Закони формальної логіки та їх роль в дослідженні державно-правових явищ

Формально-логічний підхід базується насамперед на законах логіки, які виражають властивості логічного мислення – його визначеність, несуперечність, послідовність і обґрунтованість. Три з чотирьох основних законів логіки: закон тотожності, закон несуперечності (непротиріччя) і закон виключеного третього виявлені і сформульовані ще Аристотелем, а четвертий – закон достатньої підстави, сформульований німецьким філософом XVIII ст. Г. В. Лейбніцем [57], [58]^.. Знання формально-логічних законів вкрай необхідні для використання їх в практиці не тільки наукового, але й повсякденного мислення.

1.1.1. Закон тотожності. Закон тотожності проявляє себе коли будь-яка думка в процесі міркування повинна мати певний, стійкий зміст, тобто повинна бути тотожна самій собі. Із закону тотожності слідує, що не можна ототожнювати різні думки і не можна тотожні думки приймати за нетотожні. Порушення цієї вимоги в процесі міркування нерідко буває пов'язано з різним виразом однієї і тієї ж думки в мові. Наприклад, два судження: «Н. скоїв крадіжку» і «Н. таємно викрав чуже майно» – виражають одну й ту ж думку (якщо, зрозуміло, мова йде про одну й ту ж особу). Предикати цих суджень – рівнозначні поняття: крадіжка і є таємне викрадення чужого майна. Тому було б помилковим розглядати ці думки як нетотожні. З іншого боку, вживання багатозначних слів може привести до помилкового ототожнення різних думок. Наприклад, у кримінальному праві словом «штраф» позначають міру покарання, передбачену Кримінальним кодексом України, у цивільному праві цим словом позначають міру адміністративного впливу. Очевидно, вживати подібне слово в одному значенні не слід. Ототожнення різних думок нерідко пов'язано з відмінностями в професії, освіті тощо. Так буває в слідчій практиці, коли обвинувачений або свідок, не знаючи точного сенсу деяких понять, розуміє їх інакше, ніж слідчий. Це нерідко призводить до плутанини, неясності, ускладнює з'ясування суті справи. Дотримання вимог закону тотожності має важливе значення в роботі юриста, що вимагає вживання понять в їх точному значені. При розгляді будь-якої справи важливо з'ясувати точний зміст понять, якими користуються обвинувачений або свідки, і вживати ці поняття в строго певному сенсі. В іншому випадку предмет думки буде упущений і замість з'ясування справи відбудеться його заплутування.

Розвиваючи думку про певний предмет до закінчення його розгляду, по-перше, не можна змінювати цей предмет, тобто необхідно його зберігати до кінця міркувань. В результаті порушення цієї умови виникає логічна помилка, яка називається «підміна поняття». Підміна поняття полягає в тому, що замість необхідного вживається інше, зовні схоже поняття. Найбільш типовим випадком підміни понять є довільне вживання деяких юридичних термінів, помилкове визначення понять. Особливу увагу необхідно приділяти висловлюванням свідків, потерпілих та інших осіб, які не мають юридичної підготовки і тому найчастіше допускають підміну правових понять. Так наприклад громадянка Н. в своїй заяві на ім'я начальника міліції просила притягнути громадянина О. до кримінальної відповідальності за розбій, так як останній вихопив у неї з рук сумочку з грошима і втік. Тут не тільки викладена фактична сторона справи, а й зроблена спроба «кваліфікувати» скоєне. Очевидно, що у громадянки Н. уявлення про поняття «розбій» помилкове і не ґрунтується на законі, тому при розслідуванні кримінальної справи при кваліфікації злочинів необхідно насамперед об'єктивно встановити обставини скоєного злочину, після чого роз'яснити зацікавленим особам значення окремих юридичних понять і надати кримінально-правову оцінку вчиненого. В даному випадку дії винного слід кваліфікувати як грабіж, а не розбійний напад, що тягне і відповідні правові наслідки.

Будь яка природна мова, дозволяє одну і ту ж думку висловити в різній мовній формі, що нерідко спричиняє за собою підміну однієї думки іншою. Кожна виражена з приводу даного об'єкта думка повинна зберігати свій зміст. При порушенні цієї умови виникає, таким чином, логічна помилка, яка називається «підміна тези». Підміна тези – логічна помилка в процесі доказування і спростування, коли доводиться або спростовується не висунуте положення, а інше, і висновок поширюється на це положення. В результаті такої помилки всі докази, що наводяться в обґрунтування висунутої тези, є або недостатніми, або не відносяться до предмету доказування. Наприклад, якщо в ході судового розгляду йде доведення вчинення громадянином А. злочину, то і зібрані по справі докази повинні встановлювати або спростовувати факт вчинення злочину саме громадянином А., а не іншою особою.

Знання закону тотожності і його використання в практиці мислення має принципове значення, оскільки дозволяє свідомо і чітко відокремлювати правильне міркування від неправильного, знаходити логічні помилки – двозначність, підміну понять і т.д. В будь-якій мові – письмовій або усній – слід відповідно до закону тотожності домагатися ясності викладу, а вона передбачає використання слів і виразів в одному і тому ж сенсі, зрозумілою для інших, і в природних поєднаннях з іншими словами. Дуже важливо дотримувати вимоги закону тотожності в дискусіях, суперечках тощо. Щоб спір не був безпредметним, необхідно завжди точно визначити предмет спору і точно з'ясувати ключові поняття в ньому.

