Парадигми наукового пізнання державно-правових явищ

2.2.1. Поняття парадигми правознавства. Про вироблення нової парадигми наукового пізнання на постсоціалістичному просторі (в тому числі і в Україні) у широкому її понятійному сенсі, як «певного історично конкретного типу мислення, котрий, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу»[47], говорити, напевно, не можна. Це є цілком зрозумілим, оскільки для формування фундаментальних основ такої парадигми[48] необхідний достатньо тривалий історичний період. В цих умовах парадигму правознавства доцільно було б розуміти в більш вузькому сенсі, як висхідну концептуальну схему чи модель, що визначає творчий шлях у тій або іншій сфері наукового пізнання [49].

Демонополізація інструментарію наукового пізнання на основі методологічного плюралізму, який допускає можливість виправданого використання різноманітних методів, концепцій, теорій, створює умови для формування пізнавальної парадигми сучасного правознавства. Вона, напевно, має бути інтегративною за своїм змістом і побудованою на основі існуючих правознавчих парадигм.

2.2.2. Основні парадигми сучасного правознавства. Для юриспруденції XX століття притаманне домінування двох головних парадигм – позитивізму та соціологізму [50].

Парадигма юридичного позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другий половині XIX століття у Західній Європі і була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією. Головними постулатами цієї парадигми є:

– заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування;

– визнання права тільки як права, що залежить від волі держави і яке виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовчих рішень;

– вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описом, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;

– обґрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно через призму юридичних категорій.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує на з’ясування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури.

Парадигма юридичного соціологізму об’єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напрямку в юриспруденції, до яких відносяться інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм та ін. На противагу юридичному позитивізму соціологічна юриспруденція звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації, тому що право існує не тільки у вигляді норм, але й як інструмент досягнення соціальних цілей, що функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб’єктів і т.д. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці ХІХ - початку XX ст. і включає в узагальненому виді такі положення:

– право створюється не державою, а громадянським суспільством, соціальними спільнотами в процесі їх безпосередньої життєдіяльності як системи конкретних взаємодій (правовідносин);

– держава може встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб’єктами лише в тій мірі, у якій народ делегує державі повноваження керування суспільством;

– суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом «заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом»;

– право – це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;

– втручання держави в приватне життя громадян і інших соціальних суб’єктів можливе тільки у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між ними.

Таким чином, в рамках юридичної науки парадигма визначається тим чи іншим типом праворозуміння. Залежно від цього домінуючими в ХХ ст. були дві протилежні парадигми права: позитивістка та соціологічна. Певне «протистояння» для них характерне й в наш час, але тенденція їх зближення сприяє формуванню найбільш конструктивної парадигми права – інтегративної. Слід зазначити, однак, що зазначені парадигми – це загальні для усіє юридичної науки певні науково-дослідницькі «стандарти». В межах окремих галузей юридичної науки існують свої, більш конкретні за змістом парадигми тому цей факт необхідно обов’язково врахувати.