокол № 9 від 26 квітня 2009 року
Автори: Т.В.Арзуманова
Ю.В.Зайончковський
О.В.Кравченко
М.В.Корогодов
О.І.Кошкіна
Л.В.Маслова
О.М.Осіпов
О.М.Солошенко
Т-31 Корогодов М.В., Солошенко О.М., Арзуманова Т.В. та ін. Історія Украіни (ІІ модуль): Тексти лекцій. – Х.: ХДТУБА, 2010. – 92 с.
Вивчення історії України є важливою складовою гуманітарної підготовки фахівців у ВНЗ. У текстах лекцій (модуль ІІ) висвітлюється період української історії з часів Гетьманщини і до початку ХХ ст.. (теми 6,7,8). Об’єктивно та неупереджено розглядається діяльність українських гетьманів (ІІ пол. ХVІІ – кін. ХVІІІ ст.); характеризується розвиток українських земель в складі Росії та Австро-Угорщини (ХІХ ст.); аналізуються події національно-демократичної революції та громадянської війни (поч. ХХ ст..).
Тексти з курсу “Історія України” складені за вимогою кредитно-модульної системи.
Видання розраховано на студентів технічних вузів.
© М.В.Корогодов, О.М.Солошенко, Т.В.Арзуманова та ін., 2010
ВСТУП
Історія України – це історія українського народу на основних його землях поселення, а також історія його предків від найдавніших часів до сьогодення, а також історія українських земель, історія території, на якій перебував або перебуває український народ, інколи разом з іншими племенами чи народами, історія державної влади.
Мета курсу «Історія України» - на основі вивчення процесів формування, становлення, розвитку держави України на різних етапах її історії адаптувати студентів до пізнання сучасних політичних процесів національно-державного відродження України, її життєдіяльності як демократичної суверенної держави; формування всебічно розвиненої особистості, яка здатна активно включитись до суспільного життя, формування політичної культури, високих громадянських якостей спеціалістів на основі вивчення історії України, прищеплення навичок, використання історичних знань майбутніми спеціалістами для оптимального вирішення професійних питань.
Завдання курсу:
- проаналізувати історичний шлях України з найдавніших часів до сьогодення на основі принципів об’єктивності, історизму, логічного взаємозв’язку подій, сучасних методологічних позицій;
- на основі найважливіших подій виявити закономірності історичного розвитку України у діалектичному зв’язку із подіями всесвітньої історії, виявити особливості політичних, соціальних, культурологічних, економічних, державотворчих процесів в Україні;
- синтезувати матеріал курсу для визначення ролі та місця України в світовому процесі як минулого, так і сучасності, можливих альтернатив історичних подій, з’ясування причинно-наслідкових зв’язків історичного розвитку.
«Історія України» - важлива частина гуманітарної та світоглядницької підготовки студентів у технічному вузі. «Історія України» має тісний взаємозв’язок з іншими суспільними дисциплінами: філософією, економічною теорією, політологією, політичною географією та ін.
Болонський процес, який широко запроваджується у вищих навчальних закладах України, передбачає активну самостійну роботу студентів щодо вивчення та більш глибокого засвоєння тем курсів.
Підготовлене колективом кафедри навчальне видання є логічним продовженням «Текстів лекцій з курсу «Історія України» (І модуль) для студентів усіх спеціальностей (відносно вимог кредитно-модульної системи)», в якому було надано матеріал перших п’яти тем курсу з історії України з найдавніших часів до середини XVII ст. У другій частині видання для самостійної роботи студентам представлено 6, 7 та 8 теми з курсу «Історія України», які об’єднані в другий змістовний модуль: «Розвиток українських земель з другої половиниXVII – до 20-х років ХХ століття». До текстів лекцій,
відповідно до програми дисципліни, внесено базовий матеріал курсу «Історія України», який ґрунтовно та всебічно висвітлює події української історії за часи Гетьманщини, під владою Росії та Австро-Угорщини, в період Національно-визвольних змагань початку ХХ ст.
Структура видання поєднує високу інформативність із логічністю та дохідливістю викладання матеріалу. До кожної теми подано план, питання якого систематизовано, ґрунтовно та всебічно висвітлюються з позицій сучасної історичної науки та методології. В кінці кожного питання зроблені узагальнення, а в кінці теми – висновки. Для з’ясування студентами рівня засвоєння ними матеріалу теми подані питання для самоконтролю знань.