1.1.2. Закон несуперечності (непротиріччя). Суть цього закону логіки полягає в тому, що два судження, з яких в одному стверджується щось про предмет думки, а в іншому те ж саме заперечується про це самий предмет, не можуть бути відразу істинними, якщо ці судження висловлені про предмет, взятому в один і той же час і в одному і тому ж відношенні [59]^. Закон непротиріччя виражає одне з корінних властивостей логічного мислення – несуперечність, послідовність мислення. Його свідоме використання допомагає виявляти і усувати протиріччя в своїх і чужих міркуваннях, виробляє критичне відношення до всякого роду неточності, непослідовності в думках і діях. Вміння розкривати й усувати логічні суперечності, що нерідко зустрічаються в показаннях свідків, обвинуваченого, потерпілого, грає важливу роль в судової та слідчої практиці. Одна з основних вимог, що висуваються до версії в судовому дослідженні, полягає в тому, щоб при аналізі сукупності фактичних даних, на основі яких вона побудована, ці дані не суперечили один одному і висунутої версії в цілому. Закон непротиріччя діє в доказах. Він лежить в основі одного з правил підстав доказів, тобто вони не повинні суперечити один одному. Без дії цього закону було б неможливим спростування. На дії цього закону ґрунтується алібі. Доведення його якраз і полягає у встановленні того, що дана людина під час злочину була в іншому місці. І якщо це істинно, то не може бути одночасним думка істинно протилежного, що ця людина була на місці злочину.

Отже закон непротиріччя діє по відношенню до всіх несумісним один з одним судженням. Він встановлює, що одне з них є неправдою. Питання про друге судженні залишається відкритим: воно може бути істинним, але може бути і помилковим.

1.1.3. Закон виключеного третього. Суть цього закону була встановлена ще Аристотелем. У сучасній науці зміст цього закону розкривають наступним чином: з двох суджень які суперечать одне одному, одне обов'язково істинне, третього не дано. Це означає, що дві суперечливі одна одній думки не можуть бути одночасно істинними, але вони не можуть бути й одночасно хибними [60]. Важливе значення має цей закон в юридичній практиці, де потрібне категоричне вирішення питання. На принципі «або або» заснована, по суті, вся юридична практика. Ще в афінському суді було встановлено подвійне голосування суддів: першим голосуванням визначалась винність або невинність особи у вчинені злочину, а другим – міра покарання. Цим досягалася більша точність у розгляді справ [61]. На цьому же принципі «або або» заснований по суті весь процес кваліфікації злочинів. Слідча і судова практика постійно стикається з альтернативами: чи мало місце суспільно небезпечне діяння або не мало, чи перебував на місці злочину підозрюваний чи ні, винна чи невинна особа яка вчинила відповідне діяння, чи були в наявності чи ні інші обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

Отже розглянувши закон виключного третього можна зазначити, що цей закон поширюється тільки на суперечливі судження і в цьому його відмінність від формально-логічного закону непротиріччя (протиріччя). Він не вказує, яке саме з двох суперечливих суджень істинно.

1.1.4. Закон достатньої підстави. Цей закон містить вимогу доведеності, обґрунтованості думки: всяка думка визнається дійсною, якщо вона має достатню підставу. Достатньою підставою думок може бути зособистий досвід людини. Істинність деяких суджень підтверджується шляхом їх безпосереднього зіставлення з фактами дійсності. Але особистий досвід обмежений. Тому людині у своїй діяльності доводиться спиратися на досвід інших людей, наприклад на свідчення очевидців тієї чи іншої події. Завдяки розвитку наукових знань людина все ширше використовує як підставу своїх думок досвід усього людства, закріплений в законах і аксіомах науки, в принципах і положеннях, що існують в будь-якій області людської діяльності [62]^.

Закон достатньої підстави має пряме відношення до юридичної практики. У законодавстві досить широко поширене саме поняття «достатньої підстави». Так, в кримінальному процесі по відношенню до обвинуваченого (а у виняткових випадках до підозрюваного) законом передбачено запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав. Причому розкриваються саме ці підстави. У судовій практиці справа може стати предметом судового розгляду, якщо для цього є достатні підстави. Вирок або рішення суду повинні бути мотивованими, тобто обґрунтованими. Із закону достатньої підстави випливає, що будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована.

Підсумовуючи вищевикладене можна зробити висновок, що логічні закони визначаються як основні тому, що вони виражають найбільш важливі властивості правильного мислення: його визначеність, несуперечність, послідовність і обґрунтованість. Їх порушення робить мислення плутаним, неясним і помилковим. З огляду на те, що відображенням навколишнього матеріального світу є не тільки зміст думки, але і її форма, основні формально-логічні закони теж являють собою відображення в свідомості людини певних взаємозв'язків між предметами і явищами навколишньої матеріальної дійсності. Отже закони логіки не вигадані, вони об'єктивні [63].