Філософський (світоглядний) блок (рівень) пізнавальних способів складається з таких компонентів:
1. Домінуючий світогляд – цілісна сукупність панівних уявлень про світ, роль у ньому людини, а також похідних від них переконань, настанов, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної й практичної діяльності людей, їх життєдіяльності в цілому [7].
Світогляд є однією із суспільно вироблених форм відображення дійсності в свідомості людини. Його особливістю є те, що дійсність у ньому відображається опосередковано – через її значення для людини. В світогляді людина «теоретично» ставить предметний світ у відношення до себе, до цілей своєї життєдіяльності, сприймає і оцінює його в його «людській» значимості. Тому світогляд є відображенням світу в його відношенні до людини і водночас відображенням людини в її відношенні до «олюдненого» нею світу. Сам світ як об’єкт світоглядного відображення є не що інше, як практично (об’єктивно, предметно) і теоретично (суб’єктивно, в знаннях, у свідомості) освоєна, «олюднена» природа. У свою чергу, людина є і може бути об’єктом світоглядного відображення лише через «опредметнення» її властивостей в суспільних формах освоєння, «олюднення» природи [8].
Усі складові елементи світогляду опосередковуються особистим досвідом суб’єкта, здобуваючи завдяки цьому певне емоційне забарвлення і перетворюючись на певну персональну установку, що регулює практичну і пізнавальну діяльність людини, виражає її життєву позицію. Формуючись разом із людською свідомістю на основі матеріальної практики, світогляд духовно реалізує потреби й цілі практичного перетворення світу, виступаючи як його духовно-практичне освоєння, в якому подолання «чужості» світу реалізується створенням образів його іншого, належного і бажаного стану відповідно до ідеалів істини, добра і краси.
Світогляд формується внаслідок практичного освоєння духовної культури суспільства (науки, літератури, мистецтва), пануючих у ньому політичних, моральних, естетичних, правових, релігійних (або атеїстичних), філософських та інших поглядів, а також духовних почуттів – громадянських, моральних, естетичних тощо, на які їхнє здійснення.
Для кожної епохи розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд. Зокрема для найдавніших людських цивілізацій – це міфологічний світогляд. Він формувався в умовах, коли людина теоретично не виділяла себе із природи, та усвідомлювала свою спільність з іншими людьми в межах свого роду і племені. Саме тому міфологічний світогляд є формою суспільної самосвідомості людини на рівні родоплемінної свідомості. Характерною його особливістю є нерозчленованість індивідуальної і колективної самосвідомості. Індивід усвідомлював свої особисті інтереси безпосередньо через інтереси первісного колективу: все вороже колективу сприймалось як особисто вороже, зло, спричинене родові, – як зло кожному зокрема. Формою відображення цих процесів був міф. Слід зазначити, що хоча міфологічний світогляд характерний був насамперед для первісного суспільства, окремими своїми «гранями» він проявляється і в наступних епохах у тому числі і на сучасному етапі.
Для світогляду середньовіччя – притаманний релігійний (теологічний) світогляд. Одним з визначальних елементів релігійного світогляду є віра в надприродне, протиставлення природному – природним явищам, природному ходу подій тощо надприродного – сил, які не підпорядковуються природній закономірності, а за своєю доброю чи злою волею змінюють хід подій, визначають долю людини і т. ін.). Другим важливим елементом релігійного світогляду є віра у всемогутнього бога-творця, упорядника світу, від волі якого залежить зрештою доля людей і всього існуючого. Ще Л. Фоєрбах підмітив, що в уявленні про бога-творця відбите релігійне відчуження сутності самої людини. Це людина за своєю сутністю є творцем, «упорядковувачем» світу, «вищим розумом» дійсності [9]. Це вона стала над природою і приборкує її сили. Отже, релігія є певною формою суспільної самосвідомості людства, але такою, в якій власна сутність людини трансформується в уявлення про надлюдську і тому надприродну сутність. Уявлення про бога – це перевернута і відчужена форма відображення людиною способу своєї діяльності і створених нею суспільних сил. Третім визначальним елементом релігійного світогляду є уявлення про особисте безсмертя (безсмертя душі) і віра в «спасіння» від злигоднів земного життя в «небесному царстві».
Характерною рисою нового часуі сучасності є науковий світогляд. У науковому світогляді явища об’єктивної дійсності – природи і суспільного життя – оцінюються згідно з даними наукового пізнання. Наука із самого початку свого виникнення відображала речі і явища в їх об’єктивній незалежності від суб’єктивної діяльності людини, її ідеалом є побудова такої моделі об’єкта, з якої було б усунуте все, що йде від суб’єкта, від способів його сприйняття, – адекватне зображення об’єкта, яким він є «сам по собі». Через науку здійснювалася «розперсоніфікація» природи, зведення «надприродного» до «природного».