Матеріал видання допоможе студентами під час підготовки до семінарських занять, контрольних робіт, у процесі виконання самостійних, творчих завдань та під час розробки теми індивідуального навчально-дослідного завдання і т.ін.
Тема 6 УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА (ІІ половина ХVII –
кінець ХVIIІ ст.)
1 Воєнні дії 1654- 1656 рр. Віленська угода.
2 Діяльність гетьманів (ІІ половина ХVII – кінець ХVIIІ ст.). Поступове обмеження автономії України.
3 Ліквідація царизмом автономії України в кінці ХVIIІ ст.
4 Гайдамацький рух.
5 Возз'єднання Правобережної України з українськими землями в складі Російської держави.
6 Культура України в ІІ половині ХVII-XVIII ст.
Воєнні дії 1654 - 1656 рр. Віленська угода. Рішення Переяславської Ради Польща не визнала, і вже 23 лютого 1654р. король видав універсал до українського народу з закликом повернутися у польське підданство. З 1653р. готувалася до війни і Росія. Вона розраховувала повернути втрачені в попередніх війнах землі та приєднати нові.
Головне російське військо, що налічувало 40 тисяч осіб навесні 1654р. вирушило на Смоленщину та Білорусію. З українського боку виступило 20 тисячне козацьке військо під керівництвом І.Золотаренка. За активної підтримки і допомоги місцевого населення російські війська та українські козаки протягом 1654-1655 років зайняли Смоленщину та майже всю Білорусію.
На заході України воєнні дії спочатку протікали мляво. Влітку 1654р. українські полки визволили Волинь. Після літнього затишшя восени 1654р. на Поділля та Брацлавщину рушили польські війська, руйнуючі українські міста і знищуючі українське населення. Взимку польська армія об’єдналась з татарами, взявши в облогу Умань. На допомогу вирушило 10-тисячне російське стрілецьке військо та козаки на чолі з Б.Хмельницьким. Поляки, знявши облогу, зустріли україно-російську армію під м. Охматовим на Черкащині.
Битва завершилась із незначною перевагою Б.Хмельницького, однак, через утому армії він не зміг скористуватися перемогою і остаточно розгромити поляків. Втім, поляки разом з татарами змушені були відступати з Правобережної України за Буг.
У серпні-вересні 1655р. козацькі полки та російські війська визволили з під влади Польщі Поділля та Східну Галичину (19 вересня українська армія вщент розбила коронне польське військо під Городком) і підійшла до Львова. Щоб не заподіяти місту великої шкоди під час штурму, Б.Хмельницький погодився на переговори зі львівською владою, отримав викуп та відступив від міста. Після перемоги в битві під містечком Озерна Б.Хмельницький уклав угоду з кримським ханом, яка передбачала невтручання Криму в війну України й Москви проти Польщі.
Успішними воєнними діями україно-російських сил скористалась Швеція, яка розпочала війну проти Польщі. Царський уряд припинив воєнні дії проти Польщі і оголосив війну Швеції.
24 жовтня 1656р. у Вільно було укладене перемир’я між Росією та Річчю Посполитою. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори, що було грубим порушенням «Березневих статей». За Віленською угодою припинялися воєнні дії. Обидві країни зобов’язувалися не вступати в переговори про мир зі Швецією. Російські дипломати погодилися на пропозицію поляків про обрання царя королем Польщі, а польські - вимагали добитися повернення їм України. Сам факт обговорення цього питання надзвичайно занепокоїв українське суспільство. Примирення з Польщею перекреслювало плани об’єднання всієї України в єдиній державі і фактично було розцінено як порушення україно-російської угоди. Обурення Б.Хмельницького не знало меж. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були обрані Трансільванія та Швеція. У жовтні 1656 р. був укладений військовий союз із Трансільванією (яка, в свою чергу, з грудня 1656 р. стала офіційною союзницею Швеції) проти Польщі. Велись і активні переговори зі Швецією. Однак, шведи, претендуючи на всі польські землі, до червня 1657 р. не погоджувалися визнати за гетьманом усіх українських етнічних територій. Проте українські війська в союзі зі шведською та трансільванською арміями влітку 1657 р. успішно воювали на території Польщі і Білорусії. Однак після нападу на Швецію з боку Данії шведи відвели свої війська, а трансільванський князь перед загрозою татар почав переговори з поляками. Козаки повернулися в Україну.
Діяльність гетьманів (ІІ половина ХVII – кінець ХVIIІ ст.). Поступове обмеження автономії України. В 1657 році помирає Богдан Хмельницький. Він зробив спробу відновити українську державність, але не встиг об’єднати всі українські землі та захистити їх від зазіхань сусідів. Ці завдання мали вирішити його наступники. Тим часом з’ясувалось, що старшина зовсім неоднорідна в баченні майбутнього України. Не знайшлося й керівника, подібного Б.Хмельницькому, який би зміг об’єднати її та стримати від розбрату. Ще за життя Б.Хмельницького, в квітні 1657р., Старшинська Рада прийняла рішення
передати владу 16-річному Юрію Хмельницькому. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління.
Однак після смерті Б.Хмельницького ситуація змінилась. Насправді ж хворобливий Юрій не влаштовував нікого і вже наприкінці серпня 1657р. гетьманська булава перейшла до одного з найбільш впливових представників старшини – Івана Виговського (1657-1659 рр.), який за часи Визвольної війни пройшов шлях від татарського полоняника до генерального писаря і правої руки Б.Хмельницького. У вересні 1657р. Старшинська Рада у Чигирині обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького, а на Старшинській Раді Корсуні у жовтні він був проголошений повноправним гетьманом.
У зовнішній політиці І. Виговський продовжував зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького, спрямований на зміцнення особистої влади гетьмана і укріплення Української державності. Вже на Корсунській раді на противагу російському впливові було оформлено договір зі Швецією, який передбачав створення україно-шведського військово-політичного союзу з метою забезпечення незалежності та територіальної цілісності України. Рада ухвалила також відновити союз із Туреччиною і Кримським ханством, укласти перемир’я з Польщею. Водночас гетьман намагався уникнути ускладнень у відносинах з Москвою. В свою чергу, царський уряд хотів скористатися зміною гетьмана, щоб урізати українські права. У Москві довго зволікали з визнанням І.Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок: введення до найбільших українських міст московських залог на чолі з воєводами, проведення повторних гетьманських виборів за участю царських представників тощо.
У внутрішній політиці І.Виговський прагнув передусім задовольнити інтереси старшинської верхівки, надаючи їй різні пільги і земельні володіння. Такі дії спричинили невдоволення незаможного козацтва та селянства. Ситуацією скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш. За підтримки Москви вони організовують заколот, оволодівши територіями Полтавського та Лубенського полків. За рахунок значних поступків (збільшення російських гарнізонів в українських містах, зростання податків і т.д.) І.Виговському вдалося домовитися з Москвою. У лютому 1658р. він скликав у Переяславі нову Раду, яка підтвердила його повноваження. Для зміцнення свого становища, І.Виговський уклав союз із Кримським ханом. За підтримки татарських загонів та сербських найманців у травні 1658р. він розгромив внутрішню опозицію (М.Пушкар загинув, Я.Барабаш потрапив у полон і був страчений) і зруйнував Полтаву. Однак союз з Кримським ханством відштовхнув від І.Виговського багатьох його прихильників. Дії московського уряду не раз порушували «Березневі статті», ясно показували його небажання рахуватися ні з підписаними домовленостями, ні з українською автономією взагалі. Тому, за підтримки старшинської верхівки, було вирішено порвати з Росією і відновити державний зв’язок із Польщею. До боротьби з Московією
І.Виговський спробував залучити Річ Посполиту, підписавши з нею Гадяцький договір (6 вересня 1658р.). Договір забезпечував Україні широку автономію у складі Польщі. За його умовами на території козацької держави – Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, утворювалось «Велике Князівство Руське» - вся влада належала гетьману та його адміністрації. Польська шляхта діставала право зайняти свої маєтки в Україні і поновити експлуатацію селян. Козацькій старшині польський уряд обіцяв зрівняння в правах з польською шляхтою. В Україні повинна була існувати власна державна скарбниця, карбуватися власна монета, існувати своя армія (30-тисячне козацьке військо та 10 тисяч найманців), діяти найвищий судовий трибунал. Церковна унія скасовувалась, а православна церква в усьому зрівнювалась з католицькою. Забезпечувались питання освіти, включаючи заснування двох університетів. Таким чином, Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об’єднання всіх українських земель.
Однак Гадяцька угода не була втілена в життя. Російський цар видав грамоту до українського народу, а гетьман – маніфест до європейських урядів в яких звинувачували один одного в зраді та порушенні Переяславських домовленостей 1654р. Спроба І.Виговського вигнати московські гарнізони з Києва та Лівобережжя закінчилась невдачею. Та головного противника гетьман мав у самій Україні. Надзвичайно сильні антипольські настрої в українському суспільстві зумовили неприйняття договору переважною більшістю населення. Польська сторона також не збиралась реалізовувати державну рівноправність України. Усе це унеможливило реалізацію договору. У вересні 1659р. відбулись дві загальновійськові Ради. Гадяцький договір було визнано не дійсним, І.Виговського скинуто з гетьманства. І.Виговський утік у Польщу і в 1664 р. був розстріляний особистими ворогами.