2. Стиль наукового мислення – це притаманний для певного історичного часу (епохи, періоду, етапу) загальний тип мислення, який стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків цього часу та зумовлює певні стандартні уявлення в процесі пізнання.
Розвиток механіки у ХVІІ – ХVІІІ ст., наприклад, привів до механіцизму як стилю мислення, тобто жорсткої детермінації всіх явищ і процесів, в тому числі й поза її межами. Розвиток статистичної фізики, теорії ймовірностей, статистики у ХІХ ст. привів до заміни механістичного на імовірнісний стиль мислення. Успіхи в галузі біології, економічних науках, кібернетики, системотехніки призвели до розповсюдження системного стилю.
Сучасний тип наукового мислення передбачає:
– очищення наукознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці тих чи інших форм суспільної організації;
– радикальне підвищення його критично-аналітичної спрямованості (конструктивно-критичний аналіз дійсності – найважливіша соціальна функція сучасної науки);
– забезпечення наукового передбачення розвитку соціальних явищ (систем), що служить важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарію, який використовується;
– розширення його діапазону, тобто розгляд явищ в широкому контексті – філософському, соціологічному, психологічному тощо.
– глибоке з’ясування процесів, що відбуваються у суспільному розвитку світу, визначення шляхів розвитку суспільного явища у взаємозв’язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового розвитку;
– зміну соціальної позиції ученого, що нерозривно пов’язана із науковим дослідженням, із чітким логічним аналізом досліджуваних фактів, із послідовністю практичної перевірки результатів, його соціальною відповідальністю тощо[10].
3. Наукова парадигма – (від грецьк. παράδειγμα – зразок, модель) – система теоретичних, методологічних та аксіологічних установок, які взяті науковим співтовариством за зразок розв’язування наукових задач.
Термін «парадигма» введений у філософію науки Г. Бергманом і широко розповсюджений Т. Куном, який у своїй монографії «Структура наукових революцій» визначає парадигму як сукупність провідних представників науки і методів отримання нових даних у періоди екстенсивного розвитку наукового знання. Саме він порушив питання про неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом, про науку як соціальний інститут, в якому діють спілки вчених-професіоналів і наукові організації. Головним об’єднуючим началом наукового співтовариства, на думку Т. Куна, є єдиний стиль мислення, погоджений з визначними фундаментальними теоріями і методами дослідження. Ці фактори, що об’єднують учених, і є парадигма. Саме вони протягом певного часу (епохи) дають науковій спілці модель розв’язання проблем. З цих моделей виникають певні традиції того чи іншого напряму в дослідженні. Парадигми виконують як пізнавальну, так і нормативну функції: вони є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів розв’язання проблем.
Використовуючи поняття парадигми, можна виділити три основних періоди розвитку наукового знання:
по-перше, це переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період було формування загального уявлення про світ і місце людини в ньому);
по-друге, переважно технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період промислової революції став розвиток техніки як «певної сили знання», як фактора виробничого процесу);
по-третє, орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості (основною метою наукової діяльності в цей період науково-технічної революції стає людина як провідний фактор матеріального і духовного виробництва).
Отже, парадигма розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика, як правило, пов’язана з існуванням певних домінуючих наукових теорій, шкіл, напрямків досліджень тощо, які успішно вирішують експериментальні і теоретичні наукові проблеми, формулюють їх у межах цієї наукової традиції[11].
4. Наукові принципи – вихідні і найбільш загальні світоглядні положення, які спрямовують суб’єкта пізнання на отримання істинних знань.
Отже, теоретико-світоглядний рівеньметодологічних знань – це своєрідна, «готова» для певного етапу розвитку суспільства й науки, система пізнавальних способів, світоглядні компоненти якої використовуються тим чи іншим суб’єктом пізнання для вироблення стратегії (точніше ідеології) свого дослідження. Але тут має місце й зворотній зв’язок, оскільки будь-який суб’єкт пізнання може внести певні корективи в зміст зазначеного рівня методології. Якщо для зміни домінуючого світогляду або ж стилю наукового мислення потрібні творчі зусилля великих «колективів» науковців, то на наукову парадигму може здійснити свій вплив наприклад певна наукова школа або ж конкретний дослідник, що досягнув видатних наукових результатів, здійснивши «переворот» в науці.