Тим часом, Лівобережну Україну зайняли російські війська. У вересні 1659р. новим гетьманом було обрано 19-річного Ю.Хмельницького, який спочатку проводив політику лояльності до Росії. Своє гетьманування Ю.Хмельницький розпочав з укладання нового договору з Москвою. Він прагнув рівноправних та взаємовигідних умов, які б дали змогу зберегти незалежність Української держави у конфедерації з Московією. Але російський уряд, відчуваючи свою перевагу, нав’язав йому новий договір, що надавав Україні лише обмежену автономію у складі Росії. У Переяславських статтях (1659р.) підтверджувалися козацькі права та вільності. Разом з тим, посилювалась влада російського уряду і обмежувалися повноваження козацько-старшинської адміністрації: гетьман не мав права зносин з будь-якою державою і можливості приймати послів, оголошувати війну або надавати військову допомогу сусіднім державам; царські воєводи з військами, крім Києва, розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані; без царського дозволу заборонялось переобирати гетьмана, призначати і зміщати генеральну старшину та полковників; Київський митрополит визнавав зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Отже, за Переяславськими статтями, Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Російської держави.
Польща не хотіла миритися із втратою України. Щоб знайти привід для нової війни за українські землі, польський король у квітні 1660 р. уклав мир зі Швецією і почав наступ на Правобережну Україну. Ю.Хмельницький не зміг чітко визначити зовнішньополітичну орієнтацію і тому діяв повільно і нерішуче. Основні події компанії відбулись в районі Чуднова на Волині.
Вони закінчилися розгромом російських військ і підписанням у жовтні 1660 р. Слободищенського трактату (трактат розроблявся на основі Гадяцького договору, однак, із суттєвими змінами). Ліквідувався пункт про «Велике Князівство Руське». На Правобережній Україні розташовувалась польська наймана армія (жовніри), яка грабувала населення. Польські пани повертали свої маєтки.
Внутрішнє становище козацької держави ще більше ускладнилося – виникла загроза перетворення українських територій на арену боротьби між Росією та Польщею.
Підписання Слободищенського трактату викликало масове повстання проти гетьмана. Рядові козаки та старшина відмовлялися визнавати владу Ю.Хмельницького. Не здатний керувати ситуацією, молодий гетьман після двох спроб поширити свою владу на Лівобережжя (походи на Лівобережну Україну 1661-1662 рр. закінчилися невдачею), відмовився від гетьманства і в 1663 р. постригся в ченці під ім’ям Гедеон.
Після його відходу Гетьманщина фактично поділилась на Правобережну і Лівобережну. Причому, лівобережна старшина орієнтувалась переважно на Росію, правобережна – на Польщу.
Гетьманом Правобережжя став, обраний на початку 1663 р. в Чигирині, колишній переяславський полковник Павло Тетеря. Лівобережне козацтво, не прийнявши Переяславського договору 1659 р., продовжувало визнавати владу російського царя. П.Тетеря проводив політику, спрямовану на об’єднання Правобережної і Лівобережної України під своєю владою. Для цього він намагався заручитися підтримкою наказного лівобережного гетьмана Якима Сомка, згуртувати навколо себе старшинську верхівку, обіцяючи їм гроші і землі, пробував знайти підтримку у Польщі та Туреччини. Це відштовхнуло від П.Тетері частину козаків, що орієнтувалися на лівобережне козацтво. Разом із польськими і татарськими військами гетьман спробував установити свою владу на Лівобережжі, але його похід закінчився провалом – в 1664-1665 роках піднялася хвиля повстань. Хоча народні повстання були придушені, а територія Правобережжя перетворилась на руїни, наростаюче народне незадоволення, підтримане запорожцями під проводом І.Сірка і лівобережним гетьманом І.Брюховецьким, змусило П.Тетерю в червні 1665 р., утекти до Польщі. Правобережжя залишилось без гетьмана.
На Лівобережній Україні в квітні 1662 р. на Старшинській раді у Козельці переяславський полковник Я.Сомко був обраний гетьманом. Московський уряд, не довіряючи новому гетьману, не визнав законного його обрання. У Росії хотіли бачити гетьманом Івана Брюховецького. Брюховецький розумів, що навіть за підтримки московської влади, все ж обирати на гетьманство його має козацтво. Зваживши на внутрішньополітичну ситуацію, він брехливими обіцянками прихилив на свій бік Запорізьку Січ, козацькі низи та міщанство.
У червні 1663 р. на «чорній» раді в Ніжині І.Брюховецький завдяки демагогічним обіцянкам та підтримці російських воєвод здобув перемогу над Я.Сомком.
Так, в 1663 р. Українська держава остаточно розкололась: Правобережжя залишилось у складі Польщі, а Лівобережжя – у складі Росії. Кожна частина мала свого гетьмана, генеральну старшину, полково-сотенну організацію, користувалась певною автономією. Між тим, і Росія, і Польща хотіли поширити свою владу на всю Україну. Тому кожна із сторін розпочала боротьбу за приєднання іншої. Вона ускладнювалась появою все нових претендентів на гетьманську булаву, народними рухами і виступами непокірної старшини, втручанням сусідніх держав. Боротьба, що тривала майже чверть століття, призвела до зруйнування господарства, спустошення великої частини України. «Руїна» - таку назву отримав відповідний період історії України.
Отримавши гетьманську булаву, І.Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок і втрачав довіру козацтва. Щоб зміцнити особисту владу, він першим з українських гетьманів поїхав для свого затвердження до Москви, де одержав титул боярина. Якомога прагнучи задовольнити бажання царського уряду, в грудні 1665 р. він підписав Московські статті, які значно обмежили суверенітет Гетьманщини.
За Московськими статтями московські воєводи й залоги отримували право перебувати крім Києва (за Березневими статтями 1654 р.), Чернігова, Ніжина, Переяслава, Умані, Брацлава (за Переяславськими статтями 1659 р.) ще й у Полтаві, Кременчуку, Новгород-Сіверському, Острі, Гадячі, а також у Кодаку на Запоріжжі. Росія отримувала право втручатися в місцеві справи, зокрема, збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни. Царські війська знаходились на повному утриманні місцевого населення. Підтверджувалося право козаків обирати гетьмана, але кожен обраний гетьман повинен був їхати на затвердження до Москви. Крім того, вибори царя могли відбуватися лише з дозволу царя та в присутності царського представника. Гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування, яке тепер могло надаватися лише царською жалуваною грамотою. Київський митрополит мав призначатися з Москви, отже, мусив підлягати московському патріархові.
Таким чином, договір підтверджував привілеї козацької старшини, але посилював адміністративну і фінансову залежність гетьманського уряду від російської влади, ще більш обмежуючи українську державність.
Козацтво, включаючи частину старшин, було обурене політикою гетьмана. До того ж І. Брюховецький забув про свої передвиборчі обіцянки полегшити становище бідноти, а з неугодною старшиною розправлявся як хотів. Та найбільший протест в Україні викликали умови перемир’я Росії та Польщі, укладеного в с. Андрусові під Смоленськом в січні 1667 р. Договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. За умовами Андрусівського перемир’я воєнні дії між Росією та Польщею припинялися (встановлювалося перемир’я на 13,5 років). Під владою Московії залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.
Андрусівським перемир’ям Росія остаточно відмовилась від свого зобов’язання про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою, що складало основу Переяславського договору 1654 р. Крім того, Андрусівський договір перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-річною боротьбою, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Росією, надзвичайно ускладнював визвольні змагання українців – адже для побудови незалежної державності необхідно було подолати опір двох держав.
І.Брюховецький вирішив скористатися народним обуренням, щоб врятувати свій авторитет. На початку 1668 р. він очолив повстання проти Москви, повиганяв воєвод з більшості міст, установив зв’язки з П.Дорошенком, Туреччиною, Кримом.
Тим часом, на Правобережжі новим гетьманом в 1665 р. було обрано генерального осавула Петра Дорошенка. Ставши гетьманом після втечі П.Тетері, П.Дорошенко послідовно проводив політику на об‘єднання під своєю владою всієї України. Для досягнення цієї мети він випробував усі можливості політичної комбінації. Спочатку він визнав залежність від Польщі, що дозволило йому отримати передишку - набратися сил для подальшої діяльності.
У лютому 1666 р., Старшинська рада підтримала політичну програму, висунену П.Дорошенком: припинити відносини з Польщею, виступити на Лівобережжя, щоб об’єднати його з Правобережжям під єдиною булавою, зближення з турецьким султаном, який запропонував йому прийняти турецький протекторат в обмін на надання військової допомоги.
У 1667 р. після укладання Андрусівського миру П.Дорошенко запропонував російському уряду свою допомогу у визволенні всіх українських земель. За це він вимагав від царя гарантування Україні автономного статусу і визнання П.Дорошенка загальноукраїнським гетьманом. Після відмови Росії він вів боротьбу за визволення Правобережжя від поляків за допомогою татар. Однак татарські грабежі відштовхнули населення від П.Дорошенка.
Уклавши союз з лівобережним гетьманом І.Брюховецьким, П.Дорошенко в 1668 р. перейшов на лівий берег Дніпра. Як тільки війська зустрілися, лівобережні козаки вчинили бунт, убили І.Брюховецького і проголосили П.Дорошенка гетьманом усієї України. Однак П.Дорошенко незабаром змушений був повернутися на Правобережжя. На заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. Незалежна політика П.Дорошенка викликала незадоволення його союзників – кримських татар. Вони вирішили підтримати на гетьманство січового писаря П.Суховія. У 1669 р. П.Дорошенко за допомогою І.Сірка, однак, був змушений відразу розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі М.Ханенком. Восени 1669 р. П.Дорошенко в союзі з Туреччиною почав війну проти Польщі. Турецькі та українські війська заволоділи Поділлям, Волинню та Східною Галичиною. Польща змушена була підписати Бучацький мирний договір 1672 р., за яким вона відмовлялась від претензій на Правобережну Україну.
Але в боротьбу за Правобережну Україну вступила Росія – до початку березня 1674 р. російська армія заволоділа основними містами Правобережжя. Втручання турецьких військ врятувало П.Дорошенка, але його авторитет було остаточно підірвано – правобережне населення масово переселялося на Лівобережжя та Слобожанщину. Від П.Дорошенка відійшли навіть найближчі однодумці. В 1674 р. на раді старшин лівобережного козацтва в Переяславі, в якій брала участь і частина правобережної старшини, І.Самойлович був проголошений гетьманом «обох боків Дніпра». Восени 1675 р. П.Дорошенко на раді правобережної старшини в Чигирині змушений був заочно присягнути на вірність царю. Однак московський уряд зажадав від П.Дорошенка з’явитися на Лівобережжі і капітулювати особисто перед І.Самойловичем і царським представником. Після відмови П.Дорошенка російська армія взяла в облогу гетьманську резиденцію – Чигирин. В 1676 р. П.Дорошенко змушений був зректися гетьманства. Він був відправлений на почесне заслання в Москву, у 1679-1682 рр. був воєводою у В’ятці.
Утративши П.Дорошенка, Туреччина не бажала втрачати ще й Правобережжя. Вона проголосила новим гетьманом Ю.Хмельницького (1677 – 1681 рр.), який давно був захоплений у полон татарами. Величезна турецько-татарська армія здійснила в 1677-1678 рр. два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських та лівобережних полків. В 1681 р. турки переконалися в непотрібності Ю.Хмельницького, схопили та стратили його.
Після повернення П.Дорошенка на Правобережжя, на Лівому березі Дніпра наказним гетьманом залишився Дем’ян Многогрішний, поставлений П.Дорошенком, але змушений був визнати зверхність Росії. На раді у Новгород-Сіверському в грудні 1668 р. Д.Многогрішного було обрано гетьманом Лівобережної України. Переговори між московським урядом і новообраним гетьманом завершилися укладанням Глухівських статей (березень 1669 р.). За Глухівськими статтями московські воєводи залишалися тільки в п’яти українських містах (Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Острі), причому
вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування. Встановлювався козацький реєстр в 30 тисяч, а гетьманові дозволялось утримувати 1-тисячне наймане військо. Гетьман не мав права зносин з іноземними державами, але гетьманські посли повинні були запрошуватися на посольські з’їзди, де вирішувалися питання, пов’язані з Україною. Обмежувався перехід селян у козацтво (гетьман зобов’язувався повертати до Росії селян-втікачів).
Д.Многогрішний намагався зміцнити свою владу, спираючись на полковників, сотників, своїх родичів, наділяючи їх маєтками. У відносинах з Росією він намагався проводити незалежну політику, рішуче виступав проти всіляких територіальних поступок Росії польській стороні за рахунок України. Розчарувавшись у стосунках з Москвою, в 1671 р., Д.Многогрішний пішов на зближення з П.Дорошенком, плануючи спільний виступ проти Польщі.
